БП КГС ВС зазначила, що системне тлумачення ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 45, ч. 1 ст. 122 КУзПБ приводить до таких висновків: - змістом грошового зобов'язання є документально підтверджене кредитором право вимоги і кореспондуючий йому обов'язок боржника здійснити платіж, тобто вчинити дію (дії) з передачі певної суми грошей (можливість їх вираження саме в грошових одиницях є визначальною для таких зобов'язань) незалежно від підстав виникнення такого обов'язку, перелік яких не є вичерпним та може виникати в різних видах правовідносин, що можуть мати як приватноправовий, так і публічно-правовий характер; - визначаючи сутність грошових зобов'язань боржника у процедурі банкрутства, законодавець прямо передбачив виключний перелік виплат з боку боржника, які не охоплюються змістом відповідної категорії майнових зобов'язань. Сплата основної винагороди є обов'язком (зобов'язанням) боржника перед приватним виконавцем, в силу закону охоплюється змістом грошових зобов'язань боржника у процедурі банкрутства, визначених в абз. 5 ч. 1 ст. 1 КУзПБ, і за певних умов може бути вимогою приватного виконавця (кредитора) щодо грошових зобов'язань до боржника (боржника у виконавчому провадженні). Аналіз положень ст. 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" приводить до таких висновків: - сума основної винагороди приватного виконавця, що визначена ним у постанові при відкритті виконавчого провадження, фіксує розрахунок такої винагороди на час відкриття виконавчого провадження та не є сумою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками виконання рішення, зокрема у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа; - саме лише існування постанови про стягнення винагороди приватного виконавця, винесеної при відкритті виконавчого провадження, не означає безумовного та гарантованого стягнення основної винагороди з боржника у визначеному в такій постанові розмірі, адже вона не надає права приватному виконавцю стягувати розраховану ним на час відкриття виконавчого провадження суму винагороди без повного чи часткового фактичного виконання рішення. Системне тлумачення абз. 5 ч. 1 ст. 1 КУзПБ та ч. 1-7 ст. 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", ч. 1 ст. 42, ч. 1-2 ст. 45, ст. 46 Закону України "Про виконавче провадження", п. 19 постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 "Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця" приводить до висновку, що грошове зобов'язання боржника як особи, неспроможної виконати свої грошові зобов'язання зі сплати основної винагороди приватного виконавця, обумовлено законодавцем фактичним стягненням приватним виконавцем з боржника суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом і виникає у пропорційній сумі до фактично стягнутої у випадку відсутності у боржника коштів на сплату основної винагороди приватного виконавця в межах виконавчого провадження.

ВП ВС відзначає, що підстави позову, предмет позову та фактичні обставини справи № 922/1978/16 (922/2045/21), що формують зміст правовідносин та впливають на застосування норм права, не є подібними справі № 509/1157/18, від висновків якої КГС ВС вважає за необхідне відступити. Крім того, у справі № 509/1157/18 не встановлені фактичні обставини та направлено справу на новий розгляд для дослідження обставин, що пов`язані з добросовісністю/недобросовісністю дій. Як у справі № 523/7609/17, так і у справі № 509/1157/18 КЦС ВС не було зроблено правових висновків у контексті недобросовісності іпотекодержателя. В ухвалі КГС ВС від 02.06.2022 по справі № 922/1978/16 (922/2045/21) не зазначено, від висновку щодо застосування якої норми права колегія суддів має намір відступити.

Оскільки прийнятими по суті спору у цій справі судовими рішеннями питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося, ВП ВС дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі. Також з матеріалів справи вбачається, що до касаційної скарги ОСОБА_1 приєдналося ПрАТ «Ірокс». З огляду на висновок ВП ВС про закриття касаційного провадження у справі № 32/77т за касаційною скаргою ОСОБА_1, який не набув у цій справі статусу учасника провадження, ПрАТ «Ірокс» не наділене процесуальним правом приєднатися до касаційної скарги особи, яка не має права на касаційне оскарження судових рішень у справі № 32/77т. А викладені у заяві про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 доводи не можуть розглядатися касаційним судом окремо від касаційної скарги, на приєднання до якої таку заяву подано, виходячи із принципу диспозитивності господарського судочинства.

БП КГС ВС виснувала, що спеціальними нормами ст. 34 КУзПБ, аналогічно ст. 95 Закону про банкрутство, визначено можливість застосування у справах про банкрутство інституту солідарної відповідальності як інструменту доктрини "lifting the corporate veil" ("підняття корпоративної вуалі"). Відмінністю правового регулювання таких правовідносин вказаними нормативними актами є те, що норми КУзПБ передбачають можливість покладення відповідальності боржника перед кредиторами на його керівника, у той час, коли положеннями Закону про банкрутство було визначено ширший суб'єктний склад носіїв такого обов'язку, оскільки окрім керівника, до таких осіб було віднесено власника майна боржника (уповноважену ним особу) та голову ліквідаційної комісії (ліквідатора). Також вказаний Закон не містив положень про відповідальність за незвернення боржника до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі загрози неплатоспроможності. Аналіз положень Закону про банкрутство та КУзПБ, які регулюють умови та порядок покладення солідарної відповідальності на відповідних осіб, дає підстави для висновку, що застосування інституту солідарної відповідальності без здійснення судової процедури банкрутства юридичної особи є неможливим. Аналогія закону у таких правовідносинах не застосовується. Водночас, у випадку встановлення судами факту такої поведінки керівника (ліквідатора) боржника, яка була спрямована на ухилення від погашення кредиторської заборгованості та полягала у порушенні встановленого нормами ЦК порядку та процедури добровільної ліквідації за рішенням власника, порушене право кредитора підлягає судовому захисту. Зважаючи на характер правовідносин, якщо ліквідація юридичної особи за рішенням власника відбулася із порушенням вимог ч. 3 ст. 110 ЦК, ч. 1 ст. 95 Закону про банкрутство, що призвело до порушення прав та інтересів кредитора, майнові вимоги якого внаслідок таких дій залишились незадоволеними, то належним способом захисту прав та інтересів цього кредитора буде звернення до господарського суду із позовом про скасування запису в ЄДР (рішення реєстратора) про припинення цієї юридичної особи з підстав порушення порядку та процедури її ліквідації. При цьому, у випадку, якщо судом адміністративної юрисдикції здійснено розгляд справи за позовом такого кредитора про визнання протиправним та скасування запису про припинення боржника з підстав порушення порядку його ліквідації, а за результатом розгляду спору ухвалено судове рішення про відмову у позові (що набрало законної сили), то вказані обставини унеможливлюють згідно вимог п. 2 ч. 1 ст. 175 ГПК звернення до господарського суду з аналогічним позовом з тих же підстав. У такому разі, суд має виходити з того, що кредитор, майнові вимоги якого залишились незадоволеними внаслідок припинення боржника, яке відбулось із порушенням порядку і процедури його добровільної ліквідації, не позбавлений права звернутись до господарського суду із позовом про відшкодування збитків особами, які приймали рішення та здійснювали ліквідацію такої юридичної особи - боржника. При цьому, такі вимоги кредитора підлягають розгляду із дослідженням судом визначених загальними нормами права (ЦК) підстав щодо відшкодування позадоговірної шкоди, тобто встановлення наявності складу цивільного правопорушення.

У Постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 ВП ВС відступила від висновків, сформульованих у постанові від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) щодо неефективності вимог про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу як способу захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, зазначивши наступне. "Під час розгляду спору щодо відчуженого на аукціоні у справі про банкрутство майна у з’ясуванні питання ефективності обраного способу захисту порушених прав необхідним є урахування характеру та природи правовідносин між сторонами на момент виникнення спору. У правовідносинах з повернення відчуженого майна на аукціоні у справі про банкрутство відновлення порушеного права позивача здійснюється у різні способи, зокрема: − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство майно боржника перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є пред’явлення позову про визнання недійсними результатів аукціону; - якщо за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є пред’явлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у випадку повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону); − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство відчужено майно, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст. 387, 388 ЦК". У Постанові ВП ВС від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 ВП ВС дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача. Натомість виснувала про ефективність у спірних правовідносинах саме вимоги про витребування заставного майна на користь боржника. З огляду на висновок у цій справі про належний та ефективний спосіб захисту у спірних правовідносинах, який позивач не застосував, у цій справі немає підстав для відступу від сформульованого у постанові від 05.06.2018 у справі № 543/730/14-ц висновку про те, що для виконання ухвали суду про забезпечення позову не має юридичного значення її перебування на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб.

БП КГС ВС виснувала про застосування норм права: Ініціюючий кредитор, який першим подав заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, у разі обґрунтованості такої заяви, має леґітимні очікування щодо призначення арбітражного керуючого, який зазначений у його заяві, що прямо узгоджується з положеннями п. 2-1 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ. Враховуючи приписи абз. 1 ч. 3 ст. 34, ч. 8 ст. 39 КУзПБ, можна стверджувати, що ініціюючий кредитор, який першим подав заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство, у разі обґрунтованості такої заяви, має леґітимні очікування щодо того, що в ухвалі про відкриття провадження у справі про банкрутство будуть зазначені його кредиторські вимоги з визначенням у такій ухвалі їх розміру. Одночасний розгляд заяв про відкриття провадження у справі про банкрутство, який передбачений ч. 4 ст. 39 КУзПБ полягає у тому, що у разі коли до проведення підготовчого засідання до господарського суду від різних кредиторів надійшло декілька заяв про відкриття провадження у справі про банкрутство щодо одного і того боржника, господарський суд у підготовчому засіданні розглядає заяву, яка надійшла першою, і лише після встановлення необґрунтованості (необхідності повернення без розгляду) першої заяви розглядає по суті наступні заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство. Наведене свідчить про те, що приписи ч. 5 ст. 38, ч. 4 ст. 39 КУзПБ визначають порядок дій господарського суду у підготовчому засіданні на розгляді якого перебувають декілька заяв про відкриття провадження у справі про банкрутство щодо одного і того боржника, що надійшли від різних кредиторів за умови, коли одна з заяв (яка подана першою) повертається без розгляду. Приписи ст. 38 КУзПБ не визначають у якості підстави повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство обставину обґрунтованості раніше поданої заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство до заяв, які подані пізніше. Оскільки заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, які подані пізніше, не підлягають розгляду по суті у підготовчому засіданні у зв'язку з обґрунтованістю раніше поданої заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, а також беручи до уваги те, що такі заяви, у відповідності до ч. 1 ст. 38 КУзПБ, не можуть бути повернуті без розгляду, з урахуванням того, що у вказаних заявах зазначаються, на виконання вимог абз. 1 ч. 3 ст. 34 КУзПБ, відомості про розмір вимог кредитора до боржника, для дотримання приписів ч. 2 ст. 47 КУзПБ, слід призначати до розгляду у попередньому засіданні грошові вимоги кредиторів до боржника, що містяться в приєднаних до матеріалів справи заявах про відкриття провадження у справі про банкрутство, які надійшли пізніше. ОКРЕМА ДУМКА судді Васьковського О. В. ОКРЕМА ДУМКА судді В. Пєскова

ВП ВС відступила від відступила від висновку, викладеного у постановах КЦС ВС від 11.07.2018 у справі № 335/13421/15-ц і від 22.05.2019 у справі № 201/10980/16-ц, щодо вирішення колізії між приписами ст. 1198 ЦК та ст. 25 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» на користь останніх, вказавши, що приписи ЦК мають пріоритет перед приписами будь-яких інших законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК. Колізію між приписами абз. 1 та 3 ч. 1 ст. 25 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і ч. 1 ст. 1198 ЦК слід вирішувати на користь застосування приписів ст. 1198 ЦК.

В ухвалі колегії суддів ККС ВС не наведено переконливих мотивів тому, що правова проблема, яку сформульовано, набула таких ознак виключності, які позбавляють суд касаційної інстанції самостійно вирішити її у межах кримінального провадження. ККС ВС не ухвалювалось жодного судового рішення з приводу обчислення строків досудового розслідування у правовідносинах, подібних тим, які виникли у даному кримінальному провадженні. Правових перешкод для цього кримінальне процесуальне законодавство не містить.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС: - в постанові від 05.11.2018 у справі № 822/2687/17, щодо нарахування у 2016, 2017 роках грошового зобов'язання з транспортного податку; - в постанові від 02.11.2021 у справі № 825/1903/17, щодо порушення податковим органом строків прийняття і надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення, встановленого пп. 267.6.2 п. 267.6 ст. 267 ПК. Правовий висновок. Під час уналежнення моделі автомобіля до визначених Міністерством економічного розвитку і торгівлі України об’єктів для оподаткування транспортним податком виправданим є застосування загальноприйнятого позначення об’єму двигуна в літрах, а не його детальних технічних характеристик у кубічних сантиметрах, оскільки цього достатньо для ідентифікації автомобіля. Такий підхід відображає економічні характеристики автомобіля, і відхилення на декілька тисячних від застосованого Міністерством економічного розвитку і торгівлі України показника в літрах об’єму двигуна не вказує на те, що відповідний автомобіль не є об’єктом оподаткування, оскільки це не впливає на його середньоринкову вартість.

ОП КГС ВС відступила від висновків щодо застосування, зокрема ст. 137 ГПК, про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, викладених у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/1478/19, від 16.12.2019 у справі № 904/3459/19 та від 28.05.2021 у справі № 10/5026/290/2011(925/1502/20). Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов’язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову. При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним. Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією для позивача того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог. Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів, боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.

Здійснивши аналіз обставин, встановлених судами у справах № 913/14/21 та № 913/18/21, з яких виходили суди при формуванні висновків щодо наявності/відсутності вини відповідача у неналежному виконання договірних зобов’язань з повної поставки товару, ОП КГС встановила, що ці обставини у зазначених справах є різними, отже ОП КГС ВС не вбачає наявності проблеми у застосуванні положень ст. 614 ЦК. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О. Р.

З огляду на положення чинного законодавства щодо обов’язковості умов укладеного між сторонами договору, з урахуванням положень Закону України "Про ринок природного газу", в якому визначені істотні умови договору про постачання природного газу, зокрема, порядок відшкодування та визначення розміру збитків, завданих внаслідок порушення договору постачання, а також здійснення постачальником нарахування збитків за формулою та в порядку, визначеному договором та Правилами постачання природного газу, та здійснення належного повідомлення споживача про заподіяння та нарахування збитків шляхом складання та направлення акта-претензії, постачальник природного газу має право на відшкодування споживачем збитків за перевищення/зменшення фактично спожитого обсягу природного газу, що відрізняється від замовленого споживачем обсягу. У цьому випадку позивачем не надано доказів на підтвердження реальності понесення останнім збитків та не доведено втрат, спричинених відхиленням відповідачем від обумовлених обсягів спожитого природного газу з підстав його необґрунтованих дій.

КП КГС ВС уточнює висновки, зроблені у постановах КГС ВС від 04.03.2021 у справі № 910/2483/18, від 17.02.2021 у справі № 905/1926/18, від 18.02.2021 у справі № 908/3492/19, від 28.04.2021 у справі № 910/12591/18, і зазначає, що поняття "справедлива вартість" означає не конкретну грошову суму (величину), а дотримання емітентом (наглядовою радою) передбаченого законом порядку визначення ринкової вартості акцій, який передбачає необхідність обрання найбільшої вартості, якщо ринкова вартість може бути розрахована за різними підходами та методами, та за відсутності вирішального впливу мажоритарного акціонера на рішення наглядової ради, яка обирає суб’єкта оціночної діяльності та затверджує ринкову вартість акцій, визначену таким суб’єктом. Наглядова рада може вважатися такою, що не знаходиться під впливом мажоритарного акціонера у випадку наявності у її складі незалежних директорів, які становлять більшість від такого складу на момент ухвалення рішення про затвердження ринкової вартості акцій. Тобто при сквіз-ауті ціною викупу має бути не середня ринкова (біржова) ціна, а найбільша з існуючих на ринку та визначених експертом за допомогою різних методів, і саме така ціна має вважатися справедливою. Саме через те, що ціна акцій міноритарних акціонерів на фондовому ринку є зазвичай дуже низькою, особливого значення для визначення справедливої вартості набуває проведення оцінки вартості акцій незалежним оцінювачем відповідно до вимог ст. 8, 65-2 Закону "Про акціонерні товариства" або шляхом проведення судової експертизи (якщо така вартість визначається судом). КП КГС ВС вважає, що мажоритарний акціонер фактично купує не міноритарний пакет акцій як такий, а контроль над товариством в цілому (право на витискання міноритаріїв незалежно від їх волі та згоди), тому оцінці для визначення справедливої вартості 1 акції підлягає 100% пакет акцій акціонерного товариства, а не міноритарний пакет. Усуваючи розбіжності у судовій практиці, КП КГС ВС вважає за необхідне уточнити правові висновки щодо застосування ст. 8 та 65-2 Закону "Про акціонерні товариства", які містяться у постановах від 16.02.2021 у справі № 910/8714/18 та від 17.02.2021 у справі № 905/1926/18,таким чином, що: - при визначенні ринкової (справедливої) вартості акцій оцінці підлягає 1 акція у 100% пакеті акцій (оцінка цілісного майнового комплексу товариства), а не у міноритарному пакеті, - у зв’язку з цим має бути обов’язково застосований Національний стандарт № 3, який передбачає застосування трьох методів оцінки, включно з майновим, а також Методика комплексних експертних досліджень визначення вартості акцій підприємств, зареєстрована в Міністерстві юстиції 29.01.2016 відповідно до Порядку ведення Реєстру методик проведення судових експертиз, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.10.2008 № 1666/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 02.10.2008 за № 924/15615 (реєстраційний номер Методики 0.1.18); - майновий метод оцінки має бути обов’язково застосований поряд з іншими методами оцінки; - не підлягає застосуванню контрольна знижка, передбачена Національним стандартом №1. КП КГС ВС вважає за необхідне уточнити правову позицію, викладену у постановах КГС ВС від 18.02.2021 у справі № 908/3492/19, від 16.02.2021 у справі № 910/8714/18: такий спосіб захисту як визнання недійсним рішення наглядової ради про затвердження ринкової вартості акцій для процедури сквіз-ауту є належним, але він є неефективним у випадках, коли акціонер звернувся з позовом про визнання недійсним рішення наглядової ради після вчинення відповідного правочину щодо примусового викупу акцій згідно зі ст. 65-2 Закону "Про акціонерні товариства" і просить визнати право на компенсацію, стягнути суму компенсації або стягнути збитки, завдані викупом акцій по несправедливій (заниженій) вартості. Отже, захист інтересів колишнього міноритарного акціонера відбувається іншими способами компенсаційного характеру, які не вимагають визнання недійсним рішення наглядової ради, яке було ухвалено в процедурі сквіз-аут і є складовою частиною цієї вже завершеної процедури, внаслідок якої вже був вчинений правочин з викупу. ОКРЕМА ДУМКА судді Кролевець О.А.

КП КГС ВС дійшла висновку, що при розгляді позовних вимог про визнання недійсними рішень органів управління господарських товариств суд має враховувати належність товариства до підприємств оборонно-промислового комплексу і завдань, які покладені на підприємства цього комплексу в особливий період, включаючи період воєнного стану, запроваджений відповідно до Закону "Про оборону України", неприпустимість блокування господарської діяльності таких товариств. Під час нового розгляду справи господарському суду потрібно встановити: - в чому полягає порушення права або законного інтересу позивача як акціонера та члена наглядової ради оскаржуваними рішеннями та можливість захисту або відновлення цього права шляхом визнання недійсними оскаржуваних рішень наглядової ради, - наслідки визнання недійсним рішення для ВАТ "Меридіан" як підприємства оборонно-промислового комплексу України з урахуванням особливого періоду, запровадженого відповідно до Закону "Про оборону України", - наявність / відсутність фактів, що свідчать про блокування позивачем внесення змін до статуту для приведення його у відповідність до вимог Закону "Про акціонерні товариства", - наявність / відсутність фактів, що свідчать про суперечливу поведінку позивача як члена наглядової ради (участь у роботі наглядової ради, незважаючи на її стверджувану неправомочність та обмеженість компетенції, вибірковість оскарження рішень наглядової ради).

КГС ВС не звернув уваги на те, що Скаржниця не обґрунтувала порушення судами правил предметної чи суб’єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах, що відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК України є випадком, за якого справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС. При цьому наявність посилань у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах ВП ВС від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18, від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 та від 12.02.2019 у справі № 911/414/18, не може вважатись дотриманням вимог п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК України, а КГС ВС може самостійно врахувати зазначені висновки, релевантні у цій справі. Схожі висновки викладені в ухвалах ВП ВС від 18.05.2021 у справі № 640/24049/19, від 02.03.2021 у справі № 361/3865/19 та від 30.06.2021 у справі № 914/1992/20.