ОП ККС виснувала, що у випадках, коли при вчиненні розбою винний вилучає майно з житла, іншого приміщення чи сховища, до якого немає вільного доступу, застосовуючи при цьому погрозу насильством небезпечним для життя чи здоров`я до особи, яка відповідно має такий доступ, використовуючи таким чином вказану особу, що діє під психічним примусом (ч. 2 ст. 40 КК), його дії слід кваліфікувати як розбій, вчинений з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК), оскільки за вказаних обставин винний здійснює опосередковане проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища, до якого немає вільного доступу

БП КГС ВС уточнила викладений у постанові БП КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 висновок стосовно того, що передбачений ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство (постанова БП КГС ВС від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13). БП КГС ВС виснувала, що до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Ст. 42 КУзПБ з урахуванням приписів п. 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм КУзПБ, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію КУзПБ, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений цією статтею КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Такий строк з огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 може повноцінно діяти лише у разі відкриття відповідного провадження після 21.10.2022. Приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону про банкрутство. Укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування ст. 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом, а відповідний спосіб захисту гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав. ОКРЕМА ДУМКА судді Білоуса В.В. ОКРЕМА ДУМКА судді Васьковського О.В.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 26.06.2018 у справі № 420/1232/16. Правовий висновок. Винагорода за участь в антитерористичній операції не є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, що є складовим елементом грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, відповідно до ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» .

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою ст. 231 ГК. При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою ст. 627 ЦК, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст.549 ЦК пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГК - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (ст. 610, п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК). Гарантована ст. 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. - поп bis in idem - «двічі за одне і те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання за одне й те саме правопорушення двічі.

У Постанові ВП ВС від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 здійснено відступ від Постанови ВП ВС від 01.06.2021 у справі № 925/929/19 та викладено наступний правовий висновок. "Органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності в тих випадках, коли це прямо визначено у відповідних нормативно-правових актах (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився)". Натомість у Постанові від 01.06.2021 ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постановах ВСУ від 05.03.2013 у справі № 21-417а12, від 08.04.2015 у справі № 6-32цс15, постанові ВП ВС від 11.09.2018 у справі № 712/10864/16-а та постановах КЦС ВС від 26.06.2019 у справі № 701/902/17-ц, від 03.06.2019 у справі № 708/933/17, від 24.02.2020 у справі № 701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі, визначивши, що норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Зміна цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення на іншу категорію цільового призначення здійснюється за погодженими проектами землеустрою щодо їх відведення. При цьому такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки, зокрема на землі фермерського господарства, без зміни її категорії цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення) чинним законодавством не передбачено. Разом з тим, користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні використовувати такі земельні ділянки відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані їм власником. Органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

ВП ВС відступила від висновку, викладеному у постанові КЦС ВС від 18.03.2020 у справі № 352/395/19, визначивши, що спори між товариством з обмеженою відповідальністю та його учасником у справі про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю належать до господарської юрисдикції. Те, що спір про недійсність договору виник між двома фізичними особами, не змінює його правової природи як спору з правочину щодо частки в статутному капіталі товариства, розгляд якого віднесено до юрисдикції господарських судів відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК. Винятком із зазначеного правила є лише спори щодо правочинів у сімейних та спадкових правовідносин, тобто спори щодо дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

ВП ВС виснувала щодо застосування норми права у подібних правовідносинах в раніше ухвалених постановах,в яких вона послідовно й однозначно висловилася з приводу юрисдикційності спорів, які виникли у зв`язку із проведенням електронних торгів, за результатами яких складено протокол та визначено переможця. Висновки, викладені в постановах ВП ВС від 21.03.2018 у справі № 725/3212/16-ц, від 05.06.2018 у справі № 910/856/17 та від 22.01.2020 у справі № 823/1387/17.

ОП ККС виснувала, що при вирішенні питання щодо апеляційного оскарження рішень слідчого судді, ухвалених у межах передбаченої КПК процедури із застосуванням положень ч. 6 ст.9 КПК та загальних засад кримінального провадження, визначених ч. 1 ст. 7 КПК, слід виходити насамперед із сутнісного критерію, визначально закладеного законодавцем при визначенні кола ухвал слідчого судді, що підлягають оскарженню. З огляду на те, що постановлення слідчим суддею ухвали про повернення клопотання слідчого про арешт майна у зв`язку з недотриманням при поданні такого клопотання вимог ч. 2 ст. 132 КПК (якщо воно не підлягає розгляду в цьому суді) не призводить ні до встановлення обмежень конституційних прав особи, ні до неможливості оскарження вже встановлених правообмежень, ані до перешкоджання здійсненню ефективного досудового розслідування чи кримінального провадження в цілому, така ухвала не підлягає оскарженню в апеляційному порядку під час досудового розслідування

Не вбачає підстав відступу від висновку, викладеного в Постанові ККС ВС від 02.06.2020 у справі № 303/5271/17, оскільки така позиція узгоджується з правовим висновком, викладеним в Постанові ОП ККС ВС від 03.02.2020 у справі № 309/2466/18, відповідно до якого з огляду на положення статей 420, 421 КПК рішення про призначення особі покарання, у тому числі менш суворого, але яке підлягає реальному відбуванню, замість призначеного судом першої інстанції покарання, від відбування якого її було звільнено з випробуванням, ухвалюється судом апеляційної інстанції у формі вироку.

Колегія суддів КГС ВС не звернула уваги на те, що скаржниця хоча оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, але попри це не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. Цей суд також не надав значення правовим позиціям, вираженим у постановах ВС, про те, що на правовідносини, які виникли у зв`язку зі здійсненням кримінального провадження стосовно особи, котра тимчасово ув`язнена і перебуває під вартою, поширюються вимоги кримінального процесуального законодавства й, відповідно, юрисдикція судів для розгляду справ про кримінальні правопорушення.

ВП ВС дійшла висновку, що відповідно до ч. 12 ст.100 КПК у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження. У кримінальному судочинстві передбачені ефективні юридичні засоби для припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у цьому провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Тому у випадку, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст.186 ЦПК, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закриває його на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК.

ВП ВС виснувала, що оскільки нововиявленою обставиною є не факт ухвалення судового рішення, не самe це рішення як юридичний факт, а обставина, яку у ньому встановив суд, то підстави для відступу від означених висновків немає. У цій справі рішення чеського суду не є доказом нововиявлених обставин, тобто не підтверджує їхню наявність, а є новим доказом, що може підтверджувати ті самі обставини, які були відомими позивачеві з моменту звернення з позовом до суду в Україні. Подання такого доказу спрямоване на переоцінку тих доказів, які вже дослідили суди першої й апеляційної інстанцій під час первинного розгляду справи. Тому правильними є висновки судів про відмову у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 02.07.2014 у справі № 6-79цс14 щодо застосування приписів ч. 1 ст. 1048 ЦК щодо визначення способу встановлення плати за користування позикою, визначивши, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге ч. 1 ст. 1048 ЦК). Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КЦС ВС, викладеного в постановах від 12.02.2020 у справі № 2-479/11 та від 31.10.2018 у справі № 462/2138/15-ц. Правовідносини у справах № 923/971/19 та № 2-2170/11 не є подібними, а постанова від 03.07.2019 у справі № 2-2170/11 прийнята за встановлення інших обставин справи. ВП ВС вбачає підстави для відступу від висновку КГС ВС в постанові від 04.06.2019 у справі № 908/2609/17 про неможливість у виконавчому провадженні з виконання рішення суду про стягнення грошової суми звернути стягнення на предмет іпотеки на задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя як такого, що зроблений без застосування ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 49 Закону України «Про іпотеку» та з неправильним застосуванням ст. 41 Закону України «Про іпотеку».

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові ВСУ у справі № 6-2цс13 від 20.02.2013 щодо нікчемності заповіту в разі його нотаріального посвідчення нотаріусом поза межами свого нотаріального округу, визначивши, що положеннями ЦК України не встановлена нікчемність заповіту в разі, коли нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, чим порушив законодавство, яке регулює діяльність нотаріусів. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача й на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України