ОП КАС ВС виснувала, що колегія суддів в ухвалі про передачу не навела жодних мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 10.09.2019 у справі № 850/1/18, що відповідно до ч. 4 ст. 347 КАС є передумовою для передачі справи на розгляд ОП.

Посилання КГС ВС на ч. 7 ст. 4 ЗУ «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», відповідно до якої у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків суб`єкта господарювання або повноважень органу державного нагляду (контролю), така норма трактується в інтересах суб`єкта господарювання, не обґрунтовують підстави для врахування похибки при розрахунку плати за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, оскільки ні п. 21, 30, 311 Порядку № 879, ні положення Правил дорожнього руху, ні положення п. 4 Правил № 30 не містять вказівки про можливість віднімання величини похибки при розрахунку плати за проїзд у разі встановлення факту перевищення хоча б одного вагового та/або габаритного нормативного параметра транспортного засобу більш як на 2 відсотки. ВП ВС не вбачає ознак необхідності розгляду питання відступу від висновку від застосування норми права, викладених у постановах ВП ВС від 12.02.2020 у справах № 917/210/19 та № 926/16/19

ВП ВС частково відступила від правового висновку ВСУ щодо способів захисту прав покупця за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, визначивши, що в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень ст. 392 ЦК.

Визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту за відсутності на час розгляду справи норми ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка зобов’язувала б замовника будівництва об’єкта укласти вказаний договір, не є належним способом захисту прав органу місцевого самоврядування. У зв’язку з порушенням замовником будівництва зобов’язання про укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, викладеного у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2808цс15, від 14.09.2016 у справі № 6-725цс16, від 26.10.2016 у справі № 6-954цс16 про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. ВП ВС виснує, щодо розподілу між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час ДТП. Внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» випадках – МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 04.03.2020 у справі № 682/3112/18 вказавши, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні ч. 2 ст. 63 Закону Укарїни "Про виконавче провадження", яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному ч. 2 ст. 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства. ВП ВС вказала, що відповідно до ч. 3 ст. 195 СК розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору – судом й такі спори вирішуються за правилами цивільного судочинства. Порядок стягнення аліментів, крім норм СК, регулюється також положеннями статті 71 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачається, серед іншого, накладення на користь стягувача штрафу за наявності заборгованості зі сплати аліментів у відповідних розмірах (частина чотирнадцята). Оскільки предметом регулювання за указаними нормами є як визначення розміру заборгованості за аліментами, так і накладення штрафів за наявності заборгованості, порядок вирішення спору як щодо розміру заборгованості, так і про накладення штрафу з огляду на наявність заборгованості має відбуватися у межах однієї юрисдикції – у порядку цивільного судочинства, що буде відповідати принципам верховенства права та ефективності провадження як механізму судового захисту.

Здійснено відступ від висновку, викладеного ОП КАС ВС у постанові від 02.12.2020 у справі № 357/14346/17. Правовий висновок. Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовими актами з питань оподаткування місцевими податками та зборами, які приймаються на підставі, за правилами і на виконання відповідних приписів Податкового кодексу й оприлюднюються в установленому цим Кодексом порядку. Указані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв’язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом і, зокрема, у 2017, 2018 роках.

ЗП КГС ВС зазначила, що в цьому випадку суди попередніх інстанцій з огляду на положення ст. 387 та 388 ЦК дійшли правильного висновку щодо можливості витребування власником (державою) земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані, а формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Доводи щодо недоведеності прокурором приналежності спірної земельної ділянки до земель державної власності визнано безпідставними та необґрунтованими, а посилання на неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 18.01.2019 у справі № 522/1029/18, не взято до уваги з підстав відмінності предмета, підстав та нормативно-правового регулювання правовідносин сторін у зазначеній справі та у справі, що розглядається. Під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених скаржником, ЗП КГС ВС не було встановлено допущених судами порушень та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів.

правовідносини, у цій справі та справі, від висновку в якій КЦС ВС вважає за необхідне відступити, не є подібними.

ВП ВС дійшла висновку про наявність підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постановах КЦС ВС від 09.09.2020 у справі № 759/6513/17, від 20.06.2019 справі № 404/1691/16-ц, а також у постанові КГС ВС від 18.03.2021 у справі № 905/2137/19. Висновки про те, що відповідно до змісту ч. 4 та 5 ст. 48 та ч. 5 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» доказом поширення телерадіоорганізацією спірної інформації в етері є лише оригінал запису передачі, що містить спірну інформацію, та/або отримана позивачем в порядку ч. 5 ст. 64 зазначеного Закону копія запису такої передачі. ВП ВС виснує, звернення громадянина або юридичної особи до телерадіоорганізації зі скаргою в порядку ст. 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не є обов`язковою передумовою звернення до суду за захистом недоторканості ділової репутації, адже передбачає право, а не обов`язок особи на звернення до телерадіоорганізації зі скаргою щодо змісту відповідних програм та передач та, відповідно, на отримання копії запису фрагмента зі спірної інформацією. Право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин чи юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку. Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з відповідною (відповідними) вимогою (вимогами) у порядку ч. 3, 5 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» про спростування недостовірної інформації та/або про надання копії запису фрагмента передачі не позбавляє його можливості захистити свої права у судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін, суть якого полягає, зокрема, в тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (п. 5 ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13 та ч. 1 ст. 74 ГПК). Для досягнення мети здійснення судового розгляду, позивач має право надати або відеозапис, отриманий у порядку ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», або відеозапис з електронного інтернет-джерела (електронної платформи), на якому (якій) розміщено відеоролик. Якщо особа не має такого запису і надає копію, отриману з інших джерел, відповідно до ч. 5 ст. 96 ГПК суд може витребувати відеозапис за наявності сумніву у відповідності поданого відеозапису оригіналу. Якщо відеозапис не зберігся взагалі, то сторони мають право доводити факти порушеного права у справі будь-якими доказами.

Касаційна скарга подана на ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви заявнику у справі за його позовом щодо компенсації шкоди, заподіяної органом місцевого самоврядування, у межах якої ставиться питання застосування п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ «Про судовий збір», що визначає позови, за подання яких позивачі судовий збір не сплачують, висновок щодо застосування якого у подібних правовідносинах ВП ВС у постанові від 29.05.2018 у справі № 915/955/15 не формувала.

ВП ВС дійшла висновку, що зміна за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги покарання у виді позбавлення чи обмеження волі, від відбування якого особу було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК на штраф не є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого. Призначення апеляційним судом покарання у виді штрафу замість призначеного судом першої інстанції покарання у виді обмеження чи позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК не є: «застосуванням більш суворого покарання» в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК; «неправильним звільненням від відбування покарання» в розумінні п. 4 ч. 1 ст.420КПК; «іншим погіршенням становища обвинуваченого» в розумінні ч. 2 ст.404 і ч. 1 ст. 421 КПК, у зв`язку із чим задоволення відповідних апеляційних вимог сторони захисту з огляду на приписи ст. 420 КПК не вимагає скасування у відповідній частині вироку суду першої інстанції і постановлення нового вироку. Таке рішення суд апеляційної інстанції постановляє у формі ухвали.

ОП ККС виснувала, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частинами 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок відповідно роз`яснити особі, яка притягується до кримінальної відповідальності те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчились строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. Не роз’яснення судом першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що потягнуло неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК за умов: на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчились строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення; ця особа не подавала до апеляційного суду відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і суд апеляційної інстанції не роз`яснив відповідно до положень ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням; така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності

ОП ККС виснувала, що системне тлумачення процесуальних норм, передбачених п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 236 КПК дає підстави для висновку про те, що виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам

ОП ККС виснувала, якщо у вироку (ухвалі про застосування примусового заходу виховного характеру чи про застосування примусових заходів медичного характеру) постановленому щодо однієї особи, зроблено висновок, який стосується прав, свобод та інтересів іншої особи, то остання на підставі п.10 ч.1 ст. 393 КПК та керуючись загальними засадами кримінального судочинства, в тому числі пунктами 1, 2, 10, 17 ст. 7, ч. 6 ст. 9, частин першої та другої ст. 24 КПК, вправі звернутися до суду вищої інстанції з оскарженням цього судового рішення в частині її прав, свобод та інтересів. Однак свідок, який у кримінальному провадженні надавав відомості щодо відомих йому обставин, не є суб`єктом, який має право на оскарження вироку в частині оцінки достовірності його показань