ВП ВС відступила від висновку КАС ВС від 13.09.2019 у справі № 344/4760/15-а, та зробила висновок, що сама по собі відсутність нотаріального посвідчення письмової згоди співвласника приміщення загального користування, а саме горища, не є підставою для скасування наказу про затвердження містобудівних умов та обмежень. Нотаріальна форма згоди на отримання містобудівних умов та обмежень встановлена не законом, а локальними нормативними актами - рішеннями органів місцевого самоврядування. При цьому допускається засвідчення такої згоди директором комунального підприємства, що обслуговує житловий фонд. Згода співвласника допоміжних приміщень на розпорядження цим майном іншим співвласником є одностороннім правочином (згодою-дозволом) і не може кваліфікуватись як договір (елемент процедури укладення договору) між співвласниками щодо розпорядження спільним майном (ст. 358 ЦК) або ж договір (елемент процедури укладення договору) про поділ майна, що є у спільній власності (ст. 367 ЦК). Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК). Законом не встановлюється вимога нотаріального посвідчення одностороннього правочину з надання співвласником згоди іншому співвласнику на розпорядження допоміжними приміщеннями багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку. Приписи абз. 3 ч. 2 ст. 369 ЦК не спростовують вказаного, адже ця норма вимагає нотаріального посвідчення згоди на вчинення лише таких правочинів зі спільним майном, які, у свою чергу, підлягають нотаріальному посвідченню. Однак допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку не можуть бути окремо відчужені як такі, не можуть бути сформовані як окремий об`єкт нерухомості й речове право на них не може бути зареєстроване (у тому числі й за власниками квартир в будинку). Тобто допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку, як і елементи спільного майна такого будинку взагалі, є обмежено оборотоздатними. При цьому дії щодо реконструкції квартири та переобладнання горища, на які дала згоду позивачка, не є правочином, який підлягає нотаріальному посвідченню. Відтак на таку згоду не поширюється вимога нотаріального посвідчення правочинів з нерухомим майном. Отже, співвласник, який надав згоду іншому співвласнику на розпорядження спільним майном у вигляді допоміжних приміщень будинку, взагалі не може посилатись на недійсність такої згоди і порушення своїх прав лише внаслідок відсутності нотаріального посвідчення цієї згоди. Системний аналіз наведених правових норм свідчить про те, що будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку. Право спільної власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

ОП ККС виснувала, що обов`язковою передумовою реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК, є оцінка досудового розслідування органом досудового розслідування, встановленим ст. 216 КПК, як неефективного та відображення такої оцінки у постанові з наведенням відповідного мотивування. Наявність відповідних відомостей, які стосуються конкретного кримінального провадження, щодо його неефективності відповідним прокурором може бути встановлено на будь-якому етапі досудового розслідування, в тому числі і на його початку, та бути підставами для прийняття рішення в порядку і відповідно до вимог ч. 5 ст. 36 КПК. У кожному конкретному випадку наявність таких підстав має бути обґрунтована у відповідному процесуальному рішенні постанові Генерального прокурора, керівника обласної прокуратури, їх перших заступників та заступників про доручення здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, яка має відповідати вимогам ст. 110 КПК, у тому числі бути вмотивованою, надавати обґрунтоване пояснення щодо фактичних та юридичних підстав прийнятого рішення. Постанова про доручення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування, її обґрунтування та вмотивування має бути предметом дослідження суду в кожному кримінальному провадженні, яка здійснюється з урахуванням його конкретних обставин. Результати такого дослідження утворюють підстави для подальшої оцінки отриманих у результаті проведеного досудового розслідування доказів з точки зору допустимості. У разі доручення Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування без встановлення неефективності досудового розслідування органом досудового розслідування, визначеним ст. 216 КПК, зазначені уповноважені особи діятимуть поза межами своїх повноважень. У такому випадку матиме місце недотримання належної правової процедури застосування ч. 5 ст. 36 КПК та порушення вимог статей 214, 216 КПК. Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елементу принципу верховенства права є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування недопустимими на підставі ст. 86, п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом) у конкретному кримінальному провадженні, з порушенням установленого законом порядку

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 26.11.2020 у справі № 911/949/20, стосовно того, що стягувач має додати до заяви про примусове виконання рішення докази наявності грошових коштів на рахунках боржника в банках або інших фінансових установах, а приватний виконавець на стадії вирішенні питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника у разі, якщо таким майном стягувач визначив грошові кошти на рахунках боржника, має встановити обставини наявності грошових коштів на банківському(их) рахунку(ах) боржника. ОП КГС ВС зазначила про те, що обставина внесення змін до підзаконного нормативно-правового акту, зокрема до п. 3 р. ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України від 09.12.2019 № 3940/5, не стосується та не впливає на визначені Законом України «Про виконавче провадження» повноваження виконавця щодо отримання від банківських та інших фінансових установ інформації про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника. ОП КГС ВС вважає, що відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника виконавець має дослідити цей критерій не в ракурсі фактичного знаходження майна у його (зазначеному стягувачем) місцезнаходженні, а саме для встановлення обставини наявності майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, за формальними ознаками - по доданим стягувачем до заяви про примусове виконання рішення доказам місцезнаходження майна боржника на такій території. Встановлення обставин фактичної наявності майна боржника у його місцезнаходженні (зазначеному стягувачем) (у тому числі і грошових коштів) відноситься до дій виконавця з розшуку майна боржника, які вчиняються у процесі здійснення виконавчого провадження після прийняття виконавчого документу до виконання та відкриття виконавчого провадження.

ОП КГС ВС зазначила, що для оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п’ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, скаржникові необхідно довести та обґрунтувати наявність передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК підстав. При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "ступінь складності справи", "малозначні справи", "очевидне застосування норм" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду" (ухвала Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 911/2784/17). Підставами для відмови у відкритті касаційного провадження згідно з ухвалами КГС ВС від 01.07.2020 у справі № 920/810/19, від 30.07.2020 у справі № 910/23450/17, від 07.08.2020 у справі № 904/4226/19, від 27.11.2020 у справі № 910/3094/20, від 01.12.2020 у справі № 910/3098/20, висновки в яких стали підставами для передачі справи, що розглядається, на розгляд ОП КГС ВС, було встановлення судом касаційної інстанції обставин ненаведення заявником касаційної скарги підстав, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК, для перегляду оскаржуваних судових рішень (додаткових рішень щодо розподілу судових витрат), отже, підстав для відступу від висновку, викладеного у зазначених ухвалах, немає.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 12.03.2018 у справі № 910/14188/16, щодо того, що визначення підвідомчості з виконання виконавчого документу органу державної виконавчої служби має визначатись виходячи саме з розміру основного зобов'язання за кредитним договором, виконання якого забезпечене і в рахунок задоволення вимог за яким здійснюється таке звернення, а не виходячи із вартості предмета застави за договором застави, укладеним на забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором. З метою формування правового висновку для забезпечення сталості та єдності судової практики ОП КГС ВС зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Виконавець наділений повноваженнями щодо вчинення виконавчих дій на підставі виконавчого документа, який повинен містити резолютивну частину рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень, тому є обґрунтованим, що підвідомчість відкриття виконавчого провадження залежить саме від суми, яка підлягає стягненню за рішенням суду (зазначена у резолютивній частині рішення, виконавчому документі або підлягає визначенню відповідно до чинного законодавства).

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 05.02.2019 у справі № 910/9131/16, оскільки сама по собі обставина відсутності згоди заставодержателя на вчинення правочину з відчуження заставленого майна є достатньою підставою для задоволення позову заставодержателя про визнання такого правочину недійсним.Приписи ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" та ч. 2 ст. 586 ЦК прямо пов'язують виникнення у заставодавця права на відчуження предмета застави, його передачу в користування іншій особі та розпорядження іншим чином з отриманням на це згоди заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС у справі № 916/3255/17, оскільки у вказаній справі за позовними вимогами майнового та немайнового характеру судами встановлена недоплата судового збору за позовну вимогу майнового характеру та після постановлення ухвали судом про залишення позовної заяви з вказаних підстав (недоплата судового збору) без руху подання позивачем заяви про часткове залишення позовних вимог без розгляду. У той час як у даній справі № 910/5120/20 суди, розглядаючи позовні вимоги майнового характеру, встановили взагалі відсутність доказів сплати судового збору в сумі 668 879,22 грн ДП "Львіввугілля" та невчинення дій на виконання ухвали про усунення недоліків. Тобто у кожній із вказаних справ суди приймали рішення за різними встановленими обставинами. Водночас, враховуючи, що основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики, ОП КГС ВС вважає за доцільне конкретизувати питання щодо можливості застосування норм процесуального права (частин одинадцятої, тринадцятої статті 176 і пункту 8 частини першої статті 226 ГПК України) на стадії підготовчого провадження або на стадії розгляду справи по суті. Згідно з ч. ч. 11, 13 ст. 176 ГПК суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст. 162, 164, 172 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст. ст. 162, 164, 172, 173 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. Зазначені процесуальні норми не містять жодних застережень щодо допустимості залишення позову без розгляду виключно до закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті у разі, якщо позивач не усунув недоліків оформлення позовної заяви, які полягають у несплаті або недоплаті судового збору.

ОП КГС ВС вважає, що не наведено достатніх, переконливих та вагомих аргументів у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстав необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ОП КГС (постанова від 05.06.2020 у справі № 910/16978/19), а також те, що Верховний Суд у зазначеній постанові виклав правовий висновок щодо застосування положень ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК і такий висновок є чітким, зрозумілим та сприяє однозначному застосуванню зазначених норм процесуального права. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від правової позиції ОП КГС ВС, викладеної у зазначеній постанові у справі № 910/16978/19. Викладене свідчить, що на розгляд ОП КГС ВС передане питання, яке може бути вирішене відповідною колегією суддів КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

Посилання скаржника у позовній заяві на постанову ВП ВС від 15.01.2019 у справі № 9901/621/18 та постанову КАС ВС від 16.05.2019 у справі № 820/2640/17, а також посилання на правові висновки зазначені апеляційним судом у постанові від 14.01.2021, не є позиціями іншого касаційного суду у розумінні п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС України. Посилання КАС ВС на те, що ВП ВС не викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах, також спростовується через наявність правових висновків у справах № 757/63985/16 та № 520/17342/18.

БП КГС ВС виснувала, що: відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 9 КУзПБ скарги на постанови апеляційних господарських судів, прийняті за результатами оскарження ухвал господарського суду у справах про банкрутство, які не підлягають оскарженню окремо, можуть включатися до касаційної скарги на ухвали, постанови у справах про банкрутство, що підлягають оскарженню за таких умов: - судовими рішеннями, що підлягають касаційному оскарженню в порядку абз. 2 ч. 3 ст. 9 КУзПБ можуть бути тільки постанови апеляційного господарського суду; - процесуальна можливість спільного касаційного оскарження в порядку абз. 2 ч. 3 ст. 9 КУзПБ внаслідок включення скарги на постанови апеляційних господарських судів, прийняті за результатами оскарження ухвал господарського суду у справах про банкрутство, які не підлягають оскарженню окремо до касаційної скарги на ухвали, постанови у справах про банкрутство, що підлягають оскарженню може бути застосована тільки щодо касаційного оскарження тих судових рішень (постанов апеляційного господарського суду) у процедурах банкрутства, які стосуються не вирішення спорів, а розв'язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства; - КУзПБ не передбачає процесуальну можливість включення скарги на постанови апеляційних господарських судів, прийняті за результатами оскарження ухвал, рішень господарського суду в порядку ст. 7 КУзПБ за результатами розгляду заяв (в порядку позовного провадження) у межах справи про банкрутство до касаційної скарги на ухвали, постанови у справах про банкрутство, що підлягають оскарженню в порядку ч. 3 ст. 9 КУзПБ, і навпаки. Відповідно до абз. 3 ч. 4 ст. 28 Кодексу комітет кредиторів має право у будь-який час звернутися до господарського суду з клопотанням про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень не залежно від наявності підстав. Господарський суд у разі надходження клопотання комітету кредиторів про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень без зазначення підстав, під час розгляду відповідного клопотання зобов'язаний, поряд із встановленням обставин дотримання порядку скликання та проведення загальних зборів та/або комітету кредиторів, законності обрання/формування загальними зборами кредиторів комітету кредиторів, прийняття зборами кредиторів чи комітетом кредиторів рішення та реалізацію цього рішення через відповідне клопотання до господарського суду в порядку ч. 4 ст. 28 Кодексу, вжити заходів для запобіганню зловживанню процесуальними правами. Звернення до господарського суду з клопотанням про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень зборами кредиторів, а не комітетом кредиторів не є порушенням приписів абз. 3 ч. 4 ст. 28 КУзПБ.

БП КГС ВС уточнила наведений у постанові БП КГС ВС від 02.10.2019 у справі № 5006/5/39б/2012 перелік осіб, які можуть оспорювати результати аукціону з продажу майна банкрута, шляхом включення до кола таких суб'єктів уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника. БП КГС ВС виснувала, що: набуття уповноваженою особою засновників (учасників, акціонерів) статусу учасника справи про банкрутство має ґрунтуватися на ухвалі суду про залучення такої особи до участі у справі, постановленій в порядку ст. 234 ГПК з набранням законної сили якою уповноважена особа, окрім належних їй спеціальних прав - брати участь з правом дорадчого голосу у зборах кредиторів та роботі комітету кредиторів боржника, наділяється процесуальними правомочностями учасника справи за ст. 42 ГПК. Уповноваження особи на представництво інтересів засновників (учасників, акціонерів) боржника ст. 1 Закону про банкрутство (ст. 1 КУзПБ) пов'язує з рішенням його вищого органу управління, що має визначену нормами корпоративного законодавства форму, зміст та процедуру прийняття. Таке рішення, прийняте в регламентованому законом та статутом порядку і оформлене протоколом, є доказом уповноваження особи на представництво інтересів засновників (учасників, акціонерів) боржника перед третіми особами у справі про банкрутство. Право на уповноваження такої особи може бути реалізовано вищим органом управління боржника на будь-якій стадії справи про банкрутство, позаяк така правомочність за змістом є спеціальною, виникає саме у зв'язку з відкриттям провадження у справі про банкрутство, безпосередньо не пов'язана з управлінням боржником чи розпорядженням його майном, а отже не зазнає змін через обмеження (зупинення/припинення) корпоративних прав та повноважень органів управління боржника, що застосовуються у такій справі поетапно відповідно до приписів ч. 5, 8 ст. 22, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство та ч. 5, 7 ст. 44, ч. 4 ст. 50, ч. 1 ст. 59 КУзПБ. Обсяг процесуальних прав уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника у справі про банкрутство визначений Законом про банкрутство (КУзПБ від 21.10.2019) залежить від змісту рішення вищого органу управління боржника, яке, зокрема, може мати форму протоколу загальних зборів учасників товариства боржника, є єдиним можливим доказом підтвердження повноважень уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника. Суд, здійснюючи легітимацію такого учасника у справі про банкрутство, зобов'язаний надати оцінку відповідному рішенню вищого органу управління боржника щодо його належності (з'ясувати склад учасників та розмір їх часток на момент прийняття відповідного рішення, здійснити перевірку наявності необхідного кворуму під час прийняття відповідного рішення тощо). Припинення (втрата) повноважень уповноваженою особою засновників (учасників, акціонерів) боржника відбувається у тих самих формах, що і його набуття: за рішенням вищого органу управління боржника або в разі втрати юридичної сили рішенням про уповноваження цієї особи внаслідок визнання його недійсним (скасування) - за рішенням суду. Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника має право на оскарження судових рішень, постановлених у справі про банкрутство та у справах, які розглядалися в межах справи про банкрутство, незалежно від того, чи постановлені відповідні судові рішення до чи після призначення такої особи уповноваженою особою, однак за наявності доведення відповідного правового зв`язку між оскаржуваними судовими рішеннями та порушенням інтересів такої особи. Для реалізації відповідного права суд зобов'язаний повідомити уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника про судові засідання у справі про банкрутство, а також про судові засідання у справах, які розглядаються у межах справах про банкрутство. Такий обов'язок існує лише щодо уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника, яка належним чином легітимована, тобто виникає з моменту постановлення ухвали суду про визнання такої уповноваженої особи учасником справи про банкрутство. Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника як зацікавлена особа у продажі майна боржника за найвищою ціною наділена правом вимагати визнання недійсним результатів аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство з порушенням вимог закону.

ВП ВС вже сформулювала висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах у справі № 552/561/17, за змістом якого «…право позивачки як власника промислового знаку на користування та розпорядження ним є виключним правом власника-позивача як фізичної особи. Саме на порушення свого права інтелектуальної власності і посилалася позивач як на підставу позову. ВП ВС вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15.12.2017, за своїм суб`єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства».

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17 про неможливість оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в забезпеченні позову та про неможливість касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції, якою скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову вважає невиправданими такі обмеження, та зазначила, що у касаційному порядку можуть окрім інших переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову (тобто, як ухвали, якими задоволено заяву про забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено у такому забезпеченні), а також постанови суду апеляційної інстанції, якими скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову.

ВП ВС дійшла висновку, що передбачені ч. 6 ст 346 КАС підстави для передачі справи на її розгляд відсутні. Посилаючись на оскарження позивачем судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, КАС ВС не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС.

В ухвалі колегії суддів КЦС ВС відсутні посилання на кількісні й якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у ЄДРСР, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці. Крім того, ВП ВС вже сформулювала висновок щодо вирішення спору у подібних правовідносинах у постанові від 06.05.2020 у справі № 160/9696/18.