ВП ВС зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 303 ГПК питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або ВП ВС вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. При визначенні того, чи наявність протилежних судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: 1) чи наявні «глибокі та довгострокові розходження» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запровадження і, якщо так, то чи були вони ефективні. Натомість суддівський розсуд супроводжується внутрішнім процесом мислення, спрямованим на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору. Тому питання судового розсуду, про які йдеться в ухвалі КГС ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а стосуються обставин кожної конкретної справи; при цьому суд не обґрунтував, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Питання щодо моменту набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01.01.2013, вже було предметом розгляду ВП ВС, єдність правозастосовчої практики щодо вирішення цього питання забезпечено прийняттям постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, підстав для відступу від якої колегія суддів не вбачає. Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду ВП ВС указаної справи згідно з ч. 5 ст. 403 ЦПК відсутні.

Матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та їх зміст у справах КАС ВС, на які посилався Скаржник, обґрунтовуючи порушення правил юрисдикції, суттєво відрізняються від тих, що склались у справі № 914/1992/20. Зокрема у справах № 810/3553/17, № 440/777/19 та № 826/823/17 позови подані до набрання чинності ч. 2 ст. 39 Закону України "Про державний земельний кадастр" у редакції Закону України від 20.09.2019 N 132-IX, положеннями якої суди мотивували необхідність розгляду за правилами адміністративного судочинства позову ФОП Ящука, поданого у серпні 2020 року, про що також зазначає Скаржник у касаційній скарзі, а справа № 620/1206/20 відрізняється змістом правовідносин, оскільки предметом позову у ній були вимоги про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності з посиланням на обставини успадкування житлового будинку та порушення порядку реєстрації права власності на земельну ділянку. У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та справах КАС ВС, на які посилається Скаржник на обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції в оскаржуваних рішеннях, є подібними.

Питання судового розсуду, про які йдеться в ухвалі КГС ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а стосуються обставин кожної конкретної справи; при цьому суд не обґрунтував, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки видаються для проектування конкретного об’єкта будівництва (будинку, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплексів, лінійних об'єктів інженерно-транспортної інфраструктури) на конкретній території, що може складатися з однієї або декількох земельних ділянок.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові КАС ВС від 14.02.2020 у справі № 640/18643/18. За загальним правилом, недодержання письмової форми договору (відсутність єдиного документа тощо) не свідчить про недійсність чи неукладеність правочину. Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, тобто спричиняють правові наслідки. Аналіз наведених норм свідчить, що підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст. Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником податку на додану вартість при визначенні податкових зобов`язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце. Тому податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (підрядником) на постачання послуг на користь другої сторони (замовника), може бути доказом правочину з огляду на те, що така поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постановах ВП ВС від 18 вересня 2018 року в справі № 916/782/17, та від 18 квітня 2018 року в справі № 904/2796/17, вказавши, що скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) за рішенням суду не може бути самою ліквідацією юридичної особи, яка відбувається в порядку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК України, і не призводить до припинення ОСББ з огляду на вимоги ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань", якою визначається порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій. Отже, позовна вимога щодо скасування державної реєстрації існуючої юридичної особи (ОСББ), яка створена у відповідному порядку та здійснює свою діяльність тривалий час, за період свого існування набувши відповідних прав і обов`язків, не призведе до поновлення прав і законних інтересів особи, яка звертається з таким позовом. Швидше за все такий позов буде свідчити про втручання суду в діяльність ОСББ та порушення інтересів інших його співвласників, що є недопустимим. Ураховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку, що звернення особи з позовною вимогою про скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) є підставою для закриття провадження у справі за такими вимогами за відсутності юридичного спору.

Щодо юрисдикції. ВП ВС, виснує що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК. ВП ВС зазначає, що після розподілу між подружжям збільшеного статутного капіталу приватного підприємства, відбувся поділ спільного майна подружжя (ст. ст. 63 та 64 СК). Частки, визначені у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому на відчуження одним з подружжя третій особі частини власної частки згода другого з подружжя не потрібна. ВП ВС вказує, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала. ВП ВС дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю). Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю. ВП ВС зазначає, що аналіз положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя. Ураховуючи викладене, ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновків ВСУ, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, ВС від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Також ВП ВС приходить до висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. ВП ВС вважає, що положення ч. 2 ст. 369 ЦК та ч. 2 ст. 65 СК з урахуванням п. 6 ст. 3 ЦК спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому ВП ВС відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові ВСУ від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові ВП ВС від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому ВП ВС відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Правові висновки постанови ВП ВС, сформульовані в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18, не є такими, що стоять на заваді колегії суддів, які передали цю справу на розгляд ВП, ухвалити рішення про закриття касаційного провадження на підставі ст. 339 КАС, якщо вважатимуть, що для цього є підстави. І водночас доводить, що немає встановлених процесуальним законом передумов для прийняття та розгляду цієї справи ВП ВС з підстав, передбачених ч. 4 ст. 346 КАС.

ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ від 04.11.2015 у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11.11.2015 у справі № 2а/0270/3001/12, від 15.12.2015 у справі № 822/2527/13-а, та КАС ВС від 23.12.2018 у справі № 2а-1796/09-10/2270/12 щодо відсутності правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі, визначивши, що гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету, а тому відмова КСУ в перерахунку та виплаті судді КСУ заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги, виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на підставі ч. 2 ст. 44 ЗУ «Про статус суддів» та п. 1 Постанови КМУ від 30.06.2005 № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України», а саме 80 % від посадового окладу голови КСУ, порушує гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право мирно володіти своїм майном.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц, виснувавши, що особа, яка до 01.01.2013 придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

ВП ВС зазначила, що КЦС ВС у постановах від 20.01.2021 у справі № 646/4546/19 та від 14.04.2021 у справі № 645/1040/19 не робив висновку, що підтвердженням формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав є наявність двох складових, а саме: кадастровий номер земельної ділянки та реєстрація її у Державному земельному кадастрі, від якого просить відступити КГС. Крім того, у подібних правовідносинах ВП ВС було прийнято постанову від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, в якій зроблений висновок щодо застосування ст. 1212 ЦК до правовідносин фактичного користування земельною ділянкою, яка не була сформованою.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Податковий обов'язок щодо сплати орендної плати лежить на орендареві земельної ділянки, який визначений у договорі оренди земельної ділянки та право користування земельною ділянкою якого зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Податковий обов'язок зі сплати орендної плати за землю державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі було надано земельну ділянку, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

Здійснено відступ від висновку, викладеного у постанові від 08.05.2018 у справі № 809/647/17, щодо невключення плати за землю до переліку витрат фізичної особи-підприємця, безпосередньо пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, відповідно до приписів ПК в редакції, чинній до 01.01.2017. Правовий висновок. До витрат фізичної особи-підприємця, пов'язаних зі здійсненням ним господарської діяльності, на час виникнення спірних правовідносин (до 01.01.2017) належали витрати на сплату орендної плати за землю державної та комунальної власності та/або земельного податку. Мотиваційні (бонусні) виплати, отримані за дистриб'юторським договором, належать до винагороди за надання маркетингових послуг, які є об'єктом оподаткування ПДВ у розумінні пункту 185.1. статті 185 ПК.

ОП КГС ВС дійшла висновку про відступ від висновку, який міститься в постанові КГС ВС від 12.02.2020 у справі № 913/166/19 щодо можливості задоволення вимоги прокурора про стягнення безпідставно отриманих коштів на підставі ст. 1212 ЦК внаслідок недійсності додаткових угод як таких, що укладені всупереч вимогам п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону "Про публічні закупівлі". Оскільки між сторонами існують договірні відносини, то правовою підставою для задоволення вимог про стягнення надмірно сплачених коштів (коштів, сплачених за товар, який так і не було поставлено) є ч. 1 ст. 670 ЦК, а ст. 1212 ЦК застосуванню до цих правовідносин не підлягає. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Крім того, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Визнання додаткових угод до договору недійсними не є належним способом захисту прав, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Договори, що укладені всупереч вимогам п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону "Про публічні закупівлі", є нікчемними в силу закону і не потребують визнання їх недійсними судом. У разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Таким чином, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК. Виключенням є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку з зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.