Позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже заявлення такої вимоги є також належним способом захисту, який передбачений законом. Водночас суд має визначитися із ефективністю такого способу (з'ясувати можливість проведення двосторонньої реституції, її вплив на відновлення прав держави). Разом із тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги. Враховуючи, що висновок про належність/ефективність обраного способу захисту є універсальним у подібних категоріх спорів, а саме щодо вимог про визнання недійсним виконаних договорів, без одночасного заявлення вимог про реституцію, збитки тощо, а також те, що однакове розуміння правильності формулювання позовних вимог сприятиме розумній передбачуваності судових рішень, забезпечить реалізацію на практиці принципу правової визначеності, як для прокурорів та/або позивачів, так і для судів та задля вироблення єдиного підходу у вирішенні питання щодо способу захисту, ОП КГС ВС вважає за доцільне уточнити висновок щодо застосування відповідних норм права, який викладено у постанові КГС ВС від 07.07.2021 у справі № 905/1562/20 наступним чином: "Позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК, є належним способом захисту, який передбачений законом. Водночас, вирушуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися з ефективністю обраного позивачем способу захисту, визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з'ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодування іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки. Разом з тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги. ОП КГС ВС постановою від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнила висновок, наведений у даній постанові справи № 906/1061/20, в аспекті ефективності визнання недійсним договору про закупівлю у випадку, коли вимогу про проведення двосторонньої реституції не було заявлено одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, сформулювавши свій висновок таким чином: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з’ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов’язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

Прийнято відмову Товариства з обмеженою відповідальністю "Управлінська компанія "Нова якість "Дільниця 4" від позову. Визнано нечинними постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2021 та рішення Господарського суду Черкаської області від 22.04.2021 у справі № 925/1648/20. Закрито провадження у справі № 925/1648/20.

БП КГС ВС виснувала правову позицію за результатами розгляду справи: звернення в межах справи про банкрутство з заявою про визнання результатів аукціону недійсними особою, яка не є «зареєстрованим учасником аукціону», і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами ст. 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні) може бути визнано ефективним способом захисту порушеного права такої особи у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу «зареєстрованого учасника аукціону» та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні. Правові висновки Верховного Суду у цій справі, в тому числі і щодо правової кваліфікації обставин справи зроблені в контексті регулювання спірних правовідносин нормами Закону про банкрутство та не є автоматично релевантними до правовідносин, що регулюються КУзПБ.

ОП ККС виснувала, що добровільним в контексті ч. 4 ст. 309 КК слід вважати таке звернення особи до лікувального закладу, яке здійснюється за її особистою згодою, або згодою законного представника, що мало місце до моменту виходу суду першої інстанції до нарадчої кімнати для ухвалення рішення у кримінальному провадженні. Для застосування цієї норми попередній факт перебування особи на обліку осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини, не є визначальним, оскільки факт захворювання на наркоманію у такої особи може бути встановлено вперше

Здійснено від відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постановах від 27.11.2018 у справі № 817/1819/17, від 28.07.2020 № 817/1783/17, від 10.09.2020 № 817/1793/17 та інших. Правовий висновок. Дії щодо формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки можуть бути предметом судового оскарження, що є належним способом захисту прав позивача.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків КАС, викладених у постанові від 10.06.2021 у справі № 380/5217/20. ВП ВС вважає, що дія норми ч. 12 ст. 137 ГПК не розповсюджується на відносини забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що передбачене нормою п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК. Норми п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК, п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» та ч. 12 ст. 137 ГПК регулюють різні відносини та призначені для різних випадків проведення конкурсів, аукціонів, торгів, тендерів чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави чи територіальної громади, в тому числі їх зупинення. Вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа безпосередньо не полягає та не має наслідком зупинення конкурсу, аукціону, торгів, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб`єкта. Забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа має наслідком зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій, яке здійснюється шляхом винесення ним відповідної постанови, в тому числі про зупинення звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах. Отже, саме зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій шляхом винесення відповідної постанови має наслідком зупинення торгів з примусової реалізації майна боржника. Такий запроваджений законодавцем механізм зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа суттєво відрізняється від обмежень припинення, відкладення, зупинення чи іншого втручання у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави або територіальної громади, передбачених ч. 12 ст. 137 ГПК.

БП КГС ВС зазначила одо належності звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом як способу захисту порушених прав кредиторів Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. ч. 3, 6 ст. 13 ЦК з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст. 234 ЦК. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника. Водночас БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від позиції щодо застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 921/490/18, з огляду на те, що в цій постанові висновки застосування норм права прийняті хоча і за подібного правового регулювання, але за інших обставин встановлених у справі, а тому не за подібних правовідносин.

На час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством не було належно врегульовано питання обчислення об`ємів спожитого природного газу побутовими споживачами, а регулятором та відповідним міністерством не було вчинено дій з належного урегулювання спірних правовідносин. Лише 06.11.2020 НКРЕКП прийняло постанову № 2033 «Про затвердження Методики визначення розмірів нормативних та виробничо-технологічних втрат/витрат природного газу при здійсненні розподілу природного газу та змін до деяких постанов НКРЕКП», яка набрала чинності 07.11.2020 та у якій було прямо зазначено, що приведення об`єму природного газу в точках комерційного обліку до стандартних умов поширюється виключно на випадки обліку природного газу, використаного споживачем, що не є побутовим. Таким чином, лише з набранням постановою НКРЕКП № 2033 чинності визначено, що приведення спожитого об`єму природного газу до стандартних умов здійснюється виключно у випадку обліку природного газу, використаного споживачем, що не є побутовим. Окрім того, з аналізу Закону України від 14 липня 2021 року № 1639-ІХ «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» вбачається, що держава взяла на себе питання врегулювання заборгованості побутових споживачів у розмірі вартості обсягів приведення обсягів споживання до стандартних умов

Спір за позовом ОСББ до фізичної та юридичної особи, про визнання недійсним правовстановлюючого документу про право власності на нежитлові приміщення, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання договору купівлі-продажу цих приміщень недійсним підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Вирішення спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності ТДВ «Житлобуд-2» на спірні нежитлові приміщення та скасування запису про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за цим товариством, пред`явлених до ТДВ «Житлобуд-2», а за правилами цивільного судочинства в частині позовної вимоги до ТДВ «Житлобуд-2» та фізичної особи про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. З огляду на викладене ВП ВС вважає, що справа в цілому підлягає розгляду в межах одного виду судочинства, в цьому конкретному випадку - в порядку цивільного судочинства.

БП КГС ВС відступила від правової позиції, викладеної викладеної в постанові КГС ВС від 20.10.2020 у справі № 916/61/13-г, відповідно до якої Суд підтримав висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для закриття (відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ із застосуванням положення п. 2 Р. III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 145-ІХ) провадження у справі про банкрутство боржника, процедуру ліквідації щодо якого у справі про банкрутство застосовано до набрання чинності вказаним Законом. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 09.12.2020 у справі № Б-7732/2-25. БП КГС ВС дійшла висновків, що: - факт перебування боржника-Державного підприємства у справі про банкрутство в процедурі розпорядження майном, незалежно від того за правилами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" або КУзПБ було застосовано цю процедуру; - обставини неможливості завершення цієї справи про банкрутство на стадії розпорядження майном із застосуванням спеціальних норм законодавства про банкрутство (у разі їх встановлення); - заборона на застосування судових процедур санації чи ліквідації в сукупності вказують на існування передбаченої п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ підстави для закриття провадження у цій справі про банкрутство - через законодавчі обмеження щодо застосування подальших - після розпорядження майном (ст. 49 КУзПБ) процедур санації та ліквідації до Державних підприємств (крім тих, для яких п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ встановлені винятки у забороні щодо застосування цих процедур). Отже, хоча норми п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК і не містять прямої вказівки на закриття провадження у справі про банкрутство з підстав обмеження у застосуванні подальших (після процедури розпорядження майном) процедур санації/ліквідації, проте застосування цих норм як підстав для закриття провадження у справі про банкрутство узгоджується із передбаченою законодавцем в ч. 1 ст. 49 КУзПБ можливістю закрити провадження у справі про банкрутство у процедурі розпорядження майном через встановлені в п. 2 р. ІІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону № 145-ІХ обмеження у застосуванні подальших (після процедури розпорядження майном) судових процедур (ст. 49 КУзПБ).

БП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 14.11.2018 у справі № 905/1328/17 – про можливість застосування положень Закону про банкрутство, визначених цим Законом правил та процедур щодо порушення та здійснення провадження у справі про банкрутство юридичної особи – банківської установи, стосовно якої скасовано в судовому порядку постанову Правління Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора, зокрема Суд вбачає підстави для відступу від правової позиції у вказаній постанові щодо можливості застосування визначених Законом про банкрутство правил для розгляду кредиторських вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до відповідної юридичної особи -банківської установи. БП КГС ВС зазначає, що встановлені у цій справі обставини (п. 4.4-4.6) не вказують на зміну правового статусу Боржника як банківської установи, а лише свідчать про неможливість здійснення ним банківської діяльності, ураховуючи також, що Боржник в подальшому не звертався, за правилами Закону про банки, з метою отримання банківської ліцензії після визнання протиправними та скасування вказаних рішень та постанов Правління НБУ, зокрема, № 310 від 12.05.2015 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Златобанк" (п. 4.5). БП КГС ВС також враховує, що норми жодних нормативних актів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, що регламентують створення, діяльність та припинення/ліквідацію банківської установи, не містили чітких положень та процедур щодо повернення банківської ліцензії та відновлення становища банківської установи на ринку. БП КГС ВС, ухвалюючи це рішення, враховує також встановлені судами обставини (п. 4.6) існування відомостей про Боржника в Державному реєстрі банків, а відтак доходить висновку про неможливість здійснення провадження у справі про банкрутство Боржника за правилами Закону про банкрутство та КУзПБ. Зміна найменування, організаційно-правової форми, реорганізація, перетворення юридичної особи, яка має статус банка, в небанківську установу, її ліквідація не в порядку, встановленому Законом про банки, Законом про систему гарантування вкладів, не допускається і не позбавляє її статусу банка, а тому не дає правових підстав для застосування до такої юридичної особи положень Закону про банкрутство та КУзПБ. З наведеними висновками та обставинами також узгоджуються положення ст. 90 ЦК, ч. 7 ст. 334 ГК, ч. 4 ст. 3 Закону про акціонерні товариства, ч. 1 ст. 15 Закону про банки (щодо правил для найменувань юридичних осіб, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію), оскільки у цій справі судами встановлені обставини перереєстрації Боржника в юридичну особу з назвою, що не містить слово "банк" – ПАТ "Злато", які в подальшому скасовані рішенням суду як незаконні реєстраційні дії (п. 4.7, 4.10). Отже, висновки в оскаржуваному рішенні апеляційного суду про відсутність підстав для відкриття та здійснення провадження у справі про банкрутство, за правилами спеціального нормативного акту з питань банкрутства (Закону про банкрутство або КУзПБ), яким скасовано протилежне рішення суду першої інстанції, зроблені відповідно до норм законодавства, а також відповідно до встановлених на підставі доказів у справі обставин справи. У зв'язку з викладеним та з урахуванням положень п. 1 ч. 1 ст. 308 та ст. 309 ГПК оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін як законна та обґрунтована.

На розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом. Водночас на розгляді ВП ВС перебували справи про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, в яких зроблені правові висновки щодо застосування відповідних норм права у такій категорії спорів.

ВП ВС виснує, що тлумачення поняття «юридичний супровід, що не пов`язаний із захистом адвоката», слід зазначити, що положення п.п. 114.3.3 п. 114.3 ст. 114 ПК про заборону включення до складу шкоди витрат на юридичний супровід пов`язаний із захистом адвоката, не стосується таких видів правової допомоги, як складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру в межах процедури адміністративного оскарження, а також представництва інтересів юридичних осіб в державних органах. Платник податків має право відшкодувати у складі шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, витрати на юридичний супровід, що не пов`язаний із захистом, наданим адвокатом, зокрема в межах процедури адміністративного оскарження, при цьому, сума таких витрат, пов`язаних з адміністративним оскарженням, не повинна перевищувати 50 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня календарного року, в якому приймається відповідне рішення про визнання рішень, дій чи бездіяльності незаконною. При визначенні суми відшкодування витрат на юридичний супровід, наданий адвокатом, в межах граничного розміру, передбаченого для відшкодування, в кожній конкретній справі має значення та підлягає дослідженню також реальність таких витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумність розміру витрат і їх співмірність та пропорційність податковому правопорушенню контролюючого органу.

Відсутність правових висновків щодо застосування певних норм права касаційним судом само по собі не свідчить про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС, адже судом касаційної інстанції у господарських справах відповідно до ст. 286 ГПК є ВС, у складі якого, за змістом статей 36, 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», діє, зокрема, КГС, наділений повноваженнями перевіряти правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Висновки щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", ст. 13, 41 та 53 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у частині, яка стосується неправильного тлумачення поняття «тісного технологічного зв`язку» як однієї із обставин, що виключає можливість застосування санкцій у вигляді примусового поділу суб`єкта господарювання, можуть бути здійснені КГС ВС як належним судом відповідно до його повноважень.

ВП ВС відступає від висновків КГС ВС, викладених в Постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, про здійснення судом заходів щодо з'ясування змісту іноземних норм виключно за клопотанням кредитора та на підставі поданих ним доказів без можливості вжиття заходів щодо встановлення змісту цих норм господарським судом самостійно із застосуванням відповідних способів здобуття інформації про іноземне право. При застосуванні національними судами права Англії допустимими інструментами встановлення дійсного змісту правового інституту поруки є насамперед судові рішення (прецеденти), правові звичаї, правова доктрина відповідної держави та норми кодифікованого законодавства, яке регулює окремі питання, зокрема про позовну давність. Зміст таких норм підлягає встановленню судами ex officio шляхом вжиття заходів, передбачених частинами першою, другою статті 8 Закону № 2709-IV, із залученням експертів та аналізу їх висновків у галузі права Англії. Отже, висновок експерта є допустимим способом здобуття судом інформації про іноземні норми, які застосовуються до правовідносин з іноземним елементом. З огляду на зазначене ВП ВС відступає від викладених у постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 висновків КГС ВС щодо можливості встановлення дійсного змісту норм іноземного права, в тому числі права Англії та Уельсу, виключно з джерела права, яким, на думку колегії суддів, є тільки відповідний нормативно-правовий акт, та про неналежність висновку експерта в галузі іноземного права як доказу у справі на підтвердження змісту норм іноземного права. Також ВП ВС відступає від висновку КГС ВС в постанові від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 про незастосування судами при розгляді спорів, що виникли з правовідносин з іноземним елементом, принципу jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким суд зобов`язаний застосувати ті норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, незалежно від того, чи посилаються на них сторони. Такий висновок КГС ВС не відповідає приписам статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" щодо встановлення змісту норм іноземного права безпосередньо судом через вжиття передбачених цією статтею заходів у розумні строки та за сприяння сторін у з`ясуванні цих норм судом шляхом подання документів на підтвердження змісту норм як їх вільного волевиявлення. Частиною 1 ст. 14 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV. В розумінні ст. 14 Закону України "Про міжнародне приватне право" імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву. ВП ВС зазначає, що норми ЦК про поруку і підстави її припинення такими нормами не є. Порука як забезпечувальне зобов`язання виникає між учасниками цивільного обороту на підставі договору поруки, що укладається на засадах свободи договору, а визначені у ст. 559 ЦК підстави припинення поруки є особливістю національного законодавства, вони не встановлюють виключних правових наслідків для цивільного обороту, що б зумовлювало їх застосування переважно над нормами права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом.