Позивач у позові повинен зазначити зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує ці вимоги, а також правові підстави позову. Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач; при цьому, користуючись принципом «суд знає закони», при вирішенні спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач як правову підставу позову. Разом із тим, суд вирішує спір, виходячи з тих обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, та не повинен відшукувати та досліджувати всі інші можливі обставини для задоволення позову, про які не заявляв позивач. У свою чергу, позивач, який заявив позовні вимоги, обґрунтував їх певними обставинами, і суд вирішив такий спір, не позбавлений права звернутись до суду з такими самими вимогами, проте зазначивши інші обставини для їх задоволення.

ВП ВС не вважає за необхідне відступати від правових висновків, які викладено в постановах КЦС ВС від 06.11.2019 у справі № 761/14537/15-ц та від 01.12.2021 у справі № 552/1811/15-ц. У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах з банком була висловлена ВП ВС в постановах від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16, від 29.08.2018 у справі № 127/10129/17, від 23.01.2019 у справі № 761/2512/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17. ВП ВС бере до уваги зазначену правову норму та вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості.

КГС ВС послався на чотири постанови касаційних судів у господарських та адміністративних справах, у яких відсутні протилежні висновки щодо порушеного КГС питання. При цьому КГС не зробив посилання на інші конкретні справи, їх кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні.

Правова позиція, викладена ВСУ в постановах від 09.02.2010 у справі № 21-1547во09 та від 26.09.2006 у справі № 21-460во06, від висновків у яких висловив намір відступити КАС ВС, стосується строків накладення адміністративно-господарських санкцій у контексті застосування ч.1 ст. 208 та ч. 1 ст. 250 ГК, а також застосування приписів указаних норм під час установлення судом обґрунтованих доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов`язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов`язання правочину, договору, угоди), що є підставою для застосування санкцій. У цій постанові не сформовано висновків щодо строку звернення до суду з позовом. Отже, у зв`язку із відсутністю різних правових позицій в аналогічних справах зі схожою підставою та предметом позову процесуальне законодавство надає всі можливості суду касаційної інстанції узгодити чинну практику в межах своєї юрисдикції або ж заповнити її прогалини.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 13.06.2016 у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень ст. 638 ЦК, ст.ст.125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. При цьому ВП ВС враховує, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01.01.2013, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону України "Про оренду землі" вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації. Також ВП ВС виснувала, що оскільки предметом спору у справі, що переглядається, є земельні ділянки, власником яких є фізична особа як сторона договорів оренди землі (як первісного, укладеного із позивачем, так і двох наступних, укладених із відповідачем), предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків власника земельних ділянок. А оскільки позовні вимоги ТОВ «Олійникова Слобода» до ТОВ «Агрокомплекс «Узин» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та користування заявлені з приводу земельної ділянки, власником якої є фізична особа, яка укладала договори оренди як з ТОВ «Олійникова Слобода», так і з ТОВ «Агрокомплекс «Узин», а тому з огляду на характер правовідносин, з яких виник спір, його слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

Відступлення від висновку викладеного в постанові ВП ВС від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) щодо юрисдикції спору. Аналіз змісту наведених приписів КУзПБ у взаємозв`язку з нормами ст. 20 ГПК України дозволяє дійти висновку про те, що для віднесення справи до юрисдикції господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, майнові вимоги мають бути безпосередньо пов`язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема стосуватися визнання недійсними правочинів, учинених керуючим санацією (ліквідатором), визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо. До критеріїв визначення, чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якому є боржник, відносяться також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб`єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов`язки. Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об`єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що має об`єктивні ризики при правозастосуванні. Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ. Водночас у п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у ст. 7 КУзПБ - про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник». При цьому спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої ст. 20 ГПК України, п. 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції. Отже, податкове правопорушення у зв`язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов`язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з п. 200.23 ст. 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов`язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.

Щодо виключної правової проблеми, то ВП ВС у в ухвалах від 14.04.2021 у справі № 757/50105/19 (провадження № 14-39цс21), 18.05.2021 у справі № 758/733/18 (провадження № 14-78цс21); 09.06.2021 у справі № 335/11743/19 (провадження №14-71цс21); 30.06.2021 у справі № 708/1348/18 (провадження № 14-101цс21); 07.07.2021 у справі № 393/126/20 (провадження № 14-120цс21); 13.07.2021 у справі № 442/4240/14-ц (провадження № 14-103цс21); 14.09.2021 у справі № 757/7499/17-ц (провадження № 14-88цс21); 28.09.2021 у справі № 308/10255/17 (провадження № 14-132цс21) та інших сформулювала критерії визначення наявності виключності правової проблеми у справі яка може бути передана їй на розгляд з підстав передбачених ч. 5 ст. 403 ЦПК . Також, КЦС ВС не вказала на неоднозначність чи суперечливість таких висновків ВП ВС, їх непослідовність чи неможливість застосування, у зв’язку з чим існує необхідність відступити від правових висновків КАС ВС. У справі, яка переглядається, суди встановили, що виконавче провадження відкрито за адресою, яка містилася як єдина адреса боржника у виконавчому листі суду, так і у заяві стягувача. Тобто встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та застосовували з урахуванням цього нормативно-правове регулювання.

Те, що у спірний період (а це понад 3 роки тому) майже 200 суддів у ВС отримували суддівську винагороду, обчислену за чинним на той час п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», які, однак, не ініціювали судового розгляду, не переконує в наявності виключної правової проблеми в цій справі. В ухвалі не наведено жодного прикладу різного підходу в правозастосуванні, а сама по собі відсутність правового висновку щодо вирішення зазначеного вище питання не свідчить про необхідність розгляду справи ВП ВС.

ОП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у п. 8.22 постанови КГС ВС від 14.09.2021 у справі № 910/13084/18. ОП КГС ВС дійшла висновку, що у випадку відмови позивача від позову і закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК у відповідача згідно з першим реченням ч. 3 ст. 130 ГПК виникає право на відшкодування йому за рахунок позивача понесених витрат, до яких належить і судовий збір, і витрати, пов’язані з розглядом справи.

БП КГС ВС виснувала: Щодо юрисдикції господарських судів стосовно спорів, стороною яких є боржник у справі про банкрутство З введенням в дію 21.10.2019 КУзПБ справи у спорах, наслідком вирішення яких може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника у справі про банкрутство, а також спори з вимогами до боржника за правилами ст. 7 цього Кодексу підлягають розгляду виключно у межах справи про його банкрутство. Системний аналіз змісту приписів статті 7 КУзПБ у сукупності із ст. 20, 30 ГПК щодо предметної та територіальної юрисдикції (підсудності) свідчить, що принцип концентрації в межах справи про банкрутство всіх спорів, у яких стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна є універсальним і норми ГПК чи КУзПБ не встановлюють винятків із цього правила, що забезпечує дієвість механізму забезпечення реалізації принципу конкурсного імунітету, а також судового контролю у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, за яким усі рішення чи дії, що можуть вплинути на майнові активи боржника, мають бути підконтрольні суду, що здійснює провадження у справі про банкрутство. Щодо співвідношення приписів ст. 339, 340 ГПК та ст. 7 КУзПБ при розгляді скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, що пов'язані з виконанням судового рішення, ухваленого за результатом майнового спору, стороною якого є боржник У разі оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, які стосуються виконання судового рішення, ухваленого у спорі за участю боржника в межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ, очевидно, що така скарга (заява, позов) підлягає розгляду судом, який розглянув справу в майновому спорі чи іншому спорі з вимогами до боржника як суд першої інстанції (ст. 340 ГПК), тобто судом у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, навіть за умови, що відповідачем є суб'єкт владних повноважень згідно з абз. 4 ч. 2 цієї норми. Вирішуючи питання, пов'язані з оскарженням рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо примусового виконання (звернення стягнення на кошти та інше майно) за рішеннями у спорах (правовідносинах), стороною яких є боржник у справі про банкрутство, які були вирішені поза межами справи про банкрутство до введення в дію КУзПБ або з інших причин, господарським судам слід урахувати у системному взаємозв'язку ст. 339, 340 ГПК та ст. 7 КУзПБ, керуючись пріоритетом приписів спеціального закону – КУзПБ, а також закріпленими у цьому законі принципами концентрації всіх спорів, стороною яких є боржник, у межах справи про банкрутство та судового контролю у відносинах банкрутства (неплатоспроможності). Здійснюючи системне тлумачення приписів ст. 7 КУзПБ, пп. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК, а також ст. 339 ГПК слід виходити із того, що процедура банкрутства – це спеціальна правова процедура, норми КУзПБ є спеціальними, і під час їх співставлення із нормами загальними вони повинні мати процесуальний пріоритет. КУзПБ розширив юрисдикційність господарському суду спорів, стороною яких є боржник, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, визначивши за змістом ст. 7 Кодексу критерій впливу на майнові активи боржника вирішальним при з'ясуванні питання щодо необхідності розгляду спору в межах справи про його банкрутство. Телеологічне та лексичне тлумачення приписів п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК у взаємозв'язку зі ст. 7 КУзПБ свідчить, що у цих нормах законодавець, застосувавши категорії "справи у спорах з майновими вимогами", "майновий спір", "спір щодо майна" та залишивши перелік таких спорів відкритим, визначив передумови для реалізації судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, функції судового контролю щодо максимально широкого кола правовідносин за участю боржника та щодо його майна. За приписами КУзПБ зміст судового контролю у відносинах неплатоспроможності та банкрутства полягає у тому, що рішення чи дії боржника та третіх осіб, що можуть вплинути на майнові активи боржника, мають бути підконтрольні суду, що здійснює провадження у справі про банкрутство. Системне тлумачення п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, ст. 7 КУзПБ приводить до висновку, що у межах справи про банкрутство підлягають вирішенню питання судового контролю у виконавчих провадженнях за рішеннями стосовно боржника, виконання яких є можливим шляхом звернення стягнення на кошти чи інше його майно, незалежно від процесуальної форми звернення (скарга, заява, позов) заінтересованої особи щодо здійснення такого контролю. Повноваження господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, щодо здійснення відповідного судового контролю поширюються і на правовідносини з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) у виконавчому провадженні, що передбачає звернення стягнення на майно боржника або може вплинути іншим чином на майнові активи боржника, і такий контроль має здійснюватися з моменту відкриття виконавчого провадження та до його завершення чи закриття провадження у справі про банкрутство боржника.

Колегія суддів ККС ВС у своїй ухвалі не навела ані якісного, ані кількісного критеріїв виключності правової проблеми, зокрема не обґрунтував відсутності сталості судової практики, недостатності законодавчого регулювання, існування колізій, що, у свою чергу, порушує фундаментальні права та свободи людини. Позиція колегії суддів щодо необхідності перспективного застосування висновків суду касаційної інстанції, які впливають на вирішення питання про допустимість доказів, без належного її обґрунтування сама по собі не може бути безумовною підставою для прийняття провадження до розгляду ВП ВС.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, висловленого у постанові від 07.09.2016 у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва. У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Постанова від 10.04.2023 Відступлення від висновку, викладеного у постанові ВС від 01.12.2021 у справі № 753/20347/20 (провадження № 61-9584св21). Аналіз змісту ч. 2 ст. 199 СК дає підстави для висновку, що законодавець не передбачив такої можливості, як зупинення нарахування аліментів, переривання сплати аліментів у певні періоди, зокрема коли повнолітня дитина безпосередньо не бере участі в освітньому процесі, а також звільнення платника аліментів від сплати аліментів на утримання повнолітньої дитини у зв`язку з продовженням нею навчання в період канікул, переходу на навчання на інший освітній рівень або до іншого навчального закладу, зокрема вступу до магістратури. Правило ч. 2 ст. 199 СК виключно передбачає припинення права повнолітньої дитини на утримання у разі припинення нею навчання, тобто закінчення або відрахування з навчання у навчальному закладі. Законодавець не передбачив винятку з правила ч. 1 ст. 199 СК , яка, зокрема не містить застереження про те, що канікулярний період, період вступу до вищого навчального закладу для здобуття вищого рівня освіти не входять до періоду нарахування та сплати аліментів одним із батьків на користь повнолітньої дитини.

ОП КГС ВС не погоджується з висновками, викладеними в ухвалі від 07.11.2022 щодо можливості визначення складу суду ухвалою суду та передачі справи після задоволення заяви про самовідвід колегії суддів у такій спосіб, та вважає за необхідне відступити від нього. У випадках, передбачених процесуальним законом, що унеможливлюють участь судді-доповідача та суддів, які не є суддями-доповідачами, у справі (самовідвід, відвід), повторний автоматизований розподіл здійснюється на підставі відповідної ухвали суду за розпорядженням керівника апарату чи заступника керівника апарату в загальному порядку, передбаченому Положенням та Тимчасовими засадами використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді. У даному випадку, враховуючи задоволення заяви про самовідвід колегії суддів: Краснова Є. В. (головуючий), Мачульського Г. М., Могил С. К. у здійсненні касаційного перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2020 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 03.08.2022 у справі № 910/5172/19, ця справа підлягала передачі виключно на повторний автоматизований розподіл у загальному порядку.

ОП КГС ВС вважає, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22.04.2019, не може бути підставою для відступлення у цій же справі, оскільки умовою передачі справи на розгляд ОП КГС ВС за ч. 2 ст. 302 ГПК є наявність саме висновку Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати щодо застосування норми права у подібних правовідносинах при розгляді іншої справи. Аналогічний висновок зроблено в ухвалі ВП ВС від 13.01.2020 у справі № 910/9010/17.