Відступ від висновків щодо можливості ретроспективного застосування Закону України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" судом апеляційної (касаційної) інстанції, який набув чинності після розгляду справи судом першої інстанції, а також врахування його положень судом першої інстанції при новому розгляді справи, викладених у постановах КГС ВС від 13.08.2025 у справі № 927/432/19 та КЦС ВС від 04.06.2025 у справі № 522/9654/19. Натомість колегія суддів КЦС ВС пропонує зробити висновок про те, що: «аналіз змісту положень Закону України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" дозволяє зробити висновок, що законодавець надав окремим положенням вказаного Закону зворотну дію, зокрема, в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом; зворотна дія відповідним нормам встановлена лише щодо справ, які розглядаються судами першої інстанції, до дня ухвалення судом рішення; з урахуванням змісту ч. 4 ст. 49 ЦПК, таке застосування не допускається у разі прийняття судом першої інстанції справи до свого провадження після її направлення апеляційним або ВС на новий розгляд».

Відступ від висновку щодо застосування норм статей 55, 442 ЦПК України (аналогічні норми закріплені у статтях 52, 334 ГПК України, що застосовані судами у цій справі), викладеного в раніше ухвалених постановах КЦС ВС від 01.09.2021 у справі № 522/6949/15-ц, від 01.12.2021 у справі № 619/852/20, від 14.02.2024 у справі № 607/9268/17.

Відступ від висновку про застосування ч. 3 ст. 91 та ст. 241 ЦК у питанні обізнаності контрагента із повноваженнями особи, яка підписує договір, викладеного у постанові ВП ВС від 13.03.2024 у справі № № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22), про те, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту товариства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони цього договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Відступ від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) згідно з яким: «право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" виникає в особи у випадку повної реабілітації». Натомість колегія суддів КЦС ВС пропонує зробити висновок про те, що: «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального висновку по частині обвинувачення за умови наявності підстав встановлених законом».

Відступ від висновку, викладеного у постанові КАС ВС від 13.11.2018 у справі № 914/18/14, відповідно до змісту якого: «застосування податкової пільги, передбаченої п. 197.15 ст. 197 ПК, залежить від виконання певних умов як то: суб`єкти підприємницької діяльності мають бути визначені як забудовники та виконавці регіональної цільової програми будівництва у паспорті такої програми; земельні ділянки, на яких здійснюються відповідне будівництво, мають бути включені до переліку регіональної цільової програми; будівництво має відповідати вимогам щодо фінансування та технічних умов будівництва, визначеним у спеціальному законодавстві», який КАС ВС сформував керуючись роз`ясненнями Міністерства доходів і зборів України від 17.12.2013 № 17671/6/99-99-19-04-02-15.

Відступлення від висновків, викладених у Постанові ККС ВС від 28.04.2025 у справі № 129/3193/19 про те, що спосіб долучення доказів, здобутих у результаті проведення слідчих дій під час досудового розслідування в іншому кримінальному провадженні, а саме на підставі статей 163, 164 КПК, не є отриманням таких доказів у порядку, встановленому вказаним Кодексом, оскільки цей спосіб стосується не збирання доказів, а заходів забезпечення кримінального провадження відповідно до положень Глави 10 КПК. Таким чином, рішення судів про визнання належними та допустимими доказів, здобутих хоч і за допомогою рішення слідчого судді, але у спосіб визначений кримінальним процесуальним законом як захід забезпечення кримінального провадження, не відповідає вимогам КПК та є передчасним. Натомість колегія суддів ККС ВС має протилежну позицію та вважає, що хоча процедура залучення доказів і процесуальних документів з іншого кримінального провадження шляхом тимчасового доступу до речей та документів і не є досконалою, проте позиція ВС із цього питання є достатньо сталою.

Відступлення від висновків: щодо застосування ч. 4 ст. 12 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна», викладених у постанові КГС ВС від 04.08.2021 у справі № 922/89/20, з одночасним висновком, що: «положеннями ст. 12 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна» передбачені певні обмеження щодо здійснення відповідних дій органами управління об’єктом приватизації без згоди органів приватизації з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу підприємства і до переходу права власності до покупця або припинення приватизації, у тому числі щодо розпорядження майновими правами об’єкта приватизації. Зазначені обмеження діють до завершення приватизації об’єкта. За загальним правилом такі правочини є оспорюваними, крім правочинів укладених у період з дати підписання договору купівлі-продажу до переходу права власності до покупця, які є нікчемними згідно з частиною четвертою ст. 12 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна»»; щодо застосування ст. 28 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна», ч. 2 ст. 191 ЦК України, викладених у постанові КЦС ВС від 18.12.2024 у справі № 613/620/21, та зробити висновок, що: «відповідно до законодавства України до складу державного або комунального підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, а також інші права, якщо інше не встановлено договором або законом, зокрема і на орендовані земельні ділянки, а правонаступництво у зв’язку з приватизацією державного підприємства як єдиного майнового комплексу обмежується лише правом постійного користування земельною ділянкою, якщо інше не передбачено договором оренди землі або умовами договору між продавцем і покупцем»; щодо визначення юрисдикційної належності подібних справ щодо приватизації державного майна, які виникли у спорі щодо правомірності відчуження органами управління об`єктом приватизації державного майна (майнових прав) поза межами приватизаційної процедури, які викладені у постановах КЦС ВС від 18.10.2023 у справі № 613/734/21 та від 18.12.2024 у справі № 613/620/21.

Відступ шляхом уточнення від висновку, викладеного в постанові КЦС ВС від 26.07.2023 у справі № 454/2498/19 (провадження № 61-10410св22), про наявність підстав для витребування земельних ділянок державної власності на користь держави в особі органу Державної прикордонної служби (у цьому випадку - Львівського прикордонного загону Державної прикордонної служби (військової частини № 2144), який може бути лише постійним користувачем земельної ділянки.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 10.02.2022 у справі № 530/1562/20 про те, що суд фактично не надав можливості особі, щодо якої застосовані примусові заходи медичного характера, виступити з промовою у судових дебатах та позбавив його права звернутися до суду з останнім словом. Таким чином, суд першої інстанції у зв`язку з позбавленням особи можливості виступити в судових дебатах та останнім словом не забезпечив сторонам необхідних рівних умов для реалізації їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, чим порушив принципи рівності та змагальності сторін, що з огляду на практику ЄСПЛ, не узгоджується з положеннями ст. 6 Конвенції щодо забезпечення справедливого судового розгляду. Такі порушення, відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК, є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне і обґрунтоване рішення, та такими, які згідно з п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції. Оскільки апеляційний суд, перевіривши дане кримінальне провадження в апеляційному порядку, зазначених порушень вимог кримінального процесуального закону не виявив, скасуванню підлягає також й ухвала суду апеляційної інстанції.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 26.02.2025 у справі № 904/3870/23, про те, що приписами ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» не передбачено спеціального (особливого) порядку переходу окремих зобов’язань у матеріальному правонаступництві (боргів) у сфері теплопостачання, ніж шляхом укладення відповідного правочину про переведення боргу за погодженням з кредитором, як це вимагається загальними нормами ЦК України при сингулярному правонаступництві.

Відступ(шляхом уточнення) від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, щодо застосування п. 2 ч. 5 ст. 41 ЗУ «Про публічні закупівлі» (у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору).

Відступ від правової позиції (її уточнення тощо), сформульованої КГС ВС у постанові від 20.03.2025 у справі № 911/1755/22 (911/3365/23)у подібних правовідносинах, а саме у застосуванні положень статей 17, 75, 76, 77 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (запровадженого Женевською конвенцією 1930 року, до якої Україна приєдналася на підставі Закону України від 06.07.1997 № 826-XIV) у вирішенні спору щодо заперечення проти платежу за векселем, зокрема з підстав його безтоварності. ОКРЕМА ДУМКА від 29.04.2025 судді КГС ВС Погребняка В.Я.

Відступ від правової позиції (її уточнення тощо), сформульованої КГС ВС у постанові від 26.03.2025 у справі № 911/1755/22 (911/1068/23)у подібних правовідносинах, щодо застосування статей 8, 75, 76, 77 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (запровадженого Женевською конвенцією 1930 року, до якої Україна приєдналася на підставі Закону України від 06.07.1997 № 826-XIV) і статей 177, 178, 194, 197 ЦК України, положення яких також належать до законодавства України про обіг векселів (ст.1 Закону України «Про обіг векселів в Україні»), ст. 88 Закону України «Про нотаріат» у вирішенні спору стосовно заперечення проти платежу за векселем. Окрема думка судді Погребняка В.Я.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22 та інших судових рішеннях (постановах) зі схожими висновками, щодо поширення приписів ст. 233 КЗпП в частині, що стосується строку звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, на правовідносини, пов’язані з недотриманням законодавства про оплату праці, які виникли і після 19.07.2022.   Колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин слід застосувати норми ст. 122 КАС, які є спеціальними при вирішенні питання, що стосується строку звернення у справах щодо проходження публічної служби. Ключовим є з’ясування питання щодо правової природи спору про стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби. Адже ст. 233 КЗпП у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» зазнала змін, відповідно до яких правило, що «у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком», – втратило чинність.

Виключна правова проблема, що полягає в існуванні різних підходів щодо можливості оскарження в апеляційному або касаційному порядку ухвал про внесення чи відмову у внесенні виправлень.