Ухвала про повернення кримінального провадження Колегією суддів пропонується відступити від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні ККС ВС, та сформувати висновок щодо застосування норми ч. 1 ст. 87 КПК, але саме в контексті оцінки доказів на предмет їх допустимості/недопустимості. Відповідно ж до ст. 94 КПК оцінка доказів здійснюється судом за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Колегією суддів порушено питання щодо застосування норми ч. 1 ст. 87 КПК, яке має вирішуватися у конкретному провадженні, виходячи з установлених судом фактичних обставин. Враховуючи зазначене, ухвала колегії суддів ККС ВС від 07.09.2021 не містить передбачених ч. 2 ст. 4341 КПК підстав для передачі провадження на розгляд ОП ККС ВС

ІП КГС ВС вважала за необхідне уточнити висновок, викладений у постанові КГС ВС від 06.03.2018 у справі № 915/482/17, у зв'язку з чим зазначила, що Закон не встановлює певної форми витребування інформації, у зв'язку з чим воно може бути здійснено в будь-якій письмовій формі, крім тієї, щодо якої є пряма заборона закону. Отже, чинне законодавство про захист економічної конкуренції не містить обмежень або заборони органу Антимонопольного комітету України встановлювати в одному запиті про надання інформації вимоги щодо окремих пунктів, груп пунктів вимоги та зазначати різні строки подання інформації, тобто встановлювати декілька строків для подання інформації на різні (окремі) пункти або групи пунктів вимоги. Кожний факт неподання інформації на відповідні блоки (пункти) вимоги у встановлений строк, за наявності об'єктивних причин для групування (поділу) органом Антимонопольного комітету України запитуваної інформації по блоках (пунктах) із встановленням у запиті різних строків для подання витребуваних документів та інформації, містить ознаки окремого порушення, передбаченого п. 13 ст. 50 Закону, в яких наявний різний склад правопорушення - інформація не подана з різних блоків (пунктів) Вимоги, щодо яких встановлено різні строки подання інформації. При розгляді справи судам належало з'ясувати причини, які зумовили потребу у групуванні (поділі) органом Антимонопольного комітету України запитуваної інформації по блоках із встановленням у запиті різних строків для подання витребуваних документів та інформації; встановити, чи мали такі причини об'єктивний характер, які не залежали від волі самого органу Антимонопольного комітету України. У залежності від наведеного з'ясувати обґрунтованість визначеної органом Антимонопольного комітету України кількості допущених Підприємством порушень законодавства про захист економічної конкуренції та, відповідно, правомірність притягнення такої особи до відповідальності шляхом накладення штрафу (за кожне з таких порушень) у визначеному органом Антимонопольного комітету України розмірі.

ВП ВС виснувала, що коли Моторне (транспортне) страхове бюро України виплатило відшкодування через те, що шкоду заподіяв транспортний засіб, власник (водій) якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність (тобто, коли зробило виплату на підставі пп. «а» п. 41.1 ст. 41 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"), воно набуває право на регресний позов на підставі пп. 38.2.1 п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" до власника чи водія транспортного засобу, який спричинив ДТП, бо саме він відповідальний за невиконання обов`язку зі страхування своєї цивільно-правової відповідальності. Можливість застосування цієї підстави для регресного позову до страховика у ситуації, коли після виплати відшкодування з`ясувалося, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП застрахована, не передбачена. До страховика Моторне (транспортне) страхове бюро України може звернутися з регресним позовом тільки на підставі пп. 38.2.3 п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". Таке звернення можливе за декількох умов: 1) на час виплати Моторним (транспортним) страховим бюро України відшкодування транспортний засіб, яким завдана шкода, не був встановлений; 2) надалі встановили як такий транспортний засіб, так і те, що він є забезпеченим; 3) страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом. Приписи п. 38.2 ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не передбачають можливість звернення з регресним позовом до страховика тоді, коли Моторне (транспортне) страхове бюро України виплатило страхове відшкодування потерпілому, помилково вважаючи, що власник/водій транспортного засобу, який заподіяв шкоду, не застрахував цивільно-правову відповідальність, а згодом з`ясувало протилежне. З моменту, коли позивачеві стало відомо про протилежне, означена юридична підстава для виплати перестала існувати. Позивач зрозумів, що за його рахунок страховик винуватця ДТП зберіг у себе страхове відшкодування, яке був зобов`язаний виплатити. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи ст. 1212 ЦК. Якщо тлумачити приписи ст. 1212 ЦК телеологічно, тобто згідно з їхніми цілями, то до випадків безпідставного набуття та збереження майна належить також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона відповідно до закону мала віддати (перерахувати) іншій особі згідно з покладеним на неї за законом обов`язком (зменшення обов`язку). Моторне (транспортне) страхове бюро України замість відповідача у повному обсязі виконало обов`язок з виплати потерпілому відшкодування, оскільки на час виплати не мало інформації про наявність полісу, а відповідно і про передбачену ним франшизу. Оскільки визначену у договорі франшизу не можна стягнути зі страховика винуватця ДТП, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов частково, зменшивши суму стягнення суму на розмір франшизи. На підставі ст. 1212 ЦК позивач може стягнути суму франшизи з винуватця ДТП, який безпідставно зберіг ці кошти у себе.

ВП ВС конкретизувала власні правові висновки викладені у постановах від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі № 925/3/17, від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 тощо, та у постановах ВСУ від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15, від 6.09.2017 у справі № 910/3040/16, від 13.09.2017 року у справі № 923/682/16 тощо, щодо критеріїв встановлення подібності правовідносин, визначивши, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об’єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов’язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об’єкта, стосовно якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність треба також визначати за суб’єктним і об’єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб’єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов’язково мають бути тотожними, тобто однаковими

КП КГС ВС виснувала щодо правильного застосування норми права Наказ Мін'юсту, прийнятий за результатом розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації або територіального органу у сфері державної реєстрації юридичних осіб, оскаржується особою, права та законні інтереси якої порушено. Якщо позивач заявив лише вимогу про скасування наказу у сфері державної реєстрації юридичних осіб як основну, Мін'юст може бути єдиним відповідачем у справі. Такі спори підлягають розгляду за правилами господарського судочинства як найбільш наближені до спорів, що виникають з корпоративних відносин та щодо прав в юридичній особі, які відповідно до п. 3 та п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК відносяться до юрисдикції господарських судів. Позовна вимога про визнання наказу незаконним є належною, відповідає такому способу захисту цивільних прав та інтересів як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, що визначений у п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК та у ч. 2 ст. 20 ГК. ОКРЕМА ДУМКА судді Кондратової І. Д. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О. Р.

КП КГС ВС передала справу на розгляд ВП ВС. Підстава передачі: необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові КЦС ВС від 26.06.2018 у справі № 591/5934/16-ц, про те, що положення Методики застосовуються тільки у зв'язку з встановленням факту безоблікового споживання електроенергії.

КП КГС ВС виснувала щодо правильного застосування норм права: якщо договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства передбачає відстрочення або розстрочення платежу, то такий договір є договором купівлі-продажу товару (частки) в кредит і до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст. 651 та 694 ЦК. Право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачене законом (ч.4 ст.694 ЦК), тому продавець частки у статутному капіталі товариства, яка була продана в кредит та не була оплачена покупцем, має право вимагати розірвання договору та повернення частки. З урахуванням особливостей, встановлених Законом "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", у такому випадку позивач має заявляти позовні вимоги про розірвання договору купівлі-продажу, повернення частки та визначення розміру статутного капіталу і часток учасників або витребування частки, а не про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства та скасування реєстраційних дій (записів).

ВП ВС висловлювала свою позицію у подібних правовідносинах у рішеннях від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19, від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15, від 10.04.2019 у справі № 510/456/17, від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 про визначальність корпоративних правовідносин при вирішенні спорів щодо призначення, виконання обов`язків та припинення повноважень членами виконавчого органу господарського товариства. Тобто ВП ВС вже зробила висновки щодо визначення юрисдикції у подібних справах з урахуванням предмета спору, суб`єктів та змісту спірних правовідносин.

Як убачається з Ухвали ККС ВС від 28.09.2021, у ній не сформульовано, у чому полягає виключність правової проблеми, і не наведено обґрунтування неможливості її вирішення колегією суддів під час касаційного перегляду. Крім того, в ухвалі не зазначено жодного прикладу різного підходу у правозастосуванні ч. 1 ст. 403 КПК судом при здійсненні правосуддя. Посилання на різні наукові підходи не є прийнятними, адже самі собою розбіжності у висновках окремих науковців ще не свідчать про наявність виключної правової проблеми при застосуванні інституту відкликання апеляційної скарги і не можуть слугувати достатньою підставаю для передачі справи на розгляд ВП ВС.

Ст. 21 ЗУ «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» стосується загалом майна як активів, управління якими здійснює Агентство, та до яких належать кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнуті за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими. Натомість абз. 7 ч. 6 ст. 100 КПК регулює збереження і реалізацію майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні. Вона розмежовує (1) передання речових доказів вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб Агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості та (2) передання речових доказів для їх реалізації. При цьому, за змістом ч. 6 цієї статті, для реалізації можуть бути передані речові докази, зазначені в її абз. 1, тобто тільки речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати із забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню. Земельна ділянка до таких видів майна не належить. Підставою для передачі Агентству активів, визначених ч. 4 ст. 21 Закону про АРМА, для їх реалізації за відсутності згоди власника є відповідний процесуальний документ - ухвала слідчого судді або суду із зазначенням про передачу цих активів Агентству саме для їх реалізації. Водночас Земельна ділянка була передана Агентству як речовий доказ згідно зі ст. 100 КПК на підставі судового рішення - ухвали слідчого судді, яка не містила відомостей щодо передачі Земельної ділянки Агентству для її реалізації, а визначала лише порядок зберігання її як речового доказу, на який накладено арешт у кримінальному провадженні, шляхом передачі цієї ділянки Агентству в управління відповідно до ст. 19, 21 Закону про АРМА. Враховуючи наведене, відсутні підстави для висновку про те, що спірна земельна ділянка була передана Агентству за вказаною ухвалою слідчого судді саме для реалізації. З огляду на наведене ВП ВС вважає, що апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що Агентство за наявності лише повноважень здійснювати заходи з управління активами - забезпечення їх збереження / збереження їхньої економічної вартості, визначені ч. 2, 3 ст. 21 Закону про АРМА, які не передбачають можливості реалізації земельної ділянки, незаконно та за відсутності належних повноважень прийняло рішення про передачу земельної ділянки для реалізації на електронних торгах, що мало наслідком порушення прав позивача як власника цієї ділянки.

ОП ККС виснувала, що за приписами статей 39, 110, ч. 1 ст. 214 КПК рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою

ОП ККС виснувала, що відповідно до положень п. 7 ч. 1 ст. 393, ч. 2 ст. 309, п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК потерпілий або його законний представник чи представник не є особами, які мають право оскаржити в апеляційному порядку постановлену на стадії досудового розслідування ухвалу слідчого судді про скасування повідомлення про підозру

КП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від викладених правових позицій КГС ВС у постанові від 03.07.2018 у справі № 926/2301/17, оскільки обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів – зобов'язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ "Боедем" – відповідає ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК та передбачений чинним законодавством, яке врегульовує діяльність товариств з обмеженою відповідальністю. На думку КП КГС ВС, відповідно до положень ст. 15, 16 ЦК порушені права позивача підлягають захисту саме шляхом спонукання відповідача до виконання його обов'язку – скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем», що жодним чином не суперечить правовій позиції, викладеній у постанові КГС ВС від 03.07.2018 у справі № 926/2301/17. КП КГС ВС погоджується з висновком попередніх судів про те, що вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача (виконавчого органу товариства) щодо нескликання річних загальних зборів не є належним способом захисту, а отже не підлягає задоволенню. КП КГС ВС зазначає, що визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нескликання річних загальних зборів є неефективним способом захисту, оскільки жодним чином не поновлює правомочностей позивача та не призводить до відновлення його порушеного права. Натомість позовна вимога в частині зобов'язання відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ "Боедем" – є ефективним способом захисту порушеного права позивача та відповідає положенням ст. 15, 16 ЦК.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновків, наведених у постанові КЦС ВС від 02.06.2021 у справі № 726/2395/19-ц. ВП ВС виснує, що оскільки про порушення своїх прав сторона позивача дізналася у 2019 році, розмір несплаченого відповідачем пайового внеску Департаментом Міськради розраховано відповідно до чинних на той момент положень ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядку № 5/14. Такий підхід до визначення розміру пайового внеску, належного до сплати з відповідача за переобладнане та самочинно збудоване майно, введене в експлуатацію в 2009 році, суперечить ч. 1 ст. 5 ЦК, отже, є неправильним, про що обґрунтовано зауважено судом апеляційної інстанції. Пайовий внесок має бути розрахований на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли позивач дізнався про його несплату відповідачем. Водночас за умови встановлення судом наявності правових підстав у цілому для стягнення з відповідача на користь позивача коштів пайової участі саме лише неправильне визначення позивачем правового акта, відповідно до якого здійснено розрахунок пайового внеску, не може бути підставою для відмови в позові про стягнення такого внеску. Визначаючи належний до застосування нормативно-правовий акт у справі за позовом про стягнення збитків, господарський суд має враховувати загальновизнаний принцип права, визначений у частині другій статті 5 ЦК: акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, позивачі не обґрунтували порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах