На думку ОП КГС ВС, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у Комунального некомерційного підприємства "Третій Черкаський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" обов'язку з оплати наданих позивачем послуг гемодіалізу направленим пацієнтам у спірний період не відповідає фактичним обставинам справи, конституційному праву людини на медичну допомогу, конституційним гарантіям реалізації прав громадян у сфері охорони здоров’я, положенням Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров’я", принципам справедливості, добросовісності і розумності та суперечить положенням обласної та міської програм щодо надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю. Враховуючи, що людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, з огляду на специфіку медичних послуг методом гемодіалізу ОП КГС ВС погоджується з висновками суду першої інстанції за змістом прийнятого рішення від 23.02.2021 у справі № 925/1545/20, що розглядається про наявність підстав для задоволення позову. Так, за висновком суду першої інстанції у справі № 925/1545/20, оскільки позивачем були надані послуги з проведення гемодіалізу у спірні періоди на виконання програми "Надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю" на 2014-2017 роки" та з урахуванням положень Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров’я", враховуючи, що відповідач не заявив позивачу про припинення надання медичних послуг і є особою, відповідальною за оплату таких послуг, які надавалися облікованим відповідачем пацієнтам на основі підписаних декларацій з сімейним лікарем, відповідач повинен провести повний розрахунок із позивачем за фактично надані медичні послуги з проведення гемодіалізу у спірні періоди. Аналогічна правова позиція щодо застосування наведених вище положень Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" у подібних правовідносинах викладена у постановах КГС ВС від 20.06.2018 у справі № 925/1833/15 та від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, і ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від цих висновків. 18.02.2022 прийнято додаткову постанову про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу

За результатами розгляду справи ОП КГС ВС зазначає, що недотримання процедури оскарження акта перевірки, визначеної п. 2.15 Порядку контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації державними органами приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 10.05.2012 № 631, та п. 3.10 Порядку оскарження результатів перевірки виконання умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації у державному органі приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 07.04.2005 № 878, не позбавляє сторону процесу можливості заперечувати в суді належність, допустимість та достовірність акта перевірки як доказу встановлених порушень. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 30.10.2019 у справі № 922/4684/16.

З урахуванням існування висновку, сформульованого у Постанові Верховного Суду України від 12.10.2017 у справі № 757/49263/15-к, ОП ККС вважає, що підстав для розгляду цього кримінального провадження ОП ККС немає.

ВП ВС дійшла висновку, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. ВП ВС не вбачає передумов для використання її повноважень для вирішення в цій справі наведених КАС ВС питань, пов’язаних з розподілом судових витрат на різних стадіях розгляду справ, ухваленням додаткових судових рішень з огляду на те, що КАС надає достатні та чіткі механізми для суду, який розглядає справу в касаційному порядку, задля узгодження існуючої судової практики чи заповнення її прогалин.

У Постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17 про те, що "нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів", зазначивши наступне: "У разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (ст. 1048 ЦК ), а проценти за порушення грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором". Щодо застосування ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» Системний аналіз ст. 33, ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» в редакції, чинній до внесення змін ЗУ від 03.07.2018 № 2478-VIII, ст. 546, 590, 598, 599 ЦК дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок реалізації прав на один із способів забезпечення виконання зобов`язання за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора, є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок усіх видів забезпечення зобов`язання, узгоджених сторонами. Буквальне застосування положень ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» (в зазначеній редакції) можливе виключно в тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене лише одним способом забезпечення, і вказаний спосіб було реалізовано у повному обсязі в позасудовому порядку. ВП ВС зазначає, що ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає недійсність наступних вимог кредитора, заявлених не до основного боржника, а щодо виконання боржником основного зобов`язання, що в цьому контексті слід розуміти як недійсність вимог, заявлених до усіх сторін як основного договору, так і забезпечувальних зобов`язань, закріплених в акцесорних договорах. У випадку забезпечення виконання основного зобов`язання двома і більше предметами застави, основне зобов`язання не припиняється після звернення стягнення на всі предмети застави або на будь-який з них на вибір заставодержателя, якщо це не потягло повного задоволення його вимог та не закінчився строк на реалізацію права звернення стягнення на інші забезпечувальні зобов`язання.

Третя судова палата ККС ВС виснувала, що положення ст. 77 КПК визначають виключний перелік суб`єктів до яких можуть бути застосовані норми цього закону і розширеному тлумаченню не підлягають.

У справі, що переглядається, ні позивач, ні АТ «Укрзалізниця» не є суб`єктами владних повноважень, спірні дії АТ «Укрзалізниця» стосуються питань організації та планування господарської діяльності з перевезення вантажів, у межах якої сторони не наділені адміністративною процесуальною дієздатністю, а рішення АТ «Укрзалізниця», які запроваджують обмеження перевезень у власній господарській діяльності, не є нормативно-правовими актами чи актами індивідуальної дії в розумінні КАС України. У цій справі порушенням права, на яке посилається позивач, є шкода, завдана його майну, тож ефективним способом захисту порушеного права є саме відшкодування шкоди, про що і йдеться у позові. Водночас позивач вважає за необхідне у такому спорі визнати протиправними дії АТ «Укрзалізниця» щодо встановлення заборон шляхом розгляду як окремої позовної вимоги. Положення ЦК, ГК, і ГПК, не передбачають такого способу захисту, як визнання протиправними дій господарюючого суб`єкта. ВП ВС дійшла висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема позовна вимога.

ВП ВС вважає, що саме по собі невиконання посадовими особами банку припису щодо здійснення розрахунків через кореспондентський рахунок Національного банку України, наведених у постанові НБУ № 293/БТ про віднесення банку до категорії проблемних, за буквальним змістом ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не є підставою для висновку про нікчемність спірного правочину, але встановлення судом цього факту поряд з іншими встановленими фактичними обставинами справи може свідчити про наявність таких підстав. Оцінка дій учасників цих правочинів з метою встановлення підстав для визнання правочинів нікчемними повинна здійснюватися відповідно до усіх наданих доказів та встановлених фактичних обставин справи, а тому суди повинні робити висновки щодо наявності таких підстав, як у відповідності до загальних принципів цивільного права та принципів ділового обороту, так і усіх положень законодавства, у тому числі локального і індивідуального характеру в кожному конкретному випадку.

Колегія суддів КГС ВС не стверджувала про наявність глибоких розходжень у наведеній нею судовій практиці; не виклала правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на справи, у яких виникає проблема правозастосування, кількісні показники, які б свідчили про їх непоодинокий характер, посилання на те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ у подібних правовідносинах.

КАС ВС не навів різних правових позицій касаційних судів у справах з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах.

Відсутнє посилання КГС ВС на рішення судів (суду) касаційної інстанції (палати, об’єднаної палати) як на підставу порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції судами (судом) попередньої інстанції.

Ухвала від 10.01.2022: Судді ОП КГС ВС не погоджуються з висновками, викладеними в ухвалі Верховного Суду від 25.11.2021, та вважають за необхідне відступити від них, враховуючи таке. Посилання, як на підставу відводу (самовідводу) на те, що суддя (колегія суддів) не може брати участь у повторному автоматизованому розподілі судової справи, оскільки у період первинного автоматизованого розподілу справи суддя (колегія суддів) не міг (могла) брати участь в автоматизованому розподілі судової справи між суддями через заплановану відпустку є безпідставним, оскільки вказані обставини є помилковим ототожненням технічних процесів автоматизованого розподілу справи, на які судді не мають жодного впливу, з фактичним отриманням суддею матеріалів справи після здійснення автоматизованого розподілу справи відповідно до вимог чинного законодавства. Враховуючи те, що ОП КГС ВС погоджується з висновком суддів, викладеним в ухвалі від 13.12.2021 у даній справі, що вказані обставини не є підставами для відводу (самовідводу) та з урахуванням положень ч 3 ст. 39 ГПК, якою передбачено, що якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому ч. 1 ст. 32 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 23.12.2019 у справі № 826/16345/17 та інших з аналогічним висновком. Правовий висновок. Факт несвоєчасного подання телерадіокомпанією заяви про переоформлення ліцензії на мовлення у зв’язку з організаційними змінами статусу (в тому числі, у випадку зміни кінцевого бенефіціарного власника) та умов діяльності ліцензіата є самостійною підставою для звернення Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, в межах дискреційних повноважень, до суду з позовом про анулювання ліцензії на мовлення, передбаченою п.«б» ч.5 ст.37 Закону України від 21.12.1993 № 3759-XII «Про телебачення і радіомовлення».

КЦС ВС не продемонстрував відповідність проблеми, яку він вважає виключною правовою, кількісному критерію. Наведене в ухвалі від 27 жовтня 2021 року обґрунтування виключної правової проблеми не дає підстав прийняти справу для продовження розгляду у ВП ВС. Крім того, КЦС ВС не просив ВП ВС відступити від наведеного у зазначеній ухвалі висновку ВСУ, який він сформулював у постанові від 1.09.2015 у справі № 6-1268цс15.

Наведене КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС заяви ТОВ «Санвіта груп» про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат у справі № 300/1490/20.