ВП ВС вже робила висновок про можливість відшкодування шкоди, завданої кінцевому набувачу земельної ділянки, яка була повернута державі за рішенням суду. У пунктах 92 - 93 Постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) за позовом про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки з незаконного володіння вказано на те, що враховуючи приписи ч. 3 і 4 ст. 390 ЦК, кінцевий набувач земельної ділянки від якого її було витребувано не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. Також набувач із власності якого витребовується земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, в якої він придбав цю ділянку, про відшкодування збитків на підставі ст. 661 ЦК. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку ВСУ, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15. Близькі за змістом висновки містяться у п. 63 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18). На розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

Необґрунтованими ВП ВС вважає мотиви, щодо необхідності вирішення питання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Вказані в ухвалі про передачу до ВП ВС висновки щодо застосування норм процесуального права при залишенні позову без розгляду залежно від стадії судового розгляду регулюються різними процесуальними кодексами, що не тільки виключає можливість визнання таких правовідносин подібними, але і спростовує наведені колегією суддів КЦС твердження щодо необхідності та можливості відповідної уніфікації вказаних висновків різних судів щодо застосування різних норм процесуального права. Таким чином, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.

ВП ВС зауважує, що суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що скаржник хоча оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, але попри це не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС). Відповідно до ч. 6 ст. 347 КАС України якщо ВП дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд та справу повернуто відповідній колегії КАС ВС.

ВП ВС зауважує, що позивач фактично оскаржив судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, які за правилами ч. 6 ст. 346 КАС підлягали передачі на розгляд ВП ВС, якщо би не було умов, передбачених цією частиною статті, що унеможливлюють таку передачу. Як видно зі змісту касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, на стадії передачі справи на розгляд ВП залишилися обставини, які роблять неможливою таку передачу. Зокрема, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що скаржник хоча оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, але попри це не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС).

Поставлене питання щодо визначення «паспорту споживчого кредиту» не виникає в практиці жодної іншої юрисдикції окрім цивільної. Різне тлумачення норм законодавства або порушення норм процесуального права судами першої чи апеляційної інстанції не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. Для забезпечення єдності судової практики КЦС ВС відповідно до цивільного-процесуального закону функціонує ОП КЦС ВС. Таким чином у разі формування різної практики в рамках КЦС ВС належним механізмом забезпечення сталості та єдності застосування судами норм права є передача справи на розгляд ОП КЦС ВС, а не передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Колегією суддів ККС ВС не наведено аргументів на предмет тривалого існування у судовій практиці глибоких розходжень щодо застосування цієї норми у ситуаціях, коли попередній виправдувальний вирок або обвинувальний вирок, яким було застосовано закон про менш тяжкий злочин, скасовувалися в апеляційному порядку виключно з підстав порушення встановленої кримінальним процесуальним законом процедури судового розгляду. Не продемонстровано в цій ухвалі і прийняття касаційним судом рішень із протилежними за змістом правовими позиціями щодо розв`язання даного питання. Навпаки, доводи колегії суддів ККС ВС щодо існування виключної правової проблеми по суті ілюструють сформованість єдиної послідовної практики ККС ВС щодо застосування ч. 2 ст. 416 КПК, відображеної в постановах ОП ККС від 23.09.2019 у справі № 728/2724/16-к та від 14.09.2020 у справі № 51-6070кмо19.

ВП ВС відступила від висновку щодо застосування ч. 3 ст 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного в постанові КЦС ВС від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», має застосовуватись з урахуванням положень абз. 1 ч. 3 цієї ст., який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

ВП ВС зазначила, відповідно до ч. 3 ст. 45 КЗпП,у Профспілки не виникло права на звернення до суду з позовом у цій справі про визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України, яка полягає в нерозірванні трудового договору з головою правління банку, та зобов`язання розірвати трудовий договір. За таких обставин цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського або іншого судочинства.

Колегія суддів посилаючись в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд об`єднаної палати на необхідність відступу від правового висновку, викладеного раніше в рішеннях ККС ВС, фактично порушила питання, яке наразі не може бути предметом розгляду об`єднаної палати і підлягає вирішенню при перегляді цього кримінального провадження в порядку касаційної процедури за правилами статей 433, 434КПК

ВП ВС зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 303 ГПК питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або ВП ВС вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. При визначенні того, чи наявність протилежних судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: 1) чи наявні «глибокі та довгострокові розходження» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запровадження і, якщо так, то чи були вони ефективні. Натомість суддівський розсуд супроводжується внутрішнім процесом мислення, спрямованим на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору. Тому питання судового розсуду, про які йдеться в ухвалі КГС ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а стосуються обставин кожної конкретної справи; при цьому суд не обґрунтував, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Питання щодо моменту набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01.01.2013, вже було предметом розгляду ВП ВС, єдність правозастосовчої практики щодо вирішення цього питання забезпечено прийняттям постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, підстав для відступу від якої колегія суддів не вбачає. Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду ВП ВС указаної справи згідно з ч. 5 ст. 403 ЦПК відсутні.

Матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та їх зміст у справах КАС ВС, на які посилався Скаржник, обґрунтовуючи порушення правил юрисдикції, суттєво відрізняються від тих, що склались у справі № 914/1992/20. Зокрема у справах № 810/3553/17, № 440/777/19 та № 826/823/17 позови подані до набрання чинності ч. 2 ст. 39 Закону України "Про державний земельний кадастр" у редакції Закону України від 20.09.2019 N 132-IX, положеннями якої суди мотивували необхідність розгляду за правилами адміністративного судочинства позову ФОП Ящука, поданого у серпні 2020 року, про що також зазначає Скаржник у касаційній скарзі, а справа № 620/1206/20 відрізняється змістом правовідносин, оскільки предметом позову у ній були вимоги про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності з посиланням на обставини успадкування житлового будинку та порушення порядку реєстрації права власності на земельну ділянку. У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та справах КАС ВС, на які посилається Скаржник на обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції в оскаржуваних рішеннях, є подібними.

Питання судового розсуду, про які йдеться в ухвалі КГС ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а стосуються обставин кожної конкретної справи; при цьому суд не обґрунтував, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки видаються для проектування конкретного об’єкта будівництва (будинку, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплексів, лінійних об'єктів інженерно-транспортної інфраструктури) на конкретній території, що може складатися з однієї або декількох земельних ділянок.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові КАС ВС від 14.02.2020 у справі № 640/18643/18. За загальним правилом, недодержання письмової форми договору (відсутність єдиного документа тощо) не свідчить про недійсність чи неукладеність правочину. Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, тобто спричиняють правові наслідки. Аналіз наведених норм свідчить, що підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст. Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником податку на додану вартість при визначенні податкових зобов`язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце. Тому податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (підрядником) на постачання послуг на користь другої сторони (замовника), може бути доказом правочину з огляду на те, що така поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.