Постановою від 30.08.2024 у справі № 911/1766/22 ОП КГС ВС відступила від висновків щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК, викладених у даній постанові, про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. У справі, що розглядається, та у справі № 911/1803/19 суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження). У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди. Слід дійти висновку, що дійсність/недійсність третейської угоди/застереження може бути самостійним (окремим) позовним провадженням не залежно від існування спірних питань за основним договором/контрактом, та може бути розглянуто як національним судом так і арбітражним судом, який визначено у арбітражній угоді (третейському застереженні). Таким чином позов про визнання недійсним арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі арбітражного застереження, відповідає нормам Конституції України та вимогам чинного законодавства України, є ефективним способом захисту прав і законних інтересів та не суперечить нормам міжнародного права. ОКРЕМА ДУМКА суддів Кібенко О.Р. та Уркевича В. Ю.

Суди попередніх інстанцій, оцінивши надані сторонами докази, встановили, що відносини між позивачем та відповідачем, які пов’язані з наданням послуг з централізованого водопостачання на спірному об’єкті врегульовані укладеним чинним договором. Всі права за договором, який є основним з надання послуг з централізованого водопостачання на об’єкті "Споруджуваний житловий будинок № 155", набуті сторонами, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов’язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що така позовна вимога, як визнання договору недійсним, позивачем не заявлялась. ОП КГС ВС погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про стягнення 63174,93 грн за безоблікове водокористування. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС у справі № 908/792/20, оскільки як у зазначеній справі, так і у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що відносини сторін врегульовано договором, а така позовна вимога, як визнання договору недійним не заявлялась.

З огляду на викладені у п.п. 8.15, 8.16 постанови висновки ОП КГС ВС вбачає підстави для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 30.08.2021 у справі № 915/253/20, щодо обов’язку портового оператора сплачувати канальний збір та збір за послуги служби регулювання руху суден за проходження належними йому суднами портофлоту каналами морського порту при здійсненні у морському порту вантажних операцій у межах господарської діяльності портового оператора. ОП КГС ВС зазначила, що переміщення суден портового флоту у межах морського порту для здійснення вантажних операцій у межах надання в порту відповідних послуг суднам, що здійснюють вантажні перевезення (комерційні вантажні рейси) - без вчинення суднами портофлоту заходжень в/за межі цього порту, відбуваються у межах правовідносин з завантаження/вивантаження (ст. 918 ЦК), а тому не є комерційним вантажним рейсом, що здійснюється у межах правовідносин з перевезення, у яких, згідно з Додатком № 1 до Наказу № 316 (канальний збір) та Додатком № 1 до Наказу № 966 (збір за послуги СРРС), судна портофлоту відносяться до суден групи "А" (з яких справляються відповідні збори). А тому положення п. п. 1.2, 1.3, 1.4, 3.7 Додатку № 1 до Наказу № 316 (канальний збір) та п. п. 1.2, 2.1 Додатків № 1 та № 2 до Наказу № 966 (збір за послуги СРРС) не передбачають справляння канального збору та збору за послуги СРРС за проходження суднами портового флоту відповідними каналами при здійсненні ними вантажних операцій у межах господарської діяльності портового оператора, так як у такому разі судна портового флоту належать до суден групи "Е" (з яких не справляються відповідні збори, Додаток № 1 до Наказу № 316 (канальний збір) та Додаток № 1 до Наказу № 966 (збір за послуги СРРС)). При цьому правила маркування суден згідно з Інструкцією № 159 не можуть враховуватись у спорах щодо справляння портових зборів та збору за послуги СРРС, оскільки підстави для їх сплати, згідно з Наказами №№ 316, 966, визначаються не технічними характеристиками судна, а змістом відповідної операції, тоді як вантажна операція не є тотожною комерційному вантажному рейсу судна, як одна із ознак, що враховується при сплаті вказаних зборів (п. 8.6 цієї постанови). Дійшовши цього висновку та враховуючи встановлені судами обставини (п. п. 3.1-3.3 постанови), ОП КГС ВС зазначає, що кранове судно "Святий Миколай", задіяне з 14.09.2018 по 17.09.2018 в операціях із "забезпечення перевантажувальних робіт на рейдах" - довантаження судна "YOUNG HARMONY" на зовнішньому рейді Морського порту Миколаїв, не виконувало у цих операціях комерційного вантажного рейсу у розумінні ст. 909 ЦК та положень Примітки 2 кожного із Додатків № 1 до Наказів № 316 та № 966, а виконувало роботи з навантаження у розумінні ст. 918 ЦК, тому діяло як судно групи "Е" (з яких не справляються відповідні збори). ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О. Р.

ОП КАС ВС виснувала, що колегія суддів в ухвалі про передачу не навела жодних мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 10.09.2019 у справі № 850/1/18, що відповідно до ч. 4 ст. 347 КАС є передумовою для передачі справи на розгляд ОП.

Посилання КГС ВС на ч. 7 ст. 4 ЗУ «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», відповідно до якої у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків суб`єкта господарювання або повноважень органу державного нагляду (контролю), така норма трактується в інтересах суб`єкта господарювання, не обґрунтовують підстави для врахування похибки при розрахунку плати за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, оскільки ні п. 21, 30, 311 Порядку № 879, ні положення Правил дорожнього руху, ні положення п. 4 Правил № 30 не містять вказівки про можливість віднімання величини похибки при розрахунку плати за проїзд у разі встановлення факту перевищення хоча б одного вагового та/або габаритного нормативного параметра транспортного засобу більш як на 2 відсотки. ВП ВС не вбачає ознак необхідності розгляду питання відступу від висновку від застосування норми права, викладених у постановах ВП ВС від 12.02.2020 у справах № 917/210/19 та № 926/16/19

ВП ВС частково відступила від правового висновку ВСУ щодо способів захисту прав покупця за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, визначивши, що в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень ст. 392 ЦК.

Визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту за відсутності на час розгляду справи норми ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка зобов’язувала б замовника будівництва об’єкта укласти вказаний договір, не є належним способом захисту прав органу місцевого самоврядування. У зв’язку з порушенням замовником будівництва зобов’язання про укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, викладеного у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2808цс15, від 14.09.2016 у справі № 6-725цс16, від 26.10.2016 у справі № 6-954цс16 про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. ВП ВС виснує, щодо розподілу між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час ДТП. Внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» випадках – МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 04.03.2020 у справі № 682/3112/18 вказавши, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні ч. 2 ст. 63 Закону Укарїни "Про виконавче провадження", яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному ч. 2 ст. 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства. ВП ВС вказала, що відповідно до ч. 3 ст. 195 СК розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору – судом й такі спори вирішуються за правилами цивільного судочинства. Порядок стягнення аліментів, крім норм СК, регулюється також положеннями статті 71 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачається, серед іншого, накладення на користь стягувача штрафу за наявності заборгованості зі сплати аліментів у відповідних розмірах (частина чотирнадцята). Оскільки предметом регулювання за указаними нормами є як визначення розміру заборгованості за аліментами, так і накладення штрафів за наявності заборгованості, порядок вирішення спору як щодо розміру заборгованості, так і про накладення штрафу з огляду на наявність заборгованості має відбуватися у межах однієї юрисдикції – у порядку цивільного судочинства, що буде відповідати принципам верховенства права та ефективності провадження як механізму судового захисту.

Здійснено відступ від висновку, викладеного ОП КАС ВС у постанові від 02.12.2020 у справі № 357/14346/17. Правовий висновок. Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовими актами з питань оподаткування місцевими податками та зборами, які приймаються на підставі, за правилами і на виконання відповідних приписів Податкового кодексу й оприлюднюються в установленому цим Кодексом порядку. Указані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв’язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом і, зокрема, у 2017, 2018 роках.

ЗП КГС ВС зазначила, що в цьому випадку суди попередніх інстанцій з огляду на положення ст. 387 та 388 ЦК дійшли правильного висновку щодо можливості витребування власником (державою) земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані, а формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Доводи щодо недоведеності прокурором приналежності спірної земельної ділянки до земель державної власності визнано безпідставними та необґрунтованими, а посилання на неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 18.01.2019 у справі № 522/1029/18, не взято до уваги з підстав відмінності предмета, підстав та нормативно-правового регулювання правовідносин сторін у зазначеній справі та у справі, що розглядається. Під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених скаржником, ЗП КГС ВС не було встановлено допущених судами порушень та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів.

правовідносини, у цій справі та справі, від висновку в якій КЦС ВС вважає за необхідне відступити, не є подібними.

ВП ВС дійшла висновку про наявність підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постановах КЦС ВС від 09.09.2020 у справі № 759/6513/17, від 20.06.2019 справі № 404/1691/16-ц, а також у постанові КГС ВС від 18.03.2021 у справі № 905/2137/19. Висновки про те, що відповідно до змісту ч. 4 та 5 ст. 48 та ч. 5 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» доказом поширення телерадіоорганізацією спірної інформації в етері є лише оригінал запису передачі, що містить спірну інформацію, та/або отримана позивачем в порядку ч. 5 ст. 64 зазначеного Закону копія запису такої передачі. ВП ВС виснує, звернення громадянина або юридичної особи до телерадіоорганізації зі скаргою в порядку ст. 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не є обов`язковою передумовою звернення до суду за захистом недоторканості ділової репутації, адже передбачає право, а не обов`язок особи на звернення до телерадіоорганізації зі скаргою щодо змісту відповідних програм та передач та, відповідно, на отримання копії запису фрагмента зі спірної інформацією. Право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин чи юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку. Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з відповідною (відповідними) вимогою (вимогами) у порядку ч. 3, 5 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» про спростування недостовірної інформації та/або про надання копії запису фрагмента передачі не позбавляє його можливості захистити свої права у судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін, суть якого полягає, зокрема, в тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (п. 5 ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13 та ч. 1 ст. 74 ГПК). Для досягнення мети здійснення судового розгляду, позивач має право надати або відеозапис, отриманий у порядку ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», або відеозапис з електронного інтернет-джерела (електронної платформи), на якому (якій) розміщено відеоролик. Якщо особа не має такого запису і надає копію, отриману з інших джерел, відповідно до ч. 5 ст. 96 ГПК суд може витребувати відеозапис за наявності сумніву у відповідності поданого відеозапису оригіналу. Якщо відеозапис не зберігся взагалі, то сторони мають право доводити факти порушеного права у справі будь-якими доказами.

Касаційна скарга подана на ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви заявнику у справі за його позовом щодо компенсації шкоди, заподіяної органом місцевого самоврядування, у межах якої ставиться питання застосування п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ «Про судовий збір», що визначає позови, за подання яких позивачі судовий збір не сплачують, висновок щодо застосування якого у подібних правовідносинах ВП ВС у постанові від 29.05.2018 у справі № 915/955/15 не формувала.

ВП ВС дійшла висновку, що зміна за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги покарання у виді позбавлення чи обмеження волі, від відбування якого особу було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК на штраф не є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого. Призначення апеляційним судом покарання у виді штрафу замість призначеного судом першої інстанції покарання у виді обмеження чи позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК не є: «застосуванням більш суворого покарання» в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК; «неправильним звільненням від відбування покарання» в розумінні п. 4 ч. 1 ст.420КПК; «іншим погіршенням становища обвинуваченого» в розумінні ч. 2 ст.404 і ч. 1 ст. 421 КПК, у зв`язку із чим задоволення відповідних апеляційних вимог сторони захисту з огляду на приписи ст. 420 КПК не вимагає скасування у відповідній частині вироку суду першої інстанції і постановлення нового вироку. Таке рішення суд апеляційної інстанції постановляє у формі ухвали.