ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постановах ВП ВС від 18 вересня 2018 року в справі № 916/782/17, та від 18 квітня 2018 року в справі № 904/2796/17, вказавши, що скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) за рішенням суду не може бути самою ліквідацією юридичної особи, яка відбувається в порядку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК України, і не призводить до припинення ОСББ з огляду на вимоги ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань", якою визначається порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій. Отже, позовна вимога щодо скасування державної реєстрації існуючої юридичної особи (ОСББ), яка створена у відповідному порядку та здійснює свою діяльність тривалий час, за період свого існування набувши відповідних прав і обов`язків, не призведе до поновлення прав і законних інтересів особи, яка звертається з таким позовом. Швидше за все такий позов буде свідчити про втручання суду в діяльність ОСББ та порушення інтересів інших його співвласників, що є недопустимим. Ураховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку, що звернення особи з позовною вимогою про скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) є підставою для закриття провадження у справі за такими вимогами за відсутності юридичного спору.

Щодо юрисдикції. ВП ВС, виснує що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК. ВП ВС зазначає, що після розподілу між подружжям збільшеного статутного капіталу приватного підприємства, відбувся поділ спільного майна подружжя (ст. ст. 63 та 64 СК). Частки, визначені у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому на відчуження одним з подружжя третій особі частини власної частки згода другого з подружжя не потрібна. ВП ВС вказує, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала. ВП ВС дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю). Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю. ВП ВС зазначає, що аналіз положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя. Ураховуючи викладене, ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновків ВСУ, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, ВС від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Також ВП ВС приходить до висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. ВП ВС вважає, що положення ч. 2 ст. 369 ЦК та ч. 2 ст. 65 СК з урахуванням п. 6 ст. 3 ЦК спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому ВП ВС відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові ВСУ від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові ВП ВС від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому ВП ВС відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Правові висновки постанови ВП ВС, сформульовані в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18, не є такими, що стоять на заваді колегії суддів, які передали цю справу на розгляд ВП, ухвалити рішення про закриття касаційного провадження на підставі ст. 339 КАС, якщо вважатимуть, що для цього є підстави. І водночас доводить, що немає встановлених процесуальним законом передумов для прийняття та розгляду цієї справи ВП ВС з підстав, передбачених ч. 4 ст. 346 КАС.

ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ від 04.11.2015 у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11.11.2015 у справі № 2а/0270/3001/12, від 15.12.2015 у справі № 822/2527/13-а, та КАС ВС від 23.12.2018 у справі № 2а-1796/09-10/2270/12 щодо відсутності правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі, визначивши, що гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету, а тому відмова КСУ в перерахунку та виплаті судді КСУ заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги, виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на підставі ч. 2 ст. 44 ЗУ «Про статус суддів» та п. 1 Постанови КМУ від 30.06.2005 № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України», а саме 80 % від посадового окладу голови КСУ, порушує гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право мирно володіти своїм майном.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц, виснувавши, що особа, яка до 01.01.2013 придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

ВП ВС зазначила, що КЦС ВС у постановах від 20.01.2021 у справі № 646/4546/19 та від 14.04.2021 у справі № 645/1040/19 не робив висновку, що підтвердженням формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав є наявність двох складових, а саме: кадастровий номер земельної ділянки та реєстрація її у Державному земельному кадастрі, від якого просить відступити КГС. Крім того, у подібних правовідносинах ВП ВС було прийнято постанову від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, в якій зроблений висновок щодо застосування ст. 1212 ЦК до правовідносин фактичного користування земельною ділянкою, яка не була сформованою.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Податковий обов'язок щодо сплати орендної плати лежить на орендареві земельної ділянки, який визначений у договорі оренди земельної ділянки та право користування земельною ділянкою якого зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Податковий обов'язок зі сплати орендної плати за землю державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі було надано земельну ділянку, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

Здійснено відступ від висновку, викладеного у постанові від 08.05.2018 у справі № 809/647/17, щодо невключення плати за землю до переліку витрат фізичної особи-підприємця, безпосередньо пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, відповідно до приписів ПК в редакції, чинній до 01.01.2017. Правовий висновок. До витрат фізичної особи-підприємця, пов'язаних зі здійсненням ним господарської діяльності, на час виникнення спірних правовідносин (до 01.01.2017) належали витрати на сплату орендної плати за землю державної та комунальної власності та/або земельного податку. Мотиваційні (бонусні) виплати, отримані за дистриб'юторським договором, належать до винагороди за надання маркетингових послуг, які є об'єктом оподаткування ПДВ у розумінні пункту 185.1. статті 185 ПК.

ОП КГС ВС дійшла висновку про відступ від висновку, який міститься в постанові КГС ВС від 12.02.2020 у справі № 913/166/19 щодо можливості задоволення вимоги прокурора про стягнення безпідставно отриманих коштів на підставі ст. 1212 ЦК внаслідок недійсності додаткових угод як таких, що укладені всупереч вимогам п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону "Про публічні закупівлі". Оскільки між сторонами існують договірні відносини, то правовою підставою для задоволення вимог про стягнення надмірно сплачених коштів (коштів, сплачених за товар, який так і не було поставлено) є ч. 1 ст. 670 ЦК, а ст. 1212 ЦК застосуванню до цих правовідносин не підлягає. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Крім того, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Визнання додаткових угод до договору недійсними не є належним способом захисту прав, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Договори, що укладені всупереч вимогам п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону "Про публічні закупівлі", є нікчемними в силу закону і не потребують визнання їх недійсними судом. У разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Таким чином, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК. Виключенням є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку з зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

ОП КГС ВС відступає від висновку щодо застосування приписів ст. 56, 58 ГПК у частині обов'язковості відображення в ЄДР інформації про особу, яка може діяти від імені юридичної особи в порядку самопредставництва, викладеного в постанові КГС ВС від 23.11.2020 у справі № 908/592/19. Питання самопредставництва не закріплені у нормах Конституції, але ці питання унормовано положеннями відповідних Кодексів, у тому числі ГПК. Для визнання юридичної особи такою, що діє у порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб'єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). З процесуального Закону не випливає, що відсутність в ЄДР відомостей про особу, яка підписала касаційну скаргу, позбавляла б її права на підписання такої скарги. ОП КГС ВС не здійснює розгляд даної справи по суті, оскільки на розгляд було передано виключно процесуальне питання щодо застосування приписів ст. 56, 58 ГПК, яке нею й вирішено. Тому справу № 922/751/20 слід повернути відповідній колегії КГС ВС для розгляду по суті.

Виключно наявність на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації, запровадженого Кабінетом Міністрів України у 2015 році, без доведення існування обставин, що обумовлюють необхідність в негайній ліквідації цих наслідків, не може бути достатньою підставою для застосування переговорної процедури закупівлі у 2019 році. Положення Закону України «Про публічні закупівлі» також не містять виключень відповідно до яких замовник, що знаходиться на території Донецької області, має право укладати договори про закупівлю за результатами застосування переговорної процедури закупівлі у зв'язку із запровадженням Кабінетом Міністрів України у 2015 році на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації. Не забезпечення своєчасного затвердження річного плану закупівель не звільняє від обов'язку дотримання вимог Закону України «Про публічні закупівлі». Крім того, ч. 5 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що дія договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної в договорі, укладеному в попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень ст. ст. 53, 174 ГПК недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

У постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у даній постанові, про те, що при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. Враховуючи приписи ст. ст. 560, 563, 565 ЦК, обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. ОП КГС ВС зазначає, що обставини, встановлені господарськими судами у справі № 916/1441/19, судові рішення в якій набрали законної сили, мають преюдиційне значення для вирішення даної справи № 910/16898/19, оскільки підтверджують відсутність порушення Товариством своїх зобов’язань за Договором, належне виконання яких забезпечувалося виданою Банком Гарантією. Таким чином, за результатами розгляду справи № 916/1441/19 судами зроблені висновки, які спростовують настання гарантійного випадку та, як наслідок, підтверджують необґрунтованість вимог Підприємства у справі № 910/16898/19 про стягнення з Банку 43 410 276,00 грн банківської гарантії. Тобто суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про задоволення позовних вимог. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 31.03.2021 у справі № 910/17942/19, оскільки при вирішенні спору про існування обов'язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.

Позов до перевізника у цій справі мав бути пред'явлений протягом 6 місяців після спливу 6 – місячного строку, передбаченого для пред'явлення претензії, та 3 – місячного строку, передбаченого для надання відповіді на претензію, що узгоджується з положеннями ст. ст. 134, 136 СЗ та ст. 315 ГК. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах КГС ВС від 23.12.2019 у справі № 910/1002/19, від 02.12.2019 у справі № 910/3745/19 та від 09.04.2020 у справі № 910/6762/19.

У справі, яка розглядається (№ 910/1520/20), та у справі № 922/3393/17 суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. На розгляд ОП КГС ВС у справі № 910/1520/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ВП ВС вже висловлювалися правові висновки щодо юрисдикційності спору в подібних правовідносинах. Крім того, ОСОБА_1 , який брав участь у розгляді справи, не оскаржував в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та не приєднувався до апеляційної скарги ПрАТ «Петромихайлівське», тобто не заявляв про порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції в суді апеляційної інстанції, як того вимагає п. 1 ч. 6 ст. 403 ЦПК. Також ОСОБА_1 , оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил юрисдикції, не обґрунтував зазначені порушення наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах.