ВП ВС висловлювала свою позицію у подібних правовідносинах у рішеннях від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19, від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15, від 10.04.2019 у справі № 510/456/17, від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 про визначальність корпоративних правовідносин при вирішенні спорів щодо призначення, виконання обов`язків та припинення повноважень членами виконавчого органу господарського товариства. Тобто ВП ВС вже зробила висновки щодо визначення юрисдикції у подібних справах з урахуванням предмета спору, суб`єктів та змісту спірних правовідносин.

Як убачається з Ухвали ККС ВС від 28.09.2021, у ній не сформульовано, у чому полягає виключність правової проблеми, і не наведено обґрунтування неможливості її вирішення колегією суддів під час касаційного перегляду. Крім того, в ухвалі не зазначено жодного прикладу різного підходу у правозастосуванні ч. 1 ст. 403 КПК судом при здійсненні правосуддя. Посилання на різні наукові підходи не є прийнятними, адже самі собою розбіжності у висновках окремих науковців ще не свідчать про наявність виключної правової проблеми при застосуванні інституту відкликання апеляційної скарги і не можуть слугувати достатньою підставаю для передачі справи на розгляд ВП ВС.

Ст. 21 ЗУ «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» стосується загалом майна як активів, управління якими здійснює Агентство, та до яких належать кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнуті за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими. Натомість абз. 7 ч. 6 ст. 100 КПК регулює збереження і реалізацію майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні. Вона розмежовує (1) передання речових доказів вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб Агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості та (2) передання речових доказів для їх реалізації. При цьому, за змістом ч. 6 цієї статті, для реалізації можуть бути передані речові докази, зазначені в її абз. 1, тобто тільки речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати із забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню. Земельна ділянка до таких видів майна не належить. Підставою для передачі Агентству активів, визначених ч. 4 ст. 21 Закону про АРМА, для їх реалізації за відсутності згоди власника є відповідний процесуальний документ - ухвала слідчого судді або суду із зазначенням про передачу цих активів Агентству саме для їх реалізації. Водночас Земельна ділянка була передана Агентству як речовий доказ згідно зі ст. 100 КПК на підставі судового рішення - ухвали слідчого судді, яка не містила відомостей щодо передачі Земельної ділянки Агентству для її реалізації, а визначала лише порядок зберігання її як речового доказу, на який накладено арешт у кримінальному провадженні, шляхом передачі цієї ділянки Агентству в управління відповідно до ст. 19, 21 Закону про АРМА. Враховуючи наведене, відсутні підстави для висновку про те, що спірна земельна ділянка була передана Агентству за вказаною ухвалою слідчого судді саме для реалізації. З огляду на наведене ВП ВС вважає, що апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що Агентство за наявності лише повноважень здійснювати заходи з управління активами - забезпечення їх збереження / збереження їхньої економічної вартості, визначені ч. 2, 3 ст. 21 Закону про АРМА, які не передбачають можливості реалізації земельної ділянки, незаконно та за відсутності належних повноважень прийняло рішення про передачу земельної ділянки для реалізації на електронних торгах, що мало наслідком порушення прав позивача як власника цієї ділянки.

ОП ККС виснувала, що за приписами статей 39, 110, ч. 1 ст. 214 КПК рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою

ОП ККС виснувала, що відповідно до положень п. 7 ч. 1 ст. 393, ч. 2 ст. 309, п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК потерпілий або його законний представник чи представник не є особами, які мають право оскаржити в апеляційному порядку постановлену на стадії досудового розслідування ухвалу слідчого судді про скасування повідомлення про підозру

КП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від викладених правових позицій КГС ВС у постанові від 03.07.2018 у справі № 926/2301/17, оскільки обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів – зобов'язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ "Боедем" – відповідає ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК та передбачений чинним законодавством, яке врегульовує діяльність товариств з обмеженою відповідальністю. На думку КП КГС ВС, відповідно до положень ст. 15, 16 ЦК порушені права позивача підлягають захисту саме шляхом спонукання відповідача до виконання його обов'язку – скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем», що жодним чином не суперечить правовій позиції, викладеній у постанові КГС ВС від 03.07.2018 у справі № 926/2301/17. КП КГС ВС погоджується з висновком попередніх судів про те, що вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача (виконавчого органу товариства) щодо нескликання річних загальних зборів не є належним способом захисту, а отже не підлягає задоволенню. КП КГС ВС зазначає, що визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нескликання річних загальних зборів є неефективним способом захисту, оскільки жодним чином не поновлює правомочностей позивача та не призводить до відновлення його порушеного права. Натомість позовна вимога в частині зобов'язання відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ "Боедем" – є ефективним способом захисту порушеного права позивача та відповідає положенням ст. 15, 16 ЦК.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновків, наведених у постанові КЦС ВС від 02.06.2021 у справі № 726/2395/19-ц. ВП ВС виснує, що оскільки про порушення своїх прав сторона позивача дізналася у 2019 році, розмір несплаченого відповідачем пайового внеску Департаментом Міськради розраховано відповідно до чинних на той момент положень ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядку № 5/14. Такий підхід до визначення розміру пайового внеску, належного до сплати з відповідача за переобладнане та самочинно збудоване майно, введене в експлуатацію в 2009 році, суперечить ч. 1 ст. 5 ЦК, отже, є неправильним, про що обґрунтовано зауважено судом апеляційної інстанції. Пайовий внесок має бути розрахований на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли позивач дізнався про його несплату відповідачем. Водночас за умови встановлення судом наявності правових підстав у цілому для стягнення з відповідача на користь позивача коштів пайової участі саме лише неправильне визначення позивачем правового акта, відповідно до якого здійснено розрахунок пайового внеску, не може бути підставою для відмови в позові про стягнення такого внеску. Визначаючи належний до застосування нормативно-правовий акт у справі за позовом про стягнення збитків, господарський суд має враховувати загальновизнаний принцип права, визначений у частині другій статті 5 ЦК: акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, позивачі не обґрунтували порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах

ВП ВС виснувала, що неправомірні дії та бездіяльність з боку посадових осіб банку, його контролерів, інших пов`язаних осіб можуть завдати шкоди саме банку. Саме банк зазнає збитків у вигляді неотриманих доходів або зменшення ринкової вартості його майна (у тому числі внаслідок втрати ділової репутації, внаслідок чого страждає ділова практика, втрачаються нормальні ділові зв`язки з вкладниками, позичальниками та іншими кредиторами і боржниками, та внаслідок неможливості використання майна як єдиного майнового комплексу). Відповідно до п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 37 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи. Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження заявляти від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Кредитори банку мають право оскаржити до господарського суду дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму.

Колегія суддів КЦС ВС не навела обґрунтованих мотивів відступу від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постановах КГС ВС від 17.01.2020 у справі № 916/2286/16, від 16.04.2020 у справі № 5023/5604/11. ВП ВС звертає увагу, що постанови КГС ВС від 17.01.2020 у справі № 916/2286/16, від 16.04.2020 у справі № 5023/5604/11 не містять висновків про правомірність чи неправомірність правочину щодо відступлення права вимоги з кредитного договору на користь фізичної особи або юридичної особи, яка не є фінансовою установою. Натомість зазначені постанови мотивовані тим, що, вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому законом порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину. Таким чином, КГС ВС виходив із того, що правочин щодо відступлення права вимоги з кредитного договору не користь фізичної особи або юридичної особи, яка не є фінансовою установою, не є нікчемним.

На розгляд ВП ВС на підставі ч. 5 ст. 403 ЦПК може бути передана справа, в якій існує проблема, пов`язана виключно із застосуванням, тлумаченням норм матеріального та/або процесуального права. Питання, пов`язані з кваліфікацією спірних правовідносин, встановленням причинно-наслідкового зв`язку між рішеннями міської ради або діями замовника будівництва багатоквартирних будинків і знеціненням житлового будинку та встановленням відповідальності держави (органу місцевого самоврядування) у кожному окремому випадку не є питаннями, пов`язаними із застосуванням норм права, оскільки їх вирішення залежить виключно від встановлення судами фактичних обставин конкретної справи. Отже, вказані вище питання не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справа може бути вирішена КЦС ВС у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.

Здійснено частковий відступ від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 17.11.2020 у справі № 820/6620/16. Правовий висновок. Учасники податкових правовідносин спільно несуть обов’язок та відповідальність за погашення податкового боргу. Спільне виконання податкових зобов’язань всіма учасниками договору про спільну діяльність є подібним до принципу солідарної відповідальності, але метою такого забезпечення є виконання податкових зобов’язань, а не відповідальність за їх порушення.

Перша судова палата ККС ВС виснувала, що матеріальна шкода або матеріальні збитки, які визначають наявність складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК, не можуть визначатися на підставі розрахунку неотриманого прибутку, оскільки ця позиція не враховує особливості об`єкту посягання, передбаченого в цій статті Перша судова палата ККС ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 13.11.2018 у справі № 449/613/15-к.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права. Щодо особливостей розгляду справи за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника після відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача За змістом п. 8 ч. 1 ст. 20, ч. 13 ст. 30 ГПК, з якими кореспондуються приписи ст. 7 КУзПБ, процесуальний закон визначає правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, незалежно від моменту виникнення таких вимог, серед іншого справ за позовами з майновими (грошовими) вимогами до боржника, позовне провадження у яких відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача, стосовно яких у ч. 3 ст. 7 КУзПБ встановлено імперативну вимогу їх передачі до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, для розгляду по суті спору в межах цієї справи. Щодо порядку задоволення майнових (грошових) конкурсних вимог до боржника у справі позовного провадження, що розглядається в межах справи про банкрутство відповідача Приймаючи таку справу за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника, господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, з'ясовує питання щодо заявлення позивачем кредиторських вимог відповідно до ч. 1 ст. 45 КУзПБ та, якщо таку заяву подано позивачем до завершення розгляду позовних вимог, господарський суд має зупинити провадження у справі за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України до набрання законної сили ухвалою суду за результатами розгляду конкурсних вимог такого позивача в порядку КУзПБ. Після постановлення господарським судом ухвали за результатами розгляду таких вимог позовне провадження у справі з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що розглядається в межах справи про банкрутство, підлягає закриттю повністю або в частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 175, п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК у випадку тотожності суб'єктного складу, предмета і підстав позову. Неподання позивачем заяви про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство в порядку, передбаченому КУзПБ, не може вважатися відмовою від таких вимог у позовному провадженні або бути підставою для відмови у задоволенні позову з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що розглядається в межах справи про банкрутство відповідача в порядку ст. 7 КУзПБ. У разі незаявлення вимог до боржника у справі про банкрутство справа за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, відповідно до приписів ст. 7 КУзПБ має бути розглянута господарським судом, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство відповідача, по суті спору за правилами ГПК України у позовному провадженні в межах справи про банкрутство. КУзПБ не встановлює преклюзивного строку для заявлення кредиторами вимог, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, однак зволікання кредитора із заявленням конкурсних вимог до боржника у визначений ч. 1 ст. 45 КУзПБ тридцятиденний строк, зокрема через розгляд аналогічних вимог у позовному провадженні, в силу приписів частини четвертої цієї статті звужує обсяг правомочностей такого кредитора, зокрема на заперечення вимог інших кредиторів чи оскарження судових рішень у справі про банкрутство, а також може вплинути на повноту задоволення вимог, адже такі кредитори не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів, а їх вступ у справу після розрахунків з іншими кредиторами не змінює здійсненого розподілу раніше сплачених коштів. Щодо розгляду справи позовного провадження з майновими (грошовими) вимогами поточного кредитора до боржника Системний аналіз положень ст. 39, 45, 60, 64 КУзПБ дає підстави для висновку, що судове рішення про задоволення поточних вимог кредитора у справі позовного провадження, що набрало законної сили в порядку ГПК України, саме по собі не є підставою для набуття стягувачем за цим рішенням правомочностей поточного кредитора в ліквідаційній процедурі боржника та внесення відповідних відомостей до реєстру вимог кредиторів, а тому, і для задоволення таких вимог у ліквідаційній процедурі, адже не є результатом визначеного законодавцем процесуального порядку визнання і задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство - ухвалою суду за результатами розгляду заяви кредитора про визнання грошових вимог до боржника в порядку реалізації норм спеціального закону - ст. 39, 60 КУзПБ. Саме тому позивач у справі за позовом з поточними майновими (грошовими) вимогами до боржника, незалежно від стану (стадії) розгляду його позову, або стягувач за судовим рішенням у такій справі для задоволення поточних вимог після визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури повинен подати письмову заяву з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, в порядку, визначеному ст. 60 КУзПБ, тобто за власною волею трансформувати позовну вимогу у вимогу поточного кредитора до боржника, що може бути задоволена в ліквідаційній процедурі. Щодо розгляду справи позовного провадження з майновими вимогами забезпеченого кредитора після відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача Природа майнових вимог до боржника не змінює встановленого ст. 20, 30, 31 ГПК та ст. 7 КУзПБ обов'язку передачі справ за позовом з такими вимогами за підсудністю господарському суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство відповідача, та імперативно визначеного порядку їх розгляду - по суті спору за правилами ГПК у позовному провадженні в межах справи про банкрутство, а отже, такі правила поширюється і на відповідні позовні вимоги забезпечених кредиторів до боржника. Законодавець не встановив обов'язку забезпеченого кредитора подати заяву про визнання грошових вимог, забезпечених заставою майна боржника, задля їх задоволення у справі про банкрутство, проте передбачив для забезпеченого кредитора можливість подати таку заяву стосовно забезпечених вимог, а також право на заявлення грошових вимог до боржника, які незабезпечені заставою або за відмови від забезпечення, що у цих двох випадках мають бути заявлені кредитором та розглянуті судом за загальними правилами для конкурсних або поточних вимог до боржника. Тому сам факт подання або неподання забезпеченим кредитором заяви про визнання його грошових вимог до боржника не може вважатися відмовою позивача від розгляду таких вимог у позовному провадженні чи бути підставою для відмови у задоволенні позову з майновими (грошовими) вимогами заставного кредитора до боржника, що за загальним правилом має бути розглянутий в межах справи про банкрутство відповідача в порядку ст. 7 КУзПБ.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права. Грошова сума, яка сплачена боржнику за результатами аукціону та підлягає поверненню боржником покупцю після визнання результатів аукціону і укладеного за його наслідком договору недійсними, не є вимогою поточного кредитора до боржника та на неї не поширюються положення ст. 64, 133 КУзПБ щодо черговості (порядку) задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника, а її повернення боржником має здійснюватися у позачерговому порядку. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути об'єднана з вимогами про визнання правочину недійсним або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову, розгляд якого у справі про банкрутство здійснюється в порядку ст. 7 КУзПБ у відокремленому позовному провадженні в разі відмови боржника повернути отримані за цим правочином кошти в добровільному порядку. Правило ст. 216 ЦК щодо двосторонньої реституції стосується виключно сторін правочину. Для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, положення ст. 216 ЦК не застосовуються, а таке повернення здійснюється на підставі положень гл. 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК. Витрати на професійну правничу допомогу за результатами розгляду вимоги про застосування наслідків недійсності договору, укладеного за результатами аукціону, не охоплюються реституційними наслідками, а належать до витрат, пов'язаних з провадженням у справі про банкрутство (неплатоспроможність) в господарському суді, які мають загальний порядок розподілу та відшкодування, передбачений нормами ГПК. Такі витрати не є поточними вимогами у справі про банкрутство (неплатоспроможність) та відносяться: 1) у справі про банкрутство - до вимог першої черги (ч. 1 ст. 64 КУзПБ); 2) у справі про неплатоспроможність - до витрат, що відшкодовуються в повному обсязі до задоволення вимог кредиторів (ч. 2 ст. 133 КУзПБ).