Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 07.05.2020 у справі № 826/10147/18 та від 14.05.2020 у справі № 640/10608/19. Правовий висновок. Спори щодо оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, які ухвалені за наслідками розгляду скарг учасників торгів, поданих у процедурах публічних закупівель, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, чи укладено між замовником та учасником договір за наслідками цієї процедури.

ВП ВС зазначила, що висновки ВСУ, викладені в постановах від 23.04.2012 в справі № 21-3а12 та від 27.05.2014 у справі № 21-108а14, не суперечать один одному. Таким чином, на розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, які не можуть бути вирішені нею як судом касаційної інстанції з огляду на положення ч. 2 ст. 341 КАС.

Оскільки ВП ВС вже висловлена правова позиція у подібних правовідносинах і постанова ВСУ від 05.07.2017 у справі № 6-459цс17 в якій зроблено правовий висновок, від якого КЦС ВС просить відступити, не є релевантною по відношенню до правовідносин, які виникли у цій справі, то підстав для прийняття справи до провадження не вбачається.

ІП КГС ВС вважає за доцільне конкретизувати правові висновки, викладені у постановах від 19.08.2019 у справі № 910/12487/18 та від 30.01.2020 у справі № 910/14949/18, на які посилається суд апеляційної інстанції у своїй постанові, зазначивши таке. За приписами п. 23 та 32 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням АМК від 19.04.1994 № 5 (в редакції розпорядження АМК від 29.06.1998 № 169-р), (далі - Правила), службовцями Комітету, відділення, яким доручено збирання та аналіз доказів, проводяться дії, направлені на всебічне, повне і об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін; у рішенні наводяться мотиви рішення, зазначаються встановлені органом Комітету обставини справи з посиланням на відповідні докази, а також положення законодавства, якими орган Комітету керувався, приймаючи рішення. Правовий аналіз зазначених норм свідчить про те, що Рішення АМК має містити усі докази, якими обґрунтовуються його висновки. Водночас положення ст. 40 Закону № 2210 та п. 16 названих Правил стосовно прав осіб, які беруть (брали) участь у справі (зокрема, щодо наведення доказів) не обмежують цих осіб у наданні до суду доказів, які раніше не були подані ними в процесі розгляду АМК справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 19.03.2019 у справі № 752/17978/16-а. Правовий висновок. Для здійснення ефективного захисту та відновлення порушених прав громадян України, які є внутрішньо переміщеними особами, правонаступництво між пенсійними органами та заміна боржника виконавчого провадження у справі є виправданим та необхідним для виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

ОП ККС виснувала, що за змістом п. 7 ч. 1 ст. 425 КПК потерпілий або його законний представник чи представник мають право на касаційне оскарження судових рішень з підстави невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 14.11.2018 у справі № 924/195/16 та від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17, відповідно до якої зобов'язання орендаря сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном, яке виникло з договору оренди, не припиняється зі спливом строку дії договору оренди, оскільки таке припинення пов'язане не із закінченням строку, на який було укладено договір, а з моментом підписання сторонами акта приймання-передачі об'єкта оренди. ОП КГС ВС дійшла висновку, що користування майном після припинення Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК та ГК. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст. 762 ЦК ("Плата за користування майном") і охоронна норма ч. 2 ст. 785 ЦК ("Обов'язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно. Отже, положення п. 3 ч. 1 ст. 3 та ст. 627 ЦК про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (ст. 6 ЦК). Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії Договору не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Такий підхід у регулюванні орендних правовідносин вочевидь не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК). ОП КГС ВС зазначила, що обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення Договору (до спливу строку дії Договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі. Неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог ст. 614 ЦК. Отже, яким би способом в Договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення Договору, що відбулося у спірних правовідносинах (п. 4.2 цієї постанови, п. 3.11 Договору), проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено ч. 2 ст. 785 ЦК (зокрема, з установленням для наймача орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений ч. 2 ст. 785 ЦК). Водночас, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу як від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 13.02.2018 у справі № 910/12949/16 та від 17.12.2018 у справі № 906/1037/16, а також в постанові ОП КГС ВС від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, так і від правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах КГС ВС від 30.07.2020 у справі № 925/1223/17 та від 11.12.2019 у справі № 904/527/19, за наведеного у п. п. 9.9, 9.11, 9.12, 9.19, 9.20, 9.21 правового регулювання за наслідками, що настають для сторін у разі припинення Договору, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії Договору, та щодо способу захисту у цьому разі порушеного права орендодавця.

Колегія суддів не вказує від якого саме висновку і щодо застосування якої саме норми права вважає за необхідне відступити, проте наводить міркування щодо оцінки допустимості доказів в контексті дотримання приписів ст. 87 КПК під час затримання та обшуку

КЦС ВС, мотивуючи ухвалу від 17.03.2021, не посилався на конкретні спори та їх кількісні показники, які розглянуті або розглядаються судами та які б свідчили про те, що передача цієї справи до ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у ЄДРСР, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці або наявності загрози таких розходжень. КЦС ВС може розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно, зокрема, після розгляду кримінальної справи № 1-23/05 відносно ОСОБА_1 за окремим епізодом злочинної діяльності та винесення вироку по даній справі.

БП КГС ВС виснувала, що: визначені ч. 2 ст. 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом хоч в межах основної справи про банкрутство боржника, але у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК. За розгляд у позовному провадженні у межах справи про банкрутство, провадження у якій регулюється нормами КУзПБ, майнового чи немайнового спору господарському суду необхідно обраховувати розмір судового збору виходячи із ставки, що підлягає сплаті за подання позовної заяви відповідно майнового чи немайнового характеру (пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір"). Водночас ставки судового збору за подання заяв в основній процедурі банкрутства передбачені пп. 8-10 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір". БП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від правової позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 27.02.2018 у справі № 6/6 щодо визначення ставки судового збору, з огляду на різне правове регулювання порядку розгляду спорів у процедурах банкрутства. БП КГС ВС зазначила, що виробництво та (або) постачання теплової енергії є різновидами господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання з метою створення теплової енергії шляхом перетворення енергетичних ресурсів, у тому числі природного газу, та її подальшого надання споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілу теплової енергії на підставі укладених із споживачами договорів. Господарську діяльність з виробництва теплової енергії здійснюють теплогенеруючі організації, а постачання споживачам теплової енергії, як продукту виробництва, належить до видів господарської діяльності теплопостачальної організації. Водночас, законодавець не забороняє здійснення зазначених видів господарської діяльності (як виробництва, так і постачання теплової енергії) одним суб'єктом господарювання. положення Порядку № 217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору, у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов`язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. БП КГС ВС врахувала висновки щодо застосування положень Порядку № 217, викладених у постанові ОП КГС ВС від 16.10.2020 у справі № 903/918/19.

Особа, яка перебуває на посаді прокурора, не може займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу (п. 1 ч. 1 ст. 25 ЗУ «Про запобігання корупції»). Намір проходити процедури кваліфікаційного іспиту, стажування та отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю перебуваючи на посаді прокурора, є завідомо нелегітимним наміром, оскільки прогнозовано призводить до виникнення обставин несумісності. До того ж наявність статусу адвоката (захисника) в особи, яка є прокурором та підтримує державне обвинувачення в суді, ставить під сумнів її незалежність, безсторонність та неупередженість. Водночас ВП ВС звертає увагу, що у випадку отримання особою, яка є прокурором, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та складення присяги адвоката, така особа одночасно опиняється під дією двох присяг - прокурора та адвоката. Аналізуючи тексти Присяги прокурора та Присяги адвоката, можна дійти обґрунтованого висновку, що одночасне перебування під дією двох присяг є неможливим, оскільки їхні тексти суперечать один одному та прямо порушують як незалежність прокурора, так і принципи здійснення адвокатської діяльності - незалежність та конфіденційність. Обмеження і способи їх усунення встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та які бажають займатись іншою (не сумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для прокурорів, які бажають займатись адвокатською діяльністю. У рішенні Ради адвокатів України від 13 червня 2016 року № 166 «Про затвердження роз`яснення з питань направлення на стажування та видачі за результатами його проходження свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особам, стосовно яких існують обставини несумісності» (додаток 1) встановлено, що особа, стосовно якої існують обставини несумісності, за умови виконання інших вимог законодавства, може бути допущена до складання кваліфікаційного іспиту; особа, яка склала кваліфікаційний іспит, але займається роботою або діяльністю, несумісною з діяльністю адвоката, може проходити стажування для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. З огляду на висновок ВП ВС про те, що проходження процедур кваліфікаційного іспиту і стажування з метою отримання статусу адвоката є несумісними зі статусом прокурора, рішення Ради адвокатів України від 13 червня 2016 року № 166 «Про затвердження роз`яснення з питань направлення на стажування та видачі за результатами його проходження свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особам, стосовно яких існують обставини несумісності» не відповідає закону і не підлягає застосуванню в цілому.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 22.11.2018 у справі № 161/4876/17, від 15.08.2019 у справі № 281/459/17, від 27.03.2020 у справі № 569/727/17. Правовий висновок. У цілях Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» календарна вислуга – це вислуга, яка складається з повної кількості календарних днів відповідного періоду (календарний рік – 365 календарних днів, календарний місяць – 30 календарних днів). Для призначення пенсій за вислугу років за цим законом календарна вислуга років може бути зарахована на пільгових умовах відповідно до Порядку обчислення вислуги років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України.

ВП ВС констатувала, що підстави позову та фактичні обставини справи, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, не є подібними справі № 569/6427/16.У зазначених справах подібним є лише предмет спору - про визнання недійсним договору. Проте цієї обставини недостатньо для розгляду цієї справи ВП ВС. Підстави позовів, установлені судами обставини укладення оспорюваних правочинів та підстави прийняття рішень про укладення договору та про визнання дійсним договору в порядку ст. 220 ЦК не є подібними. В ухвалі зазначено про необхідність відступу від висновку щодо застосування ст. 220 ЦК, в той час як у справі №922/651/18, яка зазначена на обґрунтування вимог позивача у справі № 922/627/20, не застосовувалися положення ст. 220 ЦК, оскільки рішення про визнання договору укладеним прийнято судом за наслідком розгляду переддоговірного спору згідно з ч. 3 ст. 179 ГК.

ЗП КГС ВС дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 910/15740/18, та вважає, що у контексті спірних правовідносин положення ст. 16, 387, 392 ЦК та ст. 4, 52 ГПК необхідно застосовувати таким чином: "Витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено ст. 16, 387 ЦК саме як форма захисту права власності, а не як окреме оборотоздатне майнове право, яке може відчужуватися в порядку передбаченому ст. 656 цього Кодексу, на користь інших осіб, оскільки речові права безпосередньо пов'язані з конкретною річчю і переходять у зв'язку з переходом об'єктів нерухомості. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного матеріального права на витребування майна із чужого незаконного володіння позивач повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно, проте до таких доказів не належить договір купівлі-продажу майнових прав, предметом відчуження за яким є такі способи судового захисту цивільних прав, як визнання права власності на нерухоме майно та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння". ЗП КГС ВС також у порядку obiter dictum, зазначає, що положення ст. 177, 190, ч. 4 ст. 334, ст. 656 ЦК, ч. 2 ст. 3, ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" необхідно застосовувати таким чином: "Виходячи із системного аналізу змісту положень ст. 177, 190, 656 ЦК, ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" та ст. 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", як речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, так і майнові права, відмінні від права власності на нерухоме майно (за винятком права очікування на отримання у майбутньому права власності на нерухоме майно), є правами, нерозривно пов'язаними з нерухомим майном, а тому такі права підлягають державній реєстрації та виникають з моменту відповідної реєстрації. Натомість нездійснення послідовної державної реєстрації майнових (речових) прав на нерухоме майно за їх покупцями свідчить про відсутність переходу прав та обов'язків позивача до правонаступника, як наслідок, виключає підстави для заміни сторони її процесуальним правонаступником". ОКРЕМА ДУМКА суддів Зуєва В. А. та Краснова Є. В. ОКРЕМА ДУМКА судді Мачульського Г. М.

В ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд ОП ККС ВС колегія суддів не навела обставин, які свідчать про подібність правовідносин, оскільки в цьому кримінальному провадженні та в раніше прийнятих рішеннях предмети посягання різні і висновки суду щодо застосування ст. 289 КК зроблені саме виходячи особливостей предмету посягання, а також не зазначено з яким саме висновком та із застосуванням якої саме конкретної норми права колегія суддів не погоджується