ВП ВС виснує, що до повноважень КМУ не входить зміна структури грошового забезпечення, натомість приводом для перерахунку пенсій є підвищення грошового забезпечення відповідних категорій, саме розмір якого (а не його складові) може змінюватись Кабінетом Міністрів України. Абзац 3 ст. 1-1 Закону України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» містить безумовне застереження про те, що зміна умов і норм пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Отже, з огляду на визначені в ч. 3 третій ст. 7 КАС загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами оскаржувані п.п. 1, 2 Постанови КМУ від 21.02.2018 № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» та зміни до п. 5 і додатка 2 Порядку № 45 є протиправними й такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. З урахуванням вимог ст. 7 КАС, а також того, що ВС постановою від 12.11.2019 у справі № 826/3858/18 встановив, що п.п. 1, 2 Постанови № 103 та зміни до п. 5 і додатка 2 Порядку № 45 є протиправними й такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, суди у період чинності цих норм постанови Кабінету Міністрів України повинні застосовувати Закон України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (безвідносно до того, чи скасовані ці норми судом), хоч ці норми й не були скасовані на момент спірних правовідносин. ВП ВС не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що в разі коли спеціальним Законом України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачено право, форми і види пенсійного забезпечення, але не унормовано розміру й видів складових перерахунку пенсії та віднесено визначення підстав для такого перерахунку до повноважень КМУ, то підвищення розміру грошового забезпечення та/або введення додаткових видів грошового забезпечення відповідним категоріям військовослужбовців без прийняття відповідного урядового рішення не зумовляє для уповноваженого органу обов`язку вчининяти дії, спрямовані на видачу довідки для проведення перерахунку пенсії.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Спеціальний (десятиденний) строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, установлений ст. 287 КАС, є імперативним та обов’язковим для його застосування в цій категорії справ, незалежно від правового статусу суб’єктів в адміністративному процесі.

В ухвалі ККС ВС не міститься посилань на суперечливе застосування судами ч. 2 ст. 459 КПК в окресленому аспекті. ККС ВС не ухвалював рішень у розрізі порушеного питання. Між тим процесуальних перешкод для цього немає.

ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ від 31.05.2017 у справі № 6-599цс17 щодо порядку звернення з поданням державного / приватного виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, визначивши, що державний / приватний виконавець може звернутися з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у порядку, передбаченому ст. 443 ЦПК, виключно за відсутності спору про право. ВП ВС уточнила власний правовий висновок, викладений у постанові від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009 щодо процесуальної форми звернення державного / приватного виконавця за вирішенням питання про визначення частки майна боржника у спільному майні, визначивши, що в разі якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), яка подається в порядку позовного провадження, а не в порядку, передбаченому ст. 443 ЦПК. Якщо під час розгляду подання виконавця чи скарги в порядку, передбаченому ст. 443 ЦПК, суд дійде висновку про наявність спору про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає подання чи скаргу без розгляду й роз’яснює заявнику, що він має право подати позов на загальних підставах, або ж закриває провадження у справі, якщо порушені правила про юрисдикцію спору. Відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії

У випадку закриття апеляційного провадження відсутні будь-які обставини, які б унеможливлювали або нівелювали загальний принцип відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч. 3 ст. 2 ЦПК).

ВП ВС відступила від висновку щодо розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства, викладеного у її постановах від 06.06.2018 у справі № 752/5881/15-ц, від 29.08.2018 у справі № 488/1176/14-а, від 20.09.2018 у справі № 815/2551/15, від 23.01.2019 у справі № 806/5217/15, від 04.09.2019 у справі № 826/17556/16, у постановах КЦС ВС від 10.03.2021 у справі № 127/15109/18 і від 24.09.2021 року у справі № 748/303/20, а також у постановах ВСУ від 16.12.2015 у справі № 6-2139цс15 і від 02.03.2016 у справі № 6-14цс16а. Спори щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій є спорами з приводу проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної. Саме у зв`язку з останньою держава передбачила відповідні соціальні гарантії, а також порядок їх реалізації. Отже, такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів.

КП КГС ВС виклала висновок щодо застосування норм права у цих правовідносинах з врахуванням постанови КП КГС ВС від 07.10.2021 у справі № 925/1382/19 та постанови ВП ВС від 08.09.2020 у справі № 916/667/18: такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, що вже виконаний з боку продавця, який передав товар (частку), і частково виконаний з боку покупця, який прийняв товар (частку), здійснив її часткову оплату (основну частину) і в подальшому відчужив її третім особам, не направлений на відновлення порушеного майнового права продавця, оскільки повернення товару відповідно до правил ч. 4 ст. 694 ЦК є неможливим у зв’язку з відсутністю товару (частки) у власності покупця та, відповідно, є неналежним способом захисту. Способу захисту, який належним чином захистить право продавця на отримання коштів, відповідає позовна вимога про стягнення недоотриманих коштів. КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові КП КГС ВС від 07.10.2021 у справі № 925/1382/19, оскільки зазначене судове рішення прийняте за інших фактичних обставин. ОКРЕМА ДУМКА суддів Бакуліної С.В., Губенко Н.М., Кондратової І.Д.

ОП КГС ВС дійшла висновку про можливість прийняття відмови ПрАТ «ПБК «Радомишль» від касаційної скарги та закриття касаційного провадження за вказаною касаційною скаргою у справі № 906/152/21.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КГС ВС, викладеного у п. 44 постанови від 28.08.2020 у справі № 922/2081/19 як такого, що пов’язаний з встановленими обставинами у конкретній справі (про те, що податкові декларації підтверджують лише порядок оподаткування господарської операції, оскільки сам факт вчинення оподаткування не свідчить про наявність господарської операції), але вважає за доцільне його конкретизувати: податкова накладна (в залежності від фактичних обставин певної справи) може бути допустимим доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, якщо сторона, яка заперечує факт поставки вчинила юридично значимі дії: зареєструвала податкову накладну; сформувала податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом тощо, оскільки підставою для виникнення у платника права на податковий кредит є факт лише реального (фактичного) здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з метою їх використання у власній господарській діяльності.

Попередні судові інстанції, з’ясувавши відсутність доказів обставин, пов’язаних з проведенням Позивачем криголамних робіт з відповідним наданням ним у Порту послуг із забезпечення проведення таких робіт у період оголошеної у 2017 році льодової кампанії, що виключає визначені актами цивільного законодавства підстави для нарахування плати за ці послуги, - дійшли не спростованого доводами касаційної скарги висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у даній справі. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду у справах №№ 908/1488/19, 908/1489/19 та № 915/370/17.

ВП ВС неодноразово, зокрема у постановах від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 05.10.2021 у справі № 910/18647/19, від 22.09.2020 зі справи № 910/3009/18, викладала правовий висновок щодо застосування положень ч. 2 ст. 16 ЦК стосовно способу захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору у подібних правовідносинах [зокрема, Судом було констатовано, що визнання недійсними електронних торгів з продажу майна (активів), на які накладено арешт, протоколу їх проведення, а також укладеного на їх підставі договору купівлі-продажу є неналежними способами судового захисту порушених прав], і такий висновок є чітким, зрозумілим, сприяє однозначному застосуванню зазначеної норми матеріального права. З наведеного випливає, що пропонований в ухвалі Верховного Суду від 23.12.2021 з даної справи відступ від правового висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 30.11.2021 у справі № 910/7664/19, по суті, передбачає відступ від сталих правових висновків ВП ВС, які викладено в її постановах і які враховано, в тому числі, в зазначеній постанові у справі № 910/7664/19. Поряд з тим процесуальний закон не наділяє ОП КГС ВС повноваженнями щодо відступу від правових висновків ВП ВС. Водночас не вбачається й підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС (в порядку ч. 3 ст. 302 ГПК). З огляду на зазначене ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав, передбачених ч. 2 ст. 302 ГПК, для передачі справи на розгляд ОП КГС ВС, а відтак справа № 910/4210/20 разом з касаційними скаргами в ній підлягає поверненню відповідній колегії суддів КГС ВС для розгляду.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Підтвердження доказами наявності фактичних обставин є достатнім обґрунтуванням під час розгляду судом заяви про забезпечення позову в справах про оскарження постанов органів Державної служби з питань праці про накладення штрафу. Суд у кожному випадку, керуючись конкретними доказами, повинен оцінювати всі обставини в сукупності та в ухвалі про забезпечення позову навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, а також указати, у чому будуть полягати дії, спрямовані на відновлення прав позивача, оцінити складність учинення цих дій, установити, що витрати, пов'язані з відновленням прав, будуть значними.

СП КАС ВС вважає, що підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постанові від 15.07.2020 у справі № 240/10153/19 відсутні. Зміна правового регулювання у спірних правовідносинах об'єктивно зумовлює інше вирішення цієї категорії справ. Тобто, ця справа та справа № 240/10153/19 у таких умовах не є співставними. СП КАС ВС враховує, що ст. 347 КАС не містить положень, як діяти палаті у випадку встановлення порушення порядку для передачі справи на її розгляд. Однак при застосуванні таких повноважень як повернення справи відповідній колегії суддів для розгляду, палата враховує, що ЄСПЛ, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, може ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. У випадку такого застосування закону суд повинен надати чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень.

Аналіз спірних правовідносин у справі № 480/5496/20, у якій ВС ухвалено постанову від 10.09.2021 та висловлено відповідний правовий висновок, свідчать про те, що позовні вимоги у цій справі відмінні у порівнянні із справою, яка розглядається. Відтак є недоцільним розгляд цієї справи СП КАС ВС, у зв'язку із чим вона підлягає поверненню відповідній колегії КАС.

БП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права: Щодо особливостей правового регулювання інституту неплатоспроможності фізичних осіб У судових процедурах неплатоспроможності фізичної особи скористатися правом на реабілітацію заслуговує лише чесний і сумлінний боржник, тому до боржника - фізичної особи за приписами Книги четвертої КУзПБ установлено спеціальні вимоги до його добросовісності, інше б суперечило засадам цивільного законодавства, зокрема таким, як добросовісність у здійсненні відповідного права та недопустимість зловживання правом (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 13 ЦК). За змістом приписів ст. 116, 119, 123, 125, 126, 128 КУзПБ щодо вимог до боржника та процесуальних наслідків їх невиконання, законодавець означив принцип добросовісної поведінки боржника - фізичної особи, за яким право на звільнення від боргів та відновлення платоспроможності у судових процедурах неплатоспроможності фізичної особи набуває лише добросовісний боржник, який не за своїм неправомірним умислом потрапив у стан неплатоспроможності, сумлінно виконує обов'язки боржника та не приховує обставин, що можуть вплинути на розгляд справи чи задоволення кредиторських вимог, при цьому демонструє дієве прагнення до компромісу з кредиторами щодо умов реструктуризації боргів та в межах об'єктивних можливостей вживає заходів до задоволення їх вимог. Щодо ролі арбітражного керуючого у справі про неплатоспроможність фізичної особи У судовій процедурі реструктуризації боргів боржника роль арбітражного керуючого є ключовою, адже за ч. 1 ст. 126 КУзПБ саме йому належить подати суду на затвердження план реструктуризації боргів боржника, відтак керуючий реструктуризацією зобов'язаний забезпечити розроблення такого плану відповідно до вимог ст. 124 КУзПБ та з урахуванням економічно обґрунтованих пропозицій сторін, а також у встановлені строки подати його на схвалення зборам кредиторів та для затвердження - суду. Щодо закриття провадження у справі про неплатоспроможність в межах судової процедури реструктуризації боргів боржника Системне тлумачення положень ст. 90, 123, 126, 128, 129 КУзПБ у взаємозв'язку зі ст. 2, 113 КУзПБ приводить до висновку, що закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи під час судової процедури реструктуризації боргів боржника можливе: - зі спеціальних підстав, визначених ч. 7 ст. 123 КУзПБ, ч. 11 ст. 126 КУзПБ; - із загальних підстав, визначених пунктами 1 - 8 ч. 1 ст. 90 КУзПБ (тією мірою, якою ці підстави можуть стосуватися боржника - фізичної особи); - в інших випадках, передбачених законом (п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ), зокрема визначених п. п. 1 - 7 ч. 1 ст. 231 ГПК в тих межах, що стосуються судової процедури неплатоспроможності фізичної особи. Враховуючи, що основним призначенням ч. 7 ст. 123 КУзПБ є припинення реабілітації очевидно недобросовісного боржника та можливість її застосування з власної ініціативи суду, господарський суд не може залишити поза увагою обставини, які вказують на наявність підстав для закриття провадження у справі за цією нормою, тому з власної ініціативи, зокрема розглядаючи інформацію керуючого реструктуризацією про результати перевірки майнового стану боржника або вирішуючи питання про перехід до судової процедури погашення боргів, зобов'язаний перевірити такі обставини та надати їм юридичну оцінку, про що зазначити у відповідному судовому рішенні. Виокремивши певний перелік підстав для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи у ч. 7 ст. 123 КУзПБ, законодавець у абз. 5 цієї норми акцентує на спеціальних наслідках її реалізації - неможливості протягом року повторно скористатися судовою процедурою неплатоспроможності для очевидно недобросовісного боржника. Тому, перелік підстав для закриття провадження у справі за ч. 7 ст. 123 КУзПБ слід тлумачити як вичерпний лише в аспекті застосування передбачених цією ж нормою обмежувальних наслідків такого закриття. Само по собі клопотання зборів кредиторів про закриття провадження/перехід до наступної судової процедури, за відсутності передбачених спеціальним законом підстав та обставин, не може бути достатньою та безумовною підставою для задоволення господарським судом такого клопотання. Порівняльний аналіз положень ч. 11 ст. 126 КУзПБ з іншими нормами, що регламентують закриття провадження на стадії реструктуризації боргів свідчить про те, що хоча ці норми частково кореспондуються між собою, проте не є тотожними за ступенем імперативності, колом ініціаторів та передумовами їх застосування. Такі відмінності дають підстави для висновку, що неподання погодженого боржником і схваленого кредиторами плану реструктуризації боргів боржника протягом трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів може бути самостійною підставою для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи відповідно до ч. 11 ст. 126 КУзПБ. Сам по собі факт недосягнення мети судової процедури реструктуризації боргів не є обов'язковою підставою для припинення реабілітації боржника у справі про відновлення платоспроможності фізичної особи, адже за змістом ч. 11 ст. 126 КУзПБ у такому випадку закриття провадження у справі є лише одним з варіантів вирішення господарським судом питання щодо подальшого руху справи. Добросовісність боржника - фізичної особи є визначальним критерієм для оцінки обставин і підстав з якими КУзПБ пов'язує можливість альтернативного вирішення господарським судом питання щодо подальшого руху справи, зокрема закриття провадження про неплатоспроможність фізичної особи. Тому, обставини, що свідчать про недобросовісну поведінку боржника у сукупності з іншими обставинами справи підлягають врахуванню господарським судом при ухваленні рішення про закриття провадження у справі, замість переходу до процедури погашення боргів боржника. Логічне та філологічне тлумачення ч. 11 ст. 126 КУЗПБ у взаємозв'язку з п. 2 ч. 4 ст. 122 КУзПБ приводить до висновку, що за їх приписами на господарський суд покладено обов'язок розглянути та вирішити питання щодо подальшого руху справи після спливу тримісячного строку з дня введення процедури розпорядження майном, зокрема у разі неподання на затвердження плану реструктуризації боргів боржника, а словосполучення "має право прийняти рішення" вказує на дискрецію господарського суду при вирішенні цього питання в межах диспозиції ч. 11 ст. 126 КУзПБ. У разі неподання до господарського суду протягом трьох місяців погодженого боржником і схваленого кредиторами плану реструктуризації боргів боржника, суд, після спливу цього строку повинен у судовому засіданні з'ясувати позиції сторін та крізь призму судового контролю оцінити за наявними у матеріалах справи доказами причини недосягнення мети судової процедури реструктуризації боргів. Враховуючи, що у ч. 11 ст. 126 КУЗПБ конкретизовано лише момент, з якого вона підлягає застосуванню господарським судом, реалізація цієї норми можлива після спливу трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів боржника та до звершення цієї судової процедури, зокрема безпосередньо перед вирішенням господарським судом питання про визнання боржника банкрутом та перехід до судової процедури погашення боргів в порядку ч. 1 ст. 130 КУзПБ. Приписи ч. 1 ст. 130 КУзПБ не повинні застосовуватися суто формально та зводитися до підрахунку строків чи встановлення відсутності/наявності рішення зборів кредиторів про схвалення плану реструктуризації боргів боржника без встановлення господарським судом обставин справи, перевірки дотримання процесуальних гарантій реалізації прав і захисту інтересів сторін, а також з'ясування підстав для закриття провадження у справі, зокрема за ч. 7 ст. 123, ч. 11 ст. 126 КУзПБ. За змістом абз. 2 ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 130 КУзПБ процедура погашення боргів боржника вводиться у справі про неплатоспроможність фізичної особи одночасно з визнанням банкрутом боржника, тобто у разі встановлення ознак неплатоспроможності боржника, яка є обов'язковою підставою для визнання боржника банкрутом та переходу до судової процедури погашення боргів, зокрема в порядку ч. 1 ст. 130 КУзПБ, а відсутність ознак неплатоспроможності боржника матиме наслідком закриття провадження у справі на підставі п. 8 ч. 1 ст. 90 КУзПБ.