Відступлення від раніше викладених висновків, зокрема сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2023 року у справі № 370/1339/20, від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, від 16 жовтня 2023 року у справі № 317/3170/22, від 22 березня 2023 року у справі № 760/28053/13, від 27 червня 2022 року у справі № 442/7579/18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2022 року у справі № 158/1546/20, які не передбачали необхідності компенсації вартості частини земельної ділянки у разі визнання права власності на частину будівлі, розташованої на цій ділянці.

Відступлення від висновків щодо застосування статей 71 Закону України «Про виконавче провадження» та 195 СК України щодо порядку визначення заборгованості (розміру) за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), для платника аліментів, з яким призупинено дію трудового договору та який на час виникнення заборгованості не працював, викладених в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2023 року у справі № 489/3741/16-ц та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2025 року у справі № 237/2469/20, і зробити висновок про те, що: «виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Тлумачення статей 71 Закону України «Про виконавче провадження» та 195 СК України свідчить, що у разі стягнення аліментів, присудженими у частці від заробітку (доходу), їх розмір визначається виконавцем: 1) з фактичного заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержував, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України; 2) із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості для платника аліментів, який не працював. Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не встановлює особливостей сплати аліментів особою, дію трудового договору з якою призупинено, не передбачає відрахування аліментів та/або нарахування боржнику заборгованості із сплати аліментів роботодавцем в період призупинення дії трудового договору. Тому заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), для платника аліментів, з яким призупинено дію трудового договору, який на час виникнення заборгованості заробітку (доходу) не отримував, визначається із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості».

Відступлення від висновків щодо застосування ст.ст. 55, 442 ЦПК України, ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження», викладених у постанові ВС КЦС від 18.12.2024 року у справі № 641/1055/20 (провадження № 61-1947св24), та зробити висновок про те, що: «КП «Харківський вагоноремонтний завод» не має достатньої інституційної та операційної незалежності від територіальної громади. Саме територіальна громада прийняла рішення про припинення КП «Харківський вагоноремонтний завод» шляхом реорганізації» на підставі якого припинено діяльність КП «Харківський вагоноремонтний завод» шляхом його приєднання до КП «Салтівське трамвайне депо» та його нереалізовувала протягом значного періоду часу. КП «Салтівське трамвайне депо» станом на час розгляду цієї заяви, не ліквідовано, не знаходиться у стані припинення, між ним та КП «Харківський вагоноремонтний завод» не існують договірних правовідносин, які б свідчили про правонаступництво останнього у цій справі. Тому відсутні підстави для його зворотної заміни на КП «Харківський вагоноремонтний завод». Рішення 18 сесії 8 скликання Харківської міської ради від 18.08.2023 року № 429/23, яким скасовано рішення 31 сесії Харківської міської рали 6 скликання від 26.02.2014 року № 1505/14 «Про припинення діяльності комунального підприємства «Харківський вагоноремонтний завод» шляхом реорганізації», не свідчить про правонаступництво КП «Харківський вагоноремонтний завод» після КП «Салтівське трамвайне депо».

Відступлення від висновків щодо застосування п.3 ч.4 ст.1253 ЦК України в частині визначення переліку близьких родичів спадкоємця, які не можуть бути свідками посвідчення заповіту, і, як наслідок, кваліфікації заповіту як нікчемного із мотивів недотримання вимог до форми і порядку його посвідчення на підставі ч.1 ст. 1257 ЦК України, викладених в постанові КЦС ВС від 30.04.2025 року у справі № 752/4458/23 (провадження № 61-1926св25).

Відступлення від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 17.11.2025 року у справі № 223/53/15-ц, щодо відсутності підстав для заміни кредитора у виконавчому провадженні щодо поручителя та зробити висновок про те, що: відповідно до ч.2 ст. 23 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» права, що забезпечують виконання зобов’язання (зокрема право вимоги до поручителя), слідують за основним зобов’язанням; укладений між сторонами договір відступлення прав вимоги (цесії) за кредитними договорами передбачає відступлення грошового зобов’язання (право вимоги за кредитом), що водночас включає в себе відступлення забезпечення виконання зобов’язання у вигляді поруки, що є підставою для заміни сторони виконавчого провадження стосовно поручителя

Відступлення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2024 року в справі № 757/5088/21-ц. В справі № 757/5088/21-ц за аналогічних обставин і заявлених позовних вимог, колегія суддів Другої судової палати погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про застосування статті 20 Закону № 4452-VI й відмову позивачу в стягненні заявлених збитків та моральної шкоди з тих підстав, що матеріалами справи не доведено протиправність дій відповідача НБУ під час виконання виконавчого провадження, пов’язаних з поверненням державному виконавцю платіжної вимоги без виконання з зазначенням на них причин, що є перешкодою у виконанні. Натомість, колегія суддів Третьої судової палати вважає, що вимога державного виконавця щодо виконання судового рішення, яким, зокрема, стягнуто з Фонду судовий збір, є обов’язковою для виконання на всій території України відповідно до вимог статей 129, 129-1 Конституції України, статті 13 Закону № 1402-VIII, статті 2 Закону № 4452-VI, не стосується ні арешту грошових коштів, ні забезпечення позову, тому посилання на статтю 20 Закону № 4452-VI у такому випадку є нерелевантним, що і стало підставою для передачі справи на розгляд ОП.

Відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах КЦС ВС від 14.02.2024 року в справі № 504/3408/22 та від 12.10.2025 року в справі № 367/3484/21, та зробити висновок про те, що позов про встановлення земельного сервітуту може бути забезпечений накладенням арешту.

Виключна правова проблема полягає у невизначеності питання щодо визначення суб’єкта, який уповноважений вирішити питання про продовження строку досудового розслідування у кримінальних провадженнях, внесених до ЄРДР до введення в дію положень Закону № 2147-VIII, та об’єднаних із тими, відомості про які в ЄРДР внесено після набрання чинності цим Законом, тобто застосування приписів ст. 294 КПК з урахуванням вказаних особливостей.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові ВС від 20.12.2023 у справі № 420/17886/21 та інших справах, де його застосовано, зокрема про те, що за своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник в момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України, якщо іншого строку не зазначено у самому рішенні, неконституційні акти лише втрачають чинність. Тож, якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за шкоду, заподіяну особі актами і діями, що визнані неконституційними, зокрема, внаслідок дії ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України", це не має унеможливлювати захист її прав, які гарантовані Конституцією України, відтак відсутність відповідного закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Відступлення від висновку щодо застосування ст.ст.389, 406, 411 ЦПК України, викладеного в постанові ОП КЦС ВС від 04.11.2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23), про можливість касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про передання справи до господарського суду.

Відступ від висновку викладеного у постанові ВП ВС від 24.06.2015 у справі № 904/5381/14 щодо не припинення зобов'язання за договором поставки у разі повернення передоплати та кваліфікацію такого повернення як односторонньої відмови від виконання зобов'язання, шляхом уточнення, що повернення передоплати не може вважатися односторонньою відмовою від договору у разі коли інша сторона не висловила заперечень щодо такого повернення відповідно до ст. 525, 693, 538 ЦК України

1. Конкретизація (уточнення) висновку, викладеного ВП ВС у п. 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, відповідно до змісту якого: «добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень»; 2. Відступ від висновку, викладеного ВП ВС у п. 7.22 постанови від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, за змістом якого ВП ВС, з посиланням на пункт 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, виснував, що: «… за таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню». На переконання колегії суддів КГС ВС, розповсюдження інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки очевидно не відповідає нормам ч. 1 ст. 17 та ч. 1 ст. 23 Закону України «Про іпотеку», а п. 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, який також був покладений в основу висновку у справі № 922/2416/17, не стосувався безпосередньо іпотечних правовідносин, відповідно, не враховував специфіку їх правового регулювання.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 11.09.2024 у справі № 480/1519/23, від 07.12.2021 у справі № 380/142/20 та інших, про те, що детальний план території, який охоплює землі історичного ареалу населеного пункту, є актом містобудівної документації місцевого рівня, що передбачає архітектурні зміни у межах такого ареалу і такі зміни охоплюються поняттям «містобудівні перетворення», ужитим, зокрема, у статті 32 Закону України від 08.06.2000 № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (№ 1805-III), у зв’язку з чим детальний план території, розташованої в межах історичного ареалу міста, потребує погодження з відповідним органом охорони культурної спадщини. У цій справі предметом спору є ухвала органу місцевого самоврядування, якою було затверджено детальний план території, яка розташована в межах історичного ареалу населеного пункту. На переконання колегії суддів, під вжитим в статті 32 Закону № 1805-III поняттям «містобудівні перетворення», слід розуміти діяльність, пов’язану з новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, земляними роботами або ландшафтними змінами, що здійснюються, зокрема у межах зон охорони пам’яток та історичних ареалів населених місць, яка має безпосередній вплив на просторову організацію території, змінює її фізичні характеристики або зовнішній вигляд, що може впливати на історико-культурну цінність середовища. Оскільки затвердження органом місцевого самоврядування детального плану території саме по собі не має наслідком виникнення змін чи перетворень на відповідній території, а лише встановлює містобудівні параметри для майбутнього проектування, відсутні правові підстави для погодження такого рішення органом охорони культурної спадщини. Водночас затвердження детального плану території є лише попереднім етапом у процесі реалізації містобудівної діяльності, натомість будь-які конкретні проекти будівництва, реконструкції чи інших перетворень у межах історичних ареалів населених місць підлягають окремому погодженню з відповідним органом охорони культурної спадщини. Такий підхід забезпечить дотримання балансу між правом органів місцевого самоврядування на планування розвитку території та обов’язком держави гарантувати належну охорону об’єктів культурної спадщини.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 20.10.2025 у справі № 600/3516/24-а та від 22.10.2025 у справі № 420/3824/25, про те, що з 20.05.2023 - дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704» (Постанова № 481) та протягом усього періоду її дії (до 18.06.2025) правові підстави для видачі довідок про розмір грошового забезпечення із застосуванням розрахункової величини у вигляді прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року відсутні. Протягом зазначеного періоду визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями здійснювалося виходячи з фіксованої величини 1762,00 грн, передбаченої Постановою № 481.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 17.11.2025 у справі № 520/32171/24, про те, що для визначення базового розміру посадового окладу судді, який враховується при розрахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, повинен застосовуватись прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102,00 грн відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та, відповідно, що з 01.01.2024 не відбулась зміна розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, а відтак відсутні правові підстави для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання позивачці як судді у відставці.