ВП ВС загалом погоджується з позицією апеляційного суду, що стосовно ПП Агрофірма «Славутич» слід застосовувати приписи, які регулюють діяльність ТОВ, але з інших причин. Станом на час створення Агрофірми «Славутич» (24.02.1998) ЦК і ГК ще не набрали чинності. Тому помилковим є застосування приписів цих актів до визначення організаційно-правової форми вказаної юридичної особи. На момент створення Агрофірми «Славутич» діяв ЗУ «Про підприємства в Україні», який у ч. 4 ст. 5 передбачав, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. ВП ВС вважає, що Агрофірму «Славутич» не створили як ПП. Його можна було заснувати тільки на власності однієї фізичної особи, тоді як Агрофірма «Славутич» на момент її створення мала трьох учасників, а станом на дату укладення установчого договору – двох. Також положення установчого договору про розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків вказують на те, що Агрофірма «Славутич» не є АТ, ТДВ, повним або командитним товариством. ВП ВС вважає, що Агрофірма «Славутич» створювалася як ТОВ. Оскільки Агрофірма «Славутич» створювалася як ТОВ, то спірні правовідносини регулюються нормами права, що регламентують діяльність саме цього виду господарських товариств. Відповідно до ст. 55 ЗУ "Про господарські товариства", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у зв`язку зі смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС від 14.02.2018 у справі № 740/2194/15-ц та КГС ВС від 5.11.2019 у справі № 927/242/19 і від 8.08.2018 у справі № 911/3215/17 щодо порядку ухвалення рішення про відмову у прийнятті до товариства спадкоємця учасника товариства, визначивши, що таке рішення ухвалюють більш як 50 % загальної кількості голосів учасників товариства, включно з голосами, які припадають на частку учасника, який помер, хоча цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере. Єдиний учасник товариства, який володіє меншою часткою у статутному капіталі, не може скликати загальні збори та відмовити у прийнятті до товариства спадкоємців померлого учасника, котрий володів більшою часткою у статутному капіталі. Спадкоємці останнього, які виявили бажання брати участь у діяльності товариства, не можуть бути позбавлені права участі в ньому

Відсутність в ухвалі про передачу мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 22.05.2018 у справі № 755/3939/15-а, не створює підстав для прийняття до розгляду ОП КАС ВС справи № 760/4711/15-а.

ОП ККС виснувала, що кримінально-процесуальні акти (механізми) повернення обвинувального акта прокурору в порядку, передбаченому КПК, та повернення обвинувального акта прокурору для внесення з урахуванням вимог глави 25 КПК відповідно до підпункту 5 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2617-VIII не є тотожними. Виходячи із закріпленого в пункті 3 ч. 1 та абзаці 1 ч. 2 ст. 392 КПК загального правила про недопустимість окремого оскарження ухвал, постановлених під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, крім випадків, визначених цим Кодексом, та відсутності в нормах КПК відповідної вказівки щодо можливості оскарження, ухвала місцевого суду про повернення обвинувального акта прокурору для внесення з урахуванням вимог глави 25 КПК оскарженню в апеляційному порядку не підлягає

КП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 01.12.2020 у справі № 910/683/19, щодо застосування норми ч. 3 ст. 52 Закону про гарантування вкладів у подібних правовідносинах. КП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права Норма п. 5 р. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності не містить вказівку щодо зворотної (ретроактивної) дії положень цього Закону до правовідносин, що виникли відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 46 Закону про гарантування вкладів, у редакції, чинній згідно із Законом України від 16.07.2015 N 629-VIII. Пункт 5 р. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності в аспекті порушених питань слід розуміти так, що відповідне правило стосується прямо обумовлених у Законі процесуальних особливостей вирішення, розгляду або перегляду судових справ, і не стосується спорів щодо зарахування зустрічних вимог, що вже мало місце шляхом вчинення одностороннього правочину на момент набрання чинності цим Законом. Згідно зі ст. 54 Закону України "Про заставу", ч. 3 ст. 52 Закону про гарантування вкладів заставодержатель облігацій має першочергове право на задоволення своїх вимог за рахунок належних до виплати відсотків за облігаціями лише у разі, якщо відсотковий дохід є предметом застави, про що прямо обумовлено у договорі. У законі відсутня пряма заборона щодо здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог щодо зобов'язання з виплати відсоткового доходу за облігаціями, що є предметом застави, за наявності умов, визначених у п. 8 ч. 2 ст. 46 Закону про гарантування вкладів. Заставодержатель облігацій не може посилатися на порушення своїх прав, якщо відсотковий дохід за облігаціями не є предметом договору застави. КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 11.02.2021 у справі № 910/1592/20

Ураховуючи висновки щодо дії Закону у часі, викладені у мотивувальній частини цієї постанови, БП КГС ВС вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові КГС ВС від 11.11.2020 у справі № 904/5083/19, зокрема, стосовно того, що Акціонерне товариство "Криворізька теплоцентраль" звернулось до суду першої інстанції у березні 2017 року, а тому застосування до даних правовідносин положення пункту 4-3 частини 4 Розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з урахуванням змін, внесених Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", які набрали чинності з 07.03.2018, порушує конституційний принцип незворотності дії законів в часі та є помилковим. БП КГС ВС виснувала про правильне застосування норм права Пунктом 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено винятки щодо можливості нарахування інфляційних та річних в порядку ст. 625 ЦК стосовно окремих суб'єктів господарювання - державних підприємства та/або господарських товариств, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та припинено провадження у справі про банкрутство внаслідок прийняття рішення компетентного органу про приватизацію. Законодавцем фактично введено на час приватизації такі заборони та обмеження, які існували в час дії мораторію у процедурі банкрутства цього боржника. Відсутність у чинному з 21.10.2019 КУзПБ положень щодо заборони нарахування інфляційних втрат та річних по зобов'язаннях такого суб'єкта господарювання не виключає правильності застосування приписів даної норми Закону про банкрутство, яка є наслідком припинення провадження у справі з підстав приватизації боржника та була чинною на момент виникнення спірних правовідносин. Передбачене п. 4-3 р. X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України № 2269-VIII від 18.01.2018, законодавче звільнення боржника від відповідальності щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на прострочену суму боргу за весь період прострочення виконання грошового зобов'язання, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК, узгоджується з ч. 1 ст. 13 ЦК щодо меж здійснення особою цивільних прав відповідно до договору або актів цивільного законодавства, до яких абз. 2 ч. 2 ст. 4 цього Кодексу віднесено закони України.

БП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17, щодо застосування принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, згідно з яким до договорів, які укладені до введення в дію КУзПБ, застосовуються спеціальні норми, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину). БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу або уточнення від висновку, викладеного у постанові БП КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, про те, що темпоральним критерієм застосування норми ст. 42 КУзПБ є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, що повністю узгоджується з правовим висновком, що критерієм для застосування норм ст. 42 КУзПБ та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після набрання чинності цим Кодексом, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС уточнила викладений у постанові БП КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 висновок стосовно того, що передбачений ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС зазначила, що: дійсно, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення КСУ від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Проте, на відміну від загальних норм (ЦК та ГК) застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину. Аналіз норм ст. 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст. 42 КУзПБ щодо відрахування трирічного строку розширеному тлумаченню не підлягає.

Відмова від позову. Визнано нечинними рішення Господарського суду Черкаської області від 10.12.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021. Закрито провадження у справі.

КГС ВС не обґрунтовано, що у судах існує різна праоазастосовча практика щодо належності або неналежності АТ «Укртрансгаз» до державного сектору економіки, яка обумовлена такими недоліками законодавчого регулювання, що це становить виключну правову проблему, вирішення якої вимагає передачі справи на розгляд ВП ВС. Передані на розгляд ВП ВС питання можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом.

КГС ВС не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, посилається на постанови ВП ВС від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 і від 04.09.2019 у справі № 927/90/19. КГС ВС не врахував того, що у своїй постанові від 04.09.2019 у справі № 927/90/19 ВП ВС вже викладала висновок щодо питання юрисдикції спору у правовідносинах подібних правовідносинам, які виникли у справі № 910/6503/21.

ВП ВС дійшла висновку, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Державний чи приватний виконавець повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти. Разом з тим, не дивлячись на суперечливі висновки суду апеляційної інстанції щодо місця проживання дітей та їх матері, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про порушенням заявницею вимог ч.5 ст. 19 Закону про виконавче провадження шляхом реєстрації у спірній квартирі малолітньої та неповнолітньої дітей під час виконавчого провадження. На переконання ВП ВС зазначені дії заявниці не можуть свідчити про виникнення у дітей житлових прав на спірну квартиру. Встановлених обставин справи достатньо для твердження про те, що Держвиконавцем не було допущено порушення відповідних прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спосіб, зазначений заявницею.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку викладеному в постанові ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 214/2435/17, оскільки, будь-яке втручання у належні до багатоквартирного будинку інженерні мережі (незалежно від місця їх розташування - всередині чи за межами будинку) є діями, які вчиняються щодо майна, належного співвласникам такого будинку на праві спільної сумісної власності. Встановлення загальнобудинкового приладу обліку газу не є винятком з цього загального висновку, адже здійснюється з безпосереднім втручанням в інженерні мережі будинку, а сам прилад обліку, будучи приєднаним до мереж будинку, стає невід`ємною складовою частиною останніх, перестає існувати як окрема річ і бути об`єктом права власності оператора газорозподільної системи. Об`єкт же права власності співвласників багатоквартирного будинку зазнає фізичних змін. За відсутності згоди співвласників такі зміни можуть кваліфікуватися або як правопорушення, або як обмеження права власності. Втручатися у газові мережі, що складають спільне майно багатоквартирного будинку, до та після 20.01.2018 можна було лише за згодою власників такого майна, що мала бути надана в порядку, визначеному ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (якщо в такому будинку створене об`єднання співвласників - у порядку ст. 10 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»). У свою чергу, будь-які підзаконні нормативно-правові акти не могли встановлювати інший порядок вирішення цього питання і тим більше надавати оператору газорозподільної системи право в односторонньому порядку втручатися в газові мережі багатоквартирного будинку для встановлення загальнобудинкового лічильника.

У постанові КГС ВС від 14.11.2018 у справі № 910/710/18 відсутній висновок про те, що постанова № 237 втратила чинність з моменту її прийняття. З огляду на вказане, а також беручи до уваги висновки цієї постанови, немає підстав для відступу, про який КЦС ВС зазначив в ухвалі. З огляду на означені зміни у регулюванні норм споживання природного газу, встановлених для людей, які не мають відповідних лічильників, відсутні підстави вважати, що таке регулювання відповідає принципу юридичної визначеності як складової верховенства права. Це, зокрема, стосується неможливості спрогнозувати застосування відповідних актів Кабінету Міністрів України до визначення обсягу природного газу, за який люди, маючи очікування правомірності та дійсності таких актів, щомісячно повинні сплачувати кошти. За такої ситуації недопустимо покладати тягар негативних наслідків на побутового споживача природного газу. ВП ВС зауважує, що односторонній перегляд у сторону збільшення вартості поставленого у період з 6.05.2015 до 31.01.2016 включно й оплаченого позивачкою природного газу через перерахунок його обсягу на підставі більших норм споживання, визначених до того періоду, ставить під сумнів передбачуваність дій кожної зі сторін договору та добросовісність поведінки відповідача. Так, останній поставив позивачці природний газ і розраховував на отримання доходу відповідно до тих норм споживання природного газу населенням, які на момент надання відповідних послуг були визначені у постанові № 237, а не на більший дохід, який би він міг отримати у разі визнання цієї постанови протиправною (незаконною) та нечинною з моменту прийняття. Позивачка ж планувала видатки за спожитий обсяг природного газу на рівні тих самих норм споживання, передбачених у постанові № 237, оскільки інших норм споживання на час отримання нею послуг відповідача не було. Покладення тягаря відповідальності за негативні наслідки застосування нормативно-правого акта для одного адресата (відповідача) на іншого адресата (позивачку) є непропорційним. Тому ВП ВС погоджується із доводами позивачки про те, що, якщо відповідачеві завдано шкоду внаслідок прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акта, який суд визнав протиправним (незаконним) і нечинним, то її не мають відшкодовувати особи, які є адресатами цього акта (споживачі). ВП ВС вважає обґрунтованою вимогу позивачки про безпідставність донарахованого їй боргу за період з 6.05.2015 до 31.01.2016 включно.

ВП ВС неодноразово визначала юрисдикцію розгляду спорів про стягнення завданих державою збитків як таких, що є приватноправовими та підлягають розгляду в судах цивільної або господарської юрисдикції (в залежності від суб’єктного складу сторін), якщо така вимога не пов’язана з позовною вимогою про визнання протиправними дій суб’єкта владних повноважень.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 27.11.2020 у справі № 910/13174/19, щодо обов’язку оператора газотранспортної системи повернути замовнику вартість замовленої потужності на вимогу замовника послуг транспортування, як такої, що сформульована Верховним Судом на підставі положень абз. 13 п. 3 гл. 2 р. VIII Кодексу газотранспортної системи, які не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, однак без урахування умов укладеного між сторонами Договору (транспортування природного газу, Типового договору, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) щодо обов’язку замовника сплатити оператору вартість замовленої потужності незалежно від того, була чи не була повністю використана замовлена потужність. ОП КГС ВС зазначила, що за змістом ст. 903 ЦК, положень п. 4 гл. 1 р. І Кодексу газотранспортної системи (який визначає одним із принципів доступу суб’єктів ринку природного газу до газотранспортної системи здійснення своєчасної та повної оплати послуг, наданих оператором газотранспортної системи), положень гл. 2 р. VIII цього Кодексу, положень Типового договору транспортування природного газу, що затверджений постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, а також з огляду на умови укладеного між сторонами Договору надання послуг транспортування природного газу, зокрема і послуги замовленої (гарантованої) потужності, здійснюється на умовах їх оплатності. Водночас повернення вартості наданих послуг транспортування природного газу не передбачено ні відповідними нормами Закону, ні умовами Договору, а повернення вартості наданої послуги замовленої (гарантованої) потужності не передбачено умовами Договору незалежно від того, була чи не була повністю використана замовлена потужність.

Апеляційний суд, вирішуючи (після закінчення строку на усунення недоліків апеляційної скарги, встановленого судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху) про відкриття апеляційного провадження або про повернення апеляційної скарги, має дослідити, зокрема, обставини виконання заявником апеляційної скарги вимог суду щодо усунення недоліків апеляційної скарги, та передусім встановити, чи виконав заявник апеляційної скарги вимоги цієї ухвали, зокрема встановити той факт, чи надав він документи/докази, вимоги щодо надання яких містила ухвала про залишення апеляційної скарги без руху (докази сплати судового збору, клопотання, інші докази на підтвердження повноважень представника тощо). Без встановлення цих обставин у апеляційного суду відсутні підстави вирішувати питання щодо пропуску/дотримання строку на усунення недоліків та застосовувати за результатами встановлених обставин відповідні процесуальні наслідки, зокрема передбачені ст.ст. 118, 119, ч. ч. 4, 6 ст. 174, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 262 ГПК (повертати, відмовляти у прийнятті апеляційної скарги, відкривати апеляційне провадження). Натомість, апеляційний суд наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про повернення Відповідачу апеляційної скарги з тих підстав, що скаржник, не усунув недоліки поданої ним апеляційної скарги, оскільки суд не дослідив надані у справі докази та порушив тим самим наведені норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали апеляційного суду. Суд частково погоджується з аргументами скаржника (п. 6.1) в тій їх частині, в якій скаржник вказує на неврахування апеляційним судом при винесенні оскаржуваної ухвали заяви, поданої Відповідачем на усунення недоліків апеляційної скарги з доказами їх усунення (сплати судового збору) та заяви про поновлення пропущеного процесуального строку на усунення недоліків, що підлягали врахуванню, розгляду та оцінці апеляційним судом. Допущені апеляційним судом процесуальні порушення ст. ст. 174, 260, 262 ГПК: неврахування факту вчинення відповідачем дії на виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, відповідно, недослідження та ненадання оцінки заяви відповідача про усунення ним недоліків апеляційної скарги (доданих до неї доказів) разом з поданою відповідачем заявою про поновлення строку на усунення недоліків апеляційної скарги, призвело до постановлення апеляційним судом незаконної (передчасної) ухвали у цій справі.