БП КГС ВС виснувала про застосування норм права. Грошова сума, яка сплачена боржнику за результатами аукціону та підлягає поверненню боржником покупцю після визнання результатів аукціону і укладеного за його наслідком договору недійсними, не є вимогою поточного кредитора до боржника та на неї не поширюються положення ст. 64, 133 КУзПБ щодо черговості (порядку) задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника, а її повернення боржником має здійснюватися у позачерговому порядку. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути об'єднана з вимогами про визнання правочину недійсним або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову, розгляд якого у справі про банкрутство здійснюється в порядку ст. 7 КУзПБ у відокремленому позовному провадженні в разі відмови боржника повернути отримані за цим правочином кошти в добровільному порядку. Правило ст. 216 ЦК щодо двосторонньої реституції стосується виключно сторін правочину. Для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, положення ст. 216 ЦК не застосовуються, а таке повернення здійснюється на підставі положень гл. 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК. Витрати на професійну правничу допомогу за результатами розгляду вимоги про застосування наслідків недійсності договору, укладеного за результатами аукціону, не охоплюються реституційними наслідками, а належать до витрат, пов'язаних з провадженням у справі про банкрутство (неплатоспроможність) в господарському суді, які мають загальний порядок розподілу та відшкодування, передбачений нормами ГПК. Такі витрати не є поточними вимогами у справі про банкрутство (неплатоспроможність) та відносяться: 1) у справі про банкрутство - до вимог першої черги (ч. 1 ст. 64 КУзПБ); 2) у справі про неплатоспроможність - до витрат, що відшкодовуються в повному обсязі до задоволення вимог кредиторів (ч. 2 ст. 133 КУзПБ).

ВП ВС зазначає, що ОСОБА_1 в своїй касаційній скарзі дійсно посилається на постанову КАС ВС від 29.04.2020 у справі № 808/2671/16, однак не як на обґрунтування порушення судами у справі № 335/6684/19 правил юрисдикції, а як на додаткове обґрунтування протиправної, на думку позивача, бездіяльності Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області, наводячи постанову ВС від 29.04.2020 у справі № 808/2671/16 і в позовній заяві, та викладені висновки в якій КЦС ВС може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування у справі. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК.

БП КГС ВС виснувала, що: відповідно до ч. 8 ст. 41 КУзПБ дія мораторію припиняється з дня закриття провадження у справі про банкрутство; щодо задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, дія мораторію припиняється автоматично після спливу 170 календарних днів з дня введення процедури розпорядження майном, якщо господарським судом протягом цього часу не було винесено постанову про визнання боржника банкрутом або ухвалу про введення процедури санації. У ч. 6 ст. 41 КУзПБ закріплено, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство. Таким чином, після спливу 170 днів з дня введення процедури розпорядження майном, якщо господарським судом протягом цього часу не було винесено постанову про визнання боржника банкрутом або ухвалу про введення процедури санації, задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, має здійснюватися за ухвалою суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, постановленою господарським судом за результатом розгляду заяви кредитора, вимоги якого є забезпеченими.

БП КГС ВС виснувала, що: у справах про неплатоспроможність боржників - фізичних осіб поняття "член сім`ї боржника" закріплено в ч. 5 ст. 116 КУзПБ. Означені норми самостійно і вичерпно врегульовують зміст поняття "член сім'ї боржника", яке є спеціальним, встановленим саме для цілей визначення змісту правовідносин щодо відновлення платоспроможності фізичної особи. У цьому контексті положення ст. 3 СК для регулювання відносин у процедурі розгляду справ про неплатоспроможність фізичних осіб не застосовуються. Тлумачення ч. 5 ст. 116 КУзПБ, з огляду на мету правового регулювання відносин неплатоспроможності боржників-фізичних осіб, дає підстави для висновку, що до членів сім'ї такого боржника в обов'язковому порядку необхідно віднести його дітей (у тому числі повнолітніх), батьків та осіб, які перебувають під опікою чи піклуванням боржника, незалежно від того, що вони не проживають з ним спільно, не пов'язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов'язків. БП КГС ВС зауважує на необхідності врахування, в порядку ч. 4 ст. 236 ГПК, господарськими судами наведеної правової позиції у вирішенні питання включення відповідної інформації про майно, доходи й витрати членів сім'ї до декларації про майновий стан боржника, яка є невід'ємною складовою при його зверненні до суду зі заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи. БП КГС ВС зазначає про відсутність правових підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної у постанові від 30.09.2020 у справі № 922/3911/19, оскільки її прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених у справі, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідне судове рішення.

БП КГС ВС зробила такі висновки про застосування норм права (процесуальний аспект): у справах позовного провадження господарський суд обмежений принципами диспозитивності та змагальності сторін, водночас у справах про банкрутство судовий контроль є невід'ємною складовою цього провадження, який (контроль) здійснюється з метою дотримання балансу захисту публічного та приватного інтересів. З огляду на одночасне введення мораторію на задоволення вимог кредиторів з відкриттям провадження у справі про банкрутство, що передбачено ч. 8 ст. 39 КУзПБ, стадія відкриття провадження у цій категорії справ має своїми наслідками не лише заходи процесуального характеру, а й майнового, оскільки поширюється на майнові відносини між боржником та невизначеним на момент винесення ухвали підготовчого засідання колом осіб - конкурсних кредиторів. Ураховуючи важливі правові наслідки відкриття провадження у справі про банкрутство, на господарський суд покладається обов'язок перевірки обґрунтованості вимог ініціюючого кредитора та з'ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, що має здійснюватися судом незалежно від погодження боржником із заявленими вимогами чи, навпаки, пасивної процесуальної поведінки боржника у вигляді неподання ним відзиву на заяву про відкриття відповідного провадження. Обставини наявності чинного судового рішення, ухваленого в результаті вирішення спору щодо стягнення грошового зобов'язання, на підставі якого заявлено вимоги ініціюючого кредитора до боржника, свідчить про відсутність між вказаними особами спору про право щодо такого зобов'язання. Однак, для господарського суду, який вирішує в підготовчому засіданні питання відкриття провадження у справі про банкрутство, встановлені факти у вказаному рішенні не є обов'язковими до врахування виключно за наявності таких обставин, що мають значення для підтвердження/спростування заявлених у цій справі грошових зобов'язань боржника, які (обставини) не були враховані у судовому рішенні, ухваленому за результатом розгляду спору щодо цих зобов'язань у позовному провадженні. Норми ч. 6 ст. 39 КУзПБ, як і інші положення цього Кодексу, не містять окремого визначення такої підстави для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство, як необґрунтованість вимог ініціюючого кредитора, однак протилежний підхід, тобто відкриття провадження за цих умов, матиме наслідком порушення прав та інтересів боржника, інших його кредиторів та в цілому суперечитиме спрямованості законодавства у сфері неплатоспроможності. У випадку необґрунтованості/непідтвердження вимог ініціюючого кредитора господарський суд має відмовити у відкритті провадження у справі про банкрутство з посиланням на норму ч. 6 ст. 39 КУзПБ, яка, з урахуванням концепції недостатньої якості закону, є найбільш близькою за предметом регулювання до сфери спірних правовідносин.

ВП ВС вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за ч. 4 ст. 403 ЦПК та п. 7 Перехідних положень ЦПК, оскільки висновки ВСУ та ВП ВС, від яких колегія суддів КЦС ВС просить відступити (конкретизувати), зроблені не у подібних правовідносинах, з іншими фактичними обставинами справ.

ВП ВС підтверджує висновок, викладений у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 про те, що норми ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час вчинення спірних виконавчих написів) слід застосовувати разом з нормами ч. 2 ст. 88 цього Закону та ст. 257 ЦК, які передбачають трирічний строк від дня виникнення права вимоги, в межах якого вчиняється виконавчий напис.

ВП ВС виснувала, що спір про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення за позовом особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, який виник після 21.10.2019, як майновий спір боржника підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство в господарському судочинстві. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили – процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. У разі колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше. ВП ВС здійснила відступ від зазначеної позиції у Постанові ВП ВС від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20, зазначивши наступне. Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ. При цьому спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов`язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства. Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110743564

Зупинення судом дії ухвали про забезпечення позову, яка стосувалася дій приватного виконавця, свідчить про те, що обставини, які стали підставою для зупинення вчинення виконавчих дій, були усунені. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові КГС ВС від 19.05.2021 у справі № 904/2732/18, оскільки відповідне рішення було ухвалене про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення справи та, відповідно, формування правового висновку в ній, та не мало загального характеру щодо інших справ чи певної категорії справ, у тому числі справи, що розглядається, а стосувалося конкретної справи. Аналогічні висновки Верховного Суду щодо правомірності дій приватного виконавця та щодо відсутності підстав для відступу від висновків КГС ВС, викладених у постанові від 19.05.2021 у справі № 904/2732/18, містяться у постанові ОП КГС ВС від 06.08.2021 у справі № 904/5740/19, правовідносини у якій (за скаргою на дії приватного виконавця) є подібними правовідносинам у цій справі, що переглядається.

ОП КГС ВС вважає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб’єктами, об’єктами та змістом (правами й обов’язками суб’єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі № 905/2999/17 та у справі № 910/22748/16, оскільки у справі № 905/2999/17 судові рішення ухвалені з урахуванням вимог Закону України "Про виконавче провадження”, у справі № 910/22748/16 – п. 11 ч. 1 ст. 34; п. 10-1 р. XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 № 1404-VIII; п. п. 51 та 52 р. III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 № 4442-VI. Таким чином підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у справі № 910/22748/16, відсутні. Обставини, передбачені ч. ч.ч 2 та 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", є окремими та самостійними підставами для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Відтак, лише по факту спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, тобто після закінчення цього строку, рішення суду повинно виконуватися згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”. Таким чином, навіть за умов розповсюдження мораторію, передбаченого п. 51 р. 3 "Перехідні та прикінцеві положення" Закону від 23.02.2012 № 4442-VI на зобов’язання, що були предметом спору у даній справі, вказане не звільняє державного виконавця від необхідності вчинення дій (застосування механізмів), передбачених ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”.

На розгляд ВП ВС в цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом. Колегія суддів КГС ВС не виклала правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій, відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на справи, у яких виникає проблема правозастосування, їх кількісні показники, які б свідчили про їх непоодинокий характер, посилання на те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ у подібних правовідносинах, у зв`язку з чим передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 24.06.2015 в справі № 367/5136/13-ц, зазначивши, що оскільки у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником. Оскільки слід вважати, що у ОСОБА_1 виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то вона має право на його витребування. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкту нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (ст.ст. 392, 388 ЦК). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (ст. 228 ЦК).

ВП ВС зауважує, що колегія КГС ВС в ухвалі від 18.08.2021 не зазначила, від висновку про застосування якої саме норми права, викладеного у р. 8 постанови від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20, необхідно відступити. В ухвалі про передачу містяться посилання на положення ч. 2 ст. 432 ЦК України, однак ВП ВС не викладала окремих висновків про застосовувала цієї норми під час розгляду вказаної справи. ВП ВС дійшла висновку про недотримання умов передачі справи № 914/1569/20 на її розгляд, які передбачені ч. 4 ст. 302 ГПК.

В ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Право третьої особи на оскарження судових рішень - як ухвалених до їх вступу у справу, так і після набуття статусу учасника справи - врегульовано в ЦПК, і застосування вказаних вище норм не становить виключної правової проблеми. Відсутність державної реєстрації Кабінету Міністрів України як юридичної особи в ЄДР не свідчить про неможливість участі держави в цивільному процесі як учасника справи в особі Кабінету Міністрів України. Такий висновок фактично було зроблено як КЦС ВС, так і ВП ВС від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, та від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.

ВП ВС дійшла висновку, що спори щодо проходження особою служби на посаді капітана морського порту, які виникли в період до 14.05.2019, коли посада капітана морського порту ще не була зарахована до посад державної служби, а сама діяльність капітана морського порту – до державної служби, але вже мала характер публічної служби, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. З 11.09.2018 після утворення Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації) згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2017 № 1095 розмежовано функції між ДП «Адміністрація морських портів» та Морською адміністрацією, капітан порту перебуває у підпорядкуванні Морської адміністрації, призначається на посаду і звільняється з посади Міністерством інфраструктури України за поданням Морської адміністрації. З 14.05.2019 у зв`язку з набранням чинності наказом Міністерства інфраструктури України від 18.04.2019 № 266 «Про затвердження Змін до Положення про капітана морського порту та службу капітана морського порту» капітан порту набув статусу державного службовця і є керівником служби капітана морського порту, яка входить до складу Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації). Визначено, що прийняття на службу та звільнення зі служби відбувається за правилами Закону України «Про державну службу». Однак вимоги щодо підпорядкування капітана морського порту Голові Морської адміністрації змін не зазнали, як і не змінились зміст та природа його посадових обов`язків, що свідчить про характер його трудової діяльності як державного службовця ще до набуття цього статусу. Таким чином, капітан морського порту, забезпечуючи функції держави, є суб`єктом публічної служби у правовідносинах, що випливають із безпеки мореплавства у морському порту, на підходах до нього та в суміжних акваторіях, ці повноваження реалізуються на підставі законів України та у визначених випадках, зокрема, шляхом прийняття адміністративних актів. Капітан морського порту є суб`єктом з компетенцією спеціального характеру як представник адміністративної влади, юридичні наслідки від його діянь переважно у формі адміністративних (індивідуальних) актів справляють вплив на суб`єктів приватного права, що не перебувають зі службовими особами в службово-правових відносинах. Отож, принаймні тільки за окресленими властивостями, які характеризують правовий статус капітана морського порту, його повноваження, призначення, функції та завдання, слід визнати, що особа, яка обіймає посаду капітана морського порту, повинна підпадати під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення до та після 14.05.2019 спору за участю такої особи з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби на такі спори поширюється юрисдикція адміністративних судів. На час виникнення спірних правовідносин, як згадано вище, посада капітана морського порту ще не була віднесена до посад державної служби. Запровадження нового регулювання, за яким посада капітана морського порту відноситься до державної служби, вказує на те, що змінився статус капітана морського порту, але не змінився обсяг його прав та обов`язків, сфера його діяльності, це не означає, що капітан морського порту до цього не виконував функцій публічної особи, якою є робота, сфера (коло) його діяльності, унормований обсяг прав та обов`язків, що визначають його компетенцію у зв`язку з обійманням цієї посади.