На час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством не було належно врегульовано питання обчислення об`ємів спожитого природного газу побутовими споживачами, а регулятором та відповідним міністерством не було вчинено дій з належного урегулювання спірних правовідносин. Лише 06.11.2020 НКРЕКП прийняло постанову № 2033 «Про затвердження Методики визначення розмірів нормативних та виробничо-технологічних втрат/витрат природного газу при здійсненні розподілу природного газу та змін до деяких постанов НКРЕКП», яка набрала чинності 07.11.2020 та у якій було прямо зазначено, що приведення об`єму природного газу в точках комерційного обліку до стандартних умов поширюється виключно на випадки обліку природного газу, використаного споживачем, що не є побутовим. Таким чином, лише з набранням постановою НКРЕКП № 2033 чинності визначено, що приведення спожитого об`єму природного газу до стандартних умов здійснюється виключно у випадку обліку природного газу, використаного споживачем, що не є побутовим. Окрім того, з аналізу Закону України від 14 липня 2021 року № 1639-ІХ «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» вбачається, що держава взяла на себе питання врегулювання заборгованості побутових споживачів у розмірі вартості обсягів приведення обсягів споживання до стандартних умов

Спір за позовом ОСББ до фізичної та юридичної особи, про визнання недійсним правовстановлюючого документу про право власності на нежитлові приміщення, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання договору купівлі-продажу цих приміщень недійсним підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Вирішення спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності ТДВ «Житлобуд-2» на спірні нежитлові приміщення та скасування запису про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за цим товариством, пред`явлених до ТДВ «Житлобуд-2», а за правилами цивільного судочинства в частині позовної вимоги до ТДВ «Житлобуд-2» та фізичної особи про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. З огляду на викладене ВП ВС вважає, що справа в цілому підлягає розгляду в межах одного виду судочинства, в цьому конкретному випадку - в порядку цивільного судочинства.

БП КГС ВС відступила від правової позиції, викладеної викладеної в постанові КГС ВС від 20.10.2020 у справі № 916/61/13-г, відповідно до якої Суд підтримав висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для закриття (відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ із застосуванням положення п. 2 Р. III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 145-ІХ) провадження у справі про банкрутство боржника, процедуру ліквідації щодо якого у справі про банкрутство застосовано до набрання чинності вказаним Законом. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 09.12.2020 у справі № Б-7732/2-25. БП КГС ВС дійшла висновків, що: - факт перебування боржника-Державного підприємства у справі про банкрутство в процедурі розпорядження майном, незалежно від того за правилами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" або КУзПБ було застосовано цю процедуру; - обставини неможливості завершення цієї справи про банкрутство на стадії розпорядження майном із застосуванням спеціальних норм законодавства про банкрутство (у разі їх встановлення); - заборона на застосування судових процедур санації чи ліквідації в сукупності вказують на існування передбаченої п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ підстави для закриття провадження у цій справі про банкрутство - через законодавчі обмеження щодо застосування подальших - після розпорядження майном (ст. 49 КУзПБ) процедур санації та ліквідації до Державних підприємств (крім тих, для яких п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ встановлені винятки у забороні щодо застосування цих процедур). Отже, хоча норми п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК і не містять прямої вказівки на закриття провадження у справі про банкрутство з підстав обмеження у застосуванні подальших (після процедури розпорядження майном) процедур санації/ліквідації, проте застосування цих норм як підстав для закриття провадження у справі про банкрутство узгоджується із передбаченою законодавцем в ч. 1 ст. 49 КУзПБ можливістю закрити провадження у справі про банкрутство у процедурі розпорядження майном через встановлені в п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ обмеження у застосуванні подальших (після процедури розпорядження майном) судових процедур (ст. 49 КУзПБ).

БП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 14.11.2018 у справі № 905/1328/17 – про можливість застосування положень Закону про банкрутство, визначених цим Законом правил та процедур щодо порушення та здійснення провадження у справі про банкрутство юридичної особи – банківської установи, стосовно якої скасовано в судовому порядку постанову Правління Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора, зокрема Суд вбачає підстави для відступу від правової позиції у вказаній постанові щодо можливості застосування визначених Законом про банкрутство правил для розгляду кредиторських вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до відповідної юридичної особи -банківської установи. БП КГС ВС зазначає, що встановлені у цій справі обставини (п. 4.4-4.6) не вказують на зміну правового статусу Боржника як банківської установи, а лише свідчать про неможливість здійснення ним банківської діяльності, ураховуючи також, що Боржник в подальшому не звертався, за правилами Закону про банки, з метою отримання банківської ліцензії після визнання протиправними та скасування вказаних рішень та постанов Правління НБУ, зокрема, № 310 від 12.05.2015 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Златобанк" (п. 4.5). БП КГС ВС також враховує, що норми жодних нормативних актів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, що регламентують створення, діяльність та припинення/ліквідацію банківської установи, не містили чітких положень та процедур щодо повернення банківської ліцензії та відновлення становища банківської установи на ринку. БП КГС ВС, ухвалюючи це рішення, враховує також встановлені судами обставини (п. 4.6) існування відомостей про Боржника в Державному реєстрі банків, а відтак доходить висновку про неможливість здійснення провадження у справі про банкрутство Боржника за правилами Закону про банкрутство та КУзПБ. Зміна найменування, організаційно-правової форми, реорганізація, перетворення юридичної особи, яка має статус банка, в небанківську установу, її ліквідація не в порядку, встановленому Законом про банки, Законом про систему гарантування вкладів, не допускається і не позбавляє її статусу банка, а тому не дає правових підстав для застосування до такої юридичної особи положень Закону про банкрутство та КУзПБ. З наведеними висновками та обставинами також узгоджуються положення ст. 90 ЦК, ч. 7 ст. 334 ГК, ч. 4 ст. 3 Закону про акціонерні товариства, ч. 1 ст. 15 Закону про банки (щодо правил для найменувань юридичних осіб, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію), оскільки у цій справі судами встановлені обставини перереєстрації Боржника в юридичну особу з назвою, що не містить слово "банк" – ПАТ "Злато", які в подальшому скасовані рішенням суду як незаконні реєстраційні дії (п. 4.7, 4.10). Отже, висновки в оскаржуваному рішенні апеляційного суду про відсутність підстав для відкриття та здійснення провадження у справі про банкрутство, за правилами спеціального нормативного акту з питань банкрутства (Закону про банкрутство або КУзПБ), яким скасовано протилежне рішення суду першої інстанції, зроблені відповідно до норм законодавства, а також відповідно до встановлених на підставі доказів у справі обставин справи. У зв'язку з викладеним та з урахуванням положень п. 1 ч. 1 ст. 308 та ст. 309 ГПК оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін як законна та обґрунтована.

На розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом. Водночас на розгляді ВП ВС перебували справи про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, в яких зроблені правові висновки щодо застосування відповідних норм права у такій категорії спорів.

ВП ВС виснує, що тлумачення поняття «юридичний супровід, що не пов`язаний із захистом адвоката», слід зазначити, що положення п.п. 114.3.3 п. 114.3 ст. 114 ПК про заборону включення до складу шкоди витрат на юридичний супровід пов`язаний із захистом адвоката, не стосується таких видів правової допомоги, як складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру в межах процедури адміністративного оскарження, а також представництва інтересів юридичних осіб в державних органах. Платник податків має право відшкодувати у складі шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, витрати на юридичний супровід, що не пов`язаний із захистом, наданим адвокатом, зокрема в межах процедури адміністративного оскарження, при цьому, сума таких витрат, пов`язаних з адміністративним оскарженням, не повинна перевищувати 50 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня календарного року, в якому приймається відповідне рішення про визнання рішень, дій чи бездіяльності незаконною. При визначенні суми відшкодування витрат на юридичний супровід, наданий адвокатом, в межах граничного розміру, передбаченого для відшкодування, в кожній конкретній справі має значення та підлягає дослідженню також реальність таких витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумність розміру витрат і їх співмірність та пропорційність податковому правопорушенню контролюючого органу.

Відсутність правових висновків щодо застосування певних норм права касаційним судом само по собі не свідчить про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС, адже судом касаційної інстанції у господарських справах відповідно до ст. 286 ГПК є ВС, у складі якого, за змістом статей 36, 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», діє, зокрема, КГС, наділений повноваженнями перевіряти правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Висновки щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", ст. 13, 41 та 53 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у частині, яка стосується неправильного тлумачення поняття «тісного технологічного зв`язку» як однієї із обставин, що виключає можливість застосування санкцій у вигляді примусового поділу суб`єкта господарювання, можуть бути здійснені КГС ВС як належним судом відповідно до його повноважень.

ВП ВС відступає від висновків КГС ВС, викладених в Постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, про здійснення судом заходів щодо з'ясування змісту іноземних норм виключно за клопотанням кредитора та на підставі поданих ним доказів без можливості вжиття заходів щодо встановлення змісту цих норм господарським судом самостійно із застосуванням відповідних способів здобуття інформації про іноземне право. При застосуванні національними судами права Англії допустимими інструментами встановлення дійсного змісту правового інституту поруки є насамперед судові рішення (прецеденти), правові звичаї, правова доктрина відповідної держави та норми кодифікованого законодавства, яке регулює окремі питання, зокрема про позовну давність. Зміст таких норм підлягає встановленню судами ex officio шляхом вжиття заходів, передбачених частинами першою, другою статті 8 Закону № 2709-IV, із залученням експертів та аналізу їх висновків у галузі права Англії. Отже, висновок експерта є допустимим способом здобуття судом інформації про іноземні норми, які застосовуються до правовідносин з іноземним елементом. З огляду на зазначене ВП ВС відступає від викладених у постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 висновків КГС ВС щодо можливості встановлення дійсного змісту норм іноземного права, в тому числі права Англії та Уельсу, виключно з джерела права, яким, на думку колегії суддів, є тільки відповідний нормативно-правовий акт, та про неналежність висновку експерта в галузі іноземного права як доказу у справі на підтвердження змісту норм іноземного права. Також ВП ВС відступає від висновку КГС ВС в постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 про незастосування судами при розгляді спорів, що виникли з правовідносин з іноземним елементом, принципу jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким суд зобов`язаний застосувати ті норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, незалежно від того, чи посилаються на них сторони. Такий висновок КГС ВС не відповідає приписам статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" щодо встановлення змісту норм іноземного права безпосередньо судом через вжиття передбачених цією статтею заходів у розумні строки та за сприяння сторін у з`ясуванні цих норм судом шляхом подання документів на підтвердження змісту норм як їх вільного волевиявлення. Частиною 1 ст. 14 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV. В розумінні ст. 14 Закону України "Про міжнародне приватне право" імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву. ВП ВС зазначає, що норми ЦК про поруку і підстави її припинення такими нормами не є. Порука як забезпечувальне зобов`язання виникає між учасниками цивільного обороту на підставі договору поруки, що укладається на засадах свободи договору, а визначені у ст. 559 ЦК підстави припинення поруки є особливістю національного законодавства, вони не встановлюють виключних правових наслідків для цивільного обороту, що б зумовлювало їх застосування переважно над нормами права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом.

ЗП КГС ВС виснувала: за своєю правовою природою право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК. Як ст. 27 ЗК в редакції, чинній на момент створення СВАТ "Житомиррибгосп", так і ст. 141 ЗК в редакції, яка набрала чинності з 01.01.2002, наведено вичерпний перелік таких підстав, зокрема припинення діяльності підприємства. Приписи наведених у пп. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК (у редакції станом на 1999 рік) та пп. «в» ч. 1 ст. 141 ЗК підстав слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво. Тобто, наведені положення ЗК потрібно застосовувати таким чином, що коли відбувається припинення особи без правонаступництва, то у такому випадку виникають підстави для припинення права користування земельною ділянкою. У разі ж реорганізації особи, зміни її організаційно-правової форми чи назви, підстави для припинення права користування земельною ділянкою не виникають. Право постійного користування землею, яке виникло в суб'єкта господарювання до набрання чинності ЗК України - 01.01.2002, продовжує зберігатися у подальшому, а отже, може переходити від підприємства до його правонаступника, навіть якщо чинне законодавство вже не передбачає підстав для набуття права постійного користування землею для такої особи. ОКРЕМА ДУМКА суддів КГС ВС Берднік І. С., Волковицької Н. О., Могила С. К., Уркевича В. Ю.

ВП ВС відступила від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених ВСУ в постановах від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі №21-32а15 та від 19.05.2015 у справі № 21-466а15 щодо порядку обчислення одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, визначивши, що щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби. ВП ВС наголошує, що встановлення підзаконним нормативно правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили. Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу. Враховуючи правове регулювання спірних правовідносин, застосуванню підлягають норми Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови КМУ від 22.09.2010 № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій», а не Інструкція про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затверджена наказом Міністра оборони України від 15.11.2010 №595 та Інструкція про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затвердженою наказом Міністра оборони України від 24.10.2016 №550. Нормами Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» також встановлено право військовослужбовців на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби. З наведених вище мотивів до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 №260 в частині обмеження включення до грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога, щомісячної додаткової грошової винагороди.

ВП КАС ВС ухвалою від 15.07.2021 передала справу на розгляд ВП ВС. Здійснено відступ від висновків, викладених Верховним Судом України в постановах від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі № 21-32а15 та від 19.05.2015 у справі № 21-466а15. ВП ВС погодилася із судом першої інстанції про те, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошової допомоги при звільненні, передбаченої ст. 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою № 889, є протиправними, а тому відповідач зобов'язаний здійснити перерахунок та виплату позивачці грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» .

В ухвалі колегії суддів відсутнє обґрунтування того, що поставлене питання становить виключну правову проблему. Зокрема, колегією суддів не наведено жодної суперечливої практики ККС ВС у застосуванні ч. 4 ст. 297 КК у контексті поставленого питання. Посилання в ухвалі на одне судове рішення апеляційного суду, яке не переглядалось у касаційному порядку, не свідчить про наявність виключної правової проблеми. Що стосується відмінностей правових позицій окремих науковців, то це саме собою не є підставою для здійснення провадження ВП ВС з огляду на функції й завдання ККС ВС.

ВП ВС відступає від висновку КГС ВС, викладеного в постанові від 29.05.2020 у справі № 922/2843/19, а саме: «при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно …, а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель» (аб. 2 п.37 постанови). ВП ВС зазначає, що земельним законодавством та ПК України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до ст. ст. 98 - 103 ГПК, які містять інформацію щодо предмета спору в цій справі. Результатом нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки є технічна документація на неї, а надання витягу з технічної документації є послугою компетентного органу (Держгеокадастру та його територіальних органів), який веде відповідний облік згідно з Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051, про що зазначено в п. 2 розділу III Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів № 489.

ВП ВС дійшла висновку, що справи за позовом ОСОБА_1 до Новосанжарська районна державна адміністрація Полтавської області, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, Драбинівська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Елеватор «Чиста Криниця» про примусове виконання обов`язку в натурі, належать до юрисдикції цивільного суду. При розгляді справи № 807/2306/16 ВП ВС вирішувалась правова проблема юрисдикції спору за наявності декількох суперечливих одне одному судових рішень судів апеляційної інстанції про юрисдикцію цього спору, який знаходився на розгляді судів з 2016 року та не був розглянутий по суті. За такого змісту позовних вимог та судових рішень у цій справі підстав для відходу від правової позиції, висловленої у цій справі, немає, оскільки зазначена правова позиція висловлена за специфічних обставин справи, притаманних саме цій справі.

У Постанові ВП ВС від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20 зроблено відступ від висновків, викладених у Постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 214/55005/16. ВП ВС виснувала, що передбачені ч. 3 ст. 287 ЦПК повноваження суду першої інстанції стосуються саме суті заяви про перегляд заочного рішення (зокрема, подання чи неподання відповідачем доказів по суті справи і доказів поважності неявки в судове засідання, на якому було ухвалене заочне рішення) і не застосовуються у ситуації пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та наявності підстав для його поновлення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява. Наслідком пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення за умови відсутності поважних причин для його поновлення є залишення такої заяви без розгляду на підставі ч. 2 ст. 126 ЦПК, а не залишення її без задоволення. Натомість у Постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 214/55005/16 ВП ВС відступила від висновку, викладеного в її ухвалі від 12.06.2019 у справі № 761/23218/17, за якого постановила ухвалу про закриття касаційного провадження про оскарження у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення через пропуск строку на подання цієї заяви та відсутність клопотання про його поновлення. Мотивувала закриття касаційного провадження тим, що згідно зі ст. 353 ЦПК, ухвалу про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення не можна оскаржити в апеляційному порядку окремо від судового рішення по суті спору, таку ухвалу суду першої інстанції відповідно до ч. 1 ст. 389 ЦПК не можна оскаржити і у касаційному порядку. Окрім того, ВП ВС відступила від висновку, сформульованого у постанові КЦС ВС від 13.01 2021 у справі № 1519/2-4031/11, що лише у випадку подання належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення у строки, визначені ст. 284 ЦПК, або з клопотанням про їхнє поновлення, яке суд задовольнив, можливо прийняти до розгляду заяву про перегляд заочного рішення та постановити ухвалу про залишення такої заяви без задоволення або скасувати заочне рішення та призначити справу до розгляду. На думку колегії суддів, суд приймає до розгляду належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення незалежно від пропуску строку на її подання та залишає цю заяву без задоволення у разі, якщо нема підстав для поновлення вказаного строку.