ВП ВС вважає, що КГС ВС не навів ґрунтовних підстав необхідності відступлення від висновку, викладеного в постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17. У постанові від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) ВП ВС, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту про визнання договорів припиненими, знову послалась на свій висновок, викладений у п.п. 58, 59 постанови від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, та зазначила, що не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.

ВП ВС дійшла висновку, що справа за позовом юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», що поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за певний період належить до юрисдикції цивільного суду. Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскільки позов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.

ВП ВС дійшла висновку, що питання скликання та проведення поетапного з’їзду політичної партії, а також ухвалення рішень такого з’їзду належать до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії і є її виключною компетенцією, а втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється законом, за винятком передбачених Законом України "Про політичні партії в Україні" випадків, і суди не належать до органів, які відповідно до цього Закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, у тому числі й стосовно дотримання ними вимог їх статуту, то заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом судового розгляду.

ВП ВС вказала, що зі змісту наведених КГС ВС постанов КАС ВС вбачається, що останній не робив висновку про те, що недотримання порядку повідомлення суб`єкта оскарження чи інших заінтересованих осіб, навіть за умови участі таких осіб при розгляді скарги на дії державного реєстратора по суті, не може вважатись формальним порушенням та є підставою для скасування рішення суб`єкта влади, прийнятого за результатами розгляду вказаної скарги. Отже, у зазначених постановах відсутній висновок, від якого КГС ВС вважає необхідним відступити.

Перша судова палата виснувала, якщо учасником судового провадження є юридична особа і за скаргою (заявою) її представника постановлено судове рішення стосовно юридичної особи, таке рішення до суду вищої інстанції вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи (ст. 393 КПК) Перша судова палата ККС ВС відступила від висновку, викладеного в Ухвалі ККС ВС від 18.01.2019 у справі № 760/120/18.

Враховуючи, що правовідносини у справах № 904/8902/17 та № 904/2073/19 не є подібними, у ОП КГС ВС відсутні правові підстави для вирішення питання про відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, при вирішенні даного спору. ОП КГС ВС зазначила, що нерозуміння природи договору, складність розрахунку, не звільняє сторони від обов'язку його виконання. Підписавши кредитний договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані. Здійснений позивачем розрахунок розміру винагороди не викликає сумніву та не перевищує розрахунку, проведеного відповідачем, який зазначений ним у відзиві на позовну заяву, що в свою чергу спростовує доводи позичальника про складність розрахунку винагороди, передбаченої умовами договору.

Вимога про визнання права на споживання природного газу у певному періоді, з урахуванням звернення особи з такою вимогою на початку або до початку спірного періоду, є належним способом захисту у розумінні п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК та ч. 2 ст. 20 ГК. Вимога про зобов'язання Компанії повернути Підприємство до реєстру споживачів Компанії є обґрунтованою та правомірною, тому що Компанія на підставі законодавчо встановленого обов'язку постачати природний газ Підприємству, як споживачу по укладених між ними договорах постачання природного газу, зобов'язана була постачати природний газ Підприємству як виробнику теплової енергії для виробництва теплової енергії, у тому числі шляхом своєчасної видачі номінацій, оскільки це є обов'язком Компанії, а не її правом. Непідтвердження номінацій або виключення Підприємства з реєстру споживачів Компанії унеможливлює безперешкодне отримання Підприємством необхідних обсягів природного газу, оскільки може мати наслідком обмеження або взагалі припинення надання Товариством послуг з розподілу природного газу. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 21.02.2020 у справі № 922/599/19, щодо питання застосування п. 11 Положення та належності способу захисту при зверненні з вимогою про визнання права на споживання природного газу у певному періоді, з урахуванням звернення особи з такою вимогою на початку або до початку спірного періоду.

Щодо розмежування відповідальності за невиконання рішення суду та відповідальності за невиконання державним органом зобов'язання, присудженого за рішенням суду Правовідносини внаслідок невиконання державним органом зобов'язання, присудженого за рішенням суду, та правовідносини внаслідок невиконання цього рішення суду мають відмінності у правовому регулюванні. Порівнюючи правове регулювання таких правовідносин, суд зазначає, що нормативне регулювання про компенсацію за ч. 1 ст. 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" належить до сфери регулювання публічного права, у зв'язку з чим цей вид компенсації має публічно-правову природу. Вимоги щодо такої компенсації заявляються та розглядаються в порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у порядку, установленому Законом про гарантії, розглядаються в порядку адміністративного судочинства (ст. ст. 2, 5, 19 КАС). Вимоги, які ґрунтуються на правових підставах, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК щодо виплат у зв'язку з невиконанням відповідачем в повному обсязі протягом більш як п'ятнадцять років грошового зобов'язання за генеральною угодою та угодою, відповідають ознакам приватноправових відносин, а тому мають приватноправовий характер. Щодо відповідальності за невиконання державним органом зобов'язання (зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції), присудженого за рішенням суду, на розі застосування ЦК УРСР та ЦК Оскільки невиконання боржником (Відповідачем) грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення пені на підставі ст. 204 ЦК УРСР виникало у кредитора (Позивача) з моменту порушення грошового зобов'язання і тривало до моменту його усунення, однак обмежувалось би останніми шістьма місяцями, які передували подачі такого позову, якби в період відповідного правопорушення з 01.01.2004 не втратив чинність ЦК УРСР, та не набрали чинності з цієї ж дати ЦК та ГК, згідно з якими змінилось правове регулювання як щодо загального порядку нарахування пені, так і щодо порядку застосування позовної давності. До спірних правовідносин сторін в частині вимог про нарахування сум пені, через триваючий характер відповідного правопорушення Відповідача, з 01.01.2004 застосовуються як норми ЦК, так і норми ГК, оскільки строк пред'явлення вимог щодо пені, який був встановлений ЦК УРСР (законодавством, що діяло раніше), до набрання чинності вказаними кодексами не сплив в силу встановлених ЦК УРСР особливостей щодо порядку нарахування пені та щодо застосування позовної давності до цих вимог. Дійшовши цього висновку, відсутні підстави відступати від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18. Щодо відповідальності за невиконання зобов'язання зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції за рішенням суду на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК Враховуючи зміну порядку застосування позовної давності за положеннями ЦК УРСР, яка в силу ст. 75 цього Кодексу застосовувалась судом (арбітражем або третейським судом) незалежно від заяви сторін, а після 01.01.2004 - з набранням чинності ЦК - лише за заявою сторони (ст. 267), а також триваючий характер правопорушення у спірних правовідносинах в цій частині вимог, права стосовно нарахування інфляційних втрат, що виникли у кредитора (Позивача) на підставі ст. 214 ЦК УРСР з моменту порушення боржником (Відповідачем) грошового зобов'язання, продовжують існувати у цих триваючих правовідносинах і після втрати чинності ЦК УРСР - на підставі ст. 625 ЦК, однак право Позивача на стягнення коштів на підставі цієї статті обмежується останніми трьома роками (загальної позовної давності), які передували подачі цього позову. Чинне законодавство України не містить винятків або іншого правового регулювання щодо порядку застосування позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК та за вимогами про стягнення пені на підставі ч. 14 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (що у спірних правовідносинах застосовуються у взаємозв'язку із положеннями ч. 6 ст. 232 ГК), зокрема зважуючи як на обставини, так і на суб'єктний склад сторін у правовідносинах щодо тривалого невиконання державним органом зобов'язання, присудженого за рішенням суду.

ОП КГС ВС зазначила, що станом на момент проведення перевірки та складання за її результатами акту про порушення були чинними Правила користування електричною енергією, затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України № 28 від 31.07.1996. Зазначені Правила користування електричною енергією втратили чинність на підставі постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, № 312 від 14.03.2018, якою затверджено Правила роздрібного ринку електричної енергії, що набрали чинності з 11.06.2018. Натомість, Правила користування електричною енергією не встановлювали строків розгляду такого акту. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. З огляду на те, що дія нормативно-правового акту поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності, що є однією з гарантій правової стабільності, враховуючи, що складення акту про порушення відбулося до набрання чинності Правилами роздрібного ринку електричної енергії, а чинні на той час Правила користування електричною енергією не встановлювали строків розгляду такого акту, ПАТ “Запоріжжяобленерго” мало "законне сподівання" на застосування приписів саме діючого нормативного акту, який не регламентував часових обмежень для розгляду акту про порушення. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 31.10.2019 у справі № 916/1375/18, щодо відсутності підстав для застосування у подібних правовідносинах п. 8.2.6 Правил роздрібного ринку електроенергії щодо визнання недійсним та скасування акта про порушення у разі розгляду такого акта протягом більш ніж 60 календарних днів за умови складання акта про порушення під час дії Правил користування електричною енергією та розгляду питання відповідності акта про порушення під час дії Правил роздрібного ринку електроенергії. Як Правилами користування електричною енергією (п. 6.40), так і Правилами роздрібного ринку електричної енергії, передбачений однаковий порядок притягнення споживачів до відповідальності за виявлені порушення, а саме: у відповідності до Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією. Саме вказаною Методикою визначено види правопорушень у сфері енергопостачання та порядок розрахунку обсягу недоврахованої електроенергії. Встановлені у даній справі обставини свідчать про те, що в основу розрахунку обсягу та вартості недоврахованої електроенергії за правопорушення, передбачене пп. 5 п. 2.1. Методики, покладено саме положення Методики (п. 2.6, п. 2.7), а не Правила користування електричною енергією чи Правила роздрібного ринку електричної енергії.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 25.06.2020 у справі № 916/2090/16, оскільки у даному випадку судді дійшли висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та передачу справи на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення спору , а отже, й остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку у даній справі. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог АТ "Укртрансгаз", як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій, не надали оцінки наведеним доводам сторін у справі та не дослідили правової природи вчинення дій з врегулювання небалансу. Судами попередніх інстанцій при розгляді спору у даній справі, не було досліджено підстави виникнення заборгованості, з вимогами про стягнення якої звернувся позивач, обставин дотримання позивачем вимог Кодексу ГТС щодо порядку визначення небалансу, не було з'ясовано, чи дійсно була здійснена позивачем закупівля газу для врегулювання небалансів саме відповідача і який саме обсяг газу позивач облікував в системі, який, на думку останнього, відповідач використав за період з березня по червень 2019 року, в тому числі безпідставно відібраного відповідачем з газотранспортної системи природного газу для покриття його власних виробничо-технологічних витрат без подання таких обсягів природного газу до газотранспортної системи та несанкціонованих відборів з газорозподільної системи відповідача природного газу споживачами. В контексті зазначеного, суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача вартості добових небалансів суперечать умовам єдиного діючого між сторонами договору транспортування природного газу від 17.12.2015, не вказали на інший спосіб захисту прав АТ "Укртрансгаз", в разі доведеності їх порушення за результатами дослідження усіх наявних у справі доказів та доводів сторін. Судом апеляційної інстанції не було перевірено зазначених позивачем обставин та не з'ясовано, чи подавало АТ "Харківгаз" самостійно відповідні відомості (дані про фактичне споживання відповідачем газу) до Інформаційної платформи чи вчиняло інші дії, які б свідчили про прийняття умов щодо здійснення господарської діяльності в режимі добового балансування. ОП КГС ВС дійшов висновку, що недоліки у розгляді справи, яких припустилися місцевий та апеляційний господарські суди, свідчать про передчасність здійснених висновків при вирішенні спору у даній справі.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Київська міська державна адміністрація (КМДА) є належним дозвільним органом у розумінні ст. 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» під час надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами у місті Києві і не має права делегувати свої повноваження, визначені законом, іншим органам. Неприйняття рішення про відмову у наданні дозволу належним дозвільним органом (КМДА) свідчить про протиправну його бездіяльність. Водночас сама лише бездіяльність (неприйняття рішення у встановлений строк) не є достатньою підставою для застосування принципу мовчазної згоди.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. У період з 01.01.2018 до 05.03.2019 військовослужбовці мали право на отримання пенсійних виплат з урахуванням їх підвищення та поетапною виплатою на підставі норм постанови Кабінету Міністрів України "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", оскільки остання була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин – 01.01.2018. Відповідно до принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі скасування з 05.03.2019 в судовому порядку п. 2 цієї постанови не впливає на результат розгляду даної справи по суті. У зв'язку з прийняттям ВП ВС постанови від 09.06.2022 у справі № 520/2098/19, зазначена позиція у справі № 560/3762/18 більше не є актуальною. https://reyestr.court.gov.ua/Review/104942716

ВП ВС вирішила відступити від висновку, сформульованого у постанові від 31.10.2018 у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. ВП ВС виснує, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. ВП ВС зазначає, що за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів ПП КАС ВС та СП КАС ВС: - у постановах від 27.02.2018 у справі № 804/6382/16 та від 12.06.2019 у справі № 804/14825/14 про те, що наявність рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду про задоволення позову про стягнення з постачальника заборгованості свідчить про відсутність в діях позивача порушень ст. 1 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; - у постановах від 02.10.2019 у справі № 820/1214/17 та від 24.09.2019 у справі № 826/16391/14, про те, що виявивши порушення вимог законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, органи доходів і зборів мають право звертатись із поданням про застосування спеціальних санкцій. У свою чергу, Мінекономрозвитку, отримавши відповідне подання, яке відповідає вимогам Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", не має підстав для його не розгляду чи відхилення. Правовий висновок. Спеціальна санкція у вигляді індивідуального режиму ліцензування зовнішньоекономічної діяльності може бути застосована навіть за наявності рішення суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, прийнятого на користь суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності про задоволення позову. Факт звернення такого суб’єкта до відповідного суду з позовом про стягнення заборгованості є підставою для звільнення від сплати пені, але не свідчить про відсутність порушень, які зумовлюють застосування санкції. Остаточний висновок про доцільність застосування спеціальних санкцій приймається саме Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на підставі наданого уповноваженим органом подання і долучених до нього документів, а також матеріалів, що містяться у його розпорядженні. Така санкція не може бути застосована, якщо на момент прийняття рішення про її застосування усунуто порушення законодавства України, оскільки відсутня безпосередня мета застосування цієї санкції.

Відмовлено у задоволенні клопотання Фонду державного майна України про поновлення строку на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій. Відмовлено у відкритті касаційного провадження. Підстави для відступу від позиції Верховного Суду у справі № 922/2447/18 та у справі № 910/22878/17 відсутні. Сформовані у цих справах в ухвалах від 30.09.2020 та 04.09.2020 висновки обумовлені тим, що скаржниками, на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху, інші підстави для поновлення строку на касаційне оскарження не наведені або визнані Верховним Судом неповажними, у зв′язку з чим у відкритті касаційного провадження було відмовлено на підставі п. 4 ч. 1 ст. 293 ГПК України. Підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі № 922/2447/18 та у справі № 910/22878/17 стало саме недотримання заявниками встановлених процесуальним законом строків на касаційне оскарження, за відсутності доказів існування поважних причин, що зумовили пропуск строку на касаційне оскарження, та які є підставою для його поновлення.