КГС ВС не зробив посилання на конкретні справи, їх кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

ВП ВС відступила від висновку, викладеному у постанові КЦС ВС від 27.06.2018 у справі № 201/15400/16-ц щодо порядку витребування майна, яке було продане від імені третьої особи на аукціоні у процедурі банкрутства, визначивши, що продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження». Для витребування майна від набувача не потрібно визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у тому числі в разі якщо перший з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

ОП ККС виснувала, що апеляційні та касаційні скарги осіб, які мають право на оскарження судових рішень, повинні бути викладені державною мовою. Якщо апеляційна скарга, подана в порядку статей 422, 422-1 КПК, складена іноземною мовою, положення ст. 398, частин 1, 2, п. 1 ч. 3 ст. 399 КПК до такої скарги не застосовуються. У цьому разі суд апеляційної інстанції повертає апеляційну скаргу, складену неукраїнською мовою, особі, яка її подала

Ураховуючи те, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства, ухвалення рішення об’єднаною палатою ККС стосовно необхідності відступу від висновку про застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в Постанові ККС ВС від 12.02.2020 року у справі № 428/6337/18, щодо постановлення апеляційним судом рішення у формі ухвали, у разі зміни вироку суду першої інстанції лише в частині неправильного зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, без застосування до засудженого більш суворого покарання є неприйнятним.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення ст.1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків КГС ВС, наведених у постанові від 24.11.2021 у справі № 910/17235/20, через неподібність спірних відносин. У справі № 910/17235/20 вирішувався спір про повернення суми авансу у зв’язку із достроковим розірванням договору, тоді як у справі, що переглядається, дострокового розірвання договору не відбулося, а суди попередніх інстанцій безпідставно застосували як ст. 849 ЦК, так і ст. 1212 ЦК.

Колегія суддів ККС ВС в ухвалі від 13.07.2022 не навела обставин, які свідчать про подібність правовідносин у цьому кримінальному провадженні, за яких може бути неоднаково застосована норма права, а саме ч. 1 ст. 382 КК, оскільки предметом розгляду колегії суддів Другої судової палати були фактичні обставини щодо ухилення особи від відбування покарання у виді громадських робіт за вчинення кримінального правопорушення. Натомість, відповідно до встановлених фактичних обставин, у цьому кримінальному провадженні, на особу накладено адміністративне стягнення у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, а не призначено кримінальне покарання

Оскарження позивачем рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення ними правил предметної юрисдикції не може бути безумовною підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС, оскільки для цього повинні бути дотримані всі умови, передбачені ч. 6 ст. 346 КАС України. Суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що позивач не обґрунтовує порушення правил підсудності наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах (п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС України). Також в ухвалі суду про передачу справи на розгляд ВП ВС КАС ВС не обґрунтував порушення правил підсудності наявністю судових рішень судів касаційної інстанції у справах з подібними підставами та предметом позову.

Відступлення від висновку КГС ВС у справах від 02.02.2021 у справах № 904/5976/19, № 904/6248/19, від 26.07.2021 у справі № 904/43/20 щодо того, що належними й ефективними є способи захисту інтересу в правовій визначеності, які опосередковуються позовними вимогами про визнання недійсними електронних торгів (аукціону), протоколу електронного аукціону та договору, спрямованого на передання майнових прав (прав вимоги). ВП ВС зазначила, що визнання правочину недійсним не є способом захисту інтересу в правовій визначеності. Такий інтерес може захищатися, зокрема, позовом про визнання права або позовом про визнання відсутнім права. Водночас захист інтересу в правовій визначеності є неналежним і неефективним, якщо право позивача є юридично захищеним. Відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого немає на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб’єкта) не створює жодних правових наслідків для особи – власника майна, яке було обтяжене іпотекою. Щодо вимог про визнання недійсними відкритих торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону ВП ВС вказала, що торги є правочином. Якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними й ефективними способами захисту.

Встановлення спеціальної позовної давності до вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства у Гл. VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", а також змістовне формулювання п. 8 ч. 2 ст. 258 ЦК, яке не містить тлумачення терміну "товариство", логічним є висновок щодо застосування спеціальної позовної давності в один рік саме щодо оскарження рішень загальних зборів товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, а не юридичних осіб інших організаційно-правових форм та громадських об’єднань. Наведений висновок узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 18.03.2020 у справі № 904/686/19, від 22.06.2021 у справі № 910/9672/20, від 15.06.2022 у справі № 908/2289/20, від 08.06.2022 у справі № 908/1206/20, від 09.09.2021 у справі № 916/161/20 та від 20.05.2020 у справі № 904/393/20, і КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від них. Враховуючи те, що (1) зміни до ЦК України внесені саме Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", (2) позовна давність щодо оскарження рішень акціонерних товариств визначена окремо спеціальним законом, (3) ст. 258 ЦК не містить тлумачення терміну "товариство", Верховний Суд доходить висновку про те, що законодавцем диференційовано встановлено правила позовної давності для вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів окремих юридичних осіб (один рік - для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю; три місяці - для акціонерних товариств; три роки (загальна позовна давність) - для інших юридичних осіб та громадських об’єднань, зокрема для творчих спілок, як неприбуткових професійних об’єднань у формі громадських організацій). Застосування різних строків давності для оскарження рішень загальних зборів учасників товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю (один рік), акціонерних товариств (три місяці) та інших юридичних осіб (три роки) має легітимну мету - забезпечення доступу до суду, а не навпаки - його обмеження для простих громадян - учасників громадських об'єднань (непідприємницьких товариств), як у цій справі, шляхом застосування розширювального тлумачення норми закону. З огляду на те, що питання застосування позовної давності до вимог про визнання недійсним рішення загальних (виборних) зборів Обласної організації спілки фактично врегульовано ст. 257 ЦК, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки, правові підстави для застосування у вказаних правовідносинах норми п. 8 ч. 2 ст. 258 ЦК відсутні. Оскільки з позовом про визнання недійсним рішення загальних (виборних) зборів Обласної організації спілки від 28.12.2018 позивач звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області 07.04.2021, визначена нормою ст. 257 ЦК загальна строк позовна давність не спливла, що свідчить про безпідставність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову з огляду на сплив позовної давності про застосування якої заявлено відповідачем. Не відповідає законодавству одночасне визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів юридичної особи. Такі вимоги за своєю суттю є альтернативними, оскільки мають різні правові наслідки, зокрема, через різницю у часі дії такого акта. У разі визнання акта недійсним у суду немає потреби скасовувати його, оскільки визнання його недійсним означає, що він не створює правових наслідків з моменту його вчинення. Скасування ж акта означає втрату чинності таким актом на майбутнє з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням. ОКРЕМА ДУМКА суддів Стратієнко Л.В., Вронської Г.О., Студенця В.І. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О.Р.

ОП ККС виснувала: якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності, процесуальні витрати, понесені органом досудового розслідування та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, в тому числі й витрати на проведення експертизи, не стягуються з особи, кримінальне провадження щодо якої закрито на цій підставі, а відносяться на рахунок держави, окрім витрат, пов`язаних, зокрема, із залученням експерта стороною захисту.

ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах КАС ВС від 28.10.2021 у справі № 280/456/20 та від 22.07.2019 у справі № 822/1659/18, про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Оскільки тільки в ЦПК України врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу, можна зробити такий висновок: заява про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до норм Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» та Закону України «Про виконавче провадження» на період дії мораторію підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов'язаннями ДП «Донецька залізниця», а також зупиняється вчинення відповідних виконавчих дій. ВП ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у п.6.30 постанови від 25.06.2021 у справі № 910/22748/16 про те, що п.11 ч. 1 ст. 34, п.101 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», пункти 51 та 52 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» за змістом є такими, що не відповідають Конституції України. Водночас ВП ВС виснувала що прийняття касаційною інстанцією постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору зі справи, а тому відповідні постанови не можуть бути предметом перегляду в порядку, передбаченому главою 3 «Перегляд судових рішень Верховним Судом України» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України в редакції до 15.12.2017 , і на них не можна посилатись на підтвердження підстави, встановленої п.1 ч. 1 ст.355 цього Кодексу. Отже, висновок ВП ВС у наведеній постанові стосувався висновків касаційних судів, якими на той час були вищі спеціалізовані суди, а не висновку Верховного Суду. Зміст висновку полягав у тому, що судове рішення касаційного суду, яким скасовувались судові рішення судів нижчих інстанцій та передавалась справа на новий розгляд, не могло бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України, встановленою п.1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У постановах ВП ВС, об’єднаної палати та колегій КГС ВС, не викладався висновок, від якого вважає необхідним відступити КГС у цій справі.

Спір про недійсність правочину, який має ознаки такого, що прикриває інший договір, наслідком учинення та виконання якого стало виведення грошових коштів боржника у процедурі банкрутства, повинен вирішуватися судом, який розглядає справу про банкрутство, й у межах провадження у справі про банкрутство відповідно до ч.2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства. Досліджувати на предмет наявності ознак фраудаторності в такому разі потрібно правочин, який сторони насправді хотіли вчинити, склад сторін такого правочину та юридично значимі дії цих сторін, мету такого правочину і результат(зміна, припинення прав, виконання зобов’язань тощо), якого прагнули досягнути сторони вчиненням юридично значущих дій. Правочин, учинений за участю боржника з недобросовісною метою виведення його активів (майна) зі складу ліквідаційної маси для задоволення вимог окремого кредитора поза межами процедури банкрутства, може бути визнаний недійсним (фраудаторним) як із підстав, передбачених статтею 42 КУзПБ, так і відповідно до ст. 3, 13 ЦК.

ОП ККС виснувала, що з огляду на ст. 425 КПК прокурора не віднесено до учасників кримінального провадження, щодо яких встановлюються межі касаційного оскарження, положення п. 6 ч. 1 вказаної статті слід вважати такими, що передбачають право прокурора на касаційне оскарження судових рішень у частині вирішення цивільного позову, якого прокурор не заявляв.

ОП ККС виснувала, що Декларація про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, складена окремим громадянином, котрий не займається професійною чи службовою діяльністю, щоб вимагало складання (видання чи посвідчення) ним такого документа, та яка не видається чи посвідчується повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, не містить ознак офіційного документа