ВП ВС відступила від правових висновків ВСУ та КЦС ВС щодо застосування ч. 4, 5 ст. 71 СК , ч. 2 ст. 364 ЦК, визначивши, що у спорі, в якому позивач (один із подружжя) просить суд припинити його / її (а не відповідача) право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя на майно та виплатити грошову компенсацію вартості цієї частки, немає необхідності в отриманні згоди відповідача на таке припинення права позивача, а також у внесенні відповідачем суми компенсації на депозитний рахунок суду. ВП ВС відступає: від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 30.03.2016 у справі № 6-2811цс15 і КЦС ВС від 16.06.2021 у справі № 559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток; від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 13.01.2016 у справі № 6-2925цс15 і КЦС ВС від 29.08.2019 у справі № 371/1369/15-ц висновку, що для вирішення питання про застосування ч. 2 ст. 364 ЦК юридичне значення має те, чи сплачує співвласник-відповідач, який володіє та користується спільним майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК , чи спроможний співвласник-відповідач виплатити співвласникові-позивачеві грошову компенсацію вартості його частки, і чи не буде така виплата надмірним тягарем.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від зазначеного висновку ВСУ, висловленого у постанові від 24.04.2017 у справі № 760/23169/14-ц. Термін «заява» при зверненні потерпілої особи до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди у сенсі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" слід розуміти як вимогу про відшкодування шкоди, і такі справи слід розглядати за правилами позовного провадження. При цьому не має значення назва такої вимоги, якщо з її змісту вбачаються усі складові елементи відповідно до вимог ст. 175 ЦПК. При цьому позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем - держава в особі відповідного органу. Моральна шкода у цих правовідносинах у випадках, передбачених ст. 1176 ЦК та ст. 4 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", відшкодовується особі, щодо якої допущено передбачені ст. 1 цього Закону дії без встановлення вини органу, що відповідає за відшкодування такої шкоди. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених ст. 175 ЦПК елементів у позовному провадженні.

ОП КГС ВС погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що станом на момент нового розгляду справи та ухвалення рішення відсутнє положення закону, яке б зобов’язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста. Що ж до тверджень позивача про необхідність укладення Договору, враховуючи приписи Положення про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, затвердженого рішенням Івано-Франківської міської ради від 18.10.2013 № 38, то ОП КГС ВС зазначає, що дане Положення затверджено на виконання вимог ст. 40 Закону. У зв’язку із скасуванням норми Закону про обов’язок забудовників сплачувати пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту зазначене Положення не відповідає приписам закону та не може бути взяте до уваги. З огляду на наведене ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу (шляхом уточнення) від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 09.04.2019 у справі № 911/169/18, від 29.05.2019 у справі № 911/150/18 та від 04.06.2019 у справі № 924/952/17.

Під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб’єкта, закріпленого у ч. 1 ст. 341 ГПК, необхідно враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з’ясування стану виконавчого провадження тощо). А тому стягувач, який подав до відповідного органу заяву про вчинення відповідних виконавчих дій, однак не отримав задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні незалежно від того, чи отримав він від державного виконавця певні документи виконавчого провадження або відповіді. У зв’язку із цим Суд погоджується з висновками апеляційного суду в оскаржуваній постанові, що саме з цієї дати Позивач мав дізнатися, як визначено у ст. 341 ГПК, про стверджуване ним порушення його права у спірних правовідносинах - у виконавчому провадженні з виконання Наказу у цій справі, тоді як в силу наведеної презумпції обов’язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні (п. 9.8) у Суду відсутні підстави застосовувати інший підхід в обчисленні строку, визначеного п. "а" ч. 1 ст. 341 ГПК. Ураховуючи, що Позивач у цій справі не порушував питання про поновлення процесуального строку для звернення зі скаргою у виконавчому провадженні за правилами ч. 2 ст. 341 ГПК, а відповідно і щодо поважності пропуску цього строку, тому суд першої інстанції, як і апеляційний суд не могли розглянути та не розглядали у спірних правовідносинах відповідні питання, не ухвалювали рішення щодо поновлення процесуального строку для звернення зі скаргою у виконавчому провадженні. А тому ОП КГС ВС не розглядає та не вирішує у цій справі питання щодо відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених постановах КГС ВС від 09.10.2019 та 11.10.2019 у справі № 910/22695/13.

У справі, що розглядається, вирішувався спір між двома юридичними особами про стягнення сум річних та "інфляційних втрат", а залишення Верховним Судом позову без розгляду ґрунтувалося на тому, що позивач жодного разу не з'явився в судове зсідання, хоча був належним чином повідомлений про розгляд поданого ним позову і від нього не надходило клопотань про розгляд справи за його відсутності. Таким чином, у справах, зазначених у п. п. 11, 12 даної ухвали, з одного боку, і у справі, що розглядається, - з іншого наявні принципово різні правові підстави і обставини, виходячи з яких Верховним Судом залишалися без розгляду подані у відповідних справах позови, а тому вирішення питання, порушеного в заяві Служби у цій справі, не потребує відступу від правових висновків Верховного Суду в інших справах. Питання щодо розподілу судових витрат у даній справі підлягали вирішенню виходячи з конкретних обставин, встановлених саме в цій справі.

Дії НАБУ з надання запиту до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва, дії Департаменту із внесення до обліків Генерального секретаріату Інтерполу клопотання про публікацію циркулярного повідомлення щодо міжнародного розшуку та бездіяльність посадових осіб НАБУ щодо неповідомлення повної та об’єктивної інформації до Департаменту випливають із відносин у межах розслідування кримінального провадження, а тому можуть розглядатися за правилами КПК України.

Провадження у справі закрито.

ВП ВС відступила від висновку КЦС ВС в постанові від 14.07.2020 року у справі № 466/8748/16-ц про розгляд за правилами цивільного судочинства спору, ініційованого співвласником багатоквартирного будинку, щодо затвердження кошторису ОСББ, переліку та розміру внесків на утримання будинку як такого, що зроблений без застосування до правовідносин у цій справі положень п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК про підвідомчість господарським судам спорів про створення, діяльність, управління або припинення юридичної особи. Спір про дійсність рішення установчих (загальних) зборів ОСББ, зокрема про затвердження кошторису ОСББ та розміру внесків його членів, що виник між членом ОСББ та самим ОСББ, охоплюється поняттям «управління юридичною особою» як такий, що є спором про компетенцію найвищого органу управління ОСББ приймати рішення, віднесені до його виключної компетенції. Прийняття рішення про затвердження кошторису є реалізацією господарських функцій у такому непідприємницькому товаристві його вищим органом управління – зборами ОСББ. Така діяльність найбільш наближена до корпоративних відносин. Прийняття рішення установчими зборами щодо всіх питань, віднесених до їх компетенції та виключної компетенції загальних зборів ОСББ відповідно до статей 6, 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", стосується створення та управління ОСББ як юридичною особою, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК визначає предметну юрисдикцію спору про визнання недійсним рішення установчих зборів ОСББ судам господарської юрисдикції.

Скасування загальними зборами адвокатського об’єднання свого рішення не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання такого рішення недійсним. У разі визнання рішення недійсним судом воно не створює жодних юридичних наслідків з моменту його прийняття. ВП ВС зауважує, що оскільки предметом перевірки, який обґрунтував позивач, фактично є дійсність рішення від 27.02.2014, то його скасування відповідачем, а також те, що останній не перебуває у стадії припинення, та відсутні докази передання майна відповідача на користь ГО «ЧООА», не можуть бути підставою для відмови у задоволенні відповідного позову. Скасування рішення органу управління юридичної особи цим органом не стосується періоду, який минув з моменту прийняття відповідного рішення до його скасування. У разі встановлення незаконності рішення органу управління юридичної особи таке рішення суд може визнати недійсним, що створює наслідки з моменту прийняття цього рішення. Належним способом захисту прав члена адвокатського об’єднання є вимога про визнання недійсними рішень президії та загальних зборів такого адвокатського об’єднання. ВП ВС зазначає, що адвокатське об`єднання є юридичною особою, створеною шляхом об`єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту (ч.1 ст. 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Визнання недійсним акта суб`єкта господарювання, який суперечить законодавству, є способом захисту (аб. 3 ч. 2 ст. 20 ГК). ВП ВС, виснує що відносини щодо обмеження прав членів адвокатського об`єднання, у тому числі права на користування приміщеннями й іншим майном, на базі якого було організоване місце роботи адвоката-члена цього об`єднання, не є такими, за якими чинне законодавство України унеможливлює судовий контроль.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС в постановах від 03.04.2018 у справі № 826/5325/17, від 23.05.2018 у справі № 803/728/17, від 18.06.2018 у справі № 805/1146/17-а. Правовий висновок. Процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (рішення про застосування штрафних санкцій), якщо платник не використовував процедуру досудового вирішення спору (адміністративного оскарження), визначається ч. 2 ст. 122 КАС та становить шість місяців й обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Правовідносини у справах №922/1374/20, яка переглядається, та справах, від висновку у яких висловив намір відступити КГС ВС, не є подібними.

У постанові від 07.12.2021 у справі № 905/902/20 ВП ВС зробила правові висновки виключно щодо застосування ст.ст. 48 та 64 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" у сукупності з основними положеннями про докази та доказування, наведеними у главі 5 ГПК України. Однак ВП ВС не робила власного висновку щодо застосування ч. 3 ст. 277 ЦК. Крім того, ВП ВС не вирішувала спір по суті заявлених позовних вимог та не ухвалювала остаточного судового рішення за наслідками розгляду справи, а лише скасувала постанову апеляційного суду та направила справу на новий розгляд.

З описаної судом проблематики убачається, що вона обумовлена обставинами конкретно цієї справи та пов’язана з вирішенням питання ефективного способу захисту прав позивача як боржника, позаяк постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору, яка виконується та стала передумовою ймовірного подвійного стягнення винагороди виконавцю судового рішення, не є предметом перевірки в ініційованій Куришком П. Г. справі.

ВП ВС у Постанові від 11.10.2023 у справі № 757/3572/17 відступила від висновку, викладеного в постанові від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц, шляхом його конкретизації: Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої ст. 52 цього Закону. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. ВП ВС у постанові від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц вважає, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів, а тому погоджується з аналогічними за змістом правовими висновками, викладеними в постановах ВСУ від 28.09.2016 у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), та не вбачає підстав для відступу від них. Разом із тим ВП ВС зауважує, що дійсний зміст приписів ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (ст. ст. 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів. Рішення про стягнення грошового боргу (у тому числі й присудження відсотків за договором банківського вкладу) є типовим рішенням про присудження й лише надає праву вимоги кредитора ознак безпосередньої примусовості у реалізації, нічого не змінюючи у змісті самого спірного правовідношення. ВП ВС вважає, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. Якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків по депозиту в банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів фізичних осіб. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 20.01.2016 у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), від 13.06.2016 у справі № 208/9760/14-ц (провадження № 6-1123цс16) та від 12.04.2017 у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17). Схожі висновки підтверджені в постановах ВС від 12.12.2018 у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22.08.2018 у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25.01.2018 у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17). ВП ВС вважає, що інший підхід до задоволення вимог окремих кредиторів, у тому числі вкладників, може негативно вплинути на принцип конкурсу кредиторів, на якому ґрунтується процесуальний механізм інституту неспроможності. Для запобігання виникненню випадкових переваг чи преференцій окремих кредиторів, що першими звернулись за стягненням своїх боргів, доктрина і судова практика випрацювали конкурсний процес, у якому об`єднуються разом усі конкуруючі вимоги кредиторів, а механізм їх задоволення має колективний характер. Конкурс зводить у єдиний процесуальний механізм разом усі конкуруючі вимоги кредиторів для їх задоволення з одного джерела, яким є активи неплатоспроможного боржника.

Jбставини справи, що переглядається, і справи № 6-55цс15 не є подібними. Відповідно до обставин справи № 6-55цс15 договір оренди з наступним орендарем укладено після закінчення строку договору оренди з первісним орендарем. Натомість у справі, що переглядається, такий договір з наступним орендарем укладено, а право оренди зареєстровано до закінчення договору оренди з первісним орендарем, тобто до виникнення в останнього переважного права на укладення договору на новий строк.