ВП ВС відступає від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 07.04.2018 у справі № 916/1435/17 та постанові ВСУ від 21.06.2017 в справі № 910/2031/16. ВП ВС дійшла висновку про те, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.

ВП ВС відступила від висновку КАС ВС сформульованого в постанові від 24.03.2023 у справі № 640/12384/21. ВП ВС виснувала про те, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. За правилами адміністративного судочинства належить розглядати скарги на дії виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнання протиправною та скасування відповідної постанови.

Закрито касаційне провадження

ВП ВС зазначила, що із часу прийняття останньою 09.10.2019 постанови у справі № 9901/311/19, як і постанови від 12.02.2020 у справі № 545/1149/17 із висновками щодо застосування п. 13 ч. 1 ст. 5 ЗУ "Про судовий збір" з урахуванням вимог ст. 12 та 22 ЗУ "Про статус ветеранів війни", гарантії їх соціального захисту", відсутні підстави стверджувати, що відбулась зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості. Наведені КЦС ВС мотиви про те, що сформульований ВП ВС висновок обмежує застосування п. 13 ч. 1 ст. 5 ЗУ "Про судовий збір" виключно ст. 12 та 22 ЗУ "Про статус ветеранів війни", не підтверджують наявності підстав для прийняття справи до розгляду ВП ВС, оскільки висновки, сформульовані нею у наведених постановах, навпаки, є конкретними, однозначними і такими, що позбавляють можливості застосувати п. 13 ч. 1 ст. 5 ЗУ "Про судовий збір" у справі, що розглядається.

ВП ВС дійшла висновку, що обставини у вказаній справі та у справах, що розглянуті, зокрема КГС ВС (№ 910/1415/18 та № 910/4818/16), не є подібними, а суди при розгляді заяви про перегляд рішень за нововиявленими обставинами керувалися різними нормами процесуального закону, по суті перегляду ухвалили різні рішення: у цивільній справі - ухвалу про відмову у перегляді у зв`язку з відсутністю нововиявлених обставин, у господарських справах - суди вважали, що наведені у заяві обставини є нововиявленими і переглянули свої рішення по суті. Окрім того, ВП ВС звертає увагу і на те, що ВС, 31.07.2020 вже зробив висновок про наявність нововиявлених обставин у цій справі.

Висновку про те, що судові витрати на професійну правничу допомогу не підлягають стягненню з третьої особи, яка подала апеляційну чи касаційну скаргу і в задоволенні якої було відмовлено, постанова ВП ВС від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 у цілому та її пункт 286 зокрема не містять. Оскільки висновок, від якого просить відступити КГС ВС, ВП ВС у п. 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 не формулювала, а процесуальні правовідносини, зокрема те, за касаційною скаргою якого учасника справа переглядалась в суді касаційної інстанції, а також склад учасників (відсутні треті особи) у справі № 910/2592/19 не є подібними до процесуальних відносин (процесуальної ситуації) у справі № 907/947/22 (третя особа подає скаргу на судове рішення), то немає передбачених ч. 4 ст. 302 ГПК України підстав для прийняття ВП ВС справи № 907/947/22 до розгляду. Доводи КГС ВС про різну практику цього ж суду при вирішенні питання про можливість покладення судових витрат на третіх осіб ВП ВС не аналізує, оскільки на наявність виключної правової проблеми у цій справі КГС ВС не посилається, а незгода колегії суддів цього касаційного суду з висновками, викладеними у постановах чи ухвалах цього ж суду, може бути підставою для передачі справи на розгляд палати чи об`єднаної палати КГС ВС на підставі ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України, а не на розгляд ВП ВС.

Постанова від 09.09.2024 Уточнено висновок КЦС ВС у постанові від 13.07.2022 у справі № 755/17978/20 (провадження № 61-16733св21), вказавши, що при вирішення спору між спадкоємцями ухвалення окремого судового рішення про усунення від спадкування не вимагається відносно особи, яка померла на момент розгляду справи, враховуючи, зокрема, те, що особа, яка умисно позбавила життя спадкодавця, у разі доведення такого факту, не має права на спадкування в силу закону

Ухвала ВП ВС від 10.07.2024 повернуто на розгляд ОП КЦС Постанова від 09.09.2024, є окрема думка Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків.Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов'язання, яке було забезпечене іпотекою.

Передано на розгляд ВП ВС, повернуто на розгляд ОП КЦС, (https://reyestr.court.gov.ua/Review/118070526), Постанова від 09.09.2024, є окрема думка Застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду. Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватно-правових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину). Правопорядок не може допускати ситуації коли правомірна конструкція (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) застосовується не для тієї мети для якої вона призначена та за відсутності умов за яких вона може бути застосована (зокрема, за відсутності порушеного приватного права чи інтересу, чи коли при застосуванні конструкції оспорюваного правочину не здійснюється присікання порушеного приватного права чи/та інтересу або ж їх відновлення).

ОП ККС виснувала, що застосування ч. 6 ст. 36 та ст. 219 КПК щодо обрахування строку досудового розслідування після скасування прокурором вищого рівня постанови про закриття кримінального провадження, у якому особі було повідомлено про підозру: (1) прокурори вищого рівня (Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник окружної прокуратури, їх перші заступники та заступники) наділені повноваженнями скасувати постанову прокурора нижчого рівня про закриття кримінального провадження, у якому особі було повідомлено про підозру, у межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 КПК; (2) період з моменту прийняття прокурором постанови про закриття кримінального провадження, у якому особі було повідомлено про підозру, до моменту скасування такої постанови прокурором вищого рівня не зараховується до строку досудового розслідування.

ОП ККС виснувала, що днем початку перебігу строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення триваючого кримінального правопорушення є день припинення або переривання вчинення особою відповідного триваючого суспільно небезпечного діяння. Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 197-1 КК, є триваючим злочином. Склад вказаного кримінального правопорушення є закінченим з початку ведення самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці і з цього часу особа безперервно перебуває в злочинному стані до моменту припинення або переривання кримінального правопорушення.

Постанова від 09.09.2024, є окрема думка За умови доведення наявності підстав, передбачених чч. 1 та 2 ст. 365 ЦК, для припинення права на частку у спільному майні, право відповідача на таку частку підлягає припиненню. З метою уникнення ситуації правової невизначеності, недопущення спору при проведенні державної реєстрації права власності за позивачем судам доцільно задовольняти одночасно з вимогою про припинення права власності на частку у спільному майні й заявлену вимогу про визнання права власності на неї за співвласником, який попередньо вніс на депозитний рахунок вартість спірної частки.

Наявність виключної правової проблеми в цій справі КЦС ВС пов`язує з різними підходами судів першої інстанції до вирішення питання про відкриття чи відмову у відкритті провадження у справах про встановлення юридичного факту догляду за близькими особами. ВП ВС зауважує, що перешкод для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень та вирішення у цій справі спору по суті в КЦС ВС немає. КЦС ВС посилається виключно на наявність різних підходів у практиці судів першої інстанції під час вирішення процесуального питання (про відкриття чи відмову у відкритті провадження), яке не впливає на можливість розгляду справи КЦС ВС як судом касаційної інстанції, який вже вирішив питання про відкриття касаційного провадження колегіальним складом суду. КЦС ВС не навів суперечливої практики судів інших юрисдикцій, зокрема чи можуть взагалі існувати справи з подібними правовідносинами в судах інших юрисдикцій.

ВП ВС виснувала про неподібність правовідносин у справі, що переглядається, та справі № 463/624/14-а, від висновків судів у якій колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити. У справі № 463/624/14-а предметом оскарження стало розпорядження районної адміністрації міської ради про надання дозволу подружжю на укладення договору застави квартири, де зареєстровані малолітні, а у справі, що переглядається, - про визначення днів побачень батьку з малолітнім сином. Також відмінними є норми права СК України, які застосували суди у цих двох справах. Так, у справі № 463/624/14-а ВП ВС керувалася приписами ч. 4 ст. 177 СК України (дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини); у справі, рішення у якій переглядається, суд першої інстанції застосував ч. 1 ст. 158 СК України (визначення органом опіки та піклування способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї).

КГС ВС підтримує однакові правові висновки щодо застосування норм права у зазначених правовідносинах. КГС ВС не навів інших справ, у яких мала місце зазначена правова проблема, а також не вказав про наявність різної судової практики її вирішення судами різних юрисдикцій. ВП ВС виснувала про те, що посилання КГС ВС на те, що існує ситуація виникнення необмеженої кількості спорів без остаточного вирішення, не свідчить про наявність виключної правової проблеми, оскільки при вирішенні таких спорів суди мають враховувати існуючі правові висновки суду касаційної інстанції.