Колегія суддів ККС ВС, звертаючись до ВП, не навела ані якісних, ані кількісних критеріїв виключної правової проблеми, зокрема не обґрунтувала відсутності сталості судової практики, недостатності законодавчого регулювання, існування колізій, що, у свою чергу, порушує фундаментальні права та свободи людини. Крім того, колегія суддів, ставлячи під сумнів правильність тлумачення судами п. 4 ст. 185 КК за кваліфікуючою ознакою вчинення злочину «в умовах воєнного стану» та, відповідно сформованої на цій основі сталої судової практики, залишила поза увагою процесуальний механізм, визначений законодавцем у ст. 434-1 КПК, щодо можливості відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, шляхом передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати.

У постанові № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) ВП ВС сформувала правовий висновок щодо розмежування юрисдикційності подібних спорів. Зокрема у п. 53-54 постанови вказала, що за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім припинення повноважень посадових осіб (п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП ). До юрисдикції ж господарського суду належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за ч. 3 ст. 99 ЦК України, п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП , оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень). Крім того, у постанові від 29.05.2019 у справі № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) ВП ВС вказала, що якщо позивач оскаржує наказ про його звільнення, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника і ці вимоги тісно пов`язані з вимогами щодо визнання звільнення позивача незаконним, тому відсутні підстави вважати, що такий спір належить розглядати в порядку господарського судочинства. Таким чином ВП ВС вже викладала у своїх постановах висновок щодо питання юрисдикційності спору у подібних правовідносинах.

Постанови ВС, від яких просить відступити КЦС, ухвалені тим же касаційним судом, який передав справу на розгляд ВП ВС. За таких обставин підстави для передачі цієї справи на її розгляд за ч. 3 ст. 403 ЦПК є . При цьому висновки, викладені у постановах ВСУ від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-72цс17, підтримані у постанові ВП ВС від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц та у постановах ВС від 25.01.2018 у справі № 658/580/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц, від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, що свідчить про узгодженість та єдність правозастосовчої практики.

Колегія суддів КГС ВС не виклала проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій. КГС ВС послався на три подібні справи, які перебувають на розгляді в суді касаційної інстанції (у тому числі справа № 909/1188/21, яка була передана на розгляд ВП ВС), при вирішенні яких судами обох попередніх інстанцій сформовано позицію, що не є різною. При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Можливість касаційного оскарження додаткової постанови про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, ухваленої внаслідок прийняття постанови за результатом апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції, якою розглянуто скаргу на дії арбітражного керуючого, постановленої у межах справи про банкрутство, не передбачена ч. 3 ст. 9 КУзПБ. БП КГС ВС зазначає, що положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з вище наведених підстав, однак, у цьому випадку, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ. При цьому БП КГС ВС наразі не відступає від висновку ОП КГС ВС у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20, оскільки наведені в ній висновки стосуються судових рішень, ухвалених у справах позовного провадження (у малозначних справах), відмінних від специфічних судових рішень, притаманних саме процедурам банкрутства (першої групи за висновком ВП ВС від 18.02.2020 у справі № 918/335/17), можливість касаційного оскарження яких передбачена ст. 9 КУзПБ.

БП КГС ВС сформувала висновки щодо застосування норм права За змістом п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК, ст. 7 КУзПБ у межах справи про банкрутство підлягають вирішенню питання судового контролю і у справах, якщо відповідачем у такому спорі є суб’єкт владних повноважень, однак за умови, що вирішення такого спору вплине на майнові активи боржника, або на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки. Визначений позивачем предмет заявленого позову такий як протиправність дій податкового органу щодо прийняття рішення про зупинення та відмову у реєстрації податкової накладної та зобов'язання податкового органу здійснити дії щодо такої реєстрації, свідчить про те, що даний спір з відносин публічно-правового характеру результат вирішення якого не впливає на розмір або склад ліквідаційної маси боржника, або на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки, а отже цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.

ЗК КГС ВС виснувала, що саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладанні договорів про спільну діяльність. Так, Порядок № 296 зобов'язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає Кабінет Міністрів України. Відсутність такого погодження є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним. Таким чином, на відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов'язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату – отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та/або підряду. Обґрунтованими є посилання скаржників на правові висновки, викладені у постанові КГС ВС від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, відповідно до якої правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. ЗП КГС ВС звертає увагу на імперативні положення ч. 4 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", які встановлюють виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, тому покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов'язків із фінансування будівництва об'єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору. ЗП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у п. 6.13 постанови КГС ВС від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, щодо застосування положень ч. 4 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", а саме стосовно особливого порядку фінансування спорудження об'єктів житлового будівництва за рахунок коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб. ЗП КГС ВС, навпаки, ураховує зазначену правову позицію відповідно до положень ч. 4 ст. 300 ГПК. ОКРЕМА ДУМКА судді Рогач Л.І. ОКРЕМА ДУМКА суддів Берднік І.С., Зуєва В.А., Мачульського Г.М., Сухового В.Г.

ЗП КГС ВС виснувала, що ст. ЗЗ Закону України "Про оренду землі" визначає алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та певні правові запобіжники для захисту орендаря як більш уразливої сторони в цих правовідносинах від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. Щодо прав орендаря на продовження орендних правовідносин судовий захист законодавчо передбачено лише для особи, яка належним чином виконувала свої обов'язки за договором. Отже, у вирішенні питання щодо продовження користування земельною ділянкою слід виходити з того, що користування має бути належним з точки зору положень ст. 3 ЦК, а не будь-яким. ОКРЕМА ДУМКА суддів Случа О. В., Волковицької Н. О., Краснова Є. В, Мачульського Г. М., Могила С. К.

ВП ВС не може повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 , оскільки воно вже було вирішено КГС ВС. Після вирішення питання щодо судового збору Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження. КГС ВС передає справу на розгляд ВП ВС, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права - ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» - стосовно можливості відстрочити або розстрочити сплату судового збору за клопотанням особи, яка не є позивачем у справі. Водночас КГС ВС задовольнив частково клопотання ОСОБА_1 та відстрочив сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі особі, яка не має процесуального статусу позивача у справі, тобто вирішив питання застосування ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» у цій справі.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Ця правова позиція також викладена у постановах ВС у постановах: від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), від 01.02.2022 у справі № 910/5175/20 (провадження № 12-38гс21), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21). З огляду на зазначене ВП ВС дійшла висновку про відсутність у справі № 909/1188/21 виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а відтак про відсутність підстав для її прийняття до розгляду ВП ВС.

Порівнюючи обставини справи, що переглядається, з обставинами у справі № 461/12525/16-ц, ВП ВС вважає, що правовідносини, з яких виникли спори в цих справах, не є подібними. У справі № 461/12525/16-ц (провадження № 14-190цс20) свідоцтво про право на спадщину за законом було видане відповідачу на підставі судового рішення (про встановлення факту проживання його зі спадкодавицею та визнання права на спадкування за законом після її смерті), яке в подальшому було скасоване, тому прокурор вважав, що покупець придбала квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати (відповідача), у зв’язку із чим просив визнати квартиру відумерлою спадщиною і витребувати її у покупця на користь міської ради. У справі, що переглядається, спадщина, на думку прокурора, є відумерлою та власністю міської ради з тих підстав, що після смерті Нечитайло Ф. М. і Нечитайла С. В. у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини ніхто не звернувся, спадкоємців за заповітом і за законом немає. Спадщина після смерті Нечитайла С. В. та Нечитайло Ф. М. не відкривалася, спадкові справи не заводилися, відомості у спадковому реєстрі про заповіти / спадкові договори стосовно квартири, укладені Нечитайлом С. В. та Нечитайло Ф. М. відсутні. Відповідач зареєстрував право власності на спірну квартиру на підставі підробленого свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 355. Таким чином, у справі, що переглядається, відповідач набув право власності не на підставі спадкування (рішення суду про визнання права на спадкування), а на підставі, на думку прокурора, підробленого свідоцтва про право власності, отже, правовідносини у вказаних справах не є подібними і в цьому випадку ВП ВС не може вирішувати питання відступу від висновку (його уточнення) у справі № 461/12525/16-ц (провадження № 14-190цс20) щодо способу захисту порушеного права позивача.

БП КГС ВС виснувала, що за приписами КУзПБ судові процедури банкрутства мають строковий характер. Недотримання встановлених Кодексом строків тягне наслідки, які встановлені КУзПБ, виходячи з мети провадження та/або стадії, на якій відбулось таке порушення. За результатами підсумкового засідання господарський суд повинен прийняти одне із рішень щодо подальшої судової процедури банкрутства, передбачених ч. 2 ст. 49 КУзПБ. Закриття провадження у справі про банкрутство на підставі абз. 4 ч. 3 ст. 49 КУзПБ є однією із форм правомірної процесуальної поведінки, але надання судом переваги саме такій процесуальній формі закінчення процедури розпорядження майном боржника як закриття провадження у справі про банкрутство (порівняно з переходом до процедур санації чи ліквідації) можливе у разі неможливості введення процедури санації чи відкриття ліквідаційної процедури (крім наявності підстав, передбачених КУзПБ або іншим законом, норми якого впливають на подальший перебіг у процедурі банкрутства, або встановлюють мораторій на провадження у справі про банкрутство), і не може бути обґрунтоване виключно спливом встановленого 170-денного строку процедури розпорядження майном боржника. Закон України "Про внесення зміни до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19" № 728-IX від 18.06.2020 щодо тимчасового продовження на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19 строків проведення попереднього засідання суду у справі про банкрутство (неплатоспроможність)…процедури розпорядження майном боржника, поширює свою дію на провадження у цій справі.

ВП ВС проаналізувавши в ухвалі предмети позовів у справах, зазначив, що обґрунтування підстав представництва прокурором інтересів держави та предмети позову у справах № 911/2762/19, № 372/1859/20 та № 372/190/19 не є подібними. ВП ВС звертає увагу, що у постанові від 28.09.2022 (справа № 483/448/20) висновано про таке: “Оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача, таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник.” Такі висновки узгоджуються із постановами ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17. З огляду на вказане ВП ВС відступає від викладеного у постанові КГС ВС від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, висновку про те, що прокурор має діяти у процесі в інтересах держави тільки в особі сільської ради, якщо він звернувся одночасно з вимогами про визнання незаконним і скасування її рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передання земельної ділянки в оренду, про визнання незаконним і скасування рішення сільради про продовження відповідного договору оренди, про визнання недійсними і припинення на майбутнє договору оренди землі та додаткової угоди про внесення змін до договору оренди землі, а також про зобов`язання орендаря повернути територіальній громаді в особі сільради земельну ділянку шляхом підписання акта приймання-передачі. Зазначений висновок не узгоджується з наведеними вище висновками ВП ВС (п.п. 8.9, 8.10 мотивувальної частини постанови)». Отже, висновки про доведення (недоведення) прокурором підстав для представництва державного органу приймалися ВП ВС виходячи з фактичних обставин конкретної справи.

БП КГС ВС виснувала, що: 1) територіальна юрисдикція справи про банкрутство юридичних осіб за критерієм місцезнаходження боржника у випадку звернення із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство юридичних осіб має визначатись на дату подання кредитором заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство за місцезнаходженням боржника відповідно до відомостей у ЄДР; 2) У випадку звернення ініціюючих кредиторів до різних господарських судів із заявами про відкриття провадження у справі про банкрутство, має розглядатись заява, яка була календарно першою подана до суду (безпосередньо або через пошту чи інші засоби зв'язку), господарським судом за місцезнаходженням боржника, визначеним на підставі відомостей ЄДР на день подання першої заяви. 3) зміна боржником зареєстрованого місцезнаходження після подання кредитором заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) не впливає на зміну територіальної підсудності господарського суду; 4) у випадку підтвердження правомірності відкриття однієї справи про банкрутство боржника інша справа про банкрутство того ж самого боржника закривається на підставі п. 3 ч. 1 ст. 90 КУзПБ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), про що суд постановляє відповідну ухвалу; 5) КУзПБ не містить спеціальної норми щодо передачі за підсудністю справи про банкрутство, тому передача справи про банкрутство за підсудністю здійснюється на підставі та в порядку, встановленому ст. 31 ГПК. Поряд із цим, якщо провадження у першій справі відкрито, то друга справа про банкрутство одного і того ж боржника підлягає закриттю, а не передачі за підсудністю. Справа передається за підсудністю, якщо вона не належить до юрисдикції даного суду, за умови, що немає іншої відкритої справи про банкрутство цього ж боржника. В іншому випадку ця справа підлягає закриттю, оскільки у випадку передачі такої справи в одному суді будуть існувати дві справи про банкрутство одного боржника, що неприпустимо з точки зору принципу концентрації, та з огляду на те, що не існує процесуального механізму об'єднання двох справ про банкрутство одного й того ж боржника; 6) у випадку прийняття заяви про визнання боржника банкрутом господарським судом за місцезнаходження, визначеним у відповідності до відомостей у ЄДР на дату подання заяви першою, та при зміні боржником свого місцезнаходження і надходження заяви про визнання боржника банкрутом до господарського суду за новим місцезнаходженням, цей суд має повернути заяву без розгляду.

Передаючи справу для відступу від висновків судів касаційних інстанцій щодо можливості оскарження постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, колегія суддів КЦС ВС фактично спонукає ВП ВС перебрати на себе функції законодавця і створити обмеження в доступі до правосуддя до касаційного перегляду, при тому, що ВР України у відповідних процесуальних кодексах (зокрема у ст. 389 ЦПК) таких обмежень не встановила. ВП ВС наголошує, що принцип законності має бути дотримано, а принцип доцільності не передбачений цивільним законодавством. Крім того, 09.06.2021 ВП ВС своєю ухвалою вже повертала аналогічне питання для продовження розгляду до КЦС, оскільки не знайшла підстав для його прийняття та розгляду ВП ВС за ч. 5 ст. 403 ЦПК (справа № 355/11743/19, провадження № 14-71цс21).