Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 04.03.2020 у справі № 813/2559/18. Правовий висновок. Право судді на отримання допомоги на оздоровлення за попередні робочі роки обмежене не прив’язкою до конкретного бюджетного (календарного) року, а лише умовою щодо отримання щорічної відпустки за відпрацьований робочий рік і розміром допомоги. Суддя має право на виплату в одному бюджетному (календарному) році двох допомог на оздоровлення в розмірі посадового окладу, якщо він отримує відпустку за різні періоди роботи (різні робочі роки) і не скористався правом на отримання допомоги на оздоровлення в повному розмірі за відповідний відпрацьований рік при використанні частини відпустки попередньо.

ВП ВС, вважає, що відсутні підстави для відступу від її висновку у постановах ВП ВС від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18 стосовно застосування ч. 6 ст. 33 Закону № 161-XIV у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом «Про оренду землі». Зокрема, внесені згідно із Законом № 340-IX зміни до Закону № 161-XIV (доповнення його ст. 32-2 «Поновлення договорів оренди землі» та викладення ст. 33 у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк») і до Земельного кодексу України. Процедура поновлення договору оренди землі та процедура укладення такого договору на новий строк справді мали би відрізнятися, причому у разі поновлення договору мав би існувати спеціальний порядок державної реєстрації права оренди на новий строк. Але ст. 33 Закону «Про оренду землі» до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX вимагала від орендаря саме для поновлення договору оренди землі завчасно надіслати орендодавцеві повідомлення про таке поновлення з проєктом відповідної додаткової угоди, а спеціального порядку державної реєстрації права оренди на новий строк законодавство не передбачало. Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору. Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у ч.ч. 3, 5-8, 11 ст. 33 Закону "Про оренду землі" додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що передбачені у ч.ч. 1-5 і 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі" підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою.

На розгляд ОП КГС ВС у справі № 925/657/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що у справі, яка переглядається, п. 7.2. договору не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого ч. 6 ст. 232 ГК, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати, ні зазначенням "до дати фактичного виконання", тощо. Відтак, умову, передбачену у п. 7.2. укладеного сторонами у цій справі договору, неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК. Аналогічний правовий висновок щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК у подібних правовідносинах викладений у постановах КГС ВС від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 12.12.2019 у справі № 911/634/19, від якого Верховний Суд у складі суддів ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення. При цьому ОП КГС ВС, уточнюючи правову позицію Верховного Суду щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК, зазначає, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК, який є меншим або більшим шести місяців.

ІП КГС ВС зазначила, що: саме по собі «позначення» не є самостійним об'єктом зі спеціально передбаченим законом статусом, який породжує певні права і обов'язки, у зв'язку з чим не має специфічного (спеціального) захисту. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» позначення отримує захист у конкурентних відносинах, а не як самостійний об'єкт інтелектуальної власності. Ключовим, у даному випадку, буде питання щодо добросовісності/недобросовісності використання суб'єктами господарювання такого позначення. З огляду на те, що спір у справі виник у сфері конкурентних правовідносин, до предмета доказування у цій справі також входять обставини, пов'язані з першістю фактичного використання спірного позначення у господарській діяльності. З метою ухвалення законного та обґрунтованого рішення у справі, з огляду на обставини, які входять до предмета доказування у вирішенні цього спору, судам, насамперед, належало встановити: - особу (осіб) власника (власників) свідоцтва України від 10.12.2009 № 115513 на знак для товарів і послуг; - обсяг переданих ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ» за ліцензійним договором від 01.09.2010 прав на знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 10.12.2009 № 115513, наявність/відсутність у ліцензіата за ліцензійним договором права на заборону використання спірного позначення іншим особам; строк дії такого договору та його чинність станом на час виникнення спірних правовідносин; - першість у використанні спірного позначення у господарській діяльності; - чи порушені права саме ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ», як заявника в антимонопольній справі, використанням ТОВ «Центральна районна аптека № 16» спірного позначення, а також чи може таке використання призвести до змішування діяльності ТОВ «Центральна районна аптека № 16» саме з діяльністю ТОВ «АПТЕКА НИЗЬКИХ ЦІН ХАРКІВ» в аспекті конкурентних правовідносин. Проте встановлення у повному обсязі зазначених обставин залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій, що, у свою чергу, вплинуло на результат вирішення спору у цій справі.

ОП КГС ВС погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та понесеними позивачем витратами. Оскільки позивачем не доведено наявність усіх складових для застосування такого виду відповідальності як стягнення шкоди, а саме: не доведено причинно-наслідкового зв'язку між неправомірними діями та понесеними позивачем витратами у вигляді обов’язкових платежів за подання скарг та витратами на правову допомогу, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах КГС ВС від 24.07.2018 у справі № 910/12166/17 та від 20.08.2019 у справі № 914/1771/18, оскільки зазначені судові рішення прийняті за інших фактичних обставин.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що позов про визнання недійсним договору іпотеки, зняття заборони відчуження та припинення обтяження є негаторним, що зумовлює застосування до спірних правовідносин ст. 391 ЦК, а відтак, на позовні вимоги у цій справі позовна давність не поширюється. Обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном та виникає з моменту внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту такого обтяження. Оскільки наявність обтяження спірних квартир іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, ОП КГС ВС вважає, що позов ТОВ про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Державного реєстру іпотек є негаторним, оскільки спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, поєднання вимог позивача про визнання недійсним правочину з одночасним зняттям заборони відчуження та виключенням з Державного реєстру іпотек відповідних записів про обтяження іпотекою спірних квартир узгоджується з вимогами чинного законодавства, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції. Дійшовши висновку, що позов у даній справі про визнання недійсним договору іпотеки, зняття заборони відчуження та припинення обтяження є негаторним, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від аналогічного висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 02.12.2020 у справі № 911/1659/19. <i>Зазначені висновки конкретизовано у постанові ВП ВС від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, у якій ВП ВС, застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми ст. 391 ЦК та ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов'язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред'явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

Згідно з ч. 1 ст. 35 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у випадках, передбачених п.п. 1, 4, 6, 8, 11 ч. 1 ст. 34 цього Закону, до закінчення строку дії зазначених обставин, а у випадках, передбачених п. п. 2, 3 і 5 ч. 1 ст. 34 цього Закону, - до розгляду питання по суті. Судами попередніх інстанцій з'ясовано, що на виконання згаданої ухвали адміністративного суду та на підставі ч. 2 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" приватним виконавцем винесено постанову від 29.10.2020 про поновлення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу господарського суду № 904/5740/19 у виконавчому провадженні № 62863932 до прийняття рішення у справі № 160/10368/20. За таких обставин оскаржувані дії приватного виконавця слід визнати обґрунтованими та, відповідно, оскаржувані судові рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.12.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2021 в даній справі - такими, що підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні скарги Товариства на дії приватного виконавця. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні КГС ВС від 19.05.2021 у справі № 904/2732/18, оскільки відповідне рішення було прийнято про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення справи та, відповідно, формування правового висновку в ній та не мало загального характеру щодо інших справ чи певної категорії справ, у тому числі справи, що розглядається, а стосувалося конкретної справи.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. У разі припинення зобов’язання за зовнішньоекономічним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог у строк, установлений нормами Закону № 185/94-ВР для розрахунків у іноземній валюті, підстави для притягнення резидента до відповідальності за порушення термінів розрахунків у іноземній валюті (за ненадходження валютної виручки) відсутні, незалежно від підстав виникнення зустрічних однорідних вимог і складу учасників їхнього зарахування.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Якщо кредитор (банк) здійснив анулювання (прощення) основної суми боргу (кредиту), а не суми в розмірі різниці, розрахованої кредитором відповідно до пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК, то з метою оподаткування сума такого анульованого боргу вважається додатковим благом і включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку.

Оскаржуючи судові рішення з підстав порушення судами правил юрисдикції, прокурор не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах, як це визначено в п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК. Посилання на постанову ВП ВС від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16 не є підставою для передачі справи № 922/3322/20 на розгляд ВП ВС на підставі п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК. Наводячи практику 2019-2021 років, КГС ВС не врахував, що наведені справи не є такими, що ухвалені з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах.

У справах № 826/7997/17, № 910/18649/19 порівняно із справою, яка переглядається у касаційному порядку, елементи позовів є відмінними за предметом, підставами заявлення вимог та встановленими фактичними обставинами, тобто спірні правовідносини у цих справах не є подібними. ВП ВС зазначає, що системний аналіз постанови ОП КЦС ВС від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18, постанов КЦС ВС від 02.03.2020 у справі № 233/4474/19, від 23.03.2020 у справі № 369/28/19, від 03.08.2020 у справі № 266/6853/18, від 16.09.2020 у справі № 757/6109/19, від 07.12.2020 у справі № 227/1462/19, від 21.12.2020 у справі № 242/6386/18, від 18.01.2021 у справі № 757/47699/19, від 20.01.2021 у справі № 236/3742/18, від 03.02.2021 у справі № 639/3491/18, дає підстави дійти висновку щодо єдності правозастосовної практики при вирішенні аналогічних трудових спорів між звільненим працівником та АТ «Укрзалізниця» щодо належного розрахунку при звільненні та врахування судами науково-правового висновку Торгово-промислової палати України як доказу на підтвердження настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), за наявності яких відсутні підстави для задоволення позову про стягнення заборгованості із заробітної и компенсації за невикористану відпустку, компенсації за затримку видачі трудової книжки та середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Визначення місця виконання виконавчого документа щодо фізичної особи-боржника має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання такого боржника.

Відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання. Зокрема, постанови КЦС ВС від 28.02.2018 у справі № 463/6465/14, КГС ВС від 18.10.2018 у справі №903/145/18, від 28.02.2018 у справі №463/6465/14, від 10.01.2019 у справі №908/528/18, об`єднує висновок про те, що оголошення переможцем прилюдних торгів третього і послідуючого учасників прилюдних торгів є порушенням порядку проведення торгів і такі дії не відповідають вимогам ч. 3 ст. 46 Закону України «Про іпотеку».

ВП ВС звернула увагу, що в постанові від 03.06.2020 у справі № 916/1410/19 КГС ВС вирішував, зокрема, питання про розмежування договору факторингу та договору цесії, за яким було відступлене право грошової вимоги, вираженої у гривні, а не в іноземній валюті. Тому питання правомірності відступлення права вимоги, вираженої в іноземній валюті, за відсутності у фінансової установи ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями не може розглядатися в межах питання про відступлення від висновків, викладених у зазначеній постанові.