ВП ВС відступила від висновку , викладеного у постанові КГС ВС від 15.06.2020 у справі № 910/10006/19.Згідно з цим висновком суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами (п. 31). ВП ВС зазначає наступне: якщо до моменту відступлення права вимоги за договором іпотеки новому кредитору, сторони цей договір розірвали, а потім виник спір щодо дійсності правочину про таке розірвання, то факт укладення оспорюваного договору про розірвання договору іпотеки до моменту відступлення права вимоги за цим договором іпотеки не є перешкодою для процесуального правонаступництва кредитора. Одним із прав сторони у матеріальних відносинах (зокрема за договором іпотеки) є право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав чи інтересів (у тому числі, якщо порушення відбувається внаслідок розірвання договору іпотеки за згодою сторін). Таке право сторона може реалізувати, зокрема, у цивільних процесуальних відносинах (зокрема за позовом про визнання недійсним договору про розірвання договору іпотеки). Інакше кажучи, якщо первісний кредитор відчужив права вимоги за договорами новому кредитору, то він передав останньому і право на судовий захист відповідних прав вимоги, у тому числі тоді, якщо щодо цих прав є оспорюваний первісним кредитором правочин. Після відступлення цивільного права первісний кредитор не зберігає за собою право його судового захисту.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ОП КЦС ВС від 10.10.2019 у справі № 369/10046/18 щодо правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП, визначивши, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений ч. 2 ст. 235 КЗпП та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений ст. 117 КЗпП мають різну правову природу. Середній заробіток за ч. 2 ст. 235 КЗпП за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Середній заробіток за ст. 117 КЗпП за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою ст. 235 КЗпП позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного ч. 2 ст. 235 КЗпП. На вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП пільга щодо сплати судового збору, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗаконуУкраїни "Про судовий збір", не поширюється та застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП , перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

ВП ВС відступила від правового висновку викладеного у постановах КЦС ВС від 19.02.2020 у справі № 2-3897/10, від 05.12.2018 у справі № 643/4902/14-ц, від 31.10.2018 у справі № 201/8548/16-ц, від 15.08.2018 у справі № 190/2119/14-ц, від 21.03.2018 у справі № 6-1355/10 та постанові КГС ВС від 25.06.2019 у справі № 910/10031/13 щодо можливості заміни сторони виконавчого провадження, якщо виконавче провадження закінчене, визначивши, що в разі закінчення виконавчого провадження заявник, що звертається із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, повинен поставити перед судом питання щодо відновлення виконавчого провадження (оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження). За відсутності підстав для відновлення закінченого виконавчого провадження немає і підстави для процесуального правонаступництва. Якщо ж виконавче провадження не закінчене, але виконавчий документ був повернутий стягувачу без виконання, у його правонаступника є можливість отримати право на повторне звернення з виконавчим документом до виконання за умови дотримання строків звернення виконавчого документа до виконання. Якщо ці строки пропущені, то разом із питанням процесуального правонаступництва заявник повинен звернутися із заявою про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання. За відсутності підстав для поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання немає і підстави для процесуального правонаступництва.

ВП ВС відступила від правових висновків ВСУ та КЦС ВС щодо застосування ч. 4, 5 ст. 71 СК , ч. 2 ст. 364 ЦК, визначивши, що у спорі, в якому позивач (один із подружжя) просить суд припинити його / її (а не відповідача) право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя на майно та виплатити грошову компенсацію вартості цієї частки, немає необхідності в отриманні згоди відповідача на таке припинення права позивача, а також у внесенні відповідачем суми компенсації на депозитний рахунок суду. ВП ВС відступає: від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 30.03.2016 у справі № 6-2811цс15 і КЦС ВС від 16.06.2021 у справі № 559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток; від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 13.01.2016 у справі № 6-2925цс15 і КЦС ВС від 29.08.2019 у справі № 371/1369/15-ц висновку, що для вирішення питання про застосування ч. 2 ст. 364 ЦК юридичне значення має те, чи сплачує співвласник-відповідач, який володіє та користується спільним майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК , чи спроможний співвласник-відповідач виплатити співвласникові-позивачеві грошову компенсацію вартості його частки, і чи не буде така виплата надмірним тягарем.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від зазначеного висновку ВСУ, висловленого у постанові від 24.04.2017 у справі № 760/23169/14-ц. Термін «заява» при зверненні потерпілої особи до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди у сенсі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" слід розуміти як вимогу про відшкодування шкоди, і такі справи слід розглядати за правилами позовного провадження. При цьому не має значення назва такої вимоги, якщо з її змісту вбачаються усі складові елементи відповідно до вимог ст. 175 ЦПК. При цьому позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем - держава в особі відповідного органу. Моральна шкода у цих правовідносинах у випадках, передбачених ст. 1176 ЦК та ст. 4 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", відшкодовується особі, щодо якої допущено передбачені ст. 1 цього Закону дії без встановлення вини органу, що відповідає за відшкодування такої шкоди. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених ст. 175 ЦПК елементів у позовному провадженні.

ОП КГС ВС погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що станом на момент нового розгляду справи та ухвалення рішення відсутнє положення закону, яке б зобов’язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста. Що ж до тверджень позивача про необхідність укладення Договору, враховуючи приписи Положення про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, затвердженого рішенням Івано-Франківської міської ради від 18.10.2013 № 38, то ОП КГС ВС зазначає, що дане Положення затверджено на виконання вимог ст. 40 Закону. У зв’язку із скасуванням норми Закону про обов’язок забудовників сплачувати пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту зазначене Положення не відповідає приписам закону та не може бути взяте до уваги. З огляду на наведене ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу (шляхом уточнення) від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 09.04.2019 у справі № 911/169/18, від 29.05.2019 у справі № 911/150/18 та від 04.06.2019 у справі № 924/952/17.

Під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб’єкта, закріпленого у ч. 1 ст. 341 ГПК, необхідно враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з’ясування стану виконавчого провадження тощо). А тому стягувач, який подав до відповідного органу заяву про вчинення відповідних виконавчих дій, однак не отримав задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні незалежно від того, чи отримав він від державного виконавця певні документи виконавчого провадження або відповіді. У зв’язку із цим Суд погоджується з висновками апеляційного суду в оскаржуваній постанові, що саме з цієї дати Позивач мав дізнатися, як визначено у ст. 341 ГПК, про стверджуване ним порушення його права у спірних правовідносинах - у виконавчому провадженні з виконання Наказу у цій справі, тоді як в силу наведеної презумпції обов’язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні (п. 9.8) у Суду відсутні підстави застосовувати інший підхід в обчисленні строку, визначеного п. "а" ч. 1 ст. 341 ГПК. Ураховуючи, що Позивач у цій справі не порушував питання про поновлення процесуального строку для звернення зі скаргою у виконавчому провадженні за правилами ч. 2 ст. 341 ГПК, а відповідно і щодо поважності пропуску цього строку, тому суд першої інстанції, як і апеляційний суд не могли розглянути та не розглядали у спірних правовідносинах відповідні питання, не ухвалювали рішення щодо поновлення процесуального строку для звернення зі скаргою у виконавчому провадженні. А тому ОП КГС ВС не розглядає та не вирішує у цій справі питання щодо відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених постановах КГС ВС від 09.10.2019 та 11.10.2019 у справі № 910/22695/13.

У справі, що розглядається, вирішувався спір між двома юридичними особами про стягнення сум річних та "інфляційних втрат", а залишення Верховним Судом позову без розгляду ґрунтувалося на тому, що позивач жодного разу не з'явився в судове зсідання, хоча був належним чином повідомлений про розгляд поданого ним позову і від нього не надходило клопотань про розгляд справи за його відсутності. Таким чином, у справах, зазначених у п. п. 11, 12 даної ухвали, з одного боку, і у справі, що розглядається, - з іншого наявні принципово різні правові підстави і обставини, виходячи з яких Верховним Судом залишалися без розгляду подані у відповідних справах позови, а тому вирішення питання, порушеного в заяві Служби у цій справі, не потребує відступу від правових висновків Верховного Суду в інших справах. Питання щодо розподілу судових витрат у даній справі підлягали вирішенню виходячи з конкретних обставин, встановлених саме в цій справі.

Дії НАБУ з надання запиту до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва, дії Департаменту із внесення до обліків Генерального секретаріату Інтерполу клопотання про публікацію циркулярного повідомлення щодо міжнародного розшуку та бездіяльність посадових осіб НАБУ щодо неповідомлення повної та об’єктивної інформації до Департаменту випливають із відносин у межах розслідування кримінального провадження, а тому можуть розглядатися за правилами КПК України.

Провадження у справі закрито.

ВП ВС відступила від висновку КЦС ВС в постанові від 14.07.2020 року у справі № 466/8748/16-ц про розгляд за правилами цивільного судочинства спору, ініційованого співвласником багатоквартирного будинку, щодо затвердження кошторису ОСББ, переліку та розміру внесків на утримання будинку як такого, що зроблений без застосування до правовідносин у цій справі положень п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК про підвідомчість господарським судам спорів про створення, діяльність, управління або припинення юридичної особи. Спір про дійсність рішення установчих (загальних) зборів ОСББ, зокрема про затвердження кошторису ОСББ та розміру внесків його членів, що виник між членом ОСББ та самим ОСББ, охоплюється поняттям «управління юридичною особою» як такий, що є спором про компетенцію найвищого органу управління ОСББ приймати рішення, віднесені до його виключної компетенції. Прийняття рішення про затвердження кошторису є реалізацією господарських функцій у такому непідприємницькому товаристві його вищим органом управління – зборами ОСББ. Така діяльність найбільш наближена до корпоративних відносин. Прийняття рішення установчими зборами щодо всіх питань, віднесених до їх компетенції та виключної компетенції загальних зборів ОСББ відповідно до статей 6, 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", стосується створення та управління ОСББ як юридичною особою, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК визначає предметну юрисдикцію спору про визнання недійсним рішення установчих зборів ОСББ судам господарської юрисдикції.

Скасування загальними зборами адвокатського об’єднання свого рішення не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання такого рішення недійсним. У разі визнання рішення недійсним судом воно не створює жодних юридичних наслідків з моменту його прийняття. ВП ВС зауважує, що оскільки предметом перевірки, який обґрунтував позивач, фактично є дійсність рішення від 27.02.2014, то його скасування відповідачем, а також те, що останній не перебуває у стадії припинення, та відсутні докази передання майна відповідача на користь ГО «ЧООА», не можуть бути підставою для відмови у задоволенні відповідного позову. Скасування рішення органу управління юридичної особи цим органом не стосується періоду, який минув з моменту прийняття відповідного рішення до його скасування. У разі встановлення незаконності рішення органу управління юридичної особи таке рішення суд може визнати недійсним, що створює наслідки з моменту прийняття цього рішення. Належним способом захисту прав члена адвокатського об’єднання є вимога про визнання недійсними рішень президії та загальних зборів такого адвокатського об’єднання. ВП ВС зазначає, що адвокатське об`єднання є юридичною особою, створеною шляхом об`єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту (ч.1 ст. 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Визнання недійсним акта суб`єкта господарювання, який суперечить законодавству, є способом захисту (аб. 3 ч. 2 ст. 20 ГК). ВП ВС, виснує що відносини щодо обмеження прав членів адвокатського об`єднання, у тому числі права на користування приміщеннями й іншим майном, на базі якого було організоване місце роботи адвоката-члена цього об`єднання, не є такими, за якими чинне законодавство України унеможливлює судовий контроль.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС в постановах від 03.04.2018 у справі № 826/5325/17, від 23.05.2018 у справі № 803/728/17, від 18.06.2018 у справі № 805/1146/17-а. Правовий висновок. Процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (рішення про застосування штрафних санкцій), якщо платник не використовував процедуру досудового вирішення спору (адміністративного оскарження), визначається ч. 2 ст. 122 КАС та становить шість місяців й обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Правовідносини у справах №922/1374/20, яка переглядається, та справах, від висновку у яких висловив намір відступити КГС ВС, не є подібними.

У постанові від 07.12.2021 у справі № 905/902/20 ВП ВС зробила правові висновки виключно щодо застосування ст.ст. 48 та 64 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" у сукупності з основними положеннями про докази та доказування, наведеними у главі 5 ГПК України. Однак ВП ВС не робила власного висновку щодо застосування ч. 3 ст. 277 ЦК. Крім того, ВП ВС не вирішувала спір по суті заявлених позовних вимог та не ухвалювала остаточного судового рішення за наслідками розгляду справи, а лише скасувала постанову апеляційного суду та направила справу на новий розгляд.