Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Звернення до суду з позовом, який обґрунтовано посиланням на визнання рішенням Конституційного Суду України неконституційними окремих положень закону, якими врегульовувались спірні правовідносини, не змінює правил обрахунку строків звернення до адміністративного суду, визначених процесуальним законом, у зв’язку з чим у спорах щодо перерахунку та виплати пенсій, які виникли у зв’язку з визнанням неконституційними норм закону, що врегульовували спірні правовідносини, застосовується шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, визначений ч. 2 ст. 122 КАС.

У справі № 908/2136/23 ОП КГС ВС вирішувала питання наявності / відсутності правових підстав для стягнення вартості послуг балансування природного газу, наданих позивачем у травні 2022 року, за коригуючим актом. У постанові від 17.10.2025 у згаданій справі ОП КГС ВС дійшла висновку, що спірні відносини на ринку газу підлягають регулюванню з боку держави, зокрема через нормативно визначений порядок розрахунку плати за добові небаланси, що включає величину коригування, встановлену Кодексом ГТС, а не домовленістю сторін. Після набрання чинності змінами, внесеними Постановою НКРЕКП № 416 від 03.05.2022 (з 06.05.2022), обов'язкова плата за небаланс збільшилася, і хоча позивач помилково не застосував це збільшення в первинному акті за травень 2022 року, відповідач, у силу свого професійного рівня, зобов'язаний був знати про ці загальнообов'язкові зміни. Оскільки коригуючий акт лише усунув арифметично-правову помилку, допущену позивачем через неврахування нормативних змін, відмова відповідача від оплати за таким коригуючим актом є неправомірною. Окрім того ОП КГС ВС вказала, що практика виправлення помилок у розрахунках шляхом коригуючих актів не може бути необмеженою в часі. Суди зобов'язані в кожному конкретному випадку оцінювати проміжок часу, що минув між складанням первісного та коригуючого актів. ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 922/2800/23 про принципову неможливість стягнення заборгованості за послуги балансування природного газу за коригуючим актом на підставі принципу «pacta sunt servanda». У даному випадку надання позивачем відповідачеві послуг балансування у належному обсязі сторонами не оспорюється, тому й порушення принципу обов’язковості виконання сторонами умов договору у даному випадку як таке відсутнє.

У справі № 910/5120/20 та у даній справі суди приймали рішення за різними встановленими обставинами та правовою природою підстав залишення позовної заяви без руху із застосуванням ч. 11 ст. 176 ГПК. Відносно порушеного питання щодо відступу від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 16.10.2024 у справі № 757/34675/20-ц Верховний Суд у зазначеній постанові змінив мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції, зазначивши про те, що ст. 255 ГПК не містить у виключному переліку ухвал, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, ухвали про залишення позовної заяви без руху. Суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги на ухвалу ГС Київської області від 30.11.2023 про залишення позову без розгляду з порушенням вказаних положень ГПК та висновків ВП ВС, викладених у постанові від 14.06.2023 у справі № 607/23244/21, здійснив оцінку доводів учасників справи, які стосувалися ухвали місцевого господарського суду про залишення позовної заяви без руху. З наведеного вбачається, що справи № 757/34675/20-ц та № 910/16507/23 не є подібними за встановленими обставинами, підставами залишення позовної заяви без руху із застосуванням ч. 11 ст. 176 ГПК.

ЗП КГС ВС дійшла таких висновків: - незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов’язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб’єктний склад; - ПТУ № 31 (третя особа на стороні відповідача) мало бути залучене як співвідповідач, оскільки воно є стороною оспорюваного договору та безпосередньо виявляло волю на його укладення. Статус відповідача в таких спорах визначається не лише участю у правочині, а й відповідальністю за можливі порушення під час його вчинення; - незалучення всіх належних відповідачів виключає можливість вирішення судом спору про визнання недійсним договору по суті заявлених вимог; - суди попередніх інстанцій помилково задовольнили вимогу про повернення майна, не вказавши стягувача та проігнорувавши невизначеність підстав її задоволення з боку прокурора. Проте, оскільки правомірність оренди не була спростована, законні підстави для звільнення майна відсутні, що тягне за собою відмову в цій частині позову. ЗП КГС ВС вказала, що питання позовної давності не розглядалося, оскільки суд застосовує її виключно за наявності підстав для задоволення позову, які у даній справі відсутні. З цієї ж причини ЗП КГС ВС вважала недоцільним вирішувати питання про відступ від правових висновків щодо початку перебігу позовної давності, викладеного в постанові КГС ВС від 10.04.2024 у справі № 910/169/23.

ВП ВС не вбачає потреби застосовувати механізм відступу від висновків КАС ВС, оскільки виправлення помилки не матиме фундаментального значення для правозастосування, а практика щодо спірного питання уже сформована ВП ВС. ВП ВС звернула увагу на те, що висновки КАС ВС щодо необхідності державної реєстрації додаткових угод від 25.12.2015 та від 17.01.2022 до договорів оренди землі від 25.10.2013 та від 02.09.2014 відповідно, які містяться у постановах від 19.01.2023 у справі № 803/806/17 та від 28.03.2024 у справі № 160/240/23, зроблені per incuriam (з лат. «через недогляд»), оскільки вони ґрунтуються на нормах ст. 18 та 20 ЗУ «Про оренду землі», які з 01.01.2013 були виключені ЗУ «Про внесення змін до ЗУ "Про державну реєстрацію речових правна нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України, що вочевидь унеможливило їх застосування у вказаних справах. ВП ВС нагадала про висновки викладені ВП ВС в постанові від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, про те, що з 01.01.2013 державній реєстрації підлягає не сам договір оренди землі, а право оренди земельної ділянки. Такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто за умови дотримання ними вимог статей 638, 759 і 792 ЦК України та ст. 15 ЗУ «Про оренду землі». З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає обов`язок передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право користування земельною ділянкою.

ВП ВС вже сформулювала загальний висновок щодо оцінки преюдиційності обставин, встановлених під час розгляду іншої справи, однак ОП КГС ВС не просить від нього відступити, тому підстави для передачі цієї справи на розгляд ВП ВС за ч. 3 ст. 302 ГПК України необґрунтовані.

ВП ВС дійшла висновку про наявність підстав для відступу від висновків КАС ВС, викладених у постанові від 6.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювати наступний правовий висновок. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.11.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими ВП ВС у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

ВП ВС дійшла висновку, що КЦС ВС недостатньо обґрунтував підстави для передачі справи з метою відступу від правової позиції, викладеної у постанові ВП ВС від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20/21, та конкретизації правового висновку, зробленого у постанові ВП ВС від 13.11.2024 у справі № 757/47946/19-ц. ВП ВС також зазначила про те, що з часу ухвалення постанов від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20 та від 13.11.2024 у справі № 757/47946/19-ц минув нетривалий період. За цей час суспільний контекст не змінився, як і чинне законодавство, вад у цих рішеннях не виявлено.

Проаналізувавши постанову Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 921/221/20, ОП КГС ВС зауважила, що в зазначеній постанові колегія суддів не робила самостійних висновків щодо застосування норм права, зокрема, п. 2 ч. 8 ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та п. 49 Порядку проведення електронних аукціонів для продажу об'єктів малої приватизації та визначення додаткових умов продажу, затвердженого постановою КМУ від 10.05.2018 № 432 (в редакції, що діяла на час проведення аукціону), а лише виклала правову оцінку фактичних обставин, які стосувалися предмета позову. Відсутні підстави для прийняття справи № 921/481/24 на розгляд ОП КГС ВС. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О. Р. від 03.10.2025 у справі № 921/481/24

ОП КГС ВС зазначає, що постанова Верховного Суду від 17.07.2025 у справі № 910/7487/24, від висновків у якій пропонує відступити колегія суддів для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів (головуючий суддя Студенець В.І., судді: Кібенко О.Р., Кондратова І.Д.), ухвалена колегією суддів цієї ж палати (головуючий суддя Баранець О.М., судді: Мамалуй О.О., Студенець В.І.). Отже, питання, поставлене перед ОП щодо відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17.07.2025 у справі № 910/7487/24, може бути вирішене саме палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів. ОП зазначає, що висновки щодо застосування положень ст. 213 ЦК сформульовані в постанові ВП ВС від 16.10.2024 у справі № 911/952/22.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що: - відповідно до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України», правовий статус тимчасово окупованої території РФ в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив, то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, КМУ чи інший орган в порядку, визначеному КМУ) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України, зокрема і КМУ, для територій, визначених у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася; - висновок, викладений Верховним Судом у справі № 910/9680/23 про застосування до спірних правовідносин положень ст. 13-1 Закону № 1207-VII з огляду на загальновідомий факт окупації м. Мелітополя, відповідає зазначеному Закону; - відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 07.03.2024 у справі № 910/9680/23 про поширення положень ст. 13-1 Закону № 1207-VII на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення КМУ. Постанова ухвалена зі збіжною окремою думкою суддів Васьковського О. В. Кібенко О. Р., Рогач Л. І.

ВП ВС у постанові від 10.09.2025 у справі № 367/252/24 відступила від раніше сформованого висновку ОП КАС ВС у справі №380/970/24 та чітко зазначила: ухвали суду першої інстанції, які належать до переліку, визначеного процесуальними кодексами, після їх перегляду в апеляційному порядку можуть бути предметом касаційного оскарження - незалежно від результату апеляційного розгляду. Це гарантує реалізацію права кожного учасника процесу на ефективний та повноцінний доступ до правосуддя, включаючи можливість перегляду рішень у всіх трьох судових інстанціях.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від викладеної ВП ВС у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17, про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу, винесених у межах примусового виконання будь-яких виконавчих документів, незалежно від того, судом якої юрисдикції ці документи видані, оскільки з моменту її формування суспільний контекст не змінився; законодавчі норми, що регулюють відповідні правовідносини, залишилися незмінними; відсутні виявлені вади у попередньому правозастосуванні, які б об`єктивно зумовлювали необхідність перегляду усталеного підходу; не зафіксовано глибоких чи довготривалих розбіжностей у судовій практиці з питань визначення юрисдикційної належності спорів про оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу.

КЦС ВС не навела, а ВП ВС не встановила очевидні вади попереднього рішення, його неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо. У постанові від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 ВП ВС розтлумачила положення статей 12, 13 ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 у контексті процесуальної форми вимоги потерпілої особи про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, та виду судового провадження, у якому така вимога підлягає розгляду. Також у п. 125 цієї постанови ВП ВС констатувала, що вирішальним питанням, що постає перед судами при зверненні особи до суду з відповідною заявою, що за формою і змістом не відповідає позовній заяві, є те, чи існує в спірних правовідносинах спір про право. ВП ВС звертає увагу на те, що у її постанові від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 вирішувалося питання відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі 1 500 000,00 грн. Указаний розмір не був мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений законом, а значно більшим від гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, який повинен визначити суд у будь-якому випадку. ВП ВС виснувала, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, де позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених ст. 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні.

ОП ККС ВС виснувала, що суд касаційної інстанції після встановлення підстав, передбачених п. 4-1 ч. 1, п. 1-2 ч. 2 ст. 284 КПК, скасовує судові рішення і закриває кримінальне провадження з цих підстав щодо особи, незважаючи на те, що місцевим судом під час виконання вироку в порядку п. 13 ч. 1 ст. 537 КПК її звільнено від покарання на підставі ч. 2 ст. 74 КК, у зв’язку з усуненням законом караності за діяння, за яке особу було засуджено.