КГС ВС не обґрунтовано, що у судах існує різна праоазастосовча практика щодо належності або неналежності АТ «Укртрансгаз» до державного сектору економіки, яка обумовлена такими недоліками законодавчого регулювання, що це становить виключну правову проблему, вирішення якої вимагає передачі справи на розгляд ВП ВС. Передані на розгляд ВП ВС питання можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом.

КГС ВС не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, посилається на постанови ВП ВС від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 і від 04.09.2019 у справі № 927/90/19. КГС ВС не врахував того, що у своїй постанові від 04.09.2019 у справі № 927/90/19 ВП ВС вже викладала висновок щодо питання юрисдикції спору у правовідносинах подібних правовідносинам, які виникли у справі № 910/6503/21.

ВП ВС дійшла висновку, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Державний чи приватний виконавець повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти. Разом з тим, не дивлячись на суперечливі висновки суду апеляційної інстанції щодо місця проживання дітей та їх матері, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про порушенням заявницею вимог ч.5 ст. 19 Закону про виконавче провадження шляхом реєстрації у спірній квартирі малолітньої та неповнолітньої дітей під час виконавчого провадження. На переконання ВП ВС зазначені дії заявниці не можуть свідчити про виникнення у дітей житлових прав на спірну квартиру. Встановлених обставин справи достатньо для твердження про те, що Держвиконавцем не було допущено порушення відповідних прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спосіб, зазначений заявницею.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку викладеному в постанові ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 214/2435/17, оскільки, будь-яке втручання у належні до багатоквартирного будинку інженерні мережі (незалежно від місця їх розташування - всередині чи за межами будинку) є діями, які вчиняються щодо майна, належного співвласникам такого будинку на праві спільної сумісної власності. Встановлення загальнобудинкового приладу обліку газу не є винятком з цього загального висновку, адже здійснюється з безпосереднім втручанням в інженерні мережі будинку, а сам прилад обліку, будучи приєднаним до мереж будинку, стає невід`ємною складовою частиною останніх, перестає існувати як окрема річ і бути об`єктом права власності оператора газорозподільної системи. Об`єкт же права власності співвласників багатоквартирного будинку зазнає фізичних змін. За відсутності згоди співвласників такі зміни можуть кваліфікуватися або як правопорушення, або як обмеження права власності. Втручатися у газові мережі, що складають спільне майно багатоквартирного будинку, до та після 20.01.2018 можна було лише за згодою власників такого майна, що мала бути надана в порядку, визначеному ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (якщо в такому будинку створене об`єднання співвласників - у порядку ст. 10 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»). У свою чергу, будь-які підзаконні нормативно-правові акти не могли встановлювати інший порядок вирішення цього питання і тим більше надавати оператору газорозподільної системи право в односторонньому порядку втручатися в газові мережі багатоквартирного будинку для встановлення загальнобудинкового лічильника.

У постанові КГС ВС від 14.11.2018 у справі № 910/710/18 відсутній висновок про те, що постанова № 237 втратила чинність з моменту її прийняття. З огляду на вказане, а також беручи до уваги висновки цієї постанови, немає підстав для відступу, про який КЦС ВС зазначив в ухвалі. З огляду на означені зміни у регулюванні норм споживання природного газу, встановлених для людей, які не мають відповідних лічильників, відсутні підстави вважати, що таке регулювання відповідає принципу юридичної визначеності як складової верховенства права. Це, зокрема, стосується неможливості спрогнозувати застосування відповідних актів Кабінету Міністрів України до визначення обсягу природного газу, за який люди, маючи очікування правомірності та дійсності таких актів, щомісячно повинні сплачувати кошти. За такої ситуації недопустимо покладати тягар негативних наслідків на побутового споживача природного газу. ВП ВС зауважує, що односторонній перегляд у сторону збільшення вартості поставленого у період з 6.05.2015 до 31.01.2016 включно й оплаченого позивачкою природного газу через перерахунок його обсягу на підставі більших норм споживання, визначених до того періоду, ставить під сумнів передбачуваність дій кожної зі сторін договору та добросовісність поведінки відповідача. Так, останній поставив позивачці природний газ і розраховував на отримання доходу відповідно до тих норм споживання природного газу населенням, які на момент надання відповідних послуг були визначені у постанові № 237, а не на більший дохід, який би він міг отримати у разі визнання цієї постанови протиправною (незаконною) та нечинною з моменту прийняття. Позивачка ж планувала видатки за спожитий обсяг природного газу на рівні тих самих норм споживання, передбачених у постанові № 237, оскільки інших норм споживання на час отримання нею послуг відповідача не було. Покладення тягаря відповідальності за негативні наслідки застосування нормативно-правого акта для одного адресата (відповідача) на іншого адресата (позивачку) є непропорційним. Тому ВП ВС погоджується із доводами позивачки про те, що, якщо відповідачеві завдано шкоду внаслідок прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акта, який суд визнав протиправним (незаконним) і нечинним, то її не мають відшкодовувати особи, які є адресатами цього акта (споживачі). ВП ВС вважає обґрунтованою вимогу позивачки про безпідставність донарахованого їй боргу за період з 6.05.2015 до 31.01.2016 включно.

ВП ВС неодноразово визначала юрисдикцію розгляду спорів про стягнення завданих державою збитків як таких, що є приватноправовими та підлягають розгляду в судах цивільної або господарської юрисдикції (в залежності від суб’єктного складу сторін), якщо така вимога не пов’язана з позовною вимогою про визнання протиправними дій суб’єкта владних повноважень.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 27.11.2020 у справі № 910/13174/19, щодо обов’язку оператора газотранспортної системи повернути замовнику вартість замовленої потужності на вимогу замовника послуг транспортування, як такої, що сформульована Верховним Судом на підставі положень абз. 13 п. 3 гл. 2 р. VIII Кодексу газотранспортної системи, які не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, однак без урахування умов укладеного між сторонами Договору (транспортування природного газу, Типового договору, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) щодо обов’язку замовника сплатити оператору вартість замовленої потужності незалежно від того, була чи не була повністю використана замовлена потужність. ОП КГС ВС зазначила, що за змістом ст. 903 ЦК, положень п. 4 гл. 1 р. І Кодексу газотранспортної системи (який визначає одним із принципів доступу суб’єктів ринку природного газу до газотранспортної системи здійснення своєчасної та повної оплати послуг, наданих оператором газотранспортної системи), положень гл. 2 р. VIII цього Кодексу, положень Типового договору транспортування природного газу, що затверджений постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, а також з огляду на умови укладеного між сторонами Договору надання послуг транспортування природного газу, зокрема і послуги замовленої (гарантованої) потужності, здійснюється на умовах їх оплатності. Водночас повернення вартості наданих послуг транспортування природного газу не передбачено ні відповідними нормами Закону, ні умовами Договору, а повернення вартості наданої послуги замовленої (гарантованої) потужності не передбачено умовами Договору незалежно від того, була чи не була повністю використана замовлена потужність.

Апеляційний суд, вирішуючи (після закінчення строку на усунення недоліків апеляційної скарги, встановленого судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху) про відкриття апеляційного провадження або про повернення апеляційної скарги, має дослідити, зокрема, обставини виконання заявником апеляційної скарги вимог суду щодо усунення недоліків апеляційної скарги, та передусім встановити, чи виконав заявник апеляційної скарги вимоги цієї ухвали, зокрема встановити той факт, чи надав він документи/докази, вимоги щодо надання яких містила ухвала про залишення апеляційної скарги без руху (докази сплати судового збору, клопотання, інші докази на підтвердження повноважень представника тощо). Без встановлення цих обставин у апеляційного суду відсутні підстави вирішувати питання щодо пропуску/дотримання строку на усунення недоліків та застосовувати за результатами встановлених обставин відповідні процесуальні наслідки, зокрема передбачені ст.ст. 118, 119, ч. ч. 4, 6 ст. 174, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 262 ГПК (повертати, відмовляти у прийнятті апеляційної скарги, відкривати апеляційне провадження). Натомість, апеляційний суд наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про повернення Відповідачу апеляційної скарги з тих підстав, що скаржник, не усунув недоліки поданої ним апеляційної скарги, оскільки суд не дослідив надані у справі докази та порушив тим самим наведені норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали апеляційного суду. Суд частково погоджується з аргументами скаржника (п. 6.1) в тій їх частині, в якій скаржник вказує на неврахування апеляційним судом при винесенні оскаржуваної ухвали заяви, поданої Відповідачем на усунення недоліків апеляційної скарги з доказами їх усунення (сплати судового збору) та заяви про поновлення пропущеного процесуального строку на усунення недоліків, що підлягали врахуванню, розгляду та оцінці апеляційним судом. Допущені апеляційним судом процесуальні порушення ст. ст. 174, 260, 262 ГПК: неврахування факту вчинення відповідачем дії на виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, відповідно, недослідження та ненадання оцінки заяви відповідача про усунення ним недоліків апеляційної скарги (доданих до неї доказів) разом з поданою відповідачем заявою про поновлення строку на усунення недоліків апеляційної скарги, призвело до постановлення апеляційним судом незаконної (передчасної) ухвали у цій справі.

Ухвала про повернення кримінального провадження Колегією суддів пропонується відступити від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні ККС ВС, та сформувати висновок щодо застосування норми ч. 1 ст. 87 КПК, але саме в контексті оцінки доказів на предмет їх допустимості/недопустимості. Відповідно ж до ст. 94 КПК оцінка доказів здійснюється судом за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Колегією суддів порушено питання щодо застосування норми ч. 1 ст. 87 КПК, яке має вирішуватися у конкретному провадженні, виходячи з установлених судом фактичних обставин. Враховуючи зазначене, ухвала колегії суддів ККС ВС від 07.09.2021 не містить передбачених ч. 2 ст. 4341 КПК підстав для передачі провадження на розгляд ОП ККС ВС

ІП КГС ВС вважала за необхідне уточнити висновок, викладений у постанові КГС ВС від 06.03.2018 у справі № 915/482/17, у зв'язку з чим зазначила, що Закон не встановлює певної форми витребування інформації, у зв'язку з чим воно може бути здійснено в будь-якій письмовій формі, крім тієї, щодо якої є пряма заборона закону. Отже, чинне законодавство про захист економічної конкуренції не містить обмежень або заборони органу Антимонопольного комітету України встановлювати в одному запиті про надання інформації вимоги щодо окремих пунктів, груп пунктів вимоги та зазначати різні строки подання інформації, тобто встановлювати декілька строків для подання інформації на різні (окремі) пункти або групи пунктів вимоги. Кожний факт неподання інформації на відповідні блоки (пункти) вимоги у встановлений строк, за наявності об'єктивних причин для групування (поділу) органом Антимонопольного комітету України запитуваної інформації по блоках (пунктах) із встановленням у запиті різних строків для подання витребуваних документів та інформації, містить ознаки окремого порушення, передбаченого п. 13 ст. 50 Закону, в яких наявний різний склад правопорушення - інформація не подана з різних блоків (пунктів) Вимоги, щодо яких встановлено різні строки подання інформації. При розгляді справи судам належало з'ясувати причини, які зумовили потребу у групуванні (поділі) органом Антимонопольного комітету України запитуваної інформації по блоках із встановленням у запиті різних строків для подання витребуваних документів та інформації; встановити, чи мали такі причини об'єктивний характер, які не залежали від волі самого органу Антимонопольного комітету України. У залежності від наведеного з'ясувати обґрунтованість визначеної органом Антимонопольного комітету України кількості допущених Підприємством порушень законодавства про захист економічної конкуренції та, відповідно, правомірність притягнення такої особи до відповідальності шляхом накладення штрафу (за кожне з таких порушень) у визначеному органом Антимонопольного комітету України розмірі.

ВП ВС виснувала, що коли Моторне (транспортне) страхове бюро України виплатило відшкодування через те, що шкоду заподіяв транспортний засіб, власник (водій) якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність (тобто, коли зробило виплату на підставі пп. «а» п. 41.1 ст. 41 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"), воно набуває право на регресний позов на підставі пп. 38.2.1 п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" до власника чи водія транспортного засобу, який спричинив ДТП, бо саме він відповідальний за невиконання обов`язку зі страхування своєї цивільно-правової відповідальності. Можливість застосування цієї підстави для регресного позову до страховика у ситуації, коли після виплати відшкодування з`ясувалося, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП застрахована, не передбачена. До страховика Моторне (транспортне) страхове бюро України може звернутися з регресним позовом тільки на підставі пп. 38.2.3 п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". Таке звернення можливе за декількох умов: 1) на час виплати Моторним (транспортним) страховим бюро України відшкодування транспортний засіб, яким завдана шкода, не був встановлений; 2) надалі встановили як такий транспортний засіб, так і те, що він є забезпеченим; 3) страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом. Приписи п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не передбачають можливість звернення з регресним позовом до страховика тоді, коли Моторне (транспортне) страхове бюро України виплатило страхове відшкодування потерпілому, помилково вважаючи, що власник/водій транспортного засобу, який заподіяв шкоду, не застрахував цивільно-правову відповідальність, а згодом з`ясувало протилежне. З моменту, коли позивачеві стало відомо про протилежне, означена юридична підстава для виплати перестала існувати. Позивач зрозумів, що за його рахунок страховик винуватця ДТП зберіг у себе страхове відшкодування, яке був зобов`язаний виплатити. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи ст. 1212 ЦК. Якщо тлумачити приписи ст. 1212 ЦК телеологічно, тобто згідно з їхніми цілями, то до випадків безпідставного набуття та збереження майна належить також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона відповідно до закону мала віддати (перерахувати) іншій особі згідно з покладеним на неї за законом обов`язком (зменшення обов`язку). Моторне (транспортне) страхове бюро України замість відповідача у повному обсязі виконало обов`язок з виплати потерпілому відшкодування, оскільки на час виплати не мало інформації про наявність полісу, а відповідно і про передбачену ним франшизу. Оскільки визначену у договорі франшизу не можна стягнути зі страховика винуватця ДТП, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов частково, зменшивши суму стягнення суму на розмір франшизи. На підставі ст. 1212 ЦК позивач може стягнути суму франшизи з винуватця ДТП, який безпідставно зберіг ці кошти у себе.

ВП ВС конкретизувала власні правові висновки викладені у постановах від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі № 925/3/17, від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 тощо, та у постановах ВСУ від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15, від 6.09.2017 у справі № 910/3040/16, від 13.09.2017 року у справі № 923/682/16 тощо, щодо критеріїв встановлення подібності правовідносин, визначивши, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об’єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов’язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об’єкта, стосовно якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність треба також визначати за суб’єктним і об’єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб’єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов’язково мають бути тотожними, тобто однаковими

КП КГС ВС виснувала щодо правильного застосування норми права Наказ Мін'юсту, прийнятий за результатом розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації або територіального органу у сфері державної реєстрації юридичних осіб, оскаржується особою, права та законні інтереси якої порушено. Якщо позивач заявив лише вимогу про скасування наказу у сфері державної реєстрації юридичних осіб як основну, Мін'юст може бути єдиним відповідачем у справі. Такі спори підлягають розгляду за правилами господарського судочинства як найбільш наближені до спорів, що виникають з корпоративних відносин та щодо прав в юридичній особі, які відповідно до п. 3 та п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК відносяться до юрисдикції господарських судів. Позовна вимога про визнання наказу незаконним є належною, відповідає такому способу захисту цивільних прав та інтересів як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, що визначений у п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК та у ч. 2 ст. 20 ГК. ОКРЕМА ДУМКА судді Кондратової І. Д. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О. Р.

КП КГС ВС передала справу на розгляд ВП ВС. Підстава передачі: необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові КЦС ВС від 26.06.2018 у справі № 591/5934/16-ц, про те, що положення Методики застосовуються тільки у зв'язку з встановленням факту безоблікового споживання електроенергії.

КП КГС ВС виснувала щодо правильного застосування норм права: якщо договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства передбачає відстрочення або розстрочення платежу, то такий договір є договором купівлі-продажу товару (частки) в кредит і до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст. 651 та 694 ЦК. Право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачене законом (ч.4 ст.694 ЦК), тому продавець частки у статутному капіталі товариства, яка була продана в кредит та не була оплачена покупцем, має право вимагати розірвання договору та повернення частки. З урахуванням особливостей, встановлених Законом "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", у такому випадку позивач має заявляти позовні вимоги про розірвання договору купівлі-продажу, повернення частки та визначення розміру статутного капіталу і часток учасників або витребування частки, а не про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства та скасування реєстраційних дій (записів).