На розгляд ОП КГС ВС передано невирішене та виокремлене із завершеного закриттям касаційного провадження виключно процесуальне питання щодо застосування приписів ст. ст. 126, 129, 130 ГПК у частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у зв’язку із закриттям касаційного провадження у справі. Водночас положення ГПК не передбачають ані можливості передачі справи колегією суддів на розгляд ОП порушеного, однак не вирішеного Судом у складі колегії суддів в ході касаційного провадження певного процесуального питання, ані підстав для вчинення такої процесуальної дії. Таким чином, на розгляд ОП КГС ВС у цій справі передане питання, вирішення якого має бути завершене КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду, зважаючи на що справа підлягає поверненню відповідній колегії КГС ВС для розгляду клопотання про розподіл судових витрат.

БП КГС ВС виснувала, що: у справі про банкрутство при розгляді кредиторських грошових вимог до боржника застосовуються загальні норми цивільного законодавства про позовну давність, визначені у гл. 19 "Позовна давність" ЦК. Тлумачення ч. 5, 6 ст. 23 Закону про банкрутство (ч. 5, 6 ст. 45 КУзПБ з 21.10.2019) у взаємозв'язку зі ст. 256, ч. 3, 4 ст. 267 ЦК свідчить, що стороною, яка може зробити заяву про застосування позовної давності під час розгляду грошових вимог кредитора в процедурі розпорядження майном боржника, слід розуміти інших кредиторів, боржника та розпорядника майна боржника. Кредитор наділений правом звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності під час розгляду грошових вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника: 1) у разі розгляду заявлених вимог кредиторів до боржника в період дії Закону про банкрутство від 19.01.2013 - з моменту визнання його вимог боржником чи господарським судом; 2) у разі розгляду заявлених вимог кредиторів до боржника в період дії КУзПБ - з моменту подання ним заяви про визнання грошових вимог до боржника.

ВП ВС вважає, що КГС ВС у ситуації, що склалася, вправі самостійно визначитися із застосуванням норм процесуального права, пов`язаних із переглядом ухваленої у цій справі постанови суду апеляційної інстанції, що частково оскаржується відповідачем. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції в ухвалі про закриття провадження у справі не вирішував питання розподілу судових витрат (в частині понесених відповідачем витрат), а також не ухвалював додаткової постанови в порядку, визначеному ч. 5 та ч. 6 ст. 130 ГПК. Посилання на судові рішення суду апеляційної інстанції в аналогічній справі №916/3444/19, які також переглядаються КГС ВС, висновки у яких відмінні від висновків, викладених у постанові суду апеляційної інстанції, ухваленій у цій справі, зазначеного не спростовує, а свідчить лише про неоднакове застосування Південно-західним апеляційним господарським судом норм процесуального права. Натомість, повноваженнями щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права відповідно до ст. 286 ГПК наділений КГС ВС. Твердження колегії суддів про доцільність передавати справу, не закриваючи у ній провадження, як це, до прикладу визначено у ч. 3 ст. 7 Кодексу України з питань процедури банкрутства, не підтверджує існування виключної правової проблеми у цій справі, окресленої колегією.

ВП ВС дійшла висновку, що дія ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а тому немає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в цій справі. Тому ВП ВС, аналізуючи зазначені вище норми права, дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, який викладений у постанові ВП ВС від 15.05.2019 в справі № 817/649/16, оскільки цей висновок протирічить висновку, викладеному у постанові ВП ВС від 15 05.2019 у справі № 817/777/16, і підстав для відступу від такого висновку не вбачається.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, КГС не зробив посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що суди сформували різну правову практику при вирішенні справ з подібними правовідносинами, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Лише відсутність правового висновку щодо застосування норм права та наявність таких норм у цивільному або адміністративному судочинстві не можуть свідчити про наявність виключної правової проблеми. Питання застосування положень процесуального законодавства вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом.

ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 27.01.2015 у справі № 21-425а14 щодо визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, визначивши, що у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. Неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення. Виходячи з наведеного ВП ВС вказала, що спір про протиправність наказу щодо призначення перевірки не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Сама по собі відсутність висновку ВП ВС щодо визначення юрисдикції у певних правовідносинах, починаючи з 08.02.2020 (у зв`язку набранням чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ «Про внесення змін до ГПК, ЦПК, КАС щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. Відсутність судових рішень іншого касаційного суду свідчить про право КЦС ВС висловити правову позицію щодо спору у цій справі.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права (процесуальний аспект) Право на звернення до суду гарантується Конституцією України, при цьому обмеження цивільної та процесуальної дієздатності можуть бути встановлені лише в порядку, передбаченому законом. КУзПБ, порівняно із Законом про банкрутство, визначає відмінні судові процедури, які застосовуються до боржників юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Так, до боржників фізичних осіб-підприємців застосування ліквідаційної процедури та призначення ліквідатора уже не передбачено, натомість визначено судову процедуру погашення боргів та призначення керуючого реалізацією майна. Аналіз положень КУзПБ свідчить, що правові наслідки визнання фізичної особи, в тому числі фізичної особи-підприємця, банкрутом полягають у обмеженні під час провадження у справі про неплатоспроможність її повноважень розпорядження усіма правами щодо майна, включеного до складу ліквідаційної маси, які переходять до керуючого реалізацією. Однак, норми КУзПБ не містять жодних обмежень у праві на звернення до суду визнаної банкрутом фізичної особи - підприємця з позовом до третіх осіб, в тому числі у випадку, якщо така позовна заява подана у часі до введення в дію цього Кодексу, однак розглянута господарським судом, коли провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) уже здійснювалося за нормами Кодексу. Вказаних обмежень положення чинного процесуального законодавства також не містять. БП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від правової позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 05.06.2019 у справі № 925/1879/15, щодо обмеження процесуальної дієздатності визнаної банкрутом фізичної особи - підприємця, з огляду на різне правове регулювання порядку розгляду спорів у процедурах банкрутства, зокрема, з підстав введення в дію КУзПБ.

ККС ВС уже було викладено правову позицію щодо ухвалення вироку апеляційним судом при наявності нескасованого рішення про звільнення від відбування покарання у зв`язку із закінченням іспитового строку (постанови ККС ВС від 13.07.2021 у справі № 755/6436/15-к та від 13.05.2021 у справі № 159/1490/17). Протилежних правових позицій з цього питання судом касаційної інстанції прийнято не було. Крім того, в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд ВП ВС не зазначено, як, на думку колегії суддів, має вирішуватись поставлена проблема. Доводи колегії суддів по суті ґрунтуються лише на наявності протилежних висновків членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, однак самі по собі вони не свідчать про існування виключної правової проблеми.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 04.03.2020 у справі № 813/2559/18. Правовий висновок. Право судді на отримання допомоги на оздоровлення за попередні робочі роки обмежене не прив’язкою до конкретного бюджетного (календарного) року, а лише умовою щодо отримання щорічної відпустки за відпрацьований робочий рік і розміром допомоги. Суддя має право на виплату в одному бюджетному (календарному) році двох допомог на оздоровлення в розмірі посадового окладу, якщо він отримує відпустку за різні періоди роботи (різні робочі роки) і не скористався правом на отримання допомоги на оздоровлення в повному розмірі за відповідний відпрацьований рік при використанні частини відпустки попередньо.

ВП ВС, вважає, що відсутні підстави для відступу від її висновку у постановах ВП ВС від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18 стосовно застосування ч. 6 ст. 33 Закону № 161-XIV у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом «Про оренду землі». Зокрема, внесені згідно із Законом № 340-IX зміни до Закону № 161-XIV (доповнення його ст. 32-2 «Поновлення договорів оренди землі» та викладення ст. 33 у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк») і до Земельного кодексу України. Процедура поновлення договору оренди землі та процедура укладення такого договору на новий строк справді мали би відрізнятися, причому у разі поновлення договору мав би існувати спеціальний порядок державної реєстрації права оренди на новий строк. Але ст. 33 Закону «Про оренду землі» до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX вимагала від орендаря саме для поновлення договору оренди землі завчасно надіслати орендодавцеві повідомлення про таке поновлення з проєктом відповідної додаткової угоди, а спеціального порядку державної реєстрації права оренди на новий строк законодавство не передбачало. Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору. Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у ч.ч. 3, 5-8, 11 ст. 33 Закону "Про оренду землі" додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що передбачені у ч.ч. 1-5 і 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі" підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою.

На розгляд ОП КГС ВС у справі № 925/657/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що у справі, яка переглядається, п. 7.2. договору не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого ч. 6 ст. 232 ГК, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати, ні зазначенням "до дати фактичного виконання", тощо. Відтак, умову, передбачену у п. 7.2. укладеного сторонами у цій справі договору, неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК. Аналогічний правовий висновок щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК у подібних правовідносинах викладений у постановах КГС ВС від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 12.12.2019 у справі № 911/634/19, від якого Верховний Суд у складі суддів ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення. При цьому ОП КГС ВС, уточнюючи правову позицію Верховного Суду щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК, зазначає, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК, який є меншим або більшим шести місяців.

ІП КГС ВС зазначила, що: саме по собі «позначення» не є самостійним об'єктом зі спеціально передбаченим законом статусом, який породжує певні права і обов'язки, у зв'язку з чим не має специфічного (спеціального) захисту. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» позначення отримує захист у конкурентних відносинах, а не як самостійний об'єкт інтелектуальної власності. Ключовим, у даному випадку, буде питання щодо добросовісності/недобросовісності використання суб'єктами господарювання такого позначення. З огляду на те, що спір у справі виник у сфері конкурентних правовідносин, до предмета доказування у цій справі також входять обставини, пов'язані з першістю фактичного використання спірного позначення у господарській діяльності. З метою ухвалення законного та обґрунтованого рішення у справі, з огляду на обставини, які входять до предмета доказування у вирішенні цього спору, судам, насамперед, належало встановити: - особу (осіб) власника (власників) свідоцтва України від 10.12.2009 № 115513 на знак для товарів і послуг; - обсяг переданих ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ» за ліцензійним договором від 01.09.2010 прав на знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 10.12.2009 № 115513, наявність/відсутність у ліцензіата за ліцензійним договором права на заборону використання спірного позначення іншим особам; строк дії такого договору та його чинність станом на час виникнення спірних правовідносин; - першість у використанні спірного позначення у господарській діяльності; - чи порушені права саме ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ», як заявника в антимонопольній справі, використанням ТОВ «Центральна районна аптека № 16» спірного позначення, а також чи може таке використання призвести до змішування діяльності ТОВ «Центральна районна аптека № 16» саме з діяльністю ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ» в аспекті конкурентних правовідносин. Проте встановлення у повному обсязі зазначених обставин залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій, що, у свою чергу, вплинуло на результат вирішення спору у цій справі.

ОП КГС ВС погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та понесеними позивачем витратами. Оскільки позивачем не доведено наявність усіх складових для застосування такого виду відповідальності як стягнення шкоди, а саме: не доведено причинно-наслідкового зв'язку між неправомірними діями та понесеними позивачем витратами у вигляді обов’язкових платежів за подання скарг та витратами на правову допомогу, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах КГС ВС від 24.07.2018 у справі № 910/12166/17 та від 20.08.2019 у справі № 914/1771/18, оскільки зазначені судові рішення прийняті за інших фактичних обставин.