ВП ВС виснувала, що неправомірні дії та бездіяльність з боку посадових осіб банку, його контролерів, інших пов`язаних осіб можуть завдати шкоди саме банку. Саме банк зазнає збитків у вигляді неотриманих доходів або зменшення ринкової вартості його майна (у тому числі внаслідок втрати ділової репутації, внаслідок чого страждає ділова практика, втрачаються нормальні ділові зв`язки з вкладниками, позичальниками та іншими кредиторами і боржниками, та внаслідок неможливості використання майна як єдиного майнового комплексу). Відповідно до п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 37 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи. Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження заявляти від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Кредитори банку мають право оскаржити до господарського суду дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму.

Колегія суддів КЦС ВС не навела обґрунтованих мотивів відступу від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постановах КГС ВС від 17.01.2020 у справі № 916/2286/16, від 16.04.2020 у справі № 5023/5604/11. ВП ВС звертає увагу, що постанови КГС ВС від 17.01.2020 у справі № 916/2286/16, від 16.04.2020 у справі № 5023/5604/11 не містять висновків про правомірність чи неправомірність правочину щодо відступлення права вимоги з кредитного договору на користь фізичної особи або юридичної особи, яка не є фінансовою установою. Натомість зазначені постанови мотивовані тим, що, вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому законом порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину. Таким чином, КГС ВС виходив із того, що правочин щодо відступлення права вимоги з кредитного договору не користь фізичної особи або юридичної особи, яка не є фінансовою установою, не є нікчемним.

На розгляд ВП ВС на підставі ч. 5 ст. 403 ЦПК може бути передана справа, в якій існує проблема, пов`язана виключно із застосуванням, тлумаченням норм матеріального та/або процесуального права. Питання, пов`язані з кваліфікацією спірних правовідносин, встановленням причинно-наслідкового зв`язку між рішеннями міської ради або діями замовника будівництва багатоквартирних будинків і знеціненням житлового будинку та встановленням відповідальності держави (органу місцевого самоврядування) у кожному окремому випадку не є питаннями, пов`язаними із застосуванням норм права, оскільки їх вирішення залежить виключно від встановлення судами фактичних обставин конкретної справи. Отже, вказані вище питання не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справа може бути вирішена КЦС ВС у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.

Здійснено частковий відступ від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 17.11.2020 у справі № 820/6620/16. Правовий висновок. Учасники податкових правовідносин спільно несуть обов’язок та відповідальність за погашення податкового боргу. Спільне виконання податкових зобов’язань всіма учасниками договору про спільну діяльність є подібним до принципу солідарної відповідальності, але метою такого забезпечення є виконання податкових зобов’язань, а не відповідальність за їх порушення.

Перша судова палата ККС ВС виснувала, що матеріальна шкода або матеріальні збитки, які визначають наявність складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК, не можуть визначатися на підставі розрахунку неотриманого прибутку, оскільки ця позиція не враховує особливості об`єкту посягання, передбаченого в цій статті Перша судова палата ККС ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 13.11.2018 у справі № 449/613/15-к.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права. Щодо особливостей розгляду справи за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника після відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача За змістом п. 8 ч. 1 ст. 20, ч. 13 ст. 30 ГПК, з якими кореспондуються приписи ст. 7 КУзПБ, процесуальний закон визначає правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, незалежно від моменту виникнення таких вимог, серед іншого справ за позовами з майновими (грошовими) вимогами до боржника, позовне провадження у яких відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача, стосовно яких у ч. 3 ст. 7 КУзПБ встановлено імперативну вимогу їх передачі до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, для розгляду по суті спору в межах цієї справи. Щодо порядку задоволення майнових (грошових) конкурсних вимог до боржника у справі позовного провадження, що розглядається в межах справи про банкрутство відповідача Приймаючи таку справу за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника, господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, з'ясовує питання щодо заявлення позивачем кредиторських вимог відповідно до ч. 1 ст. 45 КУзПБ та, якщо таку заяву подано позивачем до завершення розгляду позовних вимог, господарський суд має зупинити провадження у справі за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України до набрання законної сили ухвалою суду за результатами розгляду конкурсних вимог такого позивача в порядку КУзПБ. Після постановлення господарським судом ухвали за результатами розгляду таких вимог позовне провадження у справі з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що розглядається в межах справи про банкрутство, підлягає закриттю повністю або в частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 175, п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК у випадку тотожності суб'єктного складу, предмета і підстав позову. Неподання позивачем заяви про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство в порядку, передбаченому КУзПБ, не може вважатися відмовою від таких вимог у позовному провадженні або бути підставою для відмови у задоволенні позову з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що розглядається в межах справи про банкрутство відповідача в порядку ст. 7 КУзПБ. У разі незаявлення вимог до боржника у справі про банкрутство справа за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, відповідно до приписів ст. 7 КУзПБ має бути розглянута господарським судом, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство відповідача, по суті спору за правилами ГПК України у позовному провадженні в межах справи про банкрутство. КУзПБ не встановлює преклюзивного строку для заявлення кредиторами вимог, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, однак зволікання кредитора із заявленням конкурсних вимог до боржника у визначений ч. 1 ст. 45 КУзПБ тридцятиденний строк, зокрема через розгляд аналогічних вимог у позовному провадженні, в силу приписів частини четвертої цієї статті звужує обсяг правомочностей такого кредитора, зокрема на заперечення вимог інших кредиторів чи оскарження судових рішень у справі про банкрутство, а також може вплинути на повноту задоволення вимог, адже такі кредитори не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів, а їх вступ у справу після розрахунків з іншими кредиторами не змінює здійсненого розподілу раніше сплачених коштів. Щодо розгляду справи позовного провадження з майновими (грошовими) вимогами поточного кредитора до боржника Системний аналіз положень ст. 39, 45, 60, 64 КУзПБ дає підстави для висновку, що судове рішення про задоволення поточних вимог кредитора у справі позовного провадження, що набрало законної сили в порядку ГПК України, саме по собі не є підставою для набуття стягувачем за цим рішенням правомочностей поточного кредитора в ліквідаційній процедурі боржника та внесення відповідних відомостей до реєстру вимог кредиторів, а тому, і для задоволення таких вимог у ліквідаційній процедурі, адже не є результатом визначеного законодавцем процесуального порядку визнання і задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство - ухвалою суду за результатами розгляду заяви кредитора про визнання грошових вимог до боржника в порядку реалізації норм спеціального закону - ст. 39, 60 КУзПБ. Саме тому позивач у справі за позовом з поточними майновими (грошовими) вимогами до боржника, незалежно від стану (стадії) розгляду його позову, або стягувач за судовим рішенням у такій справі для задоволення поточних вимог після визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури повинен подати письмову заяву з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, в порядку, визначеному ст. 60 КУзПБ, тобто за власною волею трансформувати позовну вимогу у вимогу поточного кредитора до боржника, що може бути задоволена в ліквідаційній процедурі. Щодо розгляду справи позовного провадження з майновими вимогами забезпеченого кредитора після відкриття провадження у справі про банкрутство відповідача Природа майнових вимог до боржника не змінює встановленого ст. 20, 30, 31 ГПК та ст. 7 КУзПБ обов'язку передачі справ за позовом з такими вимогами за підсудністю господарському суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство відповідача, та імперативно визначеного порядку їх розгляду - по суті спору за правилами ГПК у позовному провадженні в межах справи про банкрутство, а отже, такі правила поширюється і на відповідні позовні вимоги забезпечених кредиторів до боржника. Законодавець не встановив обов'язку забезпеченого кредитора подати заяву про визнання грошових вимог, забезпечених заставою майна боржника, задля їх задоволення у справі про банкрутство, проте передбачив для забезпеченого кредитора можливість подати таку заяву стосовно забезпечених вимог, а також право на заявлення грошових вимог до боржника, які незабезпечені заставою або за відмови від забезпечення, що у цих двох випадках мають бути заявлені кредитором та розглянуті судом за загальними правилами для конкурсних або поточних вимог до боржника. Тому сам факт подання або неподання забезпеченим кредитором заяви про визнання його грошових вимог до боржника не може вважатися відмовою позивача від розгляду таких вимог у позовному провадженні чи бути підставою для відмови у задоволенні позову з майновими (грошовими) вимогами заставного кредитора до боржника, що за загальним правилом має бути розглянутий в межах справи про банкрутство відповідача в порядку ст. 7 КУзПБ.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права. Грошова сума, яка сплачена боржнику за результатами аукціону та підлягає поверненню боржником покупцю після визнання результатів аукціону і укладеного за його наслідком договору недійсними, не є вимогою поточного кредитора до боржника та на неї не поширюються положення ст. 64, 133 КУзПБ щодо черговості (порядку) задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника, а її повернення боржником має здійснюватися у позачерговому порядку. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути об'єднана з вимогами про визнання правочину недійсним або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову, розгляд якого у справі про банкрутство здійснюється в порядку ст. 7 КУзПБ у відокремленому позовному провадженні в разі відмови боржника повернути отримані за цим правочином кошти в добровільному порядку. Правило ст. 216 ЦК щодо двосторонньої реституції стосується виключно сторін правочину. Для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, положення ст. 216 ЦК не застосовуються, а таке повернення здійснюється на підставі положень гл. 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК. Витрати на професійну правничу допомогу за результатами розгляду вимоги про застосування наслідків недійсності договору, укладеного за результатами аукціону, не охоплюються реституційними наслідками, а належать до витрат, пов'язаних з провадженням у справі про банкрутство (неплатоспроможність) в господарському суді, які мають загальний порядок розподілу та відшкодування, передбачений нормами ГПК. Такі витрати не є поточними вимогами у справі про банкрутство (неплатоспроможність) та відносяться: 1) у справі про банкрутство - до вимог першої черги (ч. 1 ст. 64 КУзПБ); 2) у справі про неплатоспроможність - до витрат, що відшкодовуються в повному обсязі до задоволення вимог кредиторів (ч. 2 ст. 133 КУзПБ).

ВП ВС зазначає, що ОСОБА_1 в своїй касаційній скарзі дійсно посилається на постанову КАС ВС від 29.04.2020 у справі № 808/2671/16, однак не як на обґрунтування порушення судами у справі № 335/6684/19 правил юрисдикції, а як на додаткове обґрунтування протиправної, на думку позивача, бездіяльності Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області, наводячи постанову ВС від 29.04.2020 у справі № 808/2671/16 і в позовній заяві, та викладені висновки в якій КЦС ВС може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування у справі. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК.

БП КГС ВС виснувала, що: відповідно до ч. 8 ст. 41 КУзПБ дія мораторію припиняється з дня закриття провадження у справі про банкрутство; щодо задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, дія мораторію припиняється автоматично після спливу 170 календарних днів з дня введення процедури розпорядження майном, якщо господарським судом протягом цього часу не було винесено постанову про визнання боржника банкрутом або ухвалу про введення процедури санації. У ч. 6 ст. 41 КУзПБ закріплено, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство. Таким чином, після спливу 170 днів з дня введення процедури розпорядження майном, якщо господарським судом протягом цього часу не було винесено постанову про визнання боржника банкрутом або ухвалу про введення процедури санації, задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, має здійснюватися за ухвалою суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, постановленою господарським судом за результатом розгляду заяви кредитора, вимоги якого є забезпеченими.

БП КГС ВС виснувала, що: у справах про неплатоспроможність боржників - фізичних осіб поняття "член сім`ї боржника" закріплено в ч. 5 ст. 116 КУзПБ. Означені норми самостійно і вичерпно врегульовують зміст поняття "член сім'ї боржника", яке є спеціальним, встановленим саме для цілей визначення змісту правовідносин щодо відновлення платоспроможності фізичної особи. У цьому контексті положення ст. 3 СК для регулювання відносин у процедурі розгляду справ про неплатоспроможність фізичних осіб не застосовуються. Тлумачення ч. 5 ст. 116 КУзПБ, з огляду на мету правового регулювання відносин неплатоспроможності боржників-фізичних осіб, дає підстави для висновку, що до членів сім'ї такого боржника в обов'язковому порядку необхідно віднести його дітей (у тому числі повнолітніх), батьків та осіб, які перебувають під опікою чи піклуванням боржника, незалежно від того, що вони не проживають з ним спільно, не пов'язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов'язків. БП КГС ВС зауважує на необхідності врахування, в порядку ч. 4 ст. 236 ГПК, господарськими судами наведеної правової позиції у вирішенні питання включення відповідної інформації про майно, доходи й витрати членів сім'ї до декларації про майновий стан боржника, яка є невід'ємною складовою при його зверненні до суду зі заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи. БП КГС ВС зазначає про відсутність правових підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної у постанові від 30.09.2020 у справі № 922/3911/19, оскільки її прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених у справі, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідне судове рішення.

БП КГС ВС зробила такі висновки про застосування норм права (процесуальний аспект): у справах позовного провадження господарський суд обмежений принципами диспозитивності та змагальності сторін, водночас у справах про банкрутство судовий контроль є невід'ємною складовою цього провадження, який (контроль) здійснюється з метою дотримання балансу захисту публічного та приватного інтересів. З огляду на одночасне введення мораторію на задоволення вимог кредиторів з відкриттям провадження у справі про банкрутство, що передбачено ч. 8 ст. 39 КУзПБ, стадія відкриття провадження у цій категорії справ має своїми наслідками не лише заходи процесуального характеру, а й майнового, оскільки поширюється на майнові відносини між боржником та невизначеним на момент винесення ухвали підготовчого засідання колом осіб - конкурсних кредиторів. Ураховуючи важливі правові наслідки відкриття провадження у справі про банкрутство, на господарський суд покладається обов'язок перевірки обґрунтованості вимог ініціюючого кредитора та з'ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, що має здійснюватися судом незалежно від погодження боржником із заявленими вимогами чи, навпаки, пасивної процесуальної поведінки боржника у вигляді неподання ним відзиву на заяву про відкриття відповідного провадження. Обставини наявності чинного судового рішення, ухваленого в результаті вирішення спору щодо стягнення грошового зобов'язання, на підставі якого заявлено вимоги ініціюючого кредитора до боржника, свідчить про відсутність між вказаними особами спору про право щодо такого зобов'язання. Однак, для господарського суду, який вирішує в підготовчому засіданні питання відкриття провадження у справі про банкрутство, встановлені факти у вказаному рішенні не є обов'язковими до врахування виключно за наявності таких обставин, що мають значення для підтвердження/спростування заявлених у цій справі грошових зобов'язань боржника, які (обставини) не були враховані у судовому рішенні, ухваленому за результатом розгляду спору щодо цих зобов'язань у позовному провадженні. Норми ч. 6 ст. 39 КУзПБ, як і інші положення цього Кодексу, не містять окремого визначення такої підстави для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство, як необґрунтованість вимог ініціюючого кредитора, однак протилежний підхід, тобто відкриття провадження за цих умов, матиме наслідком порушення прав та інтересів боржника, інших його кредиторів та в цілому суперечитиме спрямованості законодавства у сфері неплатоспроможності. У випадку необґрунтованості/непідтвердження вимог ініціюючого кредитора господарський суд має відмовити у відкритті провадження у справі про банкрутство з посиланням на норму ч. 6 ст. 39 КУзПБ, яка, з урахуванням концепції недостатньої якості закону, є найбільш близькою за предметом регулювання до сфери спірних правовідносин.

ВП ВС вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за ч. 4 ст. 403 ЦПК та п. 7 Перехідних положень ЦПК, оскільки висновки ВСУ та ВП ВС, від яких колегія суддів КЦС ВС просить відступити (конкретизувати), зроблені не у подібних правовідносинах, з іншими фактичними обставинами справ.

ВП ВС підтверджує висновок, викладений у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 про те, що норми ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час вчинення спірних виконавчих написів) слід застосовувати разом з нормами ч. 2 ст. 88 цього Закону та ст. 257 ЦК, які передбачають трирічний строк від дня виникнення права вимоги, в межах якого вчиняється виконавчий напис.

ВП ВС виснувала, що спір про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення за позовом особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, який виник після 21.10.2019, як майновий спір боржника підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство в господарському судочинстві. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили – процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. У разі колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше. ВП ВС здійснила відступ від зазначеної позиції у Постанові ВП ВС від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20, зазначивши наступне. Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ. При цьому спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов`язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства. Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110743564

Зупинення судом дії ухвали про забезпечення позову, яка стосувалася дій приватного виконавця, свідчить про те, що обставини, які стали підставою для зупинення вчинення виконавчих дій, були усунені. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові КГС ВС від 19.05.2021 у справі № 904/2732/18, оскільки відповідне рішення було ухвалене про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення справи та, відповідно, формування правового висновку в ній, та не мало загального характеру щодо інших справ чи певної категорії справ, у тому числі справи, що розглядається, а стосувалося конкретної справи. Аналогічні висновки Верховного Суду щодо правомірності дій приватного виконавця та щодо відсутності підстав для відступу від висновків КГС ВС, викладених у постанові від 19.05.2021 у справі № 904/2732/18, містяться у постанові ОП КГС ВС від 06.08.2021 у справі № 904/5740/19, правовідносини у якій (за скаргою на дії приватного виконавця) є подібними правовідносинам у цій справі, що переглядається.