СП КАС ВС вважає, що підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постанові від 15.07.2020 у справі № 240/10153/19 відсутні. Зміна правового регулювання у спірних правовідносинах об'єктивно зумовлює інше вирішення цієї категорії справ. Тобто, ця справа та справа № 240/10153/19 у таких умовах не є співставними. СП КАС ВС враховує, що ст. 347 КАС не містить положень, як діяти палаті у випадку встановлення порушення порядку для передачі справи на її розгляд. Однак при застосуванні таких повноважень як повернення справи відповідній колегії суддів для розгляду, палата враховує, що ЄСПЛ, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, може ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. У випадку такого застосування закону суд повинен надати чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень.

Аналіз спірних правовідносин у справі № 480/5496/20, у якій ВС ухвалено постанову від 10.09.2021 та висловлено відповідний правовий висновок, свідчать про те, що позовні вимоги у цій справі відмінні у порівнянні із справою, яка розглядається. Відтак є недоцільним розгляд цієї справи СП КАС ВС, у зв'язку із чим вона підлягає поверненню відповідній колегії КАС.

БП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права: Щодо особливостей правового регулювання інституту неплатоспроможності фізичних осіб У судових процедурах неплатоспроможності фізичної особи скористатися правом на реабілітацію заслуговує лише чесний і сумлінний боржник, тому до боржника - фізичної особи за приписами Книги четвертої КУзПБ установлено спеціальні вимоги до його добросовісності, інше б суперечило засадам цивільного законодавства, зокрема таким, як добросовісність у здійсненні відповідного права та недопустимість зловживання правом (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 13 ЦК). За змістом приписів ст. 116, 119, 123, 125, 126, 128 КУзПБ щодо вимог до боржника та процесуальних наслідків їх невиконання, законодавець означив принцип добросовісної поведінки боржника - фізичної особи, за яким право на звільнення від боргів та відновлення платоспроможності у судових процедурах неплатоспроможності фізичної особи набуває лише добросовісний боржник, який не за своїм неправомірним умислом потрапив у стан неплатоспроможності, сумлінно виконує обов'язки боржника та не приховує обставин, що можуть вплинути на розгляд справи чи задоволення кредиторських вимог, при цьому демонструє дієве прагнення до компромісу з кредиторами щодо умов реструктуризації боргів та в межах об'єктивних можливостей вживає заходів до задоволення їх вимог. Щодо ролі арбітражного керуючого у справі про неплатоспроможність фізичної особи У судовій процедурі реструктуризації боргів боржника роль арбітражного керуючого є ключовою, адже за ч. 1 ст. 126 КУзПБ саме йому належить подати суду на затвердження план реструктуризації боргів боржника, відтак керуючий реструктуризацією зобов'язаний забезпечити розроблення такого плану відповідно до вимог ст. 124 КУзПБ та з урахуванням економічно обґрунтованих пропозицій сторін, а також у встановлені строки подати його на схвалення зборам кредиторів та для затвердження - суду. Щодо закриття провадження у справі про неплатоспроможність в межах судової процедури реструктуризації боргів боржника Системне тлумачення положень ст. 90, 123, 126, 128, 129 КУзПБ у взаємозв'язку зі ст. 2, 113 КУзПБ приводить до висновку, що закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи під час судової процедури реструктуризації боргів боржника можливе: - зі спеціальних підстав, визначених ч. 7 ст. 123 КУзПБ, ч. 11 ст. 126 КУзПБ; - із загальних підстав, визначених пунктами 1 - 8 ч. 1 ст. 90 КУзПБ (тією мірою, якою ці підстави можуть стосуватися боржника - фізичної особи); - в інших випадках, передбачених законом (п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ), зокрема визначених п. п. 1 - 7 ч. 1 ст. 231 ГПК в тих межах, що стосуються судової процедури неплатоспроможності фізичної особи. Враховуючи, що основним призначенням ч. 7 ст. 123 КУзПБ є припинення реабілітації очевидно недобросовісного боржника та можливість її застосування з власної ініціативи суду, господарський суд не може залишити поза увагою обставини, які вказують на наявність підстав для закриття провадження у справі за цією нормою, тому з власної ініціативи, зокрема розглядаючи інформацію керуючого реструктуризацією про результати перевірки майнового стану боржника або вирішуючи питання про перехід до судової процедури погашення боргів, зобов'язаний перевірити такі обставини та надати їм юридичну оцінку, про що зазначити у відповідному судовому рішенні. Виокремивши певний перелік підстав для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи у ч. 7 ст. 123 КУзПБ, законодавець у абз. 5 цієї норми акцентує на спеціальних наслідках її реалізації - неможливості протягом року повторно скористатися судовою процедурою неплатоспроможності для очевидно недобросовісного боржника. Тому, перелік підстав для закриття провадження у справі за ч. 7 ст. 123 КУзПБ слід тлумачити як вичерпний лише в аспекті застосування передбачених цією ж нормою обмежувальних наслідків такого закриття. Само по собі клопотання зборів кредиторів про закриття провадження/перехід до наступної судової процедури, за відсутності передбачених спеціальним законом підстав та обставин, не може бути достатньою та безумовною підставою для задоволення господарським судом такого клопотання. Порівняльний аналіз положень ч. 11 ст. 126 КУзПБ з іншими нормами, що регламентують закриття провадження на стадії реструктуризації боргів свідчить про те, що хоча ці норми частково кореспондуються між собою, проте не є тотожними за ступенем імперативності, колом ініціаторів та передумовами їх застосування. Такі відмінності дають підстави для висновку, що неподання погодженого боржником і схваленого кредиторами плану реструктуризації боргів боржника протягом трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів може бути самостійною підставою для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи відповідно до ч. 11 ст. 126 КУзПБ. Сам по собі факт недосягнення мети судової процедури реструктуризації боргів не є обов'язковою підставою для припинення реабілітації боржника у справі про відновлення платоспроможності фізичної особи, адже за змістом ч. 11 ст. 126 КУзПБ у такому випадку закриття провадження у справі є лише одним з варіантів вирішення господарським судом питання щодо подальшого руху справи. Добросовісність боржника - фізичної особи є визначальним критерієм для оцінки обставин і підстав з якими КУзПБ пов'язує можливість альтернативного вирішення господарським судом питання щодо подальшого руху справи, зокрема закриття провадження про неплатоспроможність фізичної особи. Тому, обставини, що свідчать про недобросовісну поведінку боржника у сукупності з іншими обставинами справи підлягають врахуванню господарським судом при ухваленні рішення про закриття провадження у справі, замість переходу до процедури погашення боргів боржника. Логічне та філологічне тлумачення ч. 11 ст. 126 КУЗПБ у взаємозв'язку з п. 2 ч. 4 ст. 122 КУзПБ приводить до висновку, що за їх приписами на господарський суд покладено обов'язок розглянути та вирішити питання щодо подальшого руху справи після спливу тримісячного строку з дня введення процедури розпорядження майном, зокрема у разі неподання на затвердження плану реструктуризації боргів боржника, а словосполучення "має право прийняти рішення" вказує на дискрецію господарського суду при вирішенні цього питання в межах диспозиції ч. 11 ст. 126 КУзПБ. У разі неподання до господарського суду протягом трьох місяців погодженого боржником і схваленого кредиторами плану реструктуризації боргів боржника, суд, після спливу цього строку повинен у судовому засіданні з'ясувати позиції сторін та крізь призму судового контролю оцінити за наявними у матеріалах справи доказами причини недосягнення мети судової процедури реструктуризації боргів. Враховуючи, що у ч. 11 ст. 126 КУЗПБ конкретизовано лише момент, з якого вона підлягає застосуванню господарським судом, реалізація цієї норми можлива після спливу трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів боржника та до звершення цієї судової процедури, зокрема безпосередньо перед вирішенням господарським судом питання про визнання боржника банкрутом та перехід до судової процедури погашення боргів в порядку ч. 1 ст. 130 КУзПБ. Приписи ч. 1 ст. 130 КУзПБ не повинні застосовуватися суто формально та зводитися до підрахунку строків чи встановлення відсутності/наявності рішення зборів кредиторів про схвалення плану реструктуризації боргів боржника без встановлення господарським судом обставин справи, перевірки дотримання процесуальних гарантій реалізації прав і захисту інтересів сторін, а також з'ясування підстав для закриття провадження у справі, зокрема за ч. 7 ст. 123, ч. 11 ст. 126 КУзПБ. За змістом абз. 2 ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 130 КУзПБ процедура погашення боргів боржника вводиться у справі про неплатоспроможність фізичної особи одночасно з визнанням банкрутом боржника, тобто у разі встановлення ознак неплатоспроможності боржника, яка є обов'язковою підставою для визнання боржника банкрутом та переходу до судової процедури погашення боргів, зокрема в порядку ч. 1 ст. 130 КУзПБ, а відсутність ознак неплатоспроможності боржника матиме наслідком закриття провадження у справі на підставі п. 8 ч. 1 ст. 90 КУзПБ.

БП КГС ВС вбачає підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 21.07.2021 у справі № 910/14918/20, у якій касаційний суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій щодо відхилення грошових вимог банку до боржника в частині нарахованої винагороди за користування кредитом із огляду також і на те, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, чого не вбачається з редакції формули винагороди, яка залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки, має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту, а також, не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки. БП КГС ВС зазначила, що у справі, яка розглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що спірні кредитні договори та додаткові угоди до цих договорів, в тому числі і в частині сплати винагороди за користування кредитом, є чинними і недійсними у встановленому законом порядку не визнавалися. ЦК України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку. Оспорюваний правочин може бути визнаний судом недійсним за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи (за доведеності порушеного права такої особи), якщо під час вирішення відповідного спору буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Підставами кваліфікації отриманого фізичною особою доходу як доходу від здійснення господарської (підприємницької) діяльності є: реалізована особою діяльність з ознаками господарської, з огляду на її систематичний характер упродовж 2013–2015 років, обсяги придбаного (збудованого шляхом фінансування будівництва) житла з метою подальшого продажу. Для застосування цих правил необхідна така умова, як отримання доходу фізичною особою – підприємцем, що передбачає реєстрацію особи підприємцем відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань».

Постанова від 23.05.2022 Відступ від висновку Верховного Суду у постановах від 02.12.2020 у справі № 284/157/20-ц (провадження № 61-13569св20), від 18.11.2020 у справі № 313/346/20 (провадження № 61-14573св20) та від 26.12.2019 року у справі № 467/555/19 (провадження № 61-17707св19). Висновки: Потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов`язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов`язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Відмова особі в наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з причини надання такого дозволу іншій особі та на підставі рекомендацій постійної депутатської комісії міської ради з питань містобудування, житлово-комунального господарства, інфраструктури, комунальної власності, енергозбереження та земельних відносин щодо надання земельних ділянок згідно зі списком черговості подання заяв є незаконною відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК, яка передбачає вичерпний перелік таких підстав.

Посадою, не сумісною з виконанням депутатських повноважень, є членство у складі виконавчого комітету. А це прямо заборонено законом. До виконавчого комітету ради можуть входити за посадами керівники відділів ради, але набуття такою особою депутатського мандату та одночасне входження її до персонального складу місцевої ради неминуче спричинить ситуацію, коли депутат сам себе контролюватиме, що є неприйнятним. Якщо особа перебуває на посаді керівника відділу органу місцевого самоврядування й одночасно володіє представницьким мандатом депутата місцевої ради, то перебування, зокрема, на цій посаді службової особи місцевого самоврядування, незалежно від часу призначена (обрання) на неї, утворює несумісність зі статусом депутата відповідної місцевої ради від моменту утворення виконавчого комітету, до складу якого входить ця посада й персонально особа, яка її обіймає і воднораз має статус депутата відповідної місцевої ради.

КАС ВС не звернув уваги на те, що позивачка не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС України) КАС ВС в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС також не вказала на наявність судових рішень судів інших касаційних інстанцій у справах з подібними підставами та предметом позову.

ВП ВС зазначила, що з наведеного в ухвалі КГС ВС обґрунтування не вбачається, у чому саме полягає складність застосування вказаних положень законодавства в зазначеній правовій ситуації. На розгляд ВП ВС в цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені колегією суддів КГС ВС як належним судом. Щодо відступу від постанови КЦС ВС у справі № 172/1341/16-ц Висновок щодо застосування ст. 256, 261 ЦК України, викладений у вказаній постанові КЦС ВС, не суперечить міркуванням про застосування цих норм, викладеним в ухвалі КГС ВС, і про наявність підстав для відступу від цього висновку суд касаційної інстанції, передаючи цю справу на розгляд ВП ВС, не зазначає. Натомість, постанова КЦС ВС не містить висновку про те, що відлік позовної давності за вимогою визнати недійсним договір, укладений боржником, відповідно до законодавства, що регулює провадження у справах про банкрутство, розпочинається після порушення процедури ліквідації.

Передбачене у ч. 1 ст. 19 Закону "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану внаслідок загибелі людини під час терористичного акту, зокрема у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави. Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити. Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі ст. 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо). Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем. Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи). У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі ст. 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази). У визначених у ч. 2 ст. 1167 ЦК випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства не вбачається. Позивач просив стягнути з Фонду в межах установленого законом граничного розміру відшкодування кошти за вкладом, що включають: невиплачені кошти за відповідним вкладом станом на день витребування цього вкладу, а також суми, передбачені статтею 625 ЦК, за цей же період, тому спірні правовідносини між Фондом і вкладником мають управлінський характер. Ураховуючи акцесорний характер визначених ст. 625 ЦК зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. До аналогічних висновків дійшла ВП ВС в постанові від 10.04.2019 по справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) та в постанові від 25.03.2020 у справі № 761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), а також у постанові від 09.02.2021 у справі № 520/17342/18, на яку посилається КЦС, оскільки при розгляді адміністративних справ субсидіарно можливо застосовувати і норми ЦК та, приймаючи до уваги висновок про акцесорні вимоги, зазначені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. ВП ВС у цій справі зазначає, що оскільки вимоги про стягнення відповідно до ч. 2 ст. 625 та ст. 22 ЦК відшкодування майнової та моральної шкоди пов`язані з необхідністю дослідження бездіяльності Фонду, то і мають розглядатися в межах одного провадження за правилами адміністративного судочинства. Щодо застосування до спірних правовідносин положень ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Пеня, передбачена ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів", застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання за фінансовою послугою на користь споживача. У справі, що перебуває на розгляді ВП ВС, спір виник між Фондом та вкладником з приводу виплати гарантованого відшкодування вкладнику неплатоспроможного банку за відсутності договірних правовідносин між Фондом та вкладником неплатоспроможного банку, оскільки в таких правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої виплати. Тобто на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів", а відтак пеня відповідно до ч. 5 ст. 10 цього Закону не нараховується.

Висловлюючи незгоду з правовим висновком ОП, викладеним в рішенні від 22.02.2021 (справа №754/7061/15, провадження №51-4584кмо18) щодо тлумачення змісту статей 36, 37, 110 КПК та обов’язковості належного процесуального оформлення повноважень прокурора (групи прокурорів) у справі, колегія суддів не обґрунтувала неефективності правового регулювання цього питання в аспекті охоронюваних прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. Не міститься в ухвалі ККС ВС й посилань на суперечливу практику застосування судами зазначених статей. Між тим сама собою незгода колегії суддів зі сформованою позицією щодо тлумачення певних норм права без умотивування правової невизначеності питання та за відсутності посилань на приклади різного підходу до правозастосування не свідчить про наявність виключної правової проблеми

ВП ВС зауважила, що у її провадженні були справи, у яких позивачами за позовами про захист культурних прав не були власники чи носії інших речових прав на відповідні об’єкти (Постанови від 23.05.2018 у справі № 914/340/17 (п.6.26), від 26.06.2018 у справі № 914/582/17 (п.п.7.34-7.38)).

ВП ВС дійшла висновку про відсутність на цей час у цій справі виключної правової проблеми. ВП ВС вже був зроблений висновок щодо застосування норми пункту 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на час спірних правовідносин до відносин сплати боржником у цій справі єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.