ОП ККС виснувала, що кримінально-правові приписи ст. 203-2 КК у редакції, яка діяла до 13.08.2020, стосувалися повної законодавчої заборони на здійснення грального бізнесу як виду господарської діяльності. У зміненій редакції ст. 203-2 КК Законом № 768-IX такі приписи стосуються законодавчої заборони на незаконну діяльність з організації або проведення азартних ігор без отримання відповідної ліцензії, випуск та проведення лотерей не оператором лотерей, організації та функціонування закладів з метою надання доступу до азартних ігор чи лотерей в мережі Інтернет. У даному випадку має місце обмеження відповідальності особи шляхом конкретизації в бік звуження форми вчинення кримінального правопорушення, а не повна декриміналізація. У кожному конкретному кримінальному провадженні за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 203-2 КК, до 13.08.2020, суду необхідно оцінювати пред`явлене особі органом досудового розслідування обвинувачення та встановлені обставини в судовому провадженні на наявність або відсутність в діях особи ознак кримінального правопорушення, передбаченого ст. 203-2 КК в редакції Закону № 768-IX, з урахуванням положень ст. 58 Конституції України та ст. 5 КК

ВП ВС зазначила, що колегією суддів не наведено обґрунтування неможливості вирішення саме КАС під час касаційного перегляду судових рішень окресленого нею питання про те, чи є можливість перегляду за виключними обставинами постанови КАС ВС від 30.09.2021, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог, на підставі п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС. До того ж ВП ВС у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 вже висловлювалася щодо перегляду судових рішень за виключними обставинами у зв’язку зі встановленням КСУ неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Відсутні підстави для відступу від правових висновків, наведених у постанові ВП ВС від 01.06.2021 у справі № 925/929/19 про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. При цьому ВП ВС не погодилась із доводами прокурора про те, що органи Держгеокадастру не наділені правом звернення до суду з відповідними позовними вимогами. ВП ВС зазначає, що позов у справі № 910/5201/19 поданий в межах спору про право користування земельною ділянкою, у якому територіальна громада міста Києва є учасником цивільних відносин та стороною спору. Територіальна громада здійснює свої цивільні права та обов`язки через орган місцевого самоврядування в межах його компетенції, встановленої законом, - Київраду, замість якої й діє прокурор, а не в межах відносин, зазначених у ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель". ВП ВС у постанові у справі № 910/5201/19 дійшла висновку про те, що у разі укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна за відсутності в попереднього власника такого нерухомого майна належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення ст. 120 ЗК, ст. 377 ЦК в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають. Отримання особою в оренду земельної ділянки в розмірах, що значно перевищують площу належної їй будівлі, для нового будівництва передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у порядку, визначеному положеннями ст. ст. 134, 135 ЗК.

Уточнення правового висновку КАС ВС викладеного у постанові КАС ВС від 09.09.2021 у справі № 640/11311/19 щодо порядку проведення оцінки нерухомого майна у виконавчому провадженні, визначивши, що проведення оцінки майна – об’єкта нерухомості повинно здійснюватися з обов’язковим призначенням для оцінки суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання відповідно до положень абз. 2 ч. 3 ст. 57 та ст. 20 ЗУ «Про виконавче провадження» на підставі постанови виконавця.

Об’єкт незавершеного будівництва, збудований на земельній ділянці, що на час будівництва не була відведена для цієї мети, є об’єктом самочинного будівництва, на який особа, що здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності. Державна реєстрація права власності на такий об’єкт недобросовісним набувачем не означає виникнення права власності на цей об’єкт, а тому така особа не може претендувати на набуття земельної ділянки під цим будівництвом у власність чи користування в неконкурентний спосіб на підставі абз. 2 ч. 2 ст. 134 ЗК. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, на якій розміщений такий об’єкт самочинного будівництва, укладений без дотримання конкурентних засад, є нікчемним згідно зі ст. 228 ЦК як такий, що спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності.

Питання, порушені КЦС ВС, не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справу може вирішити КЦС ВС як належний суд, який відповідно до законодавчо визначених повноважень у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

Висновки КАС ВС, викладені у постанові від 09.12.2020 у справі № 819/3419/15 надано з процесуального питання - щодо можливості винесення додаткового судового рішення в інших правовідносинах, які не є подібними з тим предметом спору, який визначено позивачем у цій справі при її розгляді по суті спору. Відтак висновки КАС ВС щодо неможливості ухвалення додаткового судового рішення в цілому не суперечать висновкам ВП ВС у цій справі, вони прийняті з урахуванням інших процесуальних особливостей розгляду справи № 819/3419/15 на стадії розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення.

Подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо. У випадку, якщо позивач подає позов у паперовій формі, то електронний лист може бути наданий суду у вигляді відповідної роздруківки. Така роздруківка електронного листа та додатків до нього є паперовою копією електронного доказу. Чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов’язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення. Отже, відсутність кваліфікованого електронного підпису на повідомленні не свідчить про те, що особу неможливо ідентифікувати з достатнім ступенем вірогідності як відправника такого повідомлення, направленого електронною поштою, тобто поширювача інформації. Відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20.

ОП КГС ВС, враховуючи наведене у розділі 8 цієї постанови, відступає від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30.11.2021 у справі № 916/3319/20 «У вказаній справі предметом спору були вимоги про визнання незаконними дій щодо нарахування плати за скид понаднормативних стічних вод. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання незаконними дій щодо нарахування плати за скид понаднормативних стічних вод, не є належним та ефективним способом, а суд, розглядаючи таку вимогу, не здійснює жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.», позаяк такий висновок зроблений без урахування тієї обставини, що заявлений у справі позов (визнання незаконними дій щодо нарахування плати за скид понаднормативних стічних вод) фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення, і не може бути самостійним предметом судового розгляду.

ОП КГС ВС, враховуючи наведене у розділі 8 цієї постанови, вбачає підстави для відступу від висновків КГС ВС, викладених у постановах від 16.07.2020 зі справи № 920/206/19, від 23.07.2020 зі справи № 920/180/19, від 08.12.2021 зі справи № 904/949/21 про те, що договори транспортування природного газу за своєю правовою природою є договорами перевезення вантажу і до правовідносин за ними підлягають застосуванню положення ст. ст. 306, 307, 315 ГК, оскільки зазначені договори за своєю правовою природою є договорами про надання послуг, виходячи зі спеціального регулювання, встановленого законодавством про ринок природного газу.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що у спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції – щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно як до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань", так і до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", вжиття такого заходу забезпечення позову як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України не допускається, оскільки цей захід не належить до вичерпного переліку видів заходів забезпечення позову згідно із частиною першою статті 137 ГПК: прямо не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України (міжнародним договором, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України), як цього вимагають положення пункту 10 частини першої статті 137 ГПК. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від аналогічної правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 13.01.2021 у справі № 910/9855/20 та від 30.09.2021 у справі № 910/7451/21 щодо застосування положень статей 136, 137 ГПК – неможливості застосування заходів забезпечення позову, зокрема, шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України у спорі щодо оскарження такого наказу. ОП КГС ВС також не вбачає підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 11.11.2020 у справі № 910/13709/19, від 21.10.2021 у справі № 910/20007/20, від 22.10.2021 у справі № 910/4314/21, від 22.10.2021 у справі № 910/1056/21. ОП КГС ВС вважає за необхідне додати, що у спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України не допускається вжиття судом заходу забезпечення позову з таким формулюванням: "заборона вчинення реєстраційних дій шляхом зупинення дії відповідного наказу", (про допустимість вжиття якого як одного із заходів забезпечення позову зазначила колегія суддів в ухвалі від 10.12.2021 про передачу цієї справи на розгляд Верховного Суду у складі суддів ОП КГС (пункт 5.32), пославшись на висновки Верховного Суду в постанові від 11.11.2020 у справі № 910/13709/19). Суд виходить з того, що такий захід забезпечення позову як заборона вчинення реєстраційних дій шляхом зупинення дії оскаржуваного наказу Міністерства юстиції України вміщує в собі два заходи забезпечення позову, що тотожні за своїм змістовним навантаженням та цілям (один з яких не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України, ні міжнародним договором, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України). А тому наведене формулювання заходу забезпечення позову ускладнює його сприйняття та застосування через зайвий елемент – тотожний захід забезпечення позову, тоді як встановлена законом заборона вчинення реєстраційних дій (пункти 8.9, 8.12) є зрозумілим, самодостатнім та передбаченим законом заходом забезпечення позову у спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України. Крім того, формулювання заходу забезпечення позову "заборона вчинення реєстраційних дій шляхом зупинення дії відповідного наказу" також не відповідає жодному з передбачених законом заходів забезпечення позову (пункти 8.9 – 8.12).

Відсутність посилання в судах першої чи апеляційної інстанції на судові рішення іншого касаційного суду свідчить про право КЦС ВС висловити правову позицію щодо спору у цій справі з застосуванням критеріїв, висловлених ВП ВС. Крім того, ані у касаційні скарзі, ані в ухвалі касаційного суду не міститься посилань на будь-які конкретні судові рішення касаційної інстанції іншої юрисдикції, які б свідчили, що справи з подібними правовідносинами, як у цій справі, розглядаються касаційними судами різних юрисдикції.

Порушуючи питання щодо відступу наведеного правового висновку у червні 2022 року, КЦС ВС не вказав, у чому полягають грубі й недопустимі вади постанови ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 522/9893/17 (її неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість). В ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС відсутні також посилання на зміни в період з травня 2021 року по червень 2022 року суспільного контексту, через які застосований у зазначеній постанові ВП ВС підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. КЦС ВС повторно просить вирішити питання про те, чи зумовлює нотаріальне посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу недійсність (нікчемність чи оспорюваність) такого заповіту, мотивуючи свої висновки дублюванням тексту окремої думки у справі № 522/9893/17, доводи, які якої, досліджувалися ВП ВС та визнані необґрунтованими із ухваленням постанови від 25.05.2021.

ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 01.04.2020 у справі № 583/3343/19 та від 15.03.2021 в справі № 361/392/20, зазначивши, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом «Про споживче кредитування», щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до чч. 1,2 ст. 11, ч.5 ст. 12 Закону «Про споживче кредитування».

Звернення стягнення на предмет застави за своїм правовим регулюванням, процедурою та наслідками істотно відрізняється від звернення стягнення на предмет іпотеки. Висновки ВП ВС, що стосуються застосування норм права, які регулюють правовідносини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не є релевантними щодо розгляду спорів про звернення стягнення на предмет застави - рухоме майно, оскільки вказані правовідносини регулюються різними спеціальними законами, у яких передбачено різний порядок звернення стягнення на рухоме та нерухоме майно, які є предметом застави. Невстановлення судами факту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, а також факту надіслання іншим обтяжувачам повідомлення про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави свідчить про недотримання позивачем процедури звернення стягнення на заставлене майно та є підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на заставлене майно саме з цих підстав, оскільки у протилежному випадку можуть бути порушені права інших заставодержателів і такі порушення можуть бути невідновними. Проте, ВП ВС відступає від правових висновків, викладених у постановах від 19.06.2019 у справі № 758/11743/15-ц, від 31.07.2019 у справі № 461/12019/15-ц, від 14.08.2019 у справі № 638/11078/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 370/615/15, щодо вимог про звернення стягнення на предмет застави шляхом продажу обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження з укладенням договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем на виконання зобов`язання про сплату заборгованості є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави, який здійснюється без звернення до суду, тобто є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави.