ОП КГС ВС відступає від висновку щодо застосування приписів ст. 56, 58 ГПК у частині обов'язковості відображення в ЄДР інформації про особу, яка може діяти від імені юридичної особи в порядку самопредставництва, викладеного в постанові КГС ВС від 23.11.2020 у справі № 908/592/19. Питання самопредставництва не закріплені у нормах Конституції, але ці питання унормовано положеннями відповідних Кодексів, у тому числі ГПК. Для визнання юридичної особи такою, що діє у порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб'єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). З процесуального Закону не випливає, що відсутність в ЄДР відомостей про особу, яка підписала касаційну скаргу, позбавляла б її права на підписання такої скарги. ОП КГС ВС не здійснює розгляд даної справи по суті, оскільки на розгляд було передано виключно процесуальне питання щодо застосування приписів ст. 56, 58 ГПК, яке нею й вирішено. Тому справу № 922/751/20 слід повернути відповідній колегії КГС ВС для розгляду по суті.

Виключно наявність на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації, запровадженого Кабінетом Міністрів України у 2015 році, без доведення існування обставин, що обумовлюють необхідність в негайній ліквідації цих наслідків, не може бути достатньою підставою для застосування переговорної процедури закупівлі у 2019 році. Положення Закону України «Про публічні закупівлі» також не містять виключень відповідно до яких замовник, що знаходиться на території Донецької області, має право укладати договори про закупівлю за результатами застосування переговорної процедури закупівлі у зв'язку із запровадженням Кабінетом Міністрів України у 2015 році на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації. Не забезпечення своєчасного затвердження річного плану закупівель не звільняє від обов'язку дотримання вимог Закону України «Про публічні закупівлі». Крім того, ч. 5 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що дія договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної в договорі, укладеному в попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень ст. ст. 53, 174 ГПК недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

У постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у даній постанові, про те, що при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. Враховуючи приписи ст. ст. 560, 563, 565 ЦК, обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. ОП КГС ВС зазначає, що обставини, встановлені господарськими судами у справі № 916/1441/19, судові рішення в якій набрали законної сили, мають преюдиційне значення для вирішення даної справи № 910/16898/19, оскільки підтверджують відсутність порушення Товариством своїх зобов’язань за Договором, належне виконання яких забезпечувалося виданою Банком Гарантією. Таким чином, за результатами розгляду справи № 916/1441/19 судами зроблені висновки, які спростовують настання гарантійного випадку та, як наслідок, підтверджують необґрунтованість вимог Підприємства у справі № 910/16898/19 про стягнення з Банку 43 410 276,00 грн банківської гарантії. Тобто суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про задоволення позовних вимог. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 31.03.2021 у справі № 910/17942/19, оскільки при вирішенні спору про існування обов'язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.

Позов до перевізника у цій справі мав бути пред'явлений протягом 6 місяців після спливу 6 – місячного строку, передбаченого для пред'явлення претензії, та 3 – місячного строку, передбаченого для надання відповіді на претензію, що узгоджується з положеннями ст. ст. 134, 136 СЗ та ст. 315 ГК. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах КГС ВС від 23.12.2019 у справі № 910/1002/19, від 02.12.2019 у справі № 910/3745/19 та від 09.04.2020 у справі № 910/6762/19.

У справі, яка розглядається (№ 910/1520/20), та у справі № 922/3393/17 суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. На розгляд ОП КГС ВС у справі № 910/1520/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ВП ВС вже висловлювалися правові висновки щодо юрисдикційності спору в подібних правовідносинах. Крім того, ОСОБА_1 , який брав участь у розгляді справи, не оскаржував в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та не приєднувався до апеляційної скарги ПрАТ «Петромихайлівське», тобто не заявляв про порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції в суді апеляційної інстанції, як того вимагає п. 1 ч. 6 ст. 403 ЦПК. Також ОСОБА_1 , оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил юрисдикції, не обґрунтував зазначені порушення наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах.

У постановах у справах № 306/1224/16-ц, 306/2053/16-ц ВП ВС однозначно висловила правові висновки щодо необхідності подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Суди однаково застосовують висновки ВП ВС, викладені у справах № 306/1224/16-ц, 306/2053/16-ц та приходять до подібних висновків про те, що відсутність оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності свідчить про порушення проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Таким чином, на розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

Оскільки споживче товариство надало позивачеві кіоск для зайняття господарською діяльністю і, підписуючи договір оренди, позивач мав статус фізичної особи - підприємця, ВП ВС зробила висновок, що спір за зустрічним позовом щодо стягнення з позивача орендної плати, розірвання договору оренди та зобов`язання звільнити кіоск має розглядатися за правилами господарського судочинства. ВП ВС з урахуванням правових висновків, викладених у своїх постановах, звертає увагу на те, що при вирішенні питання про юрисдикційність конкретного спору, в якому однією зі сторін є фізична особа, яка має статус фізичної особи - підприємця, суди повинні враховувати період виникнення спірних відносин, час набуття статусу фізичної особи - підприємця, докази на підтвердження обставин щодо набуття та використання спірного майна для здійснення підприємницької діяльності.

ВП ВС зазначає, що у цій справі суди встановили, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, розпорядженням Солом`янської РДА від 07.11.2017 № 769 ОСОБА_1, його дружину - ОСОБА_2 , дочку - ОСОБА_3 та сина - ОСОБА_4 зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов та включено в список першочергового забезпечення житлом за категорією «учасники бойових дій, залучені до антитерористичної операції» . У справі № 712/5476/19 ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку КАС ВС, сформульованого у постанові від 10.06.2019 червня 2019 року у справі № 135/617/17, щодо віднесення до адміністративної юрисдикції спору про визнання протиправними дій Управління праці та соціального захисту населення Ладижинської міської ради Вінницької області з відмови учаснику бойових дій у виплаті грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення, а також про зобов`язання виплатити таку компенсацію. У постанові від 29.09.2020 ВП ВС додатково зазначила, що для забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів про оскарження відмови у забезпеченні жилим приміщенням або у призначенні грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей і про зобов`язання надати такі приміщення чи компенсацію відступає від висновку, сформульованого у постанові від 18.04.2018 у справі № 806/104/16, щодо необхідності розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства. Означені спори належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а також призначення та надання таких гарантій (пільг). Отже, ВП ВС вже викладала у своїх постановах висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Оскільки у цій справі та у справі № 6-206цс15 правовідносини не є подібними, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в зв`язку з чим правове регулювання цих правовідносин є різним, тому ВП ВС не може вирішувати питання відступу від висновків щодо застосування правил ч. 3 ст. 559 ЦК, викладених у постанові ВСУ у справі № 6-206цс15. Разом з тим, наведені уточнення не стосуються встановлених у справі № 6-206цс15 обставин та не врегульовують спірні в указаній справі правовідносини.

ВП ВС дійшла висновку, що обставини в цих справах не є подібними, а підстави для відступу від висновку від правової позиції КЦС ВС відсутні. Щодо наслідків відмови від договору лізингу внаслідок несплати лізингових платежів У справі лізингоодержувач не виконував зобов`язань з оплати лізингових платежів належним чином, що призвело до виникнення заборгованості за договором, у зв`язку із чим позивач скористався своїм правом на відмову від договору та просив погасити заборгованість за договором і повернути предмет лізингу відповідно до умов договору та чинного законодавства. Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів. Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами ч. 2 ст. 7 ЗУ «Про фінансовий лізинг» є відсутність у лізингодавця обов’язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу. Після припинення дії договору лізингу невиконання чи неналежне виконання обов’язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірні дії лізингоодержувача. Тому права та обов’язки лізингодавця та лізингоодержувача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням відповідно до умов договору та положень законодавства, які регламентують наслідки невиконання майнового обов’язку щодо негайного повернення предмета лізингу.

ВП ВС дійшла висновку, що якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі ст. 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу. Предметом розгляду у цій справі є вимоги позивача про визнання протиправним та скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності; записів про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва з тих підстав, що державний реєстратор не мав законних підстав реєструвати право власності за АТ «Укрсоцбанк» на об`єкт незавершеного будівництва, який позивач вважає таким, що належить йому. Отже, характер правовідносин між учасниками справи свідчить про те, що у позивача існує спір з відповідачами з приводу права власності на об`єкт незавершеного будівництва, який позивач вважає своєю власністю, внаслідок, зокрема, дій відповідачів щодо реєстрації такого права за ними. Отже, цей позов подано на захист майнових прав банкрута, який вважає безпідставною реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою особою. Тобто виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття відповідачами права власності на об`єкт незавершеного будівництва, що стало підставою для звернення з цим позовом. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що заявлені у цій справі банкрутом - ТОВ «Французький бульвар-Еліт» вимоги мають розглядатися у межах справи про його банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ.

ВП ВС зауважила, що сторони в цій справі, незважаючи на наявність у них статусу юридичних осіб, не були пов`язані господарськими правовідносинами в розумінні ст. 3 ГК, тому є помилковим висновок суду апеляційної інстанції про підвідомчість такого спору господарським судам. ВП ВС вважає, що у частині заявлених позовних вимог до відповідачів 2 - 6, за якими позивачу відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі судом загальної юрисдикції, має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу слід забезпечити доступ до правосуддя навіть в іншому судочинстві, ніж це передбачено законом, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку із процесуальною діяльністю суду. Подібний висновок ВП ВС викладений у постановах від 12.12.2018 у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, від 27.03.2019 у справі № 766/10137/17, від 02.02.2021 у справі № 906/1308/19.

У межах ліквідаційної процедури підлягає продажу все майно банкрута (за винятками, встановленими законом), включаючи майно, яке є предметом застави. Відповідно до ч.1 ст. 575 ЦК, іпотекою є застава нерухомого майна. Отже, іпотека є різновидом застави. Водночас цим законом регулюється лише звернення стягнення на предмет іпотеки за ініціативою іпотекодержателя. Зокрема, статтею 39 указаного Закону регулюється реалізація предмета іпотеки у разі задоволення судом позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Постанова суду про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури не є судовим рішенням про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Така постанова не визначає порядку та особливостей продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі. Вони визначаються Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яким передбачена реалізація предмета іпотеки незалежно від наявності чи відсутності судового рішення про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому в межах ліквідаційної процедури застосовуються правила, передбачені Законом № 2343-ХІІ, а не Законом № 898-IV. ВП ВС вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19.06.2019 у справі № 643/17966/14-ц, висновку ВСУ, викладеного у постанові від 16.09.2015 у справі № 6-1193цс15, і КЦС ВС, викладеного у постановах від 10.05.2018 у справі № 643/18839/13-ц, від 23.01.2019 у справі № 643/12557/16-ц та від 13.03.2019 у справі № 643/19761/13-ц.

ВП ВС вже викладала висновок щодо юрисдикції господарських судів у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи від 19.03.2019 у справі № 904/2526/18 від 02.10.2018 у справі №910/1733/18. Правовідносини у справі, яка розглядається, та у справах № 904/2526/18, 910/1733/18 є подібними за предметом правового регулювання, оскільки фактично стосуються виконання основного зобов`язання за кредитним договором у господарській діяльності, сторонами якого були юридичні особи, а також додаткових зобов`язань за правочинами, укладеними з фізичними особами, які не є підприємцями, для забезпечення виконання вказаного господарського основного зобов`язання.