ЗП КГС ВС виснувала: за своєю правовою природою право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК. Як ст. 27 ЗК в редакції, чинній на момент створення СВАТ "Житомиррибгосп", так і ст. 141 ЗК в редакції, яка набрала чинності з 01.01.2002, наведено вичерпний перелік таких підстав, зокрема припинення діяльності підприємства. Приписи наведених у пп. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК (у редакції станом на 1999 рік) та пп. «в» ч. 1 ст. 141 ЗК підстав слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво. Тобто, наведені положення ЗК потрібно застосовувати таким чином, що коли відбувається припинення особи без правонаступництва, то у такому випадку виникають підстави для припинення права користування земельною ділянкою. У разі ж реорганізації особи, зміни її організаційно-правової форми чи назви, підстави для припинення права користування земельною ділянкою не виникають. Право постійного користування землею, яке виникло в суб'єкта господарювання до набрання чинності ЗК України - 01.01.2002, продовжує зберігатися у подальшому, а отже, може переходити від підприємства до його правонаступника, навіть якщо чинне законодавство вже не передбачає підстав для набуття права постійного користування землею для такої особи. ОКРЕМА ДУМКА суддів КГС ВС Берднік І. С., Волковицької Н. О., Могила С. К., Уркевича В. Ю.

ВП ВС відступила від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених ВСУ в постановах від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі №21-32а15 та від 19.05.2015 у справі № 21-466а15 щодо порядку обчислення одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, визначивши, що щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби. ВП ВС наголошує, що встановлення підзаконним нормативно правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили. Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу. Враховуючи правове регулювання спірних правовідносин, застосуванню підлягають норми Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови КМУ від 22.09.2010 № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій», а не Інструкція про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затверджена наказом Міністра оборони України від 15.11.2010 №595 та Інструкція про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, затвердженою наказом Міністра оборони України від 24.10.2016 №550. Нормами Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» також встановлено право військовослужбовців на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби. З наведених вище мотивів до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 №260 в частині обмеження включення до грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога, щомісячної додаткової грошової винагороди.

ВП КАС ВС ухвалою від 15.07.2021 передала справу на розгляд ВП ВС. Здійснено відступ від висновків, викладених Верховним Судом України в постановах від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі № 21-32а15 та від 19.05.2015 у справі № 21-466а15. ВП ВС погодилася із судом першої інстанції про те, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошової допомоги при звільненні, передбаченої ст. 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою № 889, є протиправними, а тому відповідач зобов'язаний здійснити перерахунок та виплату позивачці грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» .

В ухвалі колегії суддів відсутнє обґрунтування того, що поставлене питання становить виключну правову проблему. Зокрема, колегією суддів не наведено жодної суперечливої практики ККС ВС у застосуванні ч. 4 ст. 297 КК у контексті поставленого питання. Посилання в ухвалі на одне судове рішення апеляційного суду, яке не переглядалось у касаційному порядку, не свідчить про наявність виключної правової проблеми. Що стосується відмінностей правових позицій окремих науковців, то це саме собою не є підставою для здійснення провадження ВП ВС з огляду на функції й завдання ККС ВС.

ВП ВС відступає від висновку КГС ВС, викладеного в постанові від 29.05.2020 у справі № 922/2843/19, а саме: «при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно …, а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель» (аб. 2 п.37 постанови). ВП ВС зазначає, що земельним законодавством та ПК України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до ст. ст. 98 - 103 ГПК, які містять інформацію щодо предмета спору в цій справі. Результатом нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки є технічна документація на неї, а надання витягу з технічної документації є послугою компетентного органу (Держгеокадастру та його територіальних органів), який веде відповідний облік згідно з Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051, про що зазначено в п. 2 розділу III Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів № 489.

ВП ВС дійшла висновку, що справи за позовом ОСОБА_1 до Новосанжарська районна державна адміністрація Полтавської області, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, Драбинівська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Елеватор «Чиста Криниця» про примусове виконання обов`язку в натурі, належать до юрисдикції цивільного суду. При розгляді справи № 807/2306/16 ВП ВС вирішувалась правова проблема юрисдикції спору за наявності декількох суперечливих одне одному судових рішень судів апеляційної інстанції про юрисдикцію цього спору, який знаходився на розгляді судів з 2016 року та не був розглянутий по суті. За такого змісту позовних вимог та судових рішень у цій справі підстав для відходу від правової позиції, висловленої у цій справі, немає, оскільки зазначена правова позиція висловлена за специфічних обставин справи, притаманних саме цій справі.

У Постанові ВП ВС від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20 зроблено відступ від висновків, викладених у Постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 214/55005/16. ВП ВС виснувала, що передбачені ч. 3 ст. 287 ЦПК повноваження суду першої інстанції стосуються саме суті заяви про перегляд заочного рішення (зокрема, подання чи неподання відповідачем доказів по суті справи і доказів поважності неявки в судове засідання, на якому було ухвалене заочне рішення) і не застосовуються у ситуації пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та наявності підстав для його поновлення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява. Наслідком пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення за умови відсутності поважних причин для його поновлення є залишення такої заяви без розгляду на підставі ч. 2 ст. 126 ЦПК, а не залишення її без задоволення. Натомість у Постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 214/55005/16 ВП ВС відступила від висновку, викладеного в її ухвалі від 12.06.2019 у справі № 761/23218/17, за якого постановила ухвалу про закриття касаційного провадження про оскарження у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення через пропуск строку на подання цієї заяви та відсутність клопотання про його поновлення. Мотивувала закриття касаційного провадження тим, що згідно зі ст. 353 ЦПК, ухвалу про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення не можна оскаржити в апеляційному порядку окремо від судового рішення по суті спору, таку ухвалу суду першої інстанції відповідно до ч. 1 ст. 389 ЦПК не можна оскаржити і у касаційному порядку. Окрім того, ВП ВС відступила від висновку, сформульованого у постанові КЦС ВС від 13.01 2021 у справі № 1519/2-4031/11, що лише у випадку подання належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення у строки, визначені ст. 284 ЦПК, або з клопотанням про їхнє поновлення, яке суд задовольнив, можливо прийняти до розгляду заяву про перегляд заочного рішення та постановити ухвалу про залишення такої заяви без задоволення або скасувати заочне рішення та призначити справу до розгляду. На думку колегії суддів, суд приймає до розгляду належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення незалежно від пропуску строку на її подання та залишає цю заяву без задоволення у разі, якщо нема підстав для поновлення вказаного строку.

ВП ВС виснувавла, що у даній справі договори банківського вкладу між сторонами були розірвані за рішенням суду, яке набрало законної сили, що свідчить про те, що споживчі правовідносини між кожним із вкладників та банком припинилися, а отже, до них не застосовується Закон України "Про захист прав сподживачів", тому ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у її постанові від 20.03.2019 у справі № 761/26293/16-ц, фактичні обставини якої відмінні від обставин цієї справи. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили на правовідносини між сторонами не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів» і не нараховується пеня відповідно до ч. 5 ст. 10 цього Закону. До грошового зобов’язання зі сплати коштів, підтвердженого судовим рішенням, застосовуються приписи ст. 625 ЦК в разі його невиконання.

На розгляд ОП КГС ВС у справі № 915/1260/20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду. Крім того, ОП КГС ВС виходить також і з того, що постанова Верховного Суду від 15.09.2021 у справі № 915/1162/20, від правового висновку у якій, передаючи справу на розгляд ОП КГС ВС, вважає за необхідне відступити колегія суддів, прийнята колегією суддів КГС, які входять до складу тієї ж КП КГС ВС. А тому, відповідно, відсутні визначені ч. 2 ст. 302 ГПК підстави для передачі справи на розгляд саме ОП КГС ВС.

У Постанові від 05.06.2024 у справі № 914/2848/22 ВП ВС відступила від висновку, викладеного у цій постанові, зазначивши наступне. "З моменту початку застосування відповідно до п. 271.2 ст. 271 ПК зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної або комунальної власності автоматично змінюються і права та обов`язки сторін договору оренди в частині розміру орендної плати, визначеної у відсотковому співвідношенні до нормативної грошової оцінки. У таких правовідносинах відсутній обов`язок сторін вносити зміни до договору оренди шляхом укладення додаткової угоди, оскільки обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає в орендаря з моменту початку застосування такої нормативної грошової оцінки". Натомість у Постанові від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 ВП ВС виснувала, що підставою для перегляду розміру (ставки) орендної плати за земельну ділянку комунальної власності має бути саме законодавча зміна граничного (мінімального чи максимального) розміру такої плати або зміна розміру земельного податку, а не рішення органів місцевого самоврядування. Такі рішення можуть бути підставою для внесення змін до договору оренди землі, якщо сторони договору оренди безпосередньо в самому договорі передбачили таку підставу для зміни розміру орендної плати, що узгоджується з принципом свободи договору.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 01.10.2020 у справі № 120/4116/19 та від 17.08.2021 у справі № 540/1590/19. Правовий висновок. Члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку у користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку. У членів фермерського господарства, в тому числі засновника, не виникає право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися у користування засновнику для створення фермерського господарства.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Порушення надрокористувачем обов’язку звітувати перед Державним науково-виробничим підприємством «Державний інформаційний геологічний фонд України» про стан запасів корисних копалин, передбаченого в Угоді про умови користування надрами, є самостійною підставою для припинення права користування ними шляхом анулювання спеціального дозволу на користування надрами і в такому випадку проведення додаткової перевірки Державною службою геології та надр України не є обов’язковою.

Відсутність в ухвалі про передачу мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, не створює підстав для прийняття до розгляду СП КАС ВС цієї справи.

ВП ВС зазначає, що за ч. 1 та 2 ст. 16 Закону України «Про рекламу» розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються КМУ. Під час видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється. Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі -робочий орган) (п. 5 Типових правил). Згідно з п. 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 розміщення зовнішньої реклами в межах міста провадиться на підставі дозволів, які видаються робочим органом на підставі відповідного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради. Згідно з п.п. 4.1 п. 4 Правил № 434 КУ «Одесреклама», зокрема, на підставі направлення робочого органу організовує та/або здійснює власними силами у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів. Положеннями п. 13 цих Правил також закріплено, що демонтаж рекламних засобів здійснюється КУ «Одесреклама» за направленням робочого органу. З аналізу наведених норм убачається, що рішення про демонтаж рекламних конструкцій на підставі локальних нормативно-правових актів приймається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а у випадку невиконання такого рішення особами, винними в порушенні норм рекламного законодавства, демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів здійснюється відповідними комунальними підприємствами та установами, підпорядкованими виконавчим органам.

ВП ВС вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, п. 100), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, п. 10.29)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, п. 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, п. 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, п.76). ВП ВС у цій справі не погоджується з такими висновками попередніх інстанцій та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку ст. ст. 387, 388 ЦК, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.