З описаної судом проблематики убачається, що вона обумовлена обставинами конкретно цієї справи та пов’язана з вирішенням питання ефективного способу захисту прав позивача як боржника, позаяк постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору, яка виконується та стала передумовою ймовірного подвійного стягнення винагороди виконавцю судового рішення, не є предметом перевірки в ініційованій Куришком П. Г. справі.

ВП ВС у Постанові від 11.10.2023 у справі № 757/3572/17 відступила від висновку, викладеного в постанові від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц, шляхом його конкретизації: Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої ст. 52 цього Закону. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. ВП ВС у постанові від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц вважає, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів, а тому погоджується з аналогічними за змістом правовими висновками, викладеними в постановах ВСУ від 28.09.2016 у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), та не вбачає підстав для відступу від них. Разом із тим ВП ВС зауважує, що дійсний зміст приписів ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (ст. ст. 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів. Рішення про стягнення грошового боргу (у тому числі й присудження відсотків за договором банківського вкладу) є типовим рішенням про присудження й лише надає праву вимоги кредитора ознак безпосередньої примусовості у реалізації, нічого не змінюючи у змісті самого спірного правовідношення. ВП ВС вважає, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. Якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків по депозиту в банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів фізичних осіб. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 20.01.2016 у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), від 13.06.2016 у справі № 208/9760/14-ц (провадження № 6-1123цс16) та від 12.04.2017 у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17). Схожі висновки підтверджені в постановах ВС від 12.12.2018 у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22.08.2018 у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25.01.2018 у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17). ВП ВС вважає, що інший підхід до задоволення вимог окремих кредиторів, у тому числі вкладників, може негативно вплинути на принцип конкурсу кредиторів, на якому ґрунтується процесуальний механізм інституту неспроможності. Для запобігання виникненню випадкових переваг чи преференцій окремих кредиторів, що першими звернулись за стягненням своїх боргів, доктрина і судова практика випрацювали конкурсний процес, у якому об`єднуються разом усі конкуруючі вимоги кредиторів, а механізм їх задоволення має колективний характер. Конкурс зводить у єдиний процесуальний механізм разом усі конкуруючі вимоги кредиторів для їх задоволення з одного джерела, яким є активи неплатоспроможного боржника.

Jбставини справи, що переглядається, і справи № 6-55цс15 не є подібними. Відповідно до обставин справи № 6-55цс15 договір оренди з наступним орендарем укладено після закінчення строку договору оренди з первісним орендарем. Натомість у справі, що переглядається, такий договір з наступним орендарем укладено, а право оренди зареєстровано до закінчення договору оренди з первісним орендарем, тобто до виникнення в останнього переважного права на укладення договору на новий строк.

На думку ОП КГС ВС, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у Комунального некомерційного підприємства "Третій Черкаський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" обов'язку з оплати наданих позивачем послуг гемодіалізу направленим пацієнтам у спірний період не відповідає фактичним обставинам справи, конституційному праву людини на медичну допомогу, конституційним гарантіям реалізації прав громадян у сфері охорони здоров’я, положенням Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров’я", принципам справедливості, добросовісності і розумності та суперечить положенням обласної та міської програм щодо надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю. Враховуючи, що людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, з огляду на специфіку медичних послуг методом гемодіалізу ОП КГС ВС погоджується з висновками суду першої інстанції за змістом прийнятого рішення від 23.02.2021 у справі № 925/1545/20, що розглядається про наявність підстав для задоволення позову. Так, за висновком суду першої інстанції у справі № 925/1545/20, оскільки позивачем були надані послуги з проведення гемодіалізу у спірні періоди на виконання програми "Надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю" на 2014-2017 роки" та з урахуванням положень Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров’я", враховуючи, що відповідач не заявив позивачу про припинення надання медичних послуг і є особою, відповідальною за оплату таких послуг, які надавалися облікованим відповідачем пацієнтам на основі підписаних декларацій з сімейним лікарем, відповідач повинен провести повний розрахунок із позивачем за фактично надані медичні послуги з проведення гемодіалізу у спірні періоди. Аналогічна правова позиція щодо застосування наведених вище положень Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" у подібних правовідносинах викладена у постановах КГС ВС від 20.06.2018 у справі № 925/1833/15 та від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, і ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від цих висновків. 18.02.2022 прийнято додаткову постанову про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу

За результатами розгляду справи ОП КГС ВС зазначає, що недотримання процедури оскарження акта перевірки, визначеної п. 2.15 Порядку контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації державними органами приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 10.05.2012 № 631, та п. 3.10 Порядку оскарження результатів перевірки виконання умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації у державному органі приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 07.04.2005 № 878, не позбавляє сторону процесу можливості заперечувати в суді належність, допустимість та достовірність акта перевірки як доказу встановлених порушень. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 30.10.2019 у справі № 922/4684/16.

З урахуванням існування висновку, сформульованого у Постанові Верховного Суду України від 12.10.2017 у справі № 757/49263/15-к, ОП ККС вважає, що підстав для розгляду цього кримінального провадження ОП ККС немає.

ВП ВС дійшла висновку, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. ВП ВС не вбачає передумов для використання її повноважень для вирішення в цій справі наведених КАС ВС питань, пов’язаних з розподілом судових витрат на різних стадіях розгляду справ, ухваленням додаткових судових рішень з огляду на те, що КАС надає достатні та чіткі механізми для суду, який розглядає справу в касаційному порядку, задля узгодження існуючої судової практики чи заповнення її прогалин.

У Постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17 про те, що "нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів", зазначивши наступне: "У разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (ст. 1048 ЦК ), а проценти за порушення грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором". Щодо застосування ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» Системний аналіз ст. 33, ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» в редакції, чинній до внесення змін ЗУ від 03.07.2018 № 2478-VIII, ст. 546, 590, 598, 599 ЦК дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок реалізації прав на один із способів забезпечення виконання зобов`язання за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора, є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок усіх видів забезпечення зобов`язання, узгоджених сторонами. Буквальне застосування положень ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» (в зазначеній редакції) можливе виключно в тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене лише одним способом забезпечення, і вказаний спосіб було реалізовано у повному обсязі в позасудовому порядку. ВП ВС зазначає, що ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає недійсність наступних вимог кредитора, заявлених не до основного боржника, а щодо виконання боржником основного зобов`язання, що в цьому контексті слід розуміти як недійсність вимог, заявлених до усіх сторін як основного договору, так і забезпечувальних зобов`язань, закріплених в акцесорних договорах. У випадку забезпечення виконання основного зобов`язання двома і більше предметами застави, основне зобов`язання не припиняється після звернення стягнення на всі предмети застави або на будь-який з них на вибір заставодержателя, якщо це не потягло повного задоволення його вимог та не закінчився строк на реалізацію права звернення стягнення на інші забезпечувальні зобов`язання.

Третя судова палата ККС ВС виснувала, що положення ст. 77 КПК визначають виключний перелік суб`єктів до яких можуть бути застосовані норми цього закону і розширеному тлумаченню не підлягають.

У справі, що переглядається, ні позивач, ні АТ «Укрзалізниця» не є суб`єктами владних повноважень, спірні дії АТ «Укрзалізниця» стосуються питань організації та планування господарської діяльності з перевезення вантажів, у межах якої сторони не наділені адміністративною процесуальною дієздатністю, а рішення АТ «Укрзалізниця», які запроваджують обмеження перевезень у власній господарській діяльності, не є нормативно-правовими актами чи актами індивідуальної дії в розумінні КАС України. У цій справі порушенням права, на яке посилається позивач, є шкода, завдана його майну, тож ефективним способом захисту порушеного права є саме відшкодування шкоди, про що і йдеться у позові. Водночас позивач вважає за необхідне у такому спорі визнати протиправними дії АТ «Укрзалізниця» щодо встановлення заборон шляхом розгляду як окремої позовної вимоги. Положення ЦК, ГК, і ГПК, не передбачають такого способу захисту, як визнання протиправними дій господарюючого суб`єкта. ВП ВС дійшла висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема позовна вимога.

ВП ВС вважає, що саме по собі невиконання посадовими особами банку припису щодо здійснення розрахунків через кореспондентський рахунок Національного банку України, наведених у постанові НБУ № 293/БТ про віднесення банку до категорії проблемних, за буквальним змістом ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не є підставою для висновку про нікчемність спірного правочину, але встановлення судом цього факту поряд з іншими встановленими фактичними обставинами справи може свідчити про наявність таких підстав. Оцінка дій учасників цих правочинів з метою встановлення підстав для визнання правочинів нікчемними повинна здійснюватися відповідно до усіх наданих доказів та встановлених фактичних обставин справи, а тому суди повинні робити висновки щодо наявності таких підстав, як у відповідності до загальних принципів цивільного права та принципів ділового обороту, так і усіх положень законодавства, у тому числі локального і індивідуального характеру в кожному конкретному випадку.

Колегія суддів КГС ВС не стверджувала про наявність глибоких розходжень у наведеній нею судовій практиці; не виклала правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на справи, у яких виникає проблема правозастосування, кількісні показники, які б свідчили про їх непоодинокий характер, посилання на те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ у подібних правовідносинах.

КАС ВС не навів різних правових позицій касаційних судів у справах з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах.

Відсутнє посилання КГС ВС на рішення судів (суду) касаційної інстанції (палати, об’єднаної палати) як на підставу порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції судами (судом) попередньої інстанції.

Ухвала від 10.01.2022: Судді ОП КГС ВС не погоджуються з висновками, викладеними в ухвалі Верховного Суду від 25.11.2021, та вважають за необхідне відступити від них, враховуючи таке. Посилання, як на підставу відводу (самовідводу) на те, що суддя (колегія суддів) не може брати участь у повторному автоматизованому розподілі судової справи, оскільки у період первинного автоматизованого розподілу справи суддя (колегія суддів) не міг (могла) брати участь в автоматизованому розподілі судової справи між суддями через заплановану відпустку є безпідставним, оскільки вказані обставини є помилковим ототожненням технічних процесів автоматизованого розподілу справи, на які судді не мають жодного впливу, з фактичним отриманням суддею матеріалів справи після здійснення автоматизованого розподілу справи відповідно до вимог чинного законодавства. Враховуючи те, що ОП КГС ВС погоджується з висновком суддів, викладеним в ухвалі від 13.12.2021 у даній справі, що вказані обставини не є підставами для відводу (самовідводу) та з урахуванням положень ч 3 ст. 39 ГПК, якою передбачено, що якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому ч. 1 ст. 32 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.