Ухвала про повернення кримінального провадження Колегія суддів не порушує питання про необхідність відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, який міститься в постанові ККС ВС від 29.01.2019 (справа №466/896/17). При цьому колегія суддів не навела обставин, які свідчать про подібність правовідносин, із застосуванням якої саме конкретної норми права вона не погоджується, в ухвалі не обґрунтовано і позицію як саме відмінно від застосування цієї норми, у зазначеній постанові, така норма повинна застосовуватись, враховуючи обставини конкретного кримінального провадження

ВП ВС дійшла висновку, що відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові ВСУ від 28.01.2015 (провадження № 6-229цс14) та постанові ВП ВС від 05.05.2020 в справі № 161/6253/15-ц (провадження № 14-32цс20) прийнятої за редакції ЦПК України, чинної до 15.12.2017, а відповідно до ч. 3 ст. 3 чинного ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. КЦС ВС не позбавлена можливості перевірити правильність застосування судами ст. ст. 185, 188 ЦПК у межах повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 409 ЦПК.

ВП ВС звертає увагу на те, що в касаційній скарзі не порушено питання про закриття провадження у справі у зв`язку з непідсудністю спору адміністративному суду, а також не зазначено про необхідність розгляду цієї справи в порядку іншого судочинства, ніж адміністративне. ТОВ «Завод будівельних конструкцій» у мотивувальній частині своєї касаційної скарги зазначає про порушення судами першої та апеляційної інстанції предметної юрисдикції спору та просить суд направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Наведене не дає підстав для висновку про оскарження судових рішень у цій справі саме у зв`язку з порушенням правил предметної юрисдикції. Отже, передбачені ч. 6 ст. 346 КАС України підстави для передачі справи № 140/704/19 на розгляд ВП ВС відсутні.

ВП ВС в Постанові від 04.07.2018 у справі № 1421/5229/12-ц (провадження № 14-194цс18) та ВСУ в Постанові від 14.06.2017 у справі № 6-1804цс16 (№ 463/1204/15-ц) вирішували питання щодо процесуальних наслідків розгляду скарги в порядку судового контролю за виконанням судових рішень у разі обрання заявником неправильного способу захисту своїх прав чи свобод, поданої в період дії ЦПК 2004 року. На відміну від справ, щодо відступу від висновків судових рішень у яких порушується питання, ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу Київської області у порядку ЦПК у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017, в зв`язку з чим правове регулювання спорів є різним, а спірні правовідносини у цих справах не є подібними. ВП ВС вважає висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд згідно з ч. 3 ст. 403 ЦПК передчасними та недостатньо обґрунтованими. Таким чином, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.

ВП ВС вже висловлена правова позиція щодо юрисдикційності спору в подібних правовідносинах і така позиція із цього питання є усталеною. За змістом наведених правових норм Фонд є державною спеціалізованою установою, юридичною особою публічного права, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно виплати гарантованого державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Такі висновки викладені в постановах ВП ВС від 12.04.2018 у справі № 820/11591/15, від 23.05.2018 у справі № 820/3770/16, від 06.06.2018 у справі № 727/8505/15-ц, від 23.01.2019 у справі № 285/489/18-ц, від 10.04.2019 у справі № 761/10730/18, від 12.06.2019 у справі № 285/457/18, від 18.09.2019 у справі № 194/1149/17, від 15.01.2020 у справі № 334/452/18, від 19.02.2020 у справі № 234/11395/14-ц, від 25.03.2020 у справі № 761/29213/18 та багатьох інших.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Аналогічні висновки викладені в постановах ВП ВС від 05.05.2020 у справі № 761/3575/19 (провадження № 14-550цс19), від 26.02.2020 у справі № 473/2005/19 (провадження № 14-634цс19) та інших. За таких обставин, визначення критеріїв відмежування справ цивільної юрисдикції від інших юрисдикцій у цій справі не є проблемним та залежить від підстав і обґрунтування позову, доказів, поданих стороною, і встановлених судом фактичних обставин справи, а також здійснюється судом, який розглядав справу по суті. Також ВП ВС зауважує, що справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 403 ЦПК України лише за відсутності всіх трьох указаних у цій частині випадків. У разі наявності хоча б одного із перелічених у ч. 6 ст. 403 ЦПК України випадків справа не підлягає передачі до Великої Палати Верховного Суду. Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС.

ВП ВС вже робила висновок про можливість відшкодування шкоди, завданої кінцевому набувачу земельної ділянки, яка була повернута державі за рішенням суду. У пунктах 92 - 93 Постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) за позовом про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки з незаконного володіння вказано на те, що враховуючи приписи ч. 3 і 4 ст. 390 ЦК, кінцевий набувач земельної ділянки від якого її було витребувано не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. Також набувач із власності якого витребовується земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, в якої він придбав цю ділянку, про відшкодування збитків на підставі ст. 661 ЦК. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку ВСУ, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15. Близькі за змістом висновки містяться у п. 63 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18). На розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

Необґрунтованими ВП ВС вважає мотиви, щодо необхідності вирішення питання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Вказані в ухвалі про передачу до ВП ВС висновки щодо застосування норм процесуального права при залишенні позову без розгляду залежно від стадії судового розгляду регулюються різними процесуальними кодексами, що не тільки виключає можливість визнання таких правовідносин подібними, але і спростовує наведені колегією суддів КЦС твердження щодо необхідності та можливості відповідної уніфікації вказаних висновків різних судів щодо застосування різних норм процесуального права. Таким чином, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.

ВП ВС зауважує, що суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що скаржник хоча оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, але попри це не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС). Відповідно до ч. 6 ст. 347 КАС України якщо ВП дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд та справу повернуто відповідній колегії КАС ВС.

ВП ВС зауважує, що позивач фактично оскаржив судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, які за правилами ч. 6 ст. 346 КАС підлягали передачі на розгляд ВП ВС, якщо би не було умов, передбачених цією частиною статті, що унеможливлюють таку передачу. Як видно зі змісту касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, на стадії передачі справи на розгляд ВП залишилися обставини, які роблять неможливою таку передачу. Зокрема, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що скаржник хоча оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, але попри це не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС).

Поставлене питання щодо визначення «паспорту споживчого кредиту» не виникає в практиці жодної іншої юрисдикції окрім цивільної. Різне тлумачення норм законодавства або порушення норм процесуального права судами першої чи апеляційної інстанції не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. Для забезпечення єдності судової практики КЦС ВС відповідно до цивільного-процесуального закону функціонує ОП КЦС ВС. Таким чином у разі формування різної практики в рамках КЦС ВС належним механізмом забезпечення сталості та єдності застосування судами норм права є передача справи на розгляд ОП КЦС ВС, а не передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Колегією суддів ККС ВС не наведено аргументів на предмет тривалого існування у судовій практиці глибоких розходжень щодо застосування цієї норми у ситуаціях, коли попередній виправдувальний вирок або обвинувальний вирок, яким було застосовано закон про менш тяжкий злочин, скасовувалися в апеляційному порядку виключно з підстав порушення встановленої кримінальним процесуальним законом процедури судового розгляду. Не продемонстровано в цій ухвалі і прийняття касаційним судом рішень із протилежними за змістом правовими позиціями щодо розв`язання даного питання. Навпаки, доводи колегії суддів ККС ВС щодо існування виключної правової проблеми по суті ілюструють сформованість єдиної послідовної практики ККС ВС щодо застосування ч. 2 ст. 416 КПК, відображеної в постановах ОП ККС від 23.09.2019 у справі № 728/2724/16-к та від 14.09.2020 у справі № 51-6070кмо19.

ВП ВС відступила від висновку щодо застосування ч. 3 ст 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного в постанові КЦС ВС від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», має застосовуватись з урахуванням положень абз. 1 ч. 3 цієї ст., який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

ВП ВС зазначила, відповідно до ч. 3 ст. 45 КЗпП,у Профспілки не виникло права на звернення до суду з позовом у цій справі про визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України, яка полягає в нерозірванні трудового договору з головою правління банку, та зобов`язання розірвати трудовий договір. За таких обставин цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського або іншого судочинства.

Колегія суддів посилаючись в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд об`єднаної палати на необхідність відступу від правового висновку, викладеного раніше в рішеннях ККС ВС, фактично порушила питання, яке наразі не може бути предметом розгляду об`єднаної палати і підлягає вирішенню при перегляді цього кримінального провадження в порядку касаційної процедури за правилами статей 433, 434КПК