ВП ВС виснувавла, що у даній справі договори банківського вкладу між сторонами були розірвані за рішенням суду, яке набрало законної сили, що свідчить про те, що споживчі правовідносини між кожним із вкладників та банком припинилися, а отже, до них не застосовується Закон України "Про захист прав сподживачів", тому ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у її постанові від 20.03.2019 у справі № 761/26293/16-ц, фактичні обставини якої відмінні від обставин цієї справи. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили на правовідносини між сторонами не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів» і не нараховується пеня відповідно до ч. 5 ст. 10 цього Закону. До грошового зобов’язання зі сплати коштів, підтвердженого судовим рішенням, застосовуються приписи ст. 625 ЦК в разі його невиконання.

На розгляд ОП КГС ВС у справі № 915/1260/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду. Крім того, ОП КГС ВС виходить також і з того, що постанова Верховного Суду від 15.09.2021 у справі № 915/1162/20, від правового висновку у якій, передаючи справу на розгляд ОП КГС ВС, вважає за необхідне відступити колегія суддів, прийнята колегією суддів КГС, які входять до складу тієї ж КП КГС ВС. А тому, відповідно, відсутні визначені ч. 2 ст. 302 ГПК підстави для передачі справи на розгляд саме ОП КГС ВС.

У Постанові від 05.06.2024 у справі № 914/2848/22 ВП ВС відступила від висновку, викладеного у цій постанові, зазначивши наступне. "З моменту початку застосування відповідно до п. 271.2 ст. 271 ПК зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної або комунальної власності автоматично змінюються і права та обов`язки сторін договору оренди в частині розміру орендної плати, визначеної у відсотковому співвідношенні до нормативної грошової оцінки. У таких правовідносинах відсутній обов`язок сторін вносити зміни до договору оренди шляхом укладення додаткової угоди, оскільки обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає в орендаря з моменту початку застосування такої нормативної грошової оцінки". Натомість у Постанові від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 ВП ВС виснувала, що підставою для перегляду розміру (ставки) орендної плати за земельну ділянку комунальної власності має бути саме законодавча зміна граничного (мінімального чи максимального) розміру такої плати або зміна розміру земельного податку, а не рішення органів місцевого самоврядування. Такі рішення можуть бути підставою для внесення змін до договору оренди землі, якщо сторони договору оренди безпосередньо в самому договорі передбачили таку підставу для зміни розміру орендної плати, що узгоджується з принципом свободи договору.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 01.10.2020 у справі № 120/4116/19 та від 17.08.2021 у справі № 540/1590/19. Правовий висновок. Члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку у користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку. У членів фермерського господарства, в тому числі засновника, не виникає право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися у користування засновнику для створення фермерського господарства.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Порушення надрокористувачем обов’язку звітувати перед Державним науково-виробничим підприємством «Державний інформаційний геологічний фонд України» про стан запасів корисних копалин, передбаченого в Угоді про умови користування надрами, є самостійною підставою для припинення права користування ними шляхом анулювання спеціального дозволу на користування надрами і в такому випадку проведення додаткової перевірки Державною службою геології та надр України не є обов’язковою.

Відсутність в ухвалі про передачу мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, не створює підстав для прийняття до розгляду СП КАС ВС цієї справи.

ВП ВС зазначає, що за ч. 1 та 2 ст. 16 Закону України «Про рекламу» розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються КМУ. Під час видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється. Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі -робочий орган) (п. 5 Типових правил). Згідно з п. 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 розміщення зовнішньої реклами в межах міста провадиться на підставі дозволів, які видаються робочим органом на підставі відповідного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради. Згідно з п.п. 4.1 п. 4 Правил № 434 КУ «Одесреклама», зокрема, на підставі направлення робочого органу організовує та/або здійснює власними силами у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів. Положеннями п. 13 цих Правил також закріплено, що демонтаж рекламних засобів здійснюється КУ «Одесреклама» за направленням робочого органу. З аналізу наведених норм убачається, що рішення про демонтаж рекламних конструкцій на підставі локальних нормативно-правових актів приймається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а у випадку невиконання такого рішення особами, винними в порушенні норм рекламного законодавства, демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів здійснюється відповідними комунальними підприємствами та установами, підпорядкованими виконавчим органам.

ВП ВС вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, п. 100), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, п. 10.29)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, п. 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, п. 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, п.76). ВП ВС у цій справі не погоджується з такими висновками попередніх інстанцій та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку ст. ст. 387, 388 ЦК, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.

ВП ВС загалом погоджується з позицією апеляційного суду, що стосовно ПП Агрофірма «Славутич» слід застосовувати приписи, які регулюють діяльність ТОВ, але з інших причин. Станом на час створення Агрофірми «Славутич» (24.02.1998) ЦК і ГК ще не набрали чинності. Тому помилковим є застосування приписів цих актів до визначення організаційно-правової форми вказаної юридичної особи. На момент створення Агрофірми «Славутич» діяв ЗУ «Про підприємства в Україні», який у ч. 4 ст. 5 передбачав, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. ВП ВС вважає, що Агрофірму «Славутич» не створили як ПП. Його можна було заснувати тільки на власності однієї фізичної особи, тоді як Агрофірма «Славутич» на момент її створення мала трьох учасників, а станом на дату укладення установчого договору – двох. Також положення установчого договору про розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків вказують на те, що Агрофірма «Славутич» не є АТ, ТДВ, повним або командитним товариством. ВП ВС вважає, що Агрофірма «Славутич» створювалася як ТОВ. Оскільки Агрофірма «Славутич» створювалася як ТОВ, то спірні правовідносини регулюються нормами права, що регламентують діяльність саме цього виду господарських товариств. Відповідно до ст. 55 ЗУ "Про господарські товариства", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у зв`язку зі смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС від 14.02.2018 у справі № 740/2194/15-ц та КГС ВС від 5.11.2019 у справі № 927/242/19 і від 8.08.2018 у справі № 911/3215/17 щодо порядку ухвалення рішення про відмову у прийнятті до товариства спадкоємця учасника товариства, визначивши, що таке рішення ухвалюють більш як 50 % загальної кількості голосів учасників товариства, включно з голосами, які припадають на частку учасника, який помер, хоча цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере. Єдиний учасник товариства, який володіє меншою часткою у статутному капіталі, не може скликати загальні збори та відмовити у прийнятті до товариства спадкоємців померлого учасника, котрий володів більшою часткою у статутному капіталі. Спадкоємці останнього, які виявили бажання брати участь у діяльності товариства, не можуть бути позбавлені права участі в ньому

Відсутність в ухвалі про передачу мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 22.05.2018 у справі № 755/3939/15-а, не створює підстав для прийняття до розгляду ОП КАС ВС справи № 760/4711/15-а.

ОП ККС виснувала, що кримінально-процесуальні акти (механізми) повернення обвинувального акта прокурору в порядку, передбаченому КПК, та повернення обвинувального акта прокурору для внесення з урахуванням вимог глави 25 КПК відповідно до підпункту 5 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2617-VIII не є тотожними. Виходячи із закріпленого в пункті 3 ч. 1 та абзаці 1 ч. 2 ст. 392 КПК загального правила про недопустимість окремого оскарження ухвал, постановлених під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, крім випадків, визначених цим Кодексом, та відсутності в нормах КПК відповідної вказівки щодо можливості оскарження, ухвала місцевого суду про повернення обвинувального акта прокурору для внесення з урахуванням вимог глави 25 КПК оскарженню в апеляційному порядку не підлягає

КП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 01.12.2020 у справі № 910/683/19, щодо застосування норми ч. 3 ст. 52 Закону про гарантування вкладів у подібних правовідносинах. КП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права Норма п. 5 р. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності не містить вказівку щодо зворотної (ретроактивної) дії положень цього Закону до правовідносин, що виникли відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 46 Закону про гарантування вкладів, у редакції, чинній згідно із Законом України від 16.07.2015 N 629-VIII. Пункт 5 р. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності в аспекті порушених питань слід розуміти так, що відповідне правило стосується прямо обумовлених у Законі процесуальних особливостей вирішення, розгляду або перегляду судових справ, і не стосується спорів щодо зарахування зустрічних вимог, що вже мало місце шляхом вчинення одностороннього правочину на момент набрання чинності цим Законом. Згідно зі ст. 54 Закону України "Про заставу", ч. 3 ст. 52 Закону про гарантування вкладів заставодержатель облігацій має першочергове право на задоволення своїх вимог за рахунок належних до виплати відсотків за облігаціями лише у разі, якщо відсотковий дохід є предметом застави, про що прямо обумовлено у договорі. У законі відсутня пряма заборона щодо здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог щодо зобов'язання з виплати відсоткового доходу за облігаціями, що є предметом застави, за наявності умов, визначених у п. 8 ч. 2 ст. 46 Закону про гарантування вкладів. Заставодержатель облігацій не може посилатися на порушення своїх прав, якщо відсотковий дохід за облігаціями не є предметом договору застави. КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 11.02.2021 у справі № 910/1592/20

Ураховуючи висновки щодо дії Закону у часі, викладені у мотивувальній частини цієї постанови, БП КГС ВС вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові КГС ВС від 11.11.2020 у справі № 904/5083/19, зокрема, стосовно того, що Акціонерне товариство "Криворізька теплоцентраль" звернулось до суду першої інстанції у березні 2017 року, а тому застосування до даних правовідносин положення пункту 4-3 частини 4 Розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з урахуванням змін, внесених Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", які набрали чинності з 07.03.2018, порушує конституційний принцип незворотності дії законів в часі та є помилковим. БП КГС ВС виснувала про правильне застосування норм права Пунктом 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено винятки щодо можливості нарахування інфляційних та річних в порядку ст. 625 ЦК стосовно окремих суб'єктів господарювання - державних підприємства та/або господарських товариств, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та припинено провадження у справі про банкрутство внаслідок прийняття рішення компетентного органу про приватизацію. Законодавцем фактично введено на час приватизації такі заборони та обмеження, які існували в час дії мораторію у процедурі банкрутства цього боржника. Відсутність у чинному з 21.10.2019 КУзПБ положень щодо заборони нарахування інфляційних втрат та річних по зобов'язаннях такого суб'єкта господарювання не виключає правильності застосування приписів даної норми Закону про банкрутство, яка є наслідком припинення провадження у справі з підстав приватизації боржника та була чинною на момент виникнення спірних правовідносин. Передбачене п. 4-3 р. X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України № 2269-VIII від 18.01.2018, законодавче звільнення боржника від відповідальності щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на прострочену суму боргу за весь період прострочення виконання грошового зобов'язання, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК, узгоджується з ч. 1 ст. 13 ЦК щодо меж здійснення особою цивільних прав відповідно до договору або актів цивільного законодавства, до яких абз. 2 ч. 2 ст. 4 цього Кодексу віднесено закони України.

БП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17, щодо застосування принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, згідно з яким до договорів, які укладені до введення в дію КУзПБ, застосовуються спеціальні норми, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину). БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу або уточнення від висновку, викладеного у постанові БП КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, про те, що темпоральним критерієм застосування норми ст. 42 КУзПБ є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, що повністю узгоджується з правовим висновком, що критерієм для застосування норм ст. 42 КУзПБ та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після набрання чинності цим Кодексом, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС уточнила викладений у постанові БП КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 висновок стосовно того, що передбачений ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС зазначила, що: дійсно, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення КСУ від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Проте, на відміну від загальних норм (ЦК та ГК) застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину. Аналіз норм ст. 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст. 42 КУзПБ щодо відрахування трирічного строку розширеному тлумаченню не підлягає.

Відмова від позову. Визнано нечинними рішення Господарського суду Черкаської області від 10.12.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021. Закрито провадження у справі.