КГС ВС не вказав жодної справи, яка б містила в собі зазначену ним виключну правову проблему (кількісний критерій), приклади різного вирішення судами цієї правової проблеми (якісний критерій), а також не навів аргументів, чому дане правове питання не може бути вирішене самим КГС ВС під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. КГС ВС зауважує про необхідність уточнення висновків ВП ВС, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/6125/20, згідно з якими громадські природоохоронні організації мають право на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в контексті можливості звернення таких організацій з вимогами про відшкодування шкоди, спричиненої збройною агресією рф на території України. Проте, у справі № 904/6125/20, яка перебувала на розгляді ВП ВС, громадська природоохоронна організація звернулась з позовом в інтересах сорока восьми фізичних осіб до гірничо-збагачувальних комбінатів про солідарне стягнення з них на користь цих осіб збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, а також моральної шкоди. Натомість у цій справі № 916/293/24 благодійною організацією заявлений позов до іноземної держави про стягнення шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, на користь держави Україна. Неможливо уточнювати правовий висновок, зроблений ВП ВС, щодо застосування норм процесуального права у правовідносинах, які виникли у справі № 904/6125/20, до неподібних правовідносин, що існують у справі № 916/293/24.

КП КГС ВС відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.09.2024 у справі № 910/11661/23, оскільки встановлення судом обставин обрання позивачем неналежного та/або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові, що виключає необхідність дослідження судом обставин, зокрема, правомірності / законності скликання та проведення загальних зборів. КП КГС ВС зазначила, що:  за способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу ст. 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності – до підприємств колективної власності;  особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначається Законом України «Про кооперацію». Цей Закон не визначає способу оповіщення (повідомлення) членів кооперативу про проведення зборів;  члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними;  участь у загальних зборах члена кооперативу фактично є корпоративним правом такої особи на управління таким кооперативом в розумінні ст. 12 Закону України «Про кооперацію». Належне повідомлення учасника кооперативу про проведення загальних зборів має на меті сприяння реалізації таких прав;  для визнання недійсними рішень загальних зборів кооперативу повинен бути доведеним факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів члена кооперативу (позивача). Важливо встановити не абстрактне, а конкретне порушене право чи інтерес члена кооперативу для його співставлення з інтересами інших членів та кооперативу, які можуть бути порушені визнанням недійсним ухваленого рішення;  обрання свого представника членами кооперативу від певного ряду гаражних боксів для участі у загальних зборах є визначеною статутом формою реалізації корпоративного права. Постанову прийнято з окремою думкою суддів

ВП ВС дійшла висновку, що у цій категорії справ належним способом захисту є віндикаційний позов. АТ «Українська залізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. ВП ВС виснує про неналежність та неефективність у спірних правовідносинах вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування виходячи з того, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням, а визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця». У такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. Отже, у справі, що переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неналежним та неефективним.

ВП ВС відступає від викладених в постановах КЦС ВС від 17.01.2024 у справі № 686/14845/22, постанова КЦС ВС від 07.09.2022 у справі № 289/2110/21, постанова КЦС ВС від 26.01.2022 у справі № 953/6561/20. ВП ВС дійшла наступних висновків У разі відповідності протоколу про адміністративне правопорушення вимогам закону та вчинення працівниками патрульної поліції під час складання протоколу всіх дій згідно із законом та в межах їхніх повноважень факт закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю складу правопорушення не є фактом, який підтверджує протиправність дій патрульних поліцейських щодо складання такого протоколу. При невстановленні під час розгляду справи про адміністративне правопорушення невідповідності дій (бездіяльності) працівників патрульної поліції щодо складання протоколу, які мали наслідком закриття справи про адміністративне правопорушення, дії патрульного поліцейського щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі подальшого закриття справи у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення можуть бути підставою для відшкодування шкоди державою лише у тому випадку, якщо закриття справи у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення відбулося через очевидну невідповідність протоколу вимогам закону або внаслідок інших протиправних дій працівників патрульної поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення, або які мають ознаки свавільності. З огляду на приписи ЗУ «Про Національну поліцію», ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» патрульна поліція не є органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, тому на правовідносини щодо складання протоколів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, не поширюються правила ст. 1176 ЦК України та ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»

ВП ВС зазначає, що з часу постановлення нею 11.09.2024 ухвали у справі № 930/191/23 немає підстав стверджувати, що відбулася зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості. Таких доводів не навела й ОП КЦС ВС, яка у своїй ухвалі навела аргументи щодо доцільності обрання альтернативного підходу до вирішення спірного питання та зазначила про свою незгоду зі сформованою ВП ВС позицією, однак необхідність відступу від цієї позиції не мотивувала тими обставинами, які є достатньою підставою для відступу від принципу правової визначеності. ВП ВС дійшла висновку про недоцільність розгляду цієї справи та необхідність повернення її ОП КЦС ВС для розгляду на підставі ч. 6 ст. 404 ЦПК України.

ВП ВС не погоджується із наявністю підстав, передбачених частиною третьою статті 302 ГПК України, для передання справи № 907/801/20 на її розгляд. КГС ВС в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС зазначає про необхідність уточнення висновків саме ВП ВС, викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, а не висновків, викладених в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Правовідносини, у яких ВП ВС Суду зроблені висновки щодо застосування норми права у справі № 915/478/18, не є подібними до правовідносин у справі № 907/801/20. КГС ВС не погоджується з наведеними у справі № 922/1830/19 висновками ВП ВС, проте не наводить причин для відступу від них, зокрема, вади попереднього рішення; зміни суспільного контексту, через які застосований у цьому рішенні підхід очевидно застарів внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання, а також будь-яких інших мотивів необхідності відступлення від цих висновків, які не були проаналізовані ВП ВС. КГС ВС не обґрунтувала необхідності відступу (уточнення) від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19. Аналогічний підхід ВП ВС застосувала, зокрема, в ухвалах від 17.04.2024 у справі № 911/1095/22 (пункти 42-56), від 15.11. 2023 у справі № 910/14489/20 (пункти 15-24), від 17.07.2024 у справі № 904/2465/21 (пункти 40-47).

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 08.02.2022 у справі № 906/1516/20 стосовно того, що: 1) акт про непідписання договору орган приватизації може скласти виключно у разі, якщо переможець електронного аукціону ухилявся від його підписання протягом 30 календарних днів, що встановлені Порядком № 432 без врахування конкретних обставин справи, зокрема щодо добросовісності дій переможця аукціону; 2) вимога про визнання недійсним акта про непідписання переможцем електронного аукціону договору купівлі-продажу відповідає визначеним у ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК способам захисту прав та інтересів. ОП КГС ВС скасувала постанову суду апеляційної інстанції та залишила без змін рішення місцевого господарського суду з підстав неефективності обраного позивачем способу захисту, зазначивши, що належним способом захисту переможця аукціону у цій справі відповідає позовна вимога про визнання договору купівлі-продажу майна, укладеним у редакції позивача. Натомість визнання недійсним оспорюваного акта про непідписання договору купівлі-продажу не матиме наслідком автоматичного укладення договору з позивачем, а отже не призведе до реального захисту порушених прав та інтересів позивача.

Висновки про застосування норм права 61. Згідно з ч. 2 ст. 315 ГПК у постанові палати, об’єднаної палати, ВП ВС має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об’єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об’єднаної палати, Великої Палати. Зважаючи на законодавчо визначений обов’язок, враховуючи фактичні обставини справи, з метою формування єдиної правозастосовної практики в питанні застосування норм п.п. 2, 4 ч. 1 та ч. 11 ст. 137 ГПК, ст. 204, 629 ЦК, ч. 4 ст. 3 та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі" в такій категорії спорів (визнання недійсними договорів про закупівлю із застосуванням наслідків їх недійсності), зокрема щодо можливості/неможливості вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в забороні сторонам оспорюваного договору про закупівлю виконувати свої зобов’язання за таким договором, і задля недопущення довільного трактування зазначених норм процесуального та матеріального права, ОП КГС ВС вважає за необхідне сформулювати такі висновки щодо комплексного застосування положень п.п.2, 4 ч. 1 та ч. 11 ст. 137 ГПК, ст. 204, 629 ЦК, ч. 4 ст. 3 та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі": "За загальним правилом чинний Господарський процесуальний кодекс України дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачу вчиняти певні дії (сплачувати кошти, виконувати роботи, надавати послуги тощо), однак у справі за позовом про визнання недійсним договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти не допускається застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачам (замовнику та підряднику) вчиняти дії (сплачувати кошти та виконувати роботи), спрямовані на виконання зобов’язань за оспорюваним правочином, оскільки, по-перше, така заборона не відповідає встановленій законом презумпції правомірності правочину, сутність якої полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили. Відтак, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов’язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Таким чином, вжиті заходи забезпечення позову у виді заборони відповідачам вчиняти дії з виконання укладеного між ними договору, визнання якого недійсним є предметом позову, мають ознаки часткового вирішення спору по суті, оскільки фактично зводяться до застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину та повністю припиняють виконання сторонами договору своїх зобов’язань за цим договором ще до ухвалення судом рішення по суті спору, ставлячи при цьому під сумнів правомірність вчинення оспорюваного правочину та спонукаючи сторони до невиконання умов договору, що в силу положень ч. 11 ст. 137 ГПК України є неприпустимим. Отже, в спорі про визнання недійсним договору про закупівлю вжиття такого заходу забезпечення позову, як заборона сторонам оспорюваного договору виконувати договірні зобов’язання, не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості та адекватності заходу забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, порушує збалансованість інтересів сторін такого договору, є неспівмірним із негативними наслідками, що можуть настати в результаті вжиття судом такого заходу забезпечення позову, спрямоване на втручання в господарську діяльність сторін оспорюваного договору та фактично підмінює собою судове рішення у справі, яке має ухвалюватися за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог".

У справі № 922/623/20 ОП КГС ВС не розглядала питання щодо належності та ефективності способів захисту за заявленими у вказаній справі позовними вимогами; в касаційних скаргах аргументи з цього приводу також не заявлялися. Передаючи справу № 922/1137/20 на розгляд ОП КГС ВС, колегія суддів КГС у контексті положень ч. 2 ст. 302 ГПК України не навела вагомих і достатніх аргументів, які б дійсно свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновку. Окрема думка судді Рогач Л. І.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13.05.2024 у справі №916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі №916/5137/23, про те що норми ГПК щодо юрисдикції зумовлюють за аналогією процесу й необхідність здійснювати оцінку предметної та суб’єктної юрисдикції (підсудності) господарським судам позову, на забезпечення якого подається відповідна заява, на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. ОП КГС ВС зазначила, що системне тлумачення ст. 136,137,138, 145 ГПК дає можливість дійти висновку, що: законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі за поданою позовною заявою  у разі подання їх одночасно до суду; для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п’ять днів, відповідно; першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті; у випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову, розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі, у разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову. ОП КГС ВС зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права.

ОП КГС ВС вважає, що обставини цієї справи № 911/22/24 (911/747/24) та справи № 925/1382/19 не є подібними за змістовним критерієм. Суттєвою відмінністю справи № 902/66/20 та цієї справи № 911/22/24 (911/747/24) в контексті вибору правозастосування є також те, що у справі № 902/66/20 (на відміну від цієї справи) не ставилося питання визнання недійсними договорів подальшого перепродажу частки третім особам, зокрема, з підстав їх фраудаторності. Наведене не дає підстав вважати правовідносини в зазначеній справі та цій справі подібними саме за змістовним критерієм. У постанові від 30.10.2023 у справі № 910/16754/21 Верховний Суд не робив самостійного висновку про неможливість одночасного визнання недійсним другого договору відчуження та витребування майна від поточного власника (вторинного набувача). ОП КГС ВС констатує відсутність належного обґрунтування колегією суддів КГС ВС при постановленні ухвали від 10.12.2024 критеріїв, наявність яких у сукупності могла би стати достатньою підставою для прийняття цієї справи № 911/22/24 (911/747/24) до розгляду. Відтак за відсутності прямої вказівки в процесуальному кодексі щодо повноважень саме ОП повернути справу на розгляд відповідної колегії, у випадку відсутності дотримання критеріїв для розгляду справи ОП, повернення такої справи колегії відповідає загальним принципам, меті судочинства та практиці Європейського Суду з прав людини, адже у протилежному випадку ОП не діятиме як суд "встановлений законом".

ОП ККС зазначає, що у справі № 552/4832/22, розглянутій колегією суддів Другої судової палати, сторона захисту посилалась на згаданий лист в контексті вирішення питання про застосування ст. 75 КК. На час розгляду цієї справи Закон № 3902 IX від 20.08.2024 не набрав чинності і питання про застосування ч. 5 ст. 401 КК в касаційній інстанції не розглядалося. ОП ККС вважає, що постанова колегії суддів Другої судової палати була ухвалена у правовій ситуації, яка істотно відмінна від ситуації після набрання чинності Законом № 3902 IX від 20.08.2024. Тому позиція, на яку посилається колегія суддів як на підставу для передачі провадження на розгляд Об’єднаної палати, не може розглядатися як висновок про можливість застосування згаданого положення кримінального закону судом касаційної інстанції.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 926/3514/22, оскільки відповідно до практики ВП ВС, якщо право власності неправомірно зареєстроване за відповідачем, то належному способу захисту прав відповідає лише позовна вимога про витребування нерухомого майна від відповідача, а не позовні вимоги про скасування рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора, визнання права власності, припинення права власності чи будь-які інші позовні вимоги. Окрім того, оскільки право на позов, спрямований на захист володіння держави, належить саме державі, то суб'єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені. ОП КГС ВС звернула увагу на те, що належна позовна вимога, тобто вимога про витребування від відповідача, за яким зареєстроване право власності на нерухоме майно, спрямована на захист права того суб'єкта, на чию користь таке майно витребовується. Так, якщо особа, яка звернулась з позовом, вважає, що право власності належить певному суб'єкту права, то належною позовною вимогою є вимога про витребування нерухомого майна на користь власника. Зокрема, якщо суб'єкт права постійного користування земельною ділянкою вважає, що право власності має бути зареєстроване за державою, але воно неправомірно зареєстроване за територіальною громадою, то належною є позовна вимога про витребування земельної ділянки від територіальної громади на користь держави. Ця позовна вимога спрямована на захист прав держави, а не суб'єкта права постійного користування, чиє право незаконною реєстрацією права власності за територіальною громадою не порушується, оскільки не впливає на зміст права постійного користування.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 19.02.2020 у справі № 2а-2378/11 та від 09.08.2023 у справі № 620/289/21. Правовий висновок.Суд закриває провадження у справі, предметом якої є розпорядження голови ради, прийняте ним у порядку реалізації повноважень, визначених ч. 4 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки право голови місцевої ради щодо зупинення дії рішення відповідної ради шляхом видання відповідних зауважень належать до його виключних дискреційних повноважень, а відтак ці розпорядження не є рішеннями суб’єкта владних повноважень у розумінні ст. 19 КАС, вони не зумовлюють виникнення будь-яких прав і обов’язків, а відтак і їх порушення, тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування таких рішень голови не підлягають судовому розгляду, в тому числі в порядку адміністративного судочинства.

Відсутні підстави для відступу від висновку КЦС ВС у справі № 308/9100/19-ц про застосування загальних положень процесуального законодавства до правовідносин щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом скарги на дії / бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. Положення ст. 344 ГПК України повторюють загальне правило розподілу судових витрат та визначають, що за наслідками розгляду скарг у порядку судового контролю за виконанням судових рішень судові витрати також підлягають розподілу, а правила цього розподілу визначаються нормами, що регулюють розподіл судових витрат (зокрема, ст. 129, 130 ГПК України) та стосуються всіх видів судових витрат на будь-якій стадії процесу. У разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, державний (приватний) виконавець, посилаючись на ч. 5 ст. 130 ГПК України, може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність.