Судове рішення про стягнення заборгованості з основного боржника за зобов’язаннями, ухвалене після завершення процедури виділу з такого боржника новоствореної юридичної особи, не може мати преюдиційного значення для останньої щодо її прав та обов’язків як субсидіарного боржника і не може бути підставою для заміни основного боржника у виконавчому документі на двох боржників – основного боржника та субсидіарного. Водночас кредитор не позбавлений можливості звернутися до суду з окремим позовом до новоствореної юридичної особи як до субсидіарного боржника за зобов’язаннями, які виникли в первісного боржника до завершення процедури виділу.

Спір щодо оскарження рішення зборів власників земельних часток (паїв) колективного сільськогосподарського підприємства (КСП), яке припинило існування, щодо виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель колективної власності колишнього КСП не є корпоративним, а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідачами в такому спорі є власники земельних часток (паїв) КСП. Скасування рішення районної державної адміністрації, яким затверджено ухвалені рішення зборів власників земельних ділянок часток (паїв) КСП, без визнання недійсними самих рішень не є належним способом захисту прав.

ВП ВС відступила від висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 03.02.2021 та 24.02.2021 у справах № 756/1927/16-ц (провадження № 61-10611св20), № 756/1927/15-ц (провадження № 61-14725св20), від 01.09.2021 у справі № 711/4732/16-ц (провадження № 61-3203св21) про відсутність підстав для зняття арешту з коштів, які нараховані боржнику, як заробітна плата та перераховані після утримання сум на погашення боргу у виконавчому провадженні на картковий рахунок боржника у банківській установі. ВП ВС виснує про те, що не може бути накладений арешт на кошти що складають заробітну плату боржника після фактичного здійснення утримань із неї за виконавчими документами та на усі кошти заробітної плати боржника поза межами дозволених законом розмірів відрахувань із такої заробітної плати, а якщо такий арешт накладений, то він має бути знятий. При цьому на кошти, що знаходяться на рахунках та які не є коштами, що складають заробітну плату, таке обмеження не розповсюджується. У випадку, коли на стадії накладення арешту на грошові кошти боржника-фізичної особи, що знаходяться на рахунку боржника та є заробітною платою боржника, виконавцю не вдалось виявити правову природу (статус) цих грошових коштів, як коштів на які накладення арешту заборонено законом, то арешт на такі грошові кошти підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Найбільш точний опис товару (суміші зі зброджених напоїв та суміші на основі зброджених напоїв) для цілей оподаткування акцизним податком ― це саме «інші зброджені напої» (включаючи суміші зі зброджених напоїв і суміші на основі зброджених напоїв), фактична міцність яких вища за 1,2 відсотка об’ємних одиниць етилового спирту, але не перевищує 22 відсотки об’ємних одиниць етилового спирту (за кодом 2206 00 39 00). Акцизний податок за ввезений товар повинен сплачуватися за ставкою 8,02 грн за 1 літр.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 07.09.2018 у справі № 826/18755/15, від 17.03.2021 у справі № 816/846/16, від 01.07.2021 у справі № 816/844/16, щодо застосування принципу стабільності податкового законодавства та зроблено висновок, що податкові зобов'язання з рентної плати за користування надрами для видобування природного газу в ІV кварталі 2014 року, ІV кварталі 2015 року мають визначатися за ставкою 28%, оскільки Закон № 1621-VІІ та Закон № 71-VIII, згідно з якими ставки рентної плати були збільшені, прийняті менше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, а відтак збільшені цими законами ставки підлягають застосуванню з 01.01.2016. Правовий висновок. Застосування підвищеної ставки рентної плати у 2015 році було виправданим і не може оцінюватися як свавільне втручання в право на мирне володіння майном, оскільки відбувалося з огляду на суспільні інтереси держави. Відсутня колізія між нормою пп. 4.1.9 п. 4.1 ст. 4 ПК та принципом стабільності, який застосовується в системному зв’язку з іншими принципами податкового законодавства. Така норма не застосовується лише тоді, якщо вона суперечить принципу верховенства права в контексті права платника податку на мирне володіння майном.

Постанова від 18.04.2022 Відсутні підстави для відступу від висновку у постанові від 02.10.2019 у справі № 317/2966/13-ц (провадження № 61-11551св18). Висновки: Тлумачення статей 5 та 6 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та які були чинними на момент розгляду судами першої і апеляційної інстанції цієї справи), свідчить, що: іпотека як право на чужу річ поширюється на конкретну індивідуально-визначену річ, що визначена в договорі; існують такі окремі об`єкти цивільних прав, як земельна ділянка і об`єкт незавершеного будівництва, який зведений на цій ділянці. Унаслідок цього відбувається окреме регулювання іпотеки земельної ділянки та визначення, за яких випадків об`єкт незавершеного будівництва, який зведений на цій ділянці, буде предметом іпотеки; частини п`ята та шоста статті 6 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та які були чинними на момент розгляду судами першої і апеляційної інстанції цієї справи) регулювала правовідносини щодо передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій вже були розташовані будівлі чи об`єкт незавершеного будівництва на момент укладення договору іпотеки. У такому разі предметом іпотеки були і будівлі (споруди) чи об`єкт незавершеного будівництва передачі; учасники цивільних відносин за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір могли встановити в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об`єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки. У випадку відсутності такої вказівки в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об`єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки, підстави для поширення іпотеки на такі об`єкти відсутні.

Постанова від 18.04.2022 Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, скаржники не обґрунтували порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібними правовідносинами. Відсутність судових рішень іншого касаційного суду свідчить про право Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду висловити правову позицію щодо спору у цій справі з застосуванням критеріїв, висловлених ВП ВС у вищевказаних постановах.

КЦС ВС, передаючи справу № 761/11792/16-ц до ВП ВС фактичного не погоджується із правовою позицією, яка викладена у постанові ВП ВС від 28.09.2021 року у справі № 761/45721/16-ц та вважає за необхідне відступити від неї. Водночас незгода із її позицією не є підставою для передачі справи до розгляду відповідно до ст. 403 ЦПК, а тому вважає таку передачу невмотивованою.

ВП ВС вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах, а тому заявником не дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК України.

КГС ВС не навів обґрунтування того, що застосування положень цивільного законодавства відповідно до правових висновків, викладених у пункті 7.2 постанови ВП ВС від 08.06.2021 у справі № 906/1336/19, не спроможне забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні норм цивільного законодавства, може призвести до ризику створення перепон під час проведення реформ або запровадження покращень, має наслідком наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх, що може мати наслідком порушення права на справедливий судовий розгляд у розумінні ст. 6 Конвенції. Отже, ВП ВС не вбачає у правовому питанні, переданому на її розгляд для уточнення правової позиції з можливим відступом від висновків, викладених нею у справі № 906/1336/19, наявності глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними питаннями. КГС ВС не обґрунтовано, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами.

ВП ВС вважає, що в ухвалі від 26.01.2022 року у справі № 805/1312/16-а КАС ВС не навів ґрунтовних підстав необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові КГС ВС від 29.10.2019 у справі 922/1319/18 та ухвалі ВП ВС від 25.03.2020 у справі № 808/1628/18.

У ВП ВС відсутні підстави для порівняння висновків КГС ВС, за встановлених у цих справах фактичних обставин, з фактичним обставинами у справі, яка передана на розгляд ВП, оскільки такі фактичні обставини є різними, а відтак і підстав для відходу від висновків КГС ВС немає. ВП ВС розглянувши цю справу дійшла висновків, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. З огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. ВП ВС зазначає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій. Водночас ч. 3 ст. 6 ЦК дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина 4 ст. 591 ЦК додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як ст. 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК щодо реалізації предмета іпотеки. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки. З огляду на зазначене ВП ВС погоджується з висновками КЦС ВС, викладеними в постановах від 13.02.2019 у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20.11.2019 у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені ст. 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. При цьому ВП ВС наголошує, що ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

У випадку нездійснення страхової діяльності, позбавлення ліцензії та/або виключення страховика зі складу МСТБУ він зобов`язаний виконати всі договірні зобов`язання з відшкодування шкоди за договорами обов`язкового страхування цивільної відповідальності, укладеними до цього. Обов`язок з виконання договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у разі недостатності коштів та майна відповідного страховика, покладено на МТСБУ з моменту визнання цього страховика банкрутом та/або його ліквідації як юридичної особи. Системний аналіз норм права дозволяє дійти висновку, що МТСБУ має зобов`язання на відшкодування шкоди замість страховика лише у випадку визнання його банкрутом та/або ліквідації. При цьому немає значення, чи це було підставою для його виключення із числа членів МТСБУ та/або позбавлення його повного членства. Одночасно у випадку припинення членства страховика в МТСБУ (виключення з числа членів та/або позбавлення повного членства) у зв`язку з банкрутством та ліквідацією, МТСБУ зобов`язане здійснити регламентні виплати на підставі переданих до нього матеріалів усіх укладених договорів обов`язкового страхування у випадку недостатності коштів і майна страховика для здійснення страхових виплат. Таким чином, МТСБУ відповідно до Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» відшкодовує шкоду за страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань); в інших випадках страховик зобов`язаний самостійно відшкодувати шкоду, у тому числі в процедурі банкрутства та ліквідації як юридичної особи. Закон не передбачає обов`язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у випадку виключення зі складу членів МТСБУ з інших підстав, і в цих випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах.

Кримінальне провадження передано на розгляд ОП ККС ВС