Ставлячи під сумнів висновок ОП ККС ВС у справі № 640/5023/19, колегія суддів у своїй ухвалі не обґрунтувала неефективності правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів учасників кримінального провадження, наявності прогалин в унормуванні законодавцем у главі 4 КПК правил оцінки досліджених доказів, питання про визнання яких допустимими / недопустимими вирішується у конкретному провадженні, виходячи з установлених судом фактичних обставин. Також зі змісту ухвали не вбачається окреслення саме виключної правової проблеми і того, що передача кримінального провадження на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права. Натомість колегія суддів, поділяючи підхід, застосований ВП ВС у справі № 756/10060/17, по суті запропонувала його повторити (продублювати) у цьому кримінальному провадженні

Висновки Верховного Суду в наведених цивільних і господарських справах не є суперечливими, оскільки зводяться до того, що норми ст. 1173, 1174 ЦК не застосовуються поки не втрачена можливість виконання судового рішення за виконавчим документом.

БП КГС ВС вважає, що правові висновки, викладені у постановах КГС ВС від 09.11.2021 у справі № 911/3459/20, від 23.12.2021 у справі № 921/173/21 та від 09.06.2022 у справі № 916/2102/21, про можливість закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, у тому числі у попередньому засіданні суду, якщо після оприлюднення офіційного оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство станом на дату проведення такого засідання до боржника не висунуто вимог, підлягають уточненню шляхом урахування правових висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. БП КГС ВС виснувала: аналіз положень КУзПБ дає підстави для висновку, що процедура неплатоспроможності фізичної особи, у т.ч. фізичної особи-підприємця, є відмінною (наділеною особливостями) за метою і механізмом реалізації від процедури банкрутства юридичних осіб. При цьому основною метою процедури неплатоспроможності фізичної особи є відновлення платоспроможності цієї особи як інструменту виходу правовим способом зі скрутного фінансового становища. Така спрямованість законодавства у сфері неплатоспроможності фізичної особи відповідає вимогам ст. 3 Конституції України, які визначають, зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні. Завданням підготовчого засідання господарського суду у розгляді заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи є перевірка підтвердження належними та допустимими доказами обставин, що вказані боржником як ознаки його неплатоспроможності чи її загрози. У разі наявності підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, однак неподання кредиторами заяв з грошовими вимогами до боржника у визначений законом строк, закриття такого провадження робить недієвим передбачене нормами КУзПБ право боржника - фізичної особи щодо здійснення процедури банкрутства та відновлення платоспроможності. Верховний Суд зауважує, що ч. 1 ст. 45 КУзПБ встановлено обов'язок конкурсних кредиторів подати до господарського суду відповідні письмові заяви з вимогами до боржника у визначений законом строк. Разом з тим, хоч аналіз положень частини четвертої цієї статті свідчить про право кредитора заявити відповідні вимоги і після закінчення строку, встановленого для їх подання (що не впливатиме на характер та черговість таких вимог та матиме значення лише щодо права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів), однак таке право не може звільнити кредитора від правових наслідків недотримання ним вказаного обов'язку щодо подання письмової заяви з вимогами до боржника у відповідні строки. Такими правовими наслідками є закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та визначена частиною четвертою цієї статті можливість визнання погашеними вимог конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Кодексом строк або були відхилені господарським судом, а виконавчих документи за відповідними вимогами такими, що не підлягають виконанню. Протилежний підхід, а саме неподання конкурсними кредиторами відповідних заяв з грошовими вимогами до боржника у визначений законом строк нівелює зобов'язальний характер порядку виявлення кредиторів та унеможливлює здійснення подальшої процедури неплатоспроможності фізичної особи, оскільки одним із наслідків відсутності кредиторів боржника є неможливість організації і проведення зборів кредиторів, до основних завдань яких у процедурі реструктуризації боргів боржника віднесено розгляд проекту плану реструктуризації боргів боржника та прийняття рішення про його схвалення. Аналіз положень ст. 45, 90, 120, 122 КУзПБ дає підстави для висновку, що відсутність заявлених у визначений законом строк вимог конкурсних кредиторів не є підставою для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи-боржника у попередньому засіданні суду, оскільки не спростовує наявність ознак неплатоспроможності такої особи чи загрози її неплатоспроможності. Натомість, у випадку, якщо після відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи конкурсними кредиторами не подано у визначений законом строк заяв з грошовими вимогами до боржника, господарський суд за результатами попереднього засідання постановляє ухвалу, якою: 1) керуючись принципом судового контролю у справах про банкрутство та з урахуванням ролі арбітражного керуючого у цій категорії справ (наділеного нормами КУзПБ відповідними повноваженнями щодо взаємодії з кредиторами боржника), зобов'язує керуючого реструктуризацією боргів боржника письмово повідомити кредиторів (зазначених боржником у заяві про відкриття провадження у справі та заборгованість перед якими стала підставою для відкриття судом такого провадження) щодо правових наслідків неподання ними у порушення вимог ч. 1 ст. 45 КУзПБ заяв з грошовими вимогами до боржника; 2) призначає відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 122 КУзПБ судове засідання для вирішення питання про перехід до наступної судової процедури (процедури погашення боргів) чи про закриття провадження у справі. Залежно від конкретних обставин, зокрема у випадку наявності у боржника підтвердженої відповідними доказами заборгованості перед конкурсним кредитором та подальшого ігнорування цим кредитором свого обов'язку щодо подання заяви з грошовими вимогами до боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання фізичної особи - боржника банкрутом за відсутності рішення зборів кредиторів. Водночас таке рішення суд приймає з урахуванням та оцінкою стану неплатоспроможності боржника на підставі отриманого звіту керуючого реструктуризацією про результати перевірки декларації боржника. Поряд з цим, вирішуючи питання про перехід до судової процедури погашення боргів фізичної особи-боржника, обов'язком суду є перевірка наявності визначених ч. 7 ст. 123 КУзПБ підстав для закриття (з власної ініціативи суду) провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи. Обставини, що свідчать про добросовісну поведінку боржника у сукупності з іншими обставинами справи підлягають врахуванню господарським судом під час вирішення у подальшому питання щодо закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та застосування наслідків, встановлених ч. 4 цієї статті.

ВП ВС не вбачає ознак необхідності розгляду питання відступу від висновку щодо застосування норми права, викладених у постанові ВП ВС від 10.12.2019 у справі № 925/698/16 з мотивів, наведених в ухвалі КГС ВС від 10.08.2022. ВП ВС вказала на те, що відповідна прогалина в правовому регулюванні повернення банківської ліцензії не дає підстав вважати, що на банк не розповсюджуються вимоги банківського законодавства, в тому числі і ті, що передбачають обов`язок конкретної послідовності дій Фонду щодо банку, який визнано проблемним та який цього статусу не змінив. Отже, перехід прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» та наступних осіб, які заявляли про своє отримання прав та обов`язків цього банку, не міг відбуватись лише на підставі виключення кредитною установою зі своєї назви слова «банк» та виключення з видів своє діяльності «банківської діяльності» без дотримання вимог банківського законодавства. Організаційні зміни банку від 13.07.2016 та від 28.03.2017 не відповідають вимогам банківського законодавства (п. 226, 227). Ураховуючи, що ПАТ «Український інноваційний банк» не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ «УКРІНКОМ», а відтак й ПАТ «Українська інноваційна компанія» не набуло прав банку, відсутні юридичні підстави набуття ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж») права відповідної вимоги до ПАТ «Юрія», попри будь-які заявлені ТОВ «ФК «Інвест ресурс» правовідносини факторингу між ПАТ «Українська інноваційна компанія» та ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж»), оскільки відповідні правочини не відповідають частині першій статті 203 ЦК України та є нікчемними у силу ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 36 Закону про гарантування вкладів (пункт 229).

ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС викладеного у постанові від 20.06.2018 у справі № 348/2116/16-ц щодо дати набуття потерпілою особою права на відшкодування заробітку, втраченого внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності на підставі статей 1195, 1197 ЦК України, визначивши, що розмір відшкодування повинен визначатися з урахуванням встановленого потерпілому ступеня втрати професійної працездатності та з моменту заподіяння йому шкоди, а не з моменту встановлення інвалідності чи ступеня втрати професійної працездатності.

Відступлення від висновку викладеного в постановах: КЦС ВС від 20.07.2022 у справі № 707/209/20, від 26.05.2022 у справі № 707/207/20, від 04.05.2022 у справі № 363/1409/18, від 14.07.2021 у справі № 707/218/20, КГС ВС від 24.05.2022 у справі № 923/794/21, від 13.01.2022 у справі № 910/6341/21, від 07.12.2021 у справі № 915/1118/20 КГС ВС від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19, від 06.08.2021 у справі № 922/2030/20, від 15.06.2021 у справі № 922/4293/19,від 09.06.2021 у справі № 922/3463/19, від 22.04.2021 у справі № 922/1658/20, від 20.04.2021 у справі № 905/34/19, від 16.03.2021 у справі № 908/900/19, від 23.02.2021 у справі № 908/2005/19, від 22.02.2021 у справі № 922/3439/19, від 12.01.2021 у справі № 908/730/19, від 23.11.2020 у справі № 908/1578/19, від 30.05.2019 у справі № 918/163/18, від 09.04.2019 у справі № 911/169/18, від 15.01.2019 у справі № 908/799/17 Положення ст. 123, 129 ГПК визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на засаді обов`язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом. За змістом ст. 42, 46, 53, 56 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом він має ті ж права та обов`язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду. Звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб`єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов`язки, пов`язані з розподілом судових витрат.

ВП ВС відступила від правових висновків КЦС ВС від 26.06.2018 у справі № 591/5934/16-ц щодо необхідності встановлення обставин безоблікового споживання електроенергії для застосування положень Методики та ПКЕЕ, визначивши, що положення підпункту 2 пункту 2.1 ВП ВС уточнила правові висновки КГС ВС у постановах від 04.06.2019 у справі № 905/778/18 та від 16.05.2018 у справі № 920/833/17 щодо порядку нарахування вартості необлікованої електричної енергії, визначивши, що пошкодження чи зрив пломб, відповідальність за збереження і цілісність яких відповідно до акта про пломбування покладено на власника (користувача) електроустановки або організацію, на території (у приміщенні) якої вони встановлені, є окремими порушеннями Правил користування електричною енергією, які полягають у невиконанні зазначеними суб’єктами передбаченого пунктом 3.3 і підпунктом 26 пункту 10.2 ПКЕЕ обов’язку зі збереження пломб. Це відповідно до пунктів 6.40, 6.41 ПКЕЕ і підпунктів 1, 2 пункту 2.1 Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою НКРЕ від 4.05.2006 № 562, є підставою для застосування її положень та нарахування вартості необлікованої електричної енергії (плати за поставлену електричну енергію). Методики слід тлумачити таким чином, що в разі виявлення вказаного в цьому підпункті порушення (відсутності встановлених пломб з відбитками тавр енергопостачальника на затискній кришці, інших пристроях і місцях, що унеможливлюють доступ до струмоведучих частин схеми обліку) підлягають застосуванню передбачені Методикою способи визначення вартості необлікованої електричної енергії без необхідності встановлювати, чи мало місце безоблікове споживання електричної енергії.

ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах ВП ВС від 20.03.2019 у справі № 619/1680/17-ц, від 3.04.2019 у справі № 621/2501/18, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 12.05.2020 у справі № 357/1180/17, стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, визначивши, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство. Аналізуючи відносини щодо створення фермерського господарства і набуття ним права власності (користування) землею, можна зробити висновок, що de jure отримує землю фізична особа – засновник фермерського господарства, однак de facto він діє в інтересах створюваного ним фермерського господарства. У спорах щодо земельних відносин при розмежуванні юрисдикції між цивільними і господарськими судами на першому місці – зміст правовідносин і вже другорядне значення надається суб’єктному складу (фізична чи юридична особа). Адже господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності як за участю юридичних осіб, так і за участю фізичних осіб-підприємців, а в певних випадках і за участю осіб, які не мають статусу суб’єкта господарювання.

Об`єднана палата не здійснює абстрактного тлумачення норм права відокремлено від фактичних обставин, встановлених судом у конкретному провадженні, і тому не має процесуальних підстав досліджувати можливість вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, з іншими метою і мотивами, крім корисливих, у цьому провадженні, а отже і підстав до висновку про те, чи має застосовуватися вказана норма матеріального права всупереч усталеній правозастосовній практиці

БП КГС ВС вважає за необхідне викласти свою позицію у випадку, коли вжиття/невжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство здійснено саме судом апеляційної інстанції, а суд першої інстанції не приймав рішення стосовно забезпечення вимог кредиторів. Суть доступу до правосуддя у межах провадження у справі про банкрутство крізь призму сутності процедури банкрутства, забезпечення вимог кредиторів у процедурах банкрутства та їх наслідках за колом осіб, які кінцево не можуть бути визначені у момент вжиття відповідних заходів, визначає необхідність підвищеного контролю з боку держави в особі судових органів аби убезпечити боржника від зупинення або припинення його виробничої діяльності, що значною мірою впливатиме на можливість відновлення платоспроможності боржника та убезпечити кредиторів боржника від свавільного втручання в їх права щодо отримання належного їм за наявними грошовими зобов'язаннями боржника перед такими кредиторами. Тому, на думку судової палати, за таких обставин слід визнати достатнім одноразовий перегляд ухвал господарських судів щодо забезпечення вимог кредиторів та неможливість повторного перегляду відповідної ухвали господарського суду після здійснення апеляційного її перегляду, що в достатній мірі відповідатиме сутності суспільних відносин, що виникають у межах провадження у справі про банкрутство при забезпеченні вимог кредиторів. Предметом касаційного оскарження у цій справі є постанова Північного апеляційного господарського суду від 23.12.2020, якою переглянуто та скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 09.10.2020 про вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів. Можливість касаційного оскарження такої ухвали не передбачена ч. 3 ст. 9 КУзПБ. БП КГС ВС, що положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з вище наведених підстав, однак, у цьому випадку, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ. БП КГС ВС дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі.

ВП ВС відступила від правового висновку КГС ВС викладеного у постанові від 27.01.2021 у справі № 917/341/19 щодо представництва прокурором інтересів органу місцевого самоврядування, визначивши, що при оскарженні рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочину щодо розпорядження майном прокурор має право звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним майна (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник

Відповідачка оскаржила в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні її заяви про стягнення з позивачки витрат на професійну правничу допомогу, а суд апеляційної інстанції залишив вказану ухвалу без змін. Обидва ці рішення відповідачка оскаржила у касаційному порядку. ВП ВС зауважила, що оскільки ухвала суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат не належить до переліку ухвал, визначених у п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК, таку ухвалу не можна оскаржити у касаційному порядку. А тому не можна оскаржити у цьому порядку і постанову апеляційного суду про залишення без змін вказаної ухвали суду першої інстанції.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС в постановах від 19.06.2018 у справі № 820/3878/17, від 27.11.2018 у справі № 822/2591/17, від 20.11.2019 у справі № 280/411/19, від 14.05.2020 у справі № 822/3190/17, від 31.01.2020 у справі № 822/1768/17, від 21.02.2020 у справі № 818/935/16. Правовий висновок. Початок нарахування пені, встановлений у пп. 129.1.1 п. 129.1 ст. 129 ПК в редакції, чинній з 01.01.2017, пов’язаний зі спливом граничного строку сплати платником податків податкового зобов’язання, яке мало бути виконане, якби платник податків не порушив норми податкового законодавства і не занизив його у відповідний період. Тобто нарахування пені розпочинається з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником цього зобов’язання за відповідний податковий (звітний) період, щодо якого виявлено заниження, а також за весь період заниження (зокрема, за період адміністративного та/або судового оскарження).

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у її постанові від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 про те, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору, зазначивши, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від установлення недобросовісності третьої особи-контрагента за таким договором. Якщо сторона договору про відчуження майна, що є спільною власністю, або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а в разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна – ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого. Позов, який пред’являє особа, яка не була учасником правочину про визнання правочину недійсним, повинен бути пред’явлений до всіх учасників такого правочину. Встановивши факт пред’явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем або залучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме через неналежність відповідача, зокрема через те, що не всі сторони правочину є сторонами справи. Так само суд діє, якщо предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, залучаючи відповідно до вимог ЦПК України до участі у справі співвідповідачами (належними відповідачами) усіх співвласників

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постановах ВП ВС від 04.09.2019 у справі № 202/32532/13-ц, ВСУ від 21.05.2012 у справах № 6-18цс11, № 6-69цс11, щодо ефективного захисту інтересу поручителя, визначивши, що позовна вимога про визнання договору поруки припиненим є неналежним способом захисту прав та інтересів поручителя, який стверджує про зміну основного зобов’язання без його згоди, внаслідок чого збільшився обсяг його ж відповідальності. Для захисту інтересу від юридичної невизначеності, якщо ця невизначеність триває, суд не розглядає ініційований кредитором для захисту його прав спір із боржником і не вирішив цей спір раніше, поручитель може звернутися до суду з позовом про визнання відсутності права вимоги кредитора за договором поруки (визнання його права припиненим), зокрема про визнання поруки припиненою, і такий спосіб захисту буде належним та ефективним. У разі задоволення цього позову суд у резолютивній частині визнає відсутнім право вимоги кредитора за договором поруки, зокрема визнає поруку припиненою, а не припиняє поруку. Якщо особа звернулася до суду з вимогою про визнання договору поруки припиненим, хоча її мета, підстави позову, надані докази вказують, що ця особа, захищаючи інтерес, спрямований на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, прагне визнати припиненою саме поруку, а не відповідний договір, то неточне формулювання позовної вимоги згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») не перешкоджає суду за наявності для цього підстав визнати припиненою поруку.