ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ та КАС ВС викладеного у постановах КАС ВС від 16.08.2021 у справі № 240/5019/18, від 21.03.2019 у справі № 275/383/17, від 08.05.2018 по справі № 752/17929/13-а та постановах ВСУ від 08.07.2014 року по справі № 21-277а14, від 18.06.2014 року по справі № 21-38а14, щодо зменшення відсоткового розміру суми грошового забезпечення при перерахунку пенсії, визначивши, що при перерахунку пенсії з 1.01.2018 відповідно до ст. 63 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на основі постанов Кабінету Міністрів України немає підстав для застосування механізму нового обчислення пенсії за нормами ч. 1 ст. 13 цього Закону в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців», яка застосовується саме при першому призначенні пенсії. При перерахунку пенсії змінною величиною є лише розмір грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір пенсії, натомість відсоткове значення розміру основної пенсії, яке було визначене при її призначенні, є незмінним.

КАС ВС не звернув уваги на те, що скаржниця не обґрунтовувала порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС України.

Правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого - банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків, а також може надавати кредит Фонду. НБУ, приймаючи спірну постанову, та Фонд, здійснюючи виплати, виконували функції, покладені на них чинним законодавством, і наслідки цих дій можуть спричинити виникнення також взаємних цивільних прав та обов`язків. ВП ВС зазначає, що необхідною підставою для притягнення НБУ до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Обґрунтованість виплат, які здійснювалися Фондом, залежала саме від наявності чи відсутності єдиної підстави для таких виплат - недоступності вкладів вкладникам. Виникнення у вкладників права на одержання від Фонду гарантованих виплат не означає порушення прав позивача в розумінні ст. 1173 ЦК. Так само і скасування спірної постанови НБУ не означає автоматичного поновлення банком стану, що існував до початку ініціювання процедури його ліквідації, відсутності обставин недоступності вкладів та, відповідно, незаконності одержання вкладниками гарантованих виплат від Фонду як підстави зменшення коштів Фонду. Таких доводів та доказів позовні вимоги Фонду не містять, що помилково не врахували суди попередніх інстанцій. За своєю правовою природою виплата Фондом кредиторові банку, що за рішенням НБУ підлягає виводу з ринку фінансових послуг, передбаченої законом суми як гарантованої державою частини депозитного вкладу кредитора є виконанням Фондом зобов`язань банку на користь його кредитора, і такі правовідносини регулюються положеннями ч.1 ст. 528 ЦК. У випадку скасування рішення НБУ щодо виведення банку з ринку як фінансової установи відшкодування сплачених коштів повинно відбуватися на підставі положень ст. 1212 ЦК.

ОП ККС виснувала, що ухвала слідчого судді, суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановлена в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 309 КПК може бути оскаржена в апеляційному порядку.

ОП ККС виснувала, що постанови керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого або групи слідчих, старшого групи слідчих, які здійснювали досудове розслідування, можуть бути надані прокурором та оголошені під час судового розгляду у випадку, якщо під час дослідження доказів в учасників провадження виникне сумнів у їх достовірності, з огляду на те, що ці докази було зібрано неуповноваженими особами. Якщо в суді першої інстанції це питання не ставилось, а виникло під час апеляційного чи касаційного розгляду, такі процесуальні документи можуть бути надані суду апеляційної чи касаційної інстанції в межах перевірки доводів, викладених в апеляційній чи касаційній скаргах.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, викладеного у рішенні від 18.08.2010 у справі № 6-21895св09, про те, що право власності на земельну ділянку може бути припинене тільки з підстав, визначених у ст. 140 ЗК, а використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може мати наслідком лише примусове припинення права користування земельною ділянкою. Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для припинення в судовому порядку як права власності, так і права користування нею (п. «а» ч. 1 ст. 143 ЗК).

Відступ від висновків у постановах: від 26.02.2020 року у справі № 243/2404/19-ц (провадження № 61-20134св19); від 14.04.2020 року у справі № 431/6232/18-ц (провадження № 61-17311св19); від 09.12.2020 року у справі № 243/9613/19-ц (провадження № 61-7355св20); від 16.12. 2020 року у справі № 428/12730/19 (провадження № 61-15863св20), ухвалених Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Висновок: припинення страхових виплат за життя спадкодавця з підстав, не передбачених законом, та не оскарження дій фонду спадкодавцем не зумовлює припинення вже призначених страхових виплат і не позбавляє його спадкоємців можливості спадкувати право на отримання страхових виплат. Право на такі виплати у спадкодавця зберігається і в розумінні положень статті 1227 ЦК України ці виплати вважаються такими, що належали до виплати спадкодавцю.

Постанова від 14.02.2022 Відступ від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 22.07.2020 у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також для забезпечення єдності судової практики відступ від аналогічного висновку у постанові Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 466/8968/19, провадження № 61-1188св21. Висновки: Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Постанова від 14.02.2022 Висновки: Задоволення заяви про перегляд заочного рішення та його скасування, закриття провадження у справі через значний проміжок часу й після смерті сторони у спорі, де неможливе правонаступництво, без наміру відновлення сімейних відносин в силу смерті однієї із сторін, не може вважатися виправданим при обставинах, що істотно змінились з часу ухвалення відповідного рішення (одруження позивача з іншої жінкою, народження дитини в іншому шлюбі та смерть позивача) та не відповідатиме вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та принципу юридичної визначеності.За умови, що сторона знає про смерть іншої сторони у справі, де правонаступництво є неможливим, як і відновлення сімейних відносин, поведінка сторони, яка заявила після спливу значного проміжку часу про перегляд заочного рішення з формальних підстав, є зловживанням процесуальними правами.

Постанова від 14.02.2022 Відступ від висновків у постанові Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 357/9123/18 (провадження № 61-4806св21). Висновки: При вирішенні клопотання щодо зупинення апеляційного провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, суд має враховувати приписи статті 367 ЦПК України, якою регламентується межі розгляду справи судом апеляційної інстанції й не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Прийнято відмову ТОВ "Управлінська компанія "Нова якість" Дільниця 12" від позову у справі. Визнано нечинними рішення Господарського суду Черкаської області від 10.12.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2021 у справі № 925/1091/20. Закрито провадження у справі № 925/1091/20.

ВП ВС у постанові у цій справі зазначає, що права заставодержателя у процедурі продажу активів банку у процесі його ліквідації захищаються положенням ч. 3 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за яким майно банку, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно у порядку, встановленому законодавством або договором застави, та отримати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності, який визначений Фондом. Отже, кошти отримані від продажу заставного майна, спрямовуються в акцептованому розмірі на задоволення вимог заставодержателя, який також має право звернути стягнення на заставне майно за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності. Цей Закон не містить положень, що вимагають отримання Фондом згоди заставодержателя як умови передачі заставного майна на реалізацію в процедурі ліквідації банку. Фонд у таких правовідносинах не є заставодавцем, оскільки здійснює спеціальні функції щодо задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного банку, а відсутність згоди заставодержателя та/або її відкликання не є підставою недійсності проведених відкритих торгів або скасування їх результатів. Також ВП ВС виснує, що здійснений у контексті спірних правовідносин у цій справі аналіз положень Закону, Положення щодо організації продажу активів (майна) банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 24.03.2016 № 388 у взаємозв`язку із загальними нормами цивільного законодавства дозволяє дійти висновку, що у правовідносинах з продажу активів (майна) неплатоспроможного банку у процедурі його ліквідації на торгах (аукціоні) протокол торгів, підписання якого має місце за результатами їх проведення, є за своєю правовою природою попереднім договором, за яким у сторін виникає обов`язок укласти відповідний договір купівлі-продажу у встановлений Положенням № 388 строк, і невиконання якого має наслідки для кожної зі сторін. Для переможця торгів сплата вартості лота у встановлений строк є тією умовою, яка має бути виконана до підписання договору купівлі-продажу, оскільки її невиконання має наслідком втрату ним гарантійного внеску. Натомість ухилення (невиконання обов`язку) банку від укладення основного договору купівлі-продажу з переможцем торгів за виконання тим обов`язку щодо сплати повної вартості лота та вчинення дій, що свідчать про зацікавленість в укладенні такого договору, має наслідком право переможця торгів вимагати укладення такого договору.

ВП ВС відступила від висновку , викладеного у постанові КГС ВС від 15.06.2020 у справі № 910/10006/19.Згідно з цим висновком суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами (п. 31). ВП ВС зазначає наступне: якщо до моменту відступлення права вимоги за договором іпотеки новому кредитору, сторони цей договір розірвали, а потім виник спір щодо дійсності правочину про таке розірвання, то факт укладення оспорюваного договору про розірвання договору іпотеки до моменту відступлення права вимоги за цим договором іпотеки не є перешкодою для процесуального правонаступництва кредитора. Одним із прав сторони у матеріальних відносинах (зокрема за договором іпотеки) є право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав чи інтересів (у тому числі, якщо порушення відбувається внаслідок розірвання договору іпотеки за згодою сторін). Таке право сторона може реалізувати, зокрема, у цивільних процесуальних відносинах (зокрема за позовом про визнання недійсним договору про розірвання договору іпотеки). Інакше кажучи, якщо первісний кредитор відчужив права вимоги за договорами новому кредитору, то він передав останньому і право на судовий захист відповідних прав вимоги, у тому числі тоді, якщо щодо цих прав є оспорюваний первісним кредитором правочин. Після відступлення цивільного права первісний кредитор не зберігає за собою право його судового захисту.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ОП КЦС ВС від 10.10.2019 у справі № 369/10046/18 щодо правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП, визначивши, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений ч. 2 ст. 235 КЗпП та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений ст. 117 КЗпП мають різну правову природу. Середній заробіток за ч. 2 ст. 235 КЗпП за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Середній заробіток за ст. 117 КЗпП за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою ст. 235 КЗпП позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного ч. 2 ст. 235 КЗпП. На вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП пільга щодо сплати судового збору, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗаконуУкраїни "Про судовий збір", не поширюється та застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП , перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

ВП ВС відступила від правового висновку викладеного у постановах КЦС ВС від 19.02.2020 у справі № 2-3897/10, від 05.12.2018 у справі № 643/4902/14-ц, від 31.10.2018 у справі № 201/8548/16-ц, від 15.08.2018 у справі № 190/2119/14-ц, від 21.03.2018 у справі № 6-1355/10 та постанові КГС ВС від 25.06.2019 у справі № 910/10031/13 щодо можливості заміни сторони виконавчого провадження, якщо виконавче провадження закінчене, визначивши, що в разі закінчення виконавчого провадження заявник, що звертається із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, повинен поставити перед судом питання щодо відновлення виконавчого провадження (оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження). За відсутності підстав для відновлення закінченого виконавчого провадження немає і підстави для процесуального правонаступництва. Якщо ж виконавче провадження не закінчене, але виконавчий документ був повернутий стягувачу без виконання, у його правонаступника є можливість отримати право на повторне звернення з виконавчим документом до виконання за умови дотримання строків звернення виконавчого документа до виконання. Якщо ці строки пропущені, то разом із питанням процесуального правонаступництва заявник повинен звернутися із заявою про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання. За відсутності підстав для поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання немає і підстави для процесуального правонаступництва.