ОП ККС виснувала, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частинами 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок відповідно роз`яснити особі, яка притягується до кримінальної відповідальності те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчились строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. Не роз’яснення судом першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що потягнуло неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК за умов: на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчились строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення; ця особа не подавала до апеляційного суду відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і суд апеляційної інстанції не роз`яснив відповідно до положень ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням; така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності

ОП ККС виснувала, що системне тлумачення процесуальних норм, передбачених п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 236 КПК дає підстави для висновку про те, що виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам

ОП ККС виснувала, якщо у вироку (ухвалі про застосування примусового заходу виховного характеру чи про застосування примусових заходів медичного характеру) постановленому щодо однієї особи, зроблено висновок, який стосується прав, свобод та інтересів іншої особи, то остання на підставі п.10 ч.1 ст. 393 КПК та керуючись загальними засадами кримінального судочинства, в тому числі пунктами 1, 2, 10, 17 ст. 7, ч. 6 ст. 9, частин першої та другої ст. 24 КПК, вправі звернутися до суду вищої інстанції з оскарженням цього судового рішення в частині її прав, свобод та інтересів. Однак свідок, який у кримінальному провадженні надавав відомості щодо відомих йому обставин, не є суб`єктом, який має право на оскарження вироку в частині оцінки достовірності його показань

ОП ККС виснувала, що для застосування закріплених у ч. 1 ст. 71 КК правил призначення покарання за сукупністю вироків законодавець визначає сукупність двох обов`язкових умов, що мають бути встановлені в їх нерозривній єдності: перша стосується моменту вчинення нового кримінального правопорушення засудженим «після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком; друга наявності невідбутої частини покарання (основного та/або додаткового) за попереднім вироком на момент призначення судом покарання за новим вироком. Відсутність хоча б однієї з указаних умов виключає можливість застосування положень ч. 1 ст. 71 КК під час вирішення питання про призначення покарання за новим вироком. Якщо на момент вчинення особою нового кримінального правопорушення невідбутою частиною покарання за попереднім вироком було основне покарання увиді штрафу (ст. 53 КК), яке на час ухвалення нового вироку вже відбуте, порядок та правила призначення остаточного покарання за сукупністю вироків, визначені положеннями ч. 1 ст. 71, ч. 3 ст. 72 КК, не застосовуються

ОП КГС ВС, враховуючи наведене у р. 8 цієї постанови, відступає від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 08.04.2021 у справі № 922/2439/20, щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору). ОП КГС ВС виходить з того, що приписи ст. 217 ЦК регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини. Зокрема, у випадку, що розглядається, можна припустити наявність договору і без включення до нього умови щодо ПДВ. Хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку. Подібний правовий висновок викладено у постанові КГС ВС від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від якого ОП КГС ВС не вбачає підстав відступати. Отже, встановлення обставин щодо недотримання передбачених Постановою № 224 умов для віднесення поставленого за договором товару до товарів, операції з постачання яких звільняються від оподаткування на додану вартість, виключає таке звільнення, у зв’язку з чим відсутнє порушення відповідачем вимог п. 71 підрозділу 2 р. ХХ «Перехідні положення» ПК і Постанови № 224 у частині включення суми ПДВ до вартості товару, що, у свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав для визнання Договору недійсним у спірній частині. Водночас ОП КГС ВС, виходячи з наведених у п. п. 8.1-8.17 цієї постанови мотивів, не може погодитись з висновком апеляційного господарського суду, який з посиланням на постанови Верховного Суду від 08.04.2021 зі справи № 922/2439/20, від 12.03.2018 зі справи № 910/22319/16, від 08.08.2019 зі справи № 911/1626/18 зазначив, що оскільки пункт договору в частині включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору, то договір не може бути визнаний недійсним у цій частині.

ОП КГС ВС відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постанові ОП КГС ВС від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18. ОП КГС ВС зазначила, що з огляду на різну правову природу проценти, передбачені ч. 3 ст. 693 ЦК, не можуть бути ототожнені з неустойкою та процентами, передбаченими ч. 2 ст. 625 цього кодексу. Крім того ОП КГС ВС вважає, що правова природа передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами не залежить від встановленого сторонами у договорі способу обчислення такої плати. Передбачене ст. 536, ч. 3 ст. 693, ч. 1 ст. 1048, ч. 1 ст. 1054 ЦК право сторін на встановлення плати за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) з урахуванням положень ст. 6 та ч. 1 ст. 627 ЦК слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати. ОП КГС ВС зазначає про те, що виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до ст. тс. 6, 627 ЦК, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них. Положення, закріплені у ст. 536, ч. 3 ст. 693 ЦК, є диспозитивними, а тому не можуть обмежувати сторін у визначенні способу проведення розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку, враховуючи сталу та загальновідому кількість днів у календарному році, дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік (чи навпаки за один день), за наявності такої потреби при тлумаченні змісту правочину. Враховуючи те, що кількість днів у календарному році є сталою та загальновідомою, визначений у такий погоджений сторонами спосіб (за кожен день прострочення) розмір цих процентів завжди може бути перетворений у річні проценти методом математичного розрахунку, про що правильно зазначила колегія суддів КГС ВС в ухвалі від 28.09.2021 у справі № 910/14180/18 про передачу справи на розгляд ОП КГС ВС. Визначення сторонами у спірному п. 8.6. договору обчислення процентів за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) у спосіб за один календарний день, а не за календарний рік, не змінює правову природу таких процентів.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у судових рішеннях КГС ВС від 23.02.2021 у справі № 910/18421/19, від 08.06.2021 у справі № 910/8103/16, від 06.07.2021 у справі № 903/847/20, від 06.07.2021 у справі № 911/713/20, від 27.07.2021 у справі № 911/3504/20, від 25.08.2021 у справі № 914/2243/20, від 21.09.2021 у справі № 922/3789/20, від 30.09.2021 у справі № 909/1411/13 про те, що у разі закриття касаційного провадження на підставі п. 5 ч.1 ст. 296 ГПК судові витрати відповідно до ст. ст. 126, 129, 130 ГПК розподілу не підлягають. ОП КГС ВС дійшла висновку, що для забезпечення принципу господарського судочинства щодо відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, та забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову (необґрунтованої касаційної скарги), витрати на професійну правничу допомогу при прийнятті ухвали про закриття касаційного провадження мають покладатися на сторону, яка допустила необґрунтоване подання касаційної скарги.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов’язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з’ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об’єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов’язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. ОП КГС ВС не може формувати висновок щодо наявності/відсутності підстав для відступу від правового висновку, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 12.10.2018 у справі № 918/33/17, про наявність правових підстав для визнання недійсними договорів про добудову (будівництво) підвідних газопроводів у частині зобов’язань саме замовника повернути АТ НАК «Нафтогаз України» суму грошових коштів, отриманих на добудову об’єкта газопостачання, оскільки по суті спору рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій не оскаржувалися.

Позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже заявлення такої вимоги є також належним способом захисту, який передбачений законом. Водночас суд має визначитися із ефективністю такого способу (з'ясувати можливість проведення двосторонньої реституції, її вплив на відновлення прав держави). Разом із тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги. Враховуючи, що висновок про належність/ефективність обраного способу захисту є універсальним у подібних категоріх спорів, а саме щодо вимог про визнання недійсним виконаних договорів, без одночасного заявлення вимог про реституцію, збитки тощо, а також те, що однакове розуміння правильності формулювання позовних вимог сприятиме розумній передбачуваності судових рішень, забезпечить реалізацію на практиці принципу правової визначеності, як для прокурорів та/або позивачів, так і для судів та задля вироблення єдиного підходу у вирішенні питання щодо способу захисту, ОП КГС ВС вважає за доцільне уточнити висновок щодо застосування відповідних норм права, який викладено у постанові КГС ВС від 07.07.2021 у справі № 905/1562/20 наступним чином: "Позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК, є належним способом захисту, який передбачений законом. Водночас, вирушуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися з ефективністю обраного позивачем способу захисту, визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з'ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодування іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки. Разом з тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги. ОП КГС ВС постановою від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнила висновок, наведений у даній постанові справи № 906/1061/20, в аспекті ефективності визнання недійсним договору про закупівлю у випадку, коли вимогу про проведення двосторонньої реституції не було заявлено одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, сформулювавши свій висновок таким чином: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з’ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов’язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

Прийнято відмову Товариства з обмеженою відповідальністю "Управлінська компанія "Нова якість "Дільниця 4" від позову. Визнано нечинними постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2021 та рішення Господарського суду Черкаської області від 22.04.2021 у справі № 925/1648/20. Закрито провадження у справі № 925/1648/20.

БП КГС ВС виснувала правову позицію за результатами розгляду справи: звернення в межах справи про банкрутство з заявою про визнання результатів аукціону недійсними особою, яка не є «зареєстрованим учасником аукціону», і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами ст. 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні) може бути визнано ефективним способом захисту порушеного права такої особи у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу «зареєстрованого учасника аукціону» та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні. Правові висновки Верховного Суду у цій справі, в тому числі і щодо правової кваліфікації обставин справи зроблені в контексті регулювання спірних правовідносин нормами Закону про банкрутство та не є автоматично релевантними до правовідносин, що регулюються КУзПБ.

ОП ККС виснувала, що добровільним в контексті ч. 4 ст. 309 КК слід вважати таке звернення особи до лікувального закладу, яке здійснюється за її особистою згодою, або згодою законного представника, що мало місце до моменту виходу суду першої інстанції до нарадчої кімнати для ухвалення рішення у кримінальному провадженні. Для застосування цієї норми попередній факт перебування особи на обліку осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини, не є визначальним, оскільки факт захворювання на наркоманію у такої особи може бути встановлено вперше

Здійснено від відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постановах від 27.11.2018 у справі № 817/1819/17, від 28.07.2020 № 817/1783/17, від 10.09.2020 № 817/1793/17 та інших. Правовий висновок. Дії щодо формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки можуть бути предметом судового оскарження, що є належним способом захисту прав позивача.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків КАС, викладених у постанові від 10.06.2021 у справі № 380/5217/20. ВП ВС вважає, що дія норми ч. 12 ст. 137 ГПК не розповсюджується на відносини забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що передбачене нормою п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК. Норми п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК, п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» та ч. 12 ст. 137 ГПК регулюють різні відносини та призначені для різних випадків проведення конкурсів, аукціонів, торгів, тендерів чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави чи територіальної громади, в тому числі їх зупинення. Вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа безпосередньо не полягає та не має наслідком зупинення конкурсу, аукціону, торгів, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб`єкта. Забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа має наслідком зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій, яке здійснюється шляхом винесення ним відповідної постанови, в тому числі про зупинення звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах. Отже, саме зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій шляхом винесення відповідної постанови має наслідком зупинення торгів з примусової реалізації майна боржника. Такий запроваджений законодавцем механізм зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа суттєво відрізняється від обмежень припинення, відкладення, зупинення чи іншого втручання у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави або територіальної громади, передбачених ч. 12 ст. 137 ГПК.

БП КГС ВС зазначила одо належності звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом як способу захисту порушених прав кредиторів Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. ч. 3, 6 ст. 13 ЦК з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст. 234 ЦК. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника. Водночас БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від позиції щодо застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 921/490/18, з огляду на те, що в цій постанові висновки застосування норм права прийняті хоча і за подібного правового регулювання, але за інших обставин встановлених у справі, а тому не за подібних правовідносин.