Відступлення від висновків, викладених у постановах КАС ВС від 12.08.2021 у справі № 200/6370/20-а, КГС ВС від 21.12.2019 у справі № 910/12245/19, від 17.06.2020 у справі № 910/8423/19, від 07.10.2021 усправі № 904/4137/20(210/1218/20) із вказівкою, що: «гарантування кожному права на судовий захист та заборона обмеження в такому праві, в тому числі в умовах інтенсивної діджиталізації суспільства, пандемії коронавірусу COVID-19, повномасштабної збройної агресії проти України російської федерації та введення воєнного стану на всій території України, хоча б з точки зору найвищої соціальної цінності життя та здоров`я людини, спонукають до сприяння в забезпеченні плюралізму способів звернення до суду, а не їх обмеження судами; слід розмежовувати спосіб звернення до суду із вимогами до оформлення процесуального документа. Якщо електронний документ підписаний накладенням електронного підпису, який забезпечує ідентифікацію особи, втім електронний підпис накладений без використання підсистем ЄСІТС, а процесуальний документ направлений на офіційну електронну адресу суду, то відсутні правові підстави стверджувати, що такий електронний документ не підписаний. Протилежний підхід нівелює приписи про юридичну силу електронного документа та суперечить ч. 1 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»; вимога про звернення до суду через підсистеми ЄСІТС не є вимогою належного оформлення апеляційної скарги чи будь-якого іншого процесуального документа. По своїй суті це лише один із способів звернення до суду, який з урахуванням системного тлумачення абзацу 2 ч. 8 ст. 14 ЦПК , ч.ч. 5 та 6 ст. 43 ЦПК є обов`язковим виключно для осіб, які зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС; звернення особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаним електронним цифровим підписом, є належним та правомірним способом безпосереднього звернення до суду, який нічим не відрізняється від безпосереднього звернення до суду через канцелярію або традиційними засобами поштового зв`язку і має кваліфікуватися саме як безпосереднє звернення до суду; наявність в судів офіційних електронних адрес, з урахуванням принципу пропорційності, свідчить, що направлення підписаного електронного процесуального документа на офіційну, загальновідому, електронну адресу суду є безпосереднім зверненням до суду з письмовим документом та зумовлює обов`язкове прийняття судами електронних процесуальних документів, які направлені на офіційну електронну адресу суду та відповідають вимогам ч. 8 ст. 43 ЦПК, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу».

Відступлення від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 20.04.2023 у справі № 911/40/22, постанові КГС ВС від 20.04.2023 у справі № 911/1908/21, постанові КЦС ВС від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, постанові КЦС ВС від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц, постанові КЦС ВС від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, постанові ВП ВС від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, постанові КЦС ВС від 25.01.2018 у справі № 658/580/16-ц, постанові ВСУ від 12.04.2017 року у справі № 608/969/13-ц, постанові ВСУ від 27.04.2016 року у справі № 6-62цс16, вказавши, що: «за змістом ст. 241 ЦК України правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення такого правочину. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов`язки особи в силу закону (не є укладеним). Натомість у разі наступного схвалення такого правочину він вважається укладеним з моменту його вчинення. Водночас недійсним може бути визнаний лише укладений правочин. Договір, який не укладено, не може бути визнаний недійсним; наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено; при цьому такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є належним способом захисту прав та інтересів. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав чи інтересів є самостійною підставою для відмови в позові». Касаційний суд підкреслює, що вказані приклади судової практики касаційного суду підтверджують наявність двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування статті 241 ЦК: Перший підхід - перевищення повноважень представником зумовлює оспорюваність правочину вчиненого з перевищенням повноважень. Другий підхід - перевищення повноважень представником без їх схвалення особою, яку представляють, призводить лишень до констатації неукладеності договору. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним.

Відступлення від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 09.09.2014 у справі № 5011-48/950-2012 про те, що оскільки упродовж шестимісячного строку, визначеного Законами України "Про охорону культурної спадщини" і “Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", КМУ не подав на розгляд ВРУ законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними Законами щодо включення чи невключення об`єктів до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР “Про охорону і використання пам`яток історії та культури” і до Реєстру нерухомих пам`яток України та затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, тому об`єкти, не включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР і до Реєстру нерухомих пам`яток України, під час дії мораторію на приватизацію, передбаченого Законом України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" від 01.02.2005, підлягали приватизації.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 09.06.2021 у справі № 240/186/20, від 17.11.2021 року у справі № 460/4188/20, від 27.07.2022 у справі № 460/783/20 та від 11.05.2023 у справі № 460/786/20, про те, що саме з моменту отримання листа-відповіді, яким відмовлено позивачу у виплаті компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати частини пенсії, донарахованої на виконання рішення суду, розпочався перебіг передбаченого ч. 2 ст. 122 КАС шестимісячного строку для звернення до суду із заявленими позовними вимогами.

Виключна правова проблема щодо застосування Закону України «Про споживче кредитування» та питання чи можуть умови кредитного договору в частині нарахування комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) оспорюваними, або такими, що кваліфікуються як нікчемні" (з обґрунтуванням виключної правової проблеми).

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ОП ККС від 31.10.2022 у справі № 753/12578/19 та від 12.05.2021 у справі № 243/14924/19 про те, що датою введення в дію положень, згаданих у пункті 4 § 2 розділу 4 Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», у тому числі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК, визначено 15.03.2018. На переконання колегії суддів ККС ВС такою датою є 16.03.2018. Відступлення від висновку, викладеного у Постановах ККС ВС від 01.06.2022 у справі № 348/1674/19), від 14.09.2021 у справі № 760/34267/19, від 10.01.2022 у справі № 617/1839/19, від 23.02.2022 у справі № 935/154/20 про те, що звернення прокурора в порядку ч. 6 ст. 290 КПК із запитом до сторони захисту про доступ до матеріалів, які сторона захисту має намір використати як докази в суді, не впливає на перебіг строку досудового розслідування. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що строк ознайомлення стороною захисту і стороною обвинувачення з матеріалами, відкритими протилежною стороною в порядку, передбаченому ст.290 КПК, не включається у строк досудового розслідування, передбачений ст. 219 КПК.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 03.05.2022 у справі № 1-13/2010 про те, що після внесення змін до КПК апеляційні суди втратили повноваження щодо судового розгляду за правилами, передбаченими для провадження кримінальної справи в суді першої інстанції, і не можуть розглядати клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження вироку, постановленого апеляційним судом як судом першої інстанції, відповідно до наданих на той час повноважень КПК 1960 р. На переконання колегії суддів ККС ВС, ОП ККС має підтвердити позицію, висловлену у переважній більшості постанов ККС ВС, про те, що питання про відновлення пропущеного строку на оскарження згідно зі статтями 386, 353 КПК (в ред. 1960 р.), вирішується в судовому засіданні судом, який розглядав справу.

Наявність чи навпаки, відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 15.06.2021 у справі № 908/1664/19 про те, що визначення прокурором свого правового статусу як самостійного позивача не нівелює його обов'язку дотримання процедури, передбаченої абз. 3 і 4 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відступлення від висновків ВС, викладених в постановах від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18 та 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 стосовно застосування ст. 38 КЗпП. У постанові від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18 зазначено, що "встановлені у справі обставини, а саме: написання позивачем заяви про звільнення за власним бажанням, ознайомлення із вказаною заявою усіх учасників товариства, ініціювання позивачем проведення позачергових загальних зборів із винесенням питання звільнення директора на порядок денний, передача печатки, документів уповноваженій особі, свідчать про те, що позивачем дотримана процедура звільнення із займаної посади директора товариства. Відповідно до трудового законодавства України, керівник товариства (директор), як будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні. Разом з тим особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства. У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими". При цьому, у постанові від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18, врахувавши наведені у постанові від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18 висновки, ВС також зазначив, що суди не врахували, що "у спірних правовідносинах керівник юридичної особи діє не як виконавчий орган, тому визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої ч. 1 ст. 38 КЗпП".

Юрисдикція справ щодо оскарження постанови та акта державного виконавця про передачу майна стягувачу, у разі якщо заявник не є стороною виконавчого провадження, в межах якого прийняті оскаржувані рішення державним чи приватним виконавцем (ст. 447 ЦПК та ст. 287 КАС). Відступлення від висновку, викладеного у постанові КАС ВС від 04.06.2021 у справі № 500/322/20, про те, що спір щодо оскарження постанови та акта державного виконавця про передачу майна стягувачу, у разі якщо заявник не є стороною виконавчого провадження, в межах якого прийняті оскаржувані рішення державним чи приватним виконавцем, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Відступлення від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц щодо неможливості застосування у спірних правовідносинах віндикації та застосування за аналогією закону ч. 2 ст. 1280 ЦК, а також для формулювання правового висновку про те, що захист речових прав територіальної громади у випадку незаконного відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною, можливий шляхом зазначення в мотивувальній частині судового рішення висновку про відумерлість спадщини та її витребування від добросовісного (недобросовісного) останнього набувача. На переконання КЦС ВС, підхід до вирішення питання захисту прав територіальної громади на відумерлу спадщину нівелює правове призначення самого інституту відумерлої спадщини, оскільки, відповідно до ст. 1277 ЦК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), територіальна громада, як універсальний правонаступник, по перше, має обов`язок, а не право, подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою, а по друге, територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов`язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до ст. 1231 цього Кодексу. Отже, залишення за територіальною громадою можливості лише на отримання виключно грошової компенсації, позбавить кредиторів спадкодавця можливості захистити свої права. Також, ВП ВС, зазначаючи про право територіальної громади в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача, на отримання лише грошової компенсації, не конкретизувала, хто зобов`язаний сплатити таку компенсацію.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС у справі № 363/5439/19 про те, що ККС ВС скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення цивільного позову, призначив новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства, на тих підставах, що суди не звернули увагу на те, що на момент настання дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правову відповідальність володільця транспортного засобу було застраховано, про що свідчить наявний у матеріалах провадження поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а також залишив без належної уваги надані стороною захисту пояснення і не залучив до розгляду провадження страхову компанію як співвідповідача. На переконання колегії суддів ККС ВС в разі відсутності від учасників провадження жодних клопотань про залучення страхової компанії як цивільного відповідача, при цьому цивільним позивачем з дотриманням положень ч. 1 ст. 51 ЦПК, ст. 128 КПК було визначено конкретного відповідача, суд першої інстанції задовольняючи цивільний позов обґрунтовано стягнув завдану шкоду з обраного відповідача без залучення страхової компанії.

Наявність різних правових позицій ККС ВС у питанні про те, яке процесуальне рішення слід прийняти апеляційному суду після встановлення факту смерті обвинуваченого, щодо якого постановлений виправдувальний вирок (закрити апеляційне провадження чи закрити кримінальне провадження) та чи необхідно давати в такому випадку відповіді на доводи апеляційної скарги. Так, у Постанові ККС ВС від 01.03.2023 у справі № 759/11932/18 зроблено висновок, що апеляційний суд уповноважений закрити кримінальне провадження на підставі п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК за обставин, коли під час перегляду виправдувального вироку буде встановлено факт смерті обвинуваченого. При цьому, виправдувальний вирок, виходячи із положень ст. 417 КПК не підлягає скасуванню, а доводи апеляційної скарги залишаються без розгляду. Натомість у Постанові ККС ВС від 02.11.2021 у справі № 753/21116/17 викладено протилежний висновк, який зводиться до того, що за аналогічних обставин, вірним процесуальним рішенням, яке б окрім іншого узгоджувалось із висновком, викладеним у Постанові ОП ККС від 16.01.2019 у справі № 761/33482/16-к, є ухвала про закриття апеляційного провадження. У випадку, коли апеляційний суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження із вищезазначених підстав, то обов`язковим є вирішення питання про законність виправдувального вироку, тобто апеляційна скарга повинна бути розглянута по суті.

Відступлення від висновків, викладених у Постановах ККС ВС від 22.01.2019 у справі № 708/40/18 та від 01.02.2022 у справі № 130/1011/20 про те, що суд змінив рішення місцевого та апеляційного судів в частині призначення засудженому додаткового покарання за ч. 3 ст. 286 КК у виді позбавлення права керувати транспортним засобом, оскільки в провадженні засуджена особа не отримувала посвідчення водія на право керування транспортними засобами відповідної категорії згідно зі ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» та п. 2 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 № 340. На переконання колегії суддів ККС ВС у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 286 КК, має право призначити цій особі таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений отримував раніше посвідчення на право керування транспортними засобами взагалі або щодо транспортних засобів певної категорії зокрема. На думку колегії суддів зміст ст. 55 КК не містить щодо цього жодних законодавчих заборон чи обмежень.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 05.03.2020 у справі № 265/5853/17 про те, що додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначено лише у випадках, коли вчинення злочину було пов`язане з посадою засудженого або із заняттям ним певною діяльністю. На переконання колегії суддів ККС ВС, згідно з положеннями ст. 55 КК у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи засуджений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення