ОП КГС ВС вважає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб’єктами, об’єктами та змістом (правами й обов’язками суб’єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі № 905/2999/17 та у справі № 910/22748/16, оскільки у справі № 905/2999/17 судові рішення ухвалені з урахуванням вимог Закону України "Про виконавче провадження”, у справі № 910/22748/16 – п. 11 ч. 1 ст. 34; п. 10-1 р. XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 № 1404-VIII; п. п. 51 та 52 р. III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 № 4442-VI. Таким чином підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у справі № 910/22748/16, відсутні. Обставини, передбачені ч. ч.ч 2 та 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", є окремими та самостійними підставами для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Відтак, лише по факту спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, тобто після закінчення цього строку, рішення суду повинно виконуватися згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”. Таким чином, навіть за умов розповсюдження мораторію, передбаченого п. 51 р. 3 "Перехідні та прикінцеві положення" Закону від 23.02.2012 № 4442-VI на зобов’язання, що були предметом спору у даній справі, вказане не звільняє державного виконавця від необхідності вчинення дій (застосування механізмів), передбачених ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”.

На розгляд ВП ВС в цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом. Колегія суддів КГС ВС не виклала правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій, відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на справи, у яких виникає проблема правозастосування, їх кількісні показники, які б свідчили про їх непоодинокий характер, посилання на те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ у подібних правовідносинах, у зв`язку з чим передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 24.06.2015 в справі № 367/5136/13-ц, зазначивши, що оскільки у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником. Оскільки слід вважати, що у ОСОБА_1 виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то вона має право на його витребування. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкту нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (ст.ст. 392, 388 ЦК). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (ст. 228 ЦК).

ВП ВС зауважує, що колегія КГС ВС в ухвалі від 18.08.2021 не зазначила, від висновку про застосування якої саме норми права, викладеного у р. 8 постанови від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20, необхідно відступити. В ухвалі про передачу містяться посилання на положення ч. 2 ст. 432 ЦК України, однак ВП ВС не викладала окремих висновків про застосовувала цієї норми під час розгляду вказаної справи. ВП ВС дійшла висновку про недотримання умов передачі справи № 914/1569/20 на її розгляд, які передбачені ч. 4 ст. 302 ГПК.

В ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Право третьої особи на оскарження судових рішень - як ухвалених до їх вступу у справу, так і після набуття статусу учасника справи - врегульовано в ЦПК, і застосування вказаних вище норм не становить виключної правової проблеми. Відсутність державної реєстрації Кабінету Міністрів України як юридичної особи в ЄДР не свідчить про неможливість участі держави в цивільному процесі як учасника справи в особі Кабінету Міністрів України. Такий висновок фактично було зроблено як КЦС ВС, так і ВП ВС від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, та від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.

ВП ВС дійшла висновку, що спори щодо проходження особою служби на посаді капітана морського порту, які виникли в період до 14.05.2019, коли посада капітана морського порту ще не була зарахована до посад державної служби, а сама діяльність капітана морського порту – до державної служби, але вже мала характер публічної служби, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. З 11.09.2018 після утворення Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації) згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2017 № 1095 розмежовано функції між ДП «Адміністрація морських портів» та Морською адміністрацією, капітан порту перебуває у підпорядкуванні Морської адміністрації, призначається на посаду і звільняється з посади Міністерством інфраструктури України за поданням Морської адміністрації. З 14.05.2019 у зв`язку з набранням чинності наказом Міністерства інфраструктури України від 18.04.2019 № 266 «Про затвердження Змін до Положення про капітана морського порту та службу капітана морського порту» капітан порту набув статусу державного службовця і є керівником служби капітана морського порту, яка входить до складу Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації). Визначено, що прийняття на службу та звільнення зі служби відбувається за правилами Закону України «Про державну службу». Однак вимоги щодо підпорядкування капітана морського порту Голові Морської адміністрації змін не зазнали, як і не змінились зміст та природа його посадових обов`язків, що свідчить про характер його трудової діяльності як державного службовця ще до набуття цього статусу. Таким чином, капітан морського порту, забезпечуючи функції держави, є суб`єктом публічної служби у правовідносинах, що випливають із безпеки мореплавства у морському порту, на підходах до нього та в суміжних акваторіях, ці повноваження реалізуються на підставі законів України та у визначених випадках, зокрема, шляхом прийняття адміністративних актів. Капітан морського порту є суб`єктом з компетенцією спеціального характеру як представник адміністративної влади, юридичні наслідки від його діянь переважно у формі адміністративних (індивідуальних) актів справляють вплив на суб`єктів приватного права, що не перебувають зі службовими особами в службово-правових відносинах. Отож, принаймні тільки за окресленими властивостями, які характеризують правовий статус капітана морського порту, його повноваження, призначення, функції та завдання, слід визнати, що особа, яка обіймає посаду капітана морського порту, повинна підпадати під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення до та після 14.05.2019 спору за участю такої особи з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби на такі спори поширюється юрисдикція адміністративних судів. На час виникнення спірних правовідносин, як згадано вище, посада капітана морського порту ще не була віднесена до посад державної служби. Запровадження нового регулювання, за яким посада капітана морського порту відноситься до державної служби, вказує на те, що змінився статус капітана морського порту, але не змінився обсяг його прав та обов`язків, сфера його діяльності, це не означає, що капітан морського порту до цього не виконував функцій публічної особи, якою є робота, сфера (коло) його діяльності, унормований обсяг прав та обов`язків, що визначають його компетенцію у зв`язку з обійманням цієї посади.

На розгляд ОП КГС ВС передано невирішене та виокремлене із завершеного закриттям касаційного провадження виключно процесуальне питання щодо застосування приписів ст. ст. 126, 129, 130 ГПК у частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у зв’язку із закриттям касаційного провадження у справі. Водночас положення ГПК не передбачають ані можливості передачі справи колегією суддів на розгляд ОП порушеного, однак не вирішеного Судом у складі колегії суддів в ході касаційного провадження певного процесуального питання, ані підстав для вчинення такої процесуальної дії. Таким чином, на розгляд ОП КГС ВС у цій справі передане питання, вирішення якого має бути завершене КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду, зважаючи на що справа підлягає поверненню відповідній колегії КГС ВС для розгляду клопотання про розподіл судових витрат.

БП КГС ВС виснувала, що: у справі про банкрутство при розгляді кредиторських грошових вимог до боржника застосовуються загальні норми цивільного законодавства про позовну давність, визначені у гл. 19 "Позовна давність" ЦК. Тлумачення ч. 5, 6 ст. 23 Закону про банкрутство (ч. 5, 6 ст. 45 КУзПБ з 21.10.2019) у взаємозв'язку зі ст. 256, ч. 3, 4 ст. 267 ЦК свідчить, що стороною, яка може зробити заяву про застосування позовної давності під час розгляду грошових вимог кредитора в процедурі розпорядження майном боржника, слід розуміти інших кредиторів, боржника та розпорядника майна боржника. Кредитор наділений правом звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності під час розгляду грошових вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника: 1) у разі розгляду заявлених вимог кредиторів до боржника в період дії Закону про банкрутство від 19.01.2013 - з моменту визнання його вимог боржником чи господарським судом; 2) у разі розгляду заявлених вимог кредиторів до боржника в період дії КУзПБ - з моменту подання ним заяви про визнання грошових вимог до боржника.

ВП ВС вважає, що КГС ВС у ситуації, що склалася, вправі самостійно визначитися із застосуванням норм процесуального права, пов`язаних із переглядом ухваленої у цій справі постанови суду апеляційної інстанції, що частково оскаржується відповідачем. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції в ухвалі про закриття провадження у справі не вирішував питання розподілу судових витрат (в частині понесених відповідачем витрат), а також не ухвалював додаткової постанови в порядку, визначеному ч. 5 та ч. 6 ст. 130 ГПК. Посилання на судові рішення суду апеляційної інстанції в аналогічній справі №916/3444/19, які також переглядаються КГС ВС, висновки у яких відмінні від висновків, викладених у постанові суду апеляційної інстанції, ухваленій у цій справі, зазначеного не спростовує, а свідчить лише про неоднакове застосування Південно-західним апеляційним господарським судом норм процесуального права. Натомість, повноваженнями щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права відповідно до ст. 286 ГПК наділений КГС ВС. Твердження колегії суддів про доцільність передавати справу, не закриваючи у ній провадження, як це, до прикладу визначено у ч. 3 ст. 7 Кодексу України з питань процедури банкрутства, не підтверджує існування виключної правової проблеми у цій справі, окресленої колегією.

ВП ВС дійшла висновку, що дія ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а тому немає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в цій справі. Тому ВП ВС, аналізуючи зазначені вище норми права, дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, який викладений у постанові ВП ВС від 15.05.2019 в справі № 817/649/16, оскільки цей висновок протирічить висновку, викладеному у постанові ВП ВС від 15 05.2019 у справі № 817/777/16, і підстав для відступу від такого висновку не вбачається.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, КГС не зробив посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що суди сформували різну правову практику при вирішенні справ з подібними правовідносинами, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Лише відсутність правового висновку щодо застосування норм права та наявність таких норм у цивільному або адміністративному судочинстві не можуть свідчити про наявність виключної правової проблеми. Питання застосування положень процесуального законодавства вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом.

ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 27.01.2015 у справі № 21-425а14 щодо визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, визначивши, що у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. Неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення. Виходячи з наведеного ВП ВС вказала, що спір про протиправність наказу щодо призначення перевірки не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Сама по собі відсутність висновку ВП ВС щодо визначення юрисдикції у певних правовідносинах, починаючи з 08.02.2020 (у зв`язку набранням чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ «Про внесення змін до ГПК, ЦПК, КАС щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. Відсутність судових рішень іншого касаційного суду свідчить про право КЦС ВС висловити правову позицію щодо спору у цій справі.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права (процесуальний аспект) Право на звернення до суду гарантується Конституцією України, при цьому обмеження цивільної та процесуальної дієздатності можуть бути встановлені лише в порядку, передбаченому законом. КУзПБ, порівняно із Законом про банкрутство, визначає відмінні судові процедури, які застосовуються до боржників юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Так, до боржників фізичних осіб-підприємців застосування ліквідаційної процедури та призначення ліквідатора уже не передбачено, натомість визначено судову процедуру погашення боргів та призначення керуючого реалізацією майна. Аналіз положень КУзПБ свідчить, що правові наслідки визнання фізичної особи, в тому числі фізичної особи-підприємця, банкрутом полягають у обмеженні під час провадження у справі про неплатоспроможність її повноважень розпорядження усіма правами щодо майна, включеного до складу ліквідаційної маси, які переходять до керуючого реалізацією. Однак, норми КУзПБ не містять жодних обмежень у праві на звернення до суду визнаної банкрутом фізичної особи - підприємця з позовом до третіх осіб, в тому числі у випадку, якщо така позовна заява подана у часі до введення в дію цього Кодексу, однак розглянута господарським судом, коли провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) уже здійснювалося за нормами Кодексу. Вказаних обмежень положення чинного процесуального законодавства також не містять. БП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від правової позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 05.06.2019 у справі № 925/1879/15, щодо обмеження процесуальної дієздатності визнаної банкрутом фізичної особи - підприємця, з огляду на різне правове регулювання порядку розгляду спорів у процедурах банкрутства, зокрема, з підстав введення в дію КУзПБ.

ККС ВС уже було викладено правову позицію щодо ухвалення вироку апеляційним судом при наявності нескасованого рішення про звільнення від відбування покарання у зв`язку із закінченням іспитового строку (постанови ККС ВС від 13.07.2021 у справі № 755/6436/15-к та від 13.05.2021 у справі № 159/1490/17). Протилежних правових позицій з цього питання судом касаційної інстанції прийнято не було. Крім того, в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд ВП ВС не зазначено, як, на думку колегії суддів, має вирішуватись поставлена проблема. Доводи колегії суддів по суті ґрунтуються лише на наявності протилежних висновків членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, однак самі по собі вони не свідчать про існування виключної правової проблеми.