ОП ККС виснувала, що відповідно до положень ч. 5 ст. 219 КПК (в редакції Закону України № 2201-IX від 14.04.2022) не включається у строк досудового розслідування, строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому статтею 290 КПК, який обраховується з наступного дня після направлення або безпосереднього вручення підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування із зазначенням дати, часу та місця ознайомлення із матеріалами розслідування, до моменту закінчення ознайомлення вказаних осіб з матеріалами досудового розслідування. День направлення або безпосереднього вручення підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування, має рахуватися у строк досудового розслідування

ОП ККС виснувала, що ухвала суду про накладення арешту на майно, постановлена під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених ч.1 ст. 392 КПК, не підлягає окремому апеляційному оскарженню. В силу ч. 2 ст. 392 КПК ухвалу судді (суду) про арешт майна може бути переглянуто під час апеляційного оскарження вироку по відповідному кримінальному провадженню, а також скасовано в порядку статті 174 КПК. Це свідчить про те, що чинне законодавство не виключає можливість перегляду відповідної ухвали судді (суду), але визначає певні межі для її реалізації

БП КГС ВС відступила від протилежних правових позицій Верховного Суду, викладених в ухвалах від 22.08.2022 у справі № 908/802/20, від 28.06.2022 у справі № 904/4855/17, від 05.08.2021 у справі № 911/2548/17, від 04.11.2021 у справі № 914/71/19, відповідно до яких Верховний Суд виходив з того, що сплата судового збору за розгляд заяви ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на особу, винну у доведенні до банкрутства боржника, підлягає нарахуванню у відсотковому співвідношенні до ціни позову; а також в ухвалах від 27.04.2022 у справі № 910/17303/18, від 20.01.2022 у справі № 5010/1133/2012-Б-26/30, від 26.04.2021 у справі № 5023/2837/11, відповідно до змісту яких Верховний Суд виходив з того, що за такі заяви судовий збір має розраховуватися згідно з пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", згідно з яким ставка судового збору за подання до господарського суду заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство становить 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб. БП КГС ВС виснувала, що заява ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на особу винну у доведенні до банкрутства боржника розглядається за правилами ГПК у межах справи про банкрутство в порядку визначеному ст. 7 КУзПБ і судовим збором не оплачується, оскільки таку оплату не передбачено Законом України "Про судовий збір". Під час оскарження в судах апеляційної та касаційної інстанції судових рішень, які прийняті за результатом розгляду заяви ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на особу винну у доведенні до банкрутства боржника, судовий збір підлягає сплаті як на ухвалу суду, який становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно до пп. 7 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" в незалежності від того, яке судове рішення ухвалив суд першої інстанції - ухвалу або рішення. ОКРЕМА ДУМКА судді Білоуса В.В.

з 15.12.2017 ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. ВП ВС зауважила, що, регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, і ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений ч.3 ст. 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. ВП ВС дійшла висновку, що поважність наведених підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження має оцінити суд апеляційної інстанції у складі колегії суддів у складі трьох суддів. Постановою ВП ВС від 23.02.2021 у справі №263/4637/18 зроблено чіткий та однозначний висновок про неможливість постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження суддею одноособово.

У справі № 420/2445/19, від висновку в якій вважає за необхідне відступити КЦС ВС, позов пред’явив приватний нотаріус та просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції про зупинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса. Натомість предметами спору у справі, що розглядається, є витребування з чужого незаконного володіння квартири, визнання права власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Таким чином, у справі, яка переглядається, порівняно із справою № 420/2445/19 різне матеріально-правове регулювання спорів, різні фактичні обставини справи, а спірні правовідносини у цих справах не є подібними. Також КЦС ВС зазначив, що справа містить виключну правову проблему, оскільки в судовій практиці спостерігається неоднаковий підхід при вирішення питання обов’язковості нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу квартир за ст. 227 ЦК УРСР. У судів виник сумнів у достовірності поданих позивачем доказах, зокрема підписанні договору купівлі-продажу квартири від 20.03.2003. При цьому позивач за зустрічним позовом наголосив, що вважає договір підробленим. Для встановлення періоду підписання цього договору та проставляння на ньому печаток суд першої інстанції призначив судову експертизу, яку експертна установа не змогла провести з вини Клименко В. М. Як зазначив апеляційний суд, оригінал договору не був наданий нею навіть для огляду судом в судовому засіданні. У зв’язку з цим та на підставі ст. 109 ЦПК дійшов висновку про відсутність доказів підписання договору купівлі-продажу квартири від 20.03.2003, у результаті чого й відмовив у задоволенні позову. Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, порушенням судами норм процесуального права щодо призначення і проведення судової експертизи, у зв’язку з чим КЦС ВС і відкрив касаційне провадження. Тобто вирішення питання (правової проблеми) обов’язковості нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири за ст. 227 ЦК УРСР у даній справі є передчасним, оскільки в судових засіданнях не було доведено факту його підписання сторонами.

Не обґрунтовано порушення судом правил предметної та суб’єктної юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібними підставою та предметом позову у подібних правовідносинах.

Позивач обрав спосіб захисту у вигляді визнання судом припиненими всіх зобов`язань АТ «НЗФ»перед АТ КБ «ПриватБанк» за Кредитним договором внаслідок їх повного виконання позивачем, проведеного належним чином. На обґрунтування своїх позовних вимог позивач послався на те, що АТ КБ «ПриватБанк» не визнає належного виконання позивачем своїх обов`язків перед Банком за Кредитним договором, що вбачається з інформації, наведеної АТ КБ «ПриватБанк» у позові до суду штату Делавер (США). Водночас до позивача відповідач позову не заявляє, судового спору за участю позивача відповідач як кредитор за Кредитним договором не ініціює. За таких обставин позивач стверджує, що йому недоступні інші можливості захисту його прав, тому заявляє до суду вимогу про захист охоронюваного законом інтересу у правовій визначеності на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК та ст. 599 ЦК як превентивний спосіб захисту в правовідносинах між позивачем і відповідачем, який має забезпечити, щоб обидві сторони могли знати свої права та обов`язки за Кредитним договором та діяти, не порушуючи їх. ВП ВС погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов`язань за Кредитним договором. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. Виходячи з наведеного способами захисту інтересу особи у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань можуть бути: 1) визнання права позивача; 2) визнання відсутнім (припиненим)обов`язку позивача; 3) визнання відсутнім (припиненим) права вимоги відповідача.

У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими. ВП ВС вважає, що підстав для відступлення від правового висновку, наведеного у постанові КГС ВС від 19.01.2022 у справі № 911/719/21 немає, виходячи із того, що ВП ВС вже вирішувала спори за подібних правовідносин і визначала юрисдикцію спорів між директором (головою правління) товариства та самим товариством, зокрема у постановах від 19.02.2020 у справі № 361/17/15-ц, від 13.10.2020 у справі № 683/351/16-ц, від 12.01.2021 у справі № 127/21764/17

Способами захисту інтересу особи в правовій визначеності при виконанні договірних зобов’язань можуть бути: 1) визнання права позивача; 2) визнання відсутнім (припиненим) обов’язку позивача; 3) визнання відсутнім (припиненим) права вимоги відповідача. Такі способи захисту будуть належними, лише якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. Визнання припиненими зобов’язань боржника перед кредитором за кредитним договором є ефективним способом захисту інтересу боржника в правовій визначеності, якщо боржник належним чином виконав зобов’язання за кредитним договором, зокрема і щодо використання отриманих кредитних коштів за встановленим цільовим призначенням, але кредитор не визнає такого виконання.

ОП КГС ВС з огляду на положення ч. 4 ст. 300 ГПК вважає за необхідне вийти за межі касаційної скарги та врахувати висновки, викладені у постановах КГС ВС від 14.07.2022 у справі № 907/93/20, від 30.09.2022 у справі № 910/14328/17, від 03.10.2022 у справі № 904/5955/19, ухвалених вже після подання касаційної скарги у справі № 904/6084/21, зокрема щодо застосування положень ст. ст. 254, 264 ГПК стосовно обов’язку суду апеляційної інстанції у разі оскарження судового рішення незалученою до участі у справі особою першочергово дослідити та встановити те, чи вирішено місцевим господарським судом питання про права, інтереси та (або) обов’язки такої особи оскаржуваним в апеляційному порядку судовим рішенням. Зважаючи на викладене та беручи до уваги те, що суд апеляційної інстанції здійснив перегляд рішення суду першої інстанції по суті без мотивованого вирішення питання про право особи, яка не брала участі у справі, ОП КГС ВС не аналізує та не досліджує висновки суду щодо суті спору (зокрема щодо наявності чи відсутності правових підстав для стягнення заборгованості з орендної плати, інфляційних втрат, 3 % річних, неустойки за неповернення майна з оренди), та відповідно, не надає оцінки доводам касаційної скарги щодо неправильного застосування господарськими судами норм матеріального права, а саме незастосування судом апеляційної інстанції положень ст. 795 ЦК.

«Умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим» є кримінальним правопорушенням із формальним складом, яке за свої змістом, характером і юридичними ознаками відрізняється від виявлення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 172-16 КУпАП, у формі «умисного невжиття заходів щодо припинення кримінального правопорушення, що вчиняється підлеглим». Для двох інших альтернативних форм, зазначених у ч. 1 ст. 426 КК, обов`язковою ознакою об`єктивної сторони є суспільно небезпечні наслідки у виді істотної шкоди, яка за приписами примітки 2 до ст. 425 КК може виявлятися у заподіянні як майнової, так і не майнової шкоди. Наслідки немайнового і нематеріального характеру встановлюються судом у кожному окремому випадку з урахуванням обставин конкретного провадження в аспекті застосування приписів статей 91, 291, 337 КПК і положень ч. 2 ст. 11 КК. Положення ч. 3 ст. 426 КК у їх взаємозв`язку з положеннями ч. 2 ст. 172-16 КУпАП дають підстави до твердження про те, що «ненаправлення військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення», а також «інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов`язками повинна була виконати» вчинені в умовах особливого періоду, що не потягли за собою заподіяння істотної шкоди або не спричинили тяжких наслідків, не передбачені в ч. 3 ст. 426 КК як кримінальні правопорушення. Висновок: в складі шахрайства заволодіння чужим майном або придбання права на майно є альтернативними формами виявлення його об`єктивної сторони, а обман чи зловживання довірою є самостійними (альтернативними) способами вчинення кримінального правопорушення. Шахрайство, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою, є закінченим кримінальним правопорушенням з моменту протиправного заволодіння чужим майном або придбання права на чуже майно

В ухвалі КГС ВС від 15.09.2022, якою справу передано на розгляд ОП КГС ВС, не зазначено обґрунтувань про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Посилання в ухвалі від 15.09.2022 на те, що застосування ст. ст. 11, 16, 202, 203, 215 ЦК колегіями суддів різних палат КГС ВС свідчить про неоднаковий підхід щодо визначення правової природи акта приймання-передачі як правочину, який є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, чи як доказу у справі та документа первинного бухгалтерського обліку, у цьому випадку не є підставою для прийняття ОП КГС ВС справи № 916/546/21 до розгляду, оскільки передане питання має бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

Ставлячи під сумнів висновок ОП ККС ВС у справі № 640/5023/19, колегія суддів у своїй ухвалі не обґрунтувала неефективності правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів учасників кримінального провадження, наявності прогалин в унормуванні законодавцем у главі 4 КПК правил оцінки досліджених доказів, питання про визнання яких допустимими / недопустимими вирішується у конкретному провадженні, виходячи з установлених судом фактичних обставин. Також зі змісту ухвали не вбачається окреслення саме виключної правової проблеми і того, що передача кримінального провадження на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права. Натомість колегія суддів, поділяючи підхід, застосований ВП ВС у справі № 756/10060/17, по суті запропонувала його повторити (продублювати) у цьому кримінальному провадженні

Висновки Верховного Суду в наведених цивільних і господарських справах не є суперечливими, оскільки зводяться до того, що норми ст. 1173, 1174 ЦК не застосовуються поки не втрачена можливість виконання судового рішення за виконавчим документом.

БП КГС ВС вважає, що правові висновки, викладені у постановах КГС ВС від 09.11.2021 у справі № 911/3459/20, від 23.12.2021 у справі № 921/173/21 та від 09.06.2022 у справі № 916/2102/21, про можливість закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, у тому числі у попередньому засіданні суду, якщо після оприлюднення офіційного оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство станом на дату проведення такого засідання до боржника не висунуто вимог, підлягають уточненню шляхом урахування правових висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. БП КГС ВС виснувала: аналіз положень КУзПБ дає підстави для висновку, що процедура неплатоспроможності фізичної особи, у т.ч. фізичної особи-підприємця, є відмінною (наділеною особливостями) за метою і механізмом реалізації від процедури банкрутства юридичних осіб. При цьому основною метою процедури неплатоспроможності фізичної особи є відновлення платоспроможності цієї особи як інструменту виходу правовим способом зі скрутного фінансового становища. Така спрямованість законодавства у сфері неплатоспроможності фізичної особи відповідає вимогам ст. 3 Конституції України, які визначають, зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні. Завданням підготовчого засідання господарського суду у розгляді заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи є перевірка підтвердження належними та допустимими доказами обставин, що вказані боржником як ознаки його неплатоспроможності чи її загрози. У разі наявності підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, однак неподання кредиторами заяв з грошовими вимогами до боржника у визначений законом строк, закриття такого провадження робить недієвим передбачене нормами КУзПБ право боржника - фізичної особи щодо здійснення процедури банкрутства та відновлення платоспроможності. Верховний Суд зауважує, що ч. 1 ст. 45 КУзПБ встановлено обов'язок конкурсних кредиторів подати до господарського суду відповідні письмові заяви з вимогами до боржника у визначений законом строк. Разом з тим, хоч аналіз положень частини четвертої цієї статті свідчить про право кредитора заявити відповідні вимоги і після закінчення строку, встановленого для їх подання (що не впливатиме на характер та черговість таких вимог та матиме значення лише щодо права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів), однак таке право не може звільнити кредитора від правових наслідків недотримання ним вказаного обов'язку щодо подання письмової заяви з вимогами до боржника у відповідні строки. Такими правовими наслідками є закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та визначена частиною четвертою цієї статті можливість визнання погашеними вимог конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Кодексом строк або були відхилені господарським судом, а виконавчих документи за відповідними вимогами такими, що не підлягають виконанню. Протилежний підхід, а саме неподання конкурсними кредиторами відповідних заяв з грошовими вимогами до боржника у визначений законом строк нівелює зобов'язальний характер порядку виявлення кредиторів та унеможливлює здійснення подальшої процедури неплатоспроможності фізичної особи, оскільки одним із наслідків відсутності кредиторів боржника є неможливість організації і проведення зборів кредиторів, до основних завдань яких у процедурі реструктуризації боргів боржника віднесено розгляд проекту плану реструктуризації боргів боржника та прийняття рішення про його схвалення. Аналіз положень ст. 45, 90, 120, 122 КУзПБ дає підстави для висновку, що відсутність заявлених у визначений законом строк вимог конкурсних кредиторів не є підставою для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи-боржника у попередньому засіданні суду, оскільки не спростовує наявність ознак неплатоспроможності такої особи чи загрози її неплатоспроможності. Натомість, у випадку, якщо після відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи конкурсними кредиторами не подано у визначений законом строк заяв з грошовими вимогами до боржника, господарський суд за результатами попереднього засідання постановляє ухвалу, якою: 1) керуючись принципом судового контролю у справах про банкрутство та з урахуванням ролі арбітражного керуючого у цій категорії справ (наділеного нормами КУзПБ відповідними повноваженнями щодо взаємодії з кредиторами боржника), зобов'язує керуючого реструктуризацією боргів боржника письмово повідомити кредиторів (зазначених боржником у заяві про відкриття провадження у справі та заборгованість перед якими стала підставою для відкриття судом такого провадження) щодо правових наслідків неподання ними у порушення вимог ч. 1 ст. 45 КУзПБ заяв з грошовими вимогами до боржника; 2) призначає відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 122 КУзПБ судове засідання для вирішення питання про перехід до наступної судової процедури (процедури погашення боргів) чи про закриття провадження у справі. Залежно від конкретних обставин, зокрема у випадку наявності у боржника підтвердженої відповідними доказами заборгованості перед конкурсним кредитором та подальшого ігнорування цим кредитором свого обов'язку щодо подання заяви з грошовими вимогами до боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання фізичної особи - боржника банкрутом за відсутності рішення зборів кредиторів. Водночас таке рішення суд приймає з урахуванням та оцінкою стану неплатоспроможності боржника на підставі отриманого звіту керуючого реструктуризацією про результати перевірки декларації боржника. Поряд з цим, вирішуючи питання про перехід до судової процедури погашення боргів фізичної особи-боржника, обов'язком суду є перевірка наявності визначених ч. 7 ст. 123 КУзПБ підстав для закриття (з власної ініціативи суду) провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи. Обставини, що свідчать про добросовісну поведінку боржника у сукупності з іншими обставинами справи підлягають врахуванню господарським судом під час вирішення у подальшому питання щодо закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та застосування наслідків, встановлених ч. 4 цієї статті.