Справу передано на підставі ч. 4 ст. 302 ГПК на розгляд ВП ВС з огляду на необхідність відступити від її висновку, викладеному у постанові від 05.06.2018 у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18). У зазначеній справі ВП ВП, не зважуючи на те, чи був обізнаний відчужувач про існування ухвали про забезпечення позову та відповідну заборону відчуження належного йому майна (тоді як цей аргумент був однією із підстав для касаційного оскарження судових рішень у наведеній справі), погодилась із рішеннями судів попередніх інстанцій про визнання недійсними оспорюваних договорів про відчуження майна з підстав недотримання при вчиненні оспорюваних правочинів вимог Закону через установлені в іншій справі ухвалою суду про забезпечення позову обмеження щодо відчуження майна, яке стало предметом продажу за оспорюваними угодами. При цьому ВП ВС дійшла висновку про відсутність правового значення того факту, що на момент укладення спірних договорів ухвала про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, оскільки за змістом ст. 153 ЦПК у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. На думку суддів палати КГС ВС, наявність/виникнення заборони (судової) на відчуження майна боржника на будь-якому із етапів реалізації майна у ліквідаційній процедурі боржника у справі про банкрутство, порядок її застосування, спосіб (належність) доведення та факт обізнаності про неї, зокрема учасниками аукціону з продажу майна боржника, впливає на законність всієї процедури реалізації майна боржника та має значення, зокрема при вирішенні спорів про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство та при запереченні відповідних правочинів.

Питання, поставлені колегією суддів, нормативно врегульовано, на них надано відповіді у правовому висновку об`єднаної палати, у зв`язку з чим не свідчать про наявність підстав для передачі провадження на розгляд об`єднаної палати

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в її постанові від 05.06.2019 у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), відповідно до якого спір за позовом заступника голови Центрального апарату Служби до Державної служби зайнятості про скасування дисциплінарного стягнення є публічно-правовим спором, оскільки, як убачається зі змісту вказаної постанови, позивач у цій справі не займав посаду, віднесену до посад державної служби, а тому в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС цей спір не був пов`язаним з проходженням публічної служби. Оскільки базові центри зайнятості створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби, посада директора базового центру зайнятості є посадою, на яку не поширюється дія Закону України «Про державну службу». З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 27.02.2015 був ознайомлений під особистий підпис із попередженням про зміну істотних умов праці, у якому йшлося про те, що у зв`язку з втратою чинності розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.06.1994 № 410-р про віднесення посад працівників державної служби зайнятості до відповідних категорій посад державних службовців, з набранням чинності наказом Міністерства соціальної політики України від 16.12.2014 року № 1043 «Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості», з уведенням у дію нових структури і штатного розпису Білоцерківського МРЦЗ у 2015 році, які містять перелік посад, що не відносяться до категорії посад державних службовців, посаду директора базового центру зайнятості виключено з посад державних службовців. Отже, перебуваючи у трудових відносинах з Київським ОЦЗ, ОСОБА_1 втратив статус державного службовця, про що був ознайомлений під особистий підпис 27.02.2015, а тому його посада директора Білоцерківського МРЦЗ не відноситься до посад публічної служби. Таким чином, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства. Аналогічну правову позицію викладено в постановах ВП ВС від 13, 27.03.2019, 01.04.2020 у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18), № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) та № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19) відповідно.

ВП ВС уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18.12.2019 у справі № 916/2086/19, від 20.11.2019 у справі № 910/8132/19, від 22.01.2020 у справі № 809/1025/17 та інших, у яких наведена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись у порядку господарського судочинства. ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству. Виходячи з наведеного ВП ВС у вважає, що підстав для відступу від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 2, п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, викладеного в постанові КАС ВС від 19.12.2018 у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - немає, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. У зв`язку із цим ВП ВС уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18.12.2019 у справі № 916/2086/19, від 20.11.2019 у справі № 910/8132/19, від 22.01.2020 у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства. ВП ВС вважає, що підстави для відступу від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 2, п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, викладеного в постанові КАС ВС від 19.12.2018 у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - відсутні, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Ухвалою ВП ВС у від 06.04.2021 заяву ТОВ НВКП «Термінал-ЛТД» про відмову від касаційної скарги на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 у справі № 914/1096/20 задоволено. Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ НВКП «Термінал-ЛТД» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 у справі № 914/1096/20 закрито.

ВП ВС вже викладала правову позицію про те, що спори щодо оскарження дій та бездіяльності посадових та службових осіб органів прокуратури під час надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні належать до юрисдикції кримінального суду. Видача особи (екстрадиція) є окремим різновидом міжнародної правової допомоги. Отже, правовідносини, пов’язані з екстрадицією й наданням міжнародної правової допомоги в інших формах (зокрема, проведення обшуків, вилучення і передача запитуючій стороні речей і документів, що мало місце у справі № 826/2106/17, у якій ВП ВС прийнято постанову зі сформульованою позицію щодо необхідності вирішення відповідних питань у порядку, встановленому КПК), є подібними. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки, викладені у постановах від 29.04.2020 в справі № 826/2106/17 та від 23.01.2019 у справі № 802/1335/17-а, колегія суддів КАС ВС може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування у цій справі. Отже, передбачені ч. 6 ст. 346 КАС підстави для передачі справи № 420/5498/20 на розгляд ВП ВС відсутні.

ОП ККС виснувала, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули зазначені у ч. 1 ст. 49 КК диференційовані строки давності за умови, що протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину. Перебіг строків давності зупиняється, якщо особа, котра вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цьому разі перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. Одночасно факт умисного вчинення особою будь-яких дій, спрямованих на ухилення від слідства або суду є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності, і зупиняє диференційовані строки, визначені в ч. 1 ст. 49 КК. В цьому випадку закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства чи суду: п`ятнадцять років з часу вчинення злочину, п`ять років з часу вчинення кримінального проступку. За таких обставин час, який минув із дня вчинення кримінального правопорушення до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, а зберігається і зараховується до загального строку давності, що продовжує спливати. Крім того, до загального строку також зараховується період такого ухилення, а також проміжок часу, що пройшов із дня з`явлення особи із зізнанням або затримання до дня набрання вироком законної сили. ВП ВС Постановю від 02.02.2023 у справі № 735/1121/20 відступила від виснуваного висновку.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 18.09.2018 у справі № 816/1053/16, від 02.10.2020 у справі № 826/1236/17 та від 22.12.2020 у справі № 817/856/16. Правовий висновок. Рішення за результатами розгляду заяви про надання спеціального дозволу на користування надрами приймається на підставі законодавства, що діє на час прийняття рішення про надання чи відмову у наданні дозволу, а не на час звернення із заявою.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Індексація заробітної плати є мінімальною державною гарантією в оплаті праці, за недотримання якої юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу. Притягнення суб'єкта господарювання та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не в повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису про усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування незалежно від факту їх усунення.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 29.10.2020 у справі № 816/197/18, від 20.10.2020 у справі № 640/14865/16-а, від 25.02.2021 у справі № 822/1928/18. Правовий висновок. Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачеві недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. Водночас триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання нею строку звернення до суду з урахуванням наявної в такої особи можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує щомісячно. Отже, отримання пенсіонером листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на його заяву не змінює моменту, з якого така особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права, і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, якщо така особа без зволікань та протягом розумного строку не вчиняла активних дій щодо отримання інформації про правильність / помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність / несвоєчасність її перерахунку, тощо.

ВП ВС не вбачає підстав для розгляду питання про відступ від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові ВСУ від 05.07.2017 у справі № 760/11577/15-ц, оскільки правовідносини, що виникли у справі № 760/11577/15-ц та у справі № 910/6067/19 не є подібними.

ОП ККС виснувала, що суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК, є будь-яка фізична осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності на момент його вчинення, яка, за усвідомленням того, хто пропонує, обіцяє або надає неправомірну вигоду, здатна здійснити реальний вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування. За відсутності змістовної складової примітки ст. 369-2 КК через посилання в ній на пункти 1 3 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», що втратив чинність на момент вчинення злочину, правозастосовник має підстави вважати поняття «особа, уповноважена на виконання функцій держави» оціночним і встановлювати його зміст за правилами вузького підходу до тлумачення, де належність слідчих до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, з огляду на їх правовий статус і повноваження не викликає сумнівів

У наведеному в ухвалі касаційного суду обґрунтуванні ВП ВС не вбачає підстав, які в аспекті фактичних обставин справи за позовом ОСОБА_1 до ДПІ, третя особа - ПАТ «Укрсоцбанк», про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення дозволяють за кількісними і якісними критеріями побачити в них виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Посилаючись на оскарження позивачем судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції та відсутності висновку ВП ВС у подібних правовідносинах, КАС ВС не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС.