Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 16.06.2021 у справі № 240/4936/18. Правовий висновок. Звернення прокурора до суду в порядку адміністративного судочинства відповідає меті захисту суспільного інтересу – інтересів держави, що охоплюють собою й інтереси певної територіальної громади, у сфері дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог законодавства про надра та встановленого порядку надання спеціального дозволу на користування надрами, а тому за відсутності державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду, прокурор, звертаючись до суду з позовом, діє відповідно до вимог ст. 53 КАС та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

ВП ВС закрила провадження у справі, оскільки справа належить до розгляду господарського суду.

ОП ККС виснувала, що з урахуванням положень ч. 2 ст. 336 КПК, які кореспондуються з вимогами ст. 85-3 КПК 1960 року, прийняття судом рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами приміщення суду перебуває обвинувачений, який заявив клопотання про безпосередню участь у судовому розгляді, крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Якщо в силу захворювання стан здоров`я обвинуваченого перешкоджає його безпосередній участі в судовому засіданні або становить загрозу чи небезпеку життю, здоров`ю інших учасників судового процесу, необхідним є вжиття заходів щодо відкладення судового розгляду на строк, об`єктивно необхідний для їх усунення. У разі непереборності виниклих загроз, відповідно до вимог ст. 336 КПК, суд мотивованою ухвалою, з наведенням відповідного обґрунтування, повинен ухвалити рішення про проведення дистанційного судового провадження в режимі відеоконференції за участю обвинуваченого.

Третя судова палата ККС ВС виснувала, що вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих у результаті процесуальних дій і процесуальних рішень, що були здійснені, прийняті прокурором, який є процесуальним керівником, з порушенням строку передачі матеріалів до органу досудового розслідування, визначеного в ч. 7 ст. 214 КПК, суд повинен врахувати тривалість такого порушення, обсяг і характер вчинених дій і прийнятих рішень. Недотримання строку, визначеного в ч. 7 ст. 214 КПК, не є безумовною підставою для визнання недопустимими доказів, отриманих на підставі таких процесуальних дій і рішень прокурора.

Системний аналіз змісту ч. 4 ст. 202 та п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК свідчить про те, що процесуальним наслідком неявки позивача в судове засідання є залишення позову без розгляду. Правове значення для прийняття судом рішення про залишення позову без розгляду з підстави нез’явлення позивача у судове засідання, передбаченої цими нормами процесуального права, має одночасна наявність таких обставин, так звані умови для залишення позову без розгляду у випадку неявки позивача в судове засідання: 1) належне повідомлення судом позивача про час і місце судового засідання; 2) неявка позивача в судове засідання або неповідомлення позивачем суду причин його неявки в судове засідання; 3) неподання позивачем суду заяви про розгляд справи за його відсутності. При цьому зміст ч. 4 ст. 202 та п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК свідчить про те, що передбачена цими нормами процесуального права така процесуальна дія суду як залишення позову без розгляду з підстави нез’явлення позивача у судове засідання та неповідомлення про причини своєї неявки не залежить від того, чи була визнана судом явка позивача в судове засідання обов’язковою. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 02.12.2021 у справі № 905/460/21.

Виходячи з технічного функціоналу коректора об’єму газу, наданого в Кодексі ГРМ (сукупність ЗВТ, які вимірюють тиск і температуру газу, що протікає у вимірювальному трубопроводі, обчислюють об’єм газу за стандартних умов, перетворюючи вихідні сигнали від лічильника газу), а також зі складу комерційного ВОГ, відомості коректора не можуть вважатись достовірними для визначення об’єму газу у випадку отримання даних від лічильника, який неправильно вимірював об’єм газу. Саме тому ОП КГС ВС вважає помилковими та відхиляє доводи скаржника про те, що некоректна робота лічильника за вказаних обставин не впливає на правильність показань коректора об’єму газу та вбачає підстави для уточнення висновку, що міститься у постанові Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 906/962/18 щодо застосування положень абз. 9 п. 6 гл. 6 розд. X, п. 4 та абз. 2 п. 8 гл. 4 розд. ХІ Кодексу ГРМ шляхом доповнення таким висновком: "За умови відсутності пошкодження лічильника, пропущення строку періодичної повірки лічильника газу з вини споживача або несанкціонованого втручання в роботу ЗВТ та за наявності справного обчислювача (коректора) об’єму газу, який не містить зареєстрованих та зафіксованих у звітах повідомлень про роботу лічильника газу в позаштатному режимі, несправність лічильника внаслідок його невідповідності нормативним документам у сфері метрології, встановлена за результатами позачергової або експертної повірки, не є підставою для здійснення перерахунку споживачу об’єму розподіленого (спожитого) природного газу відповідно до п. 4 гл. 4 розд. ХІ Кодексу ГРМ. Якщо у разі несправності лічильника газу, що сталася внаслідок його позаштатного режиму роботи (що, зокрема включає витоки газу з елементів та конструкції комерційного ВОГ, у тому числі імпульсних ліній манометрів), буде підтверджено факт необлікованого чи облікованого частково об’єму розподіленого (спожитого, переданого) природного газу, то розрахунок необлікованих (облікованих частково) об’ємів природного газу за період несправності здійснюється відповідно до вимог абз. 9 п. 6 гл. 6 розд. X, пп. 1 п. 4 гл. 4 розд. XІ Кодексу ГРМ. Підпункт 2 п. 4 гл. 4 розд. ХІ Кодексу у такому разі не застосовується і обставини справності коректора значення не мають".

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного в раніше ухваленій постанові КГС ВС від 15.06.2022 у справі № 924/674/21. Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка (далі – Театр) не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб’єктом владних повноважень, тому звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі Театру є неправомірним. Театр є юридичною особою публічного права, самостійно приймає рішення і здійснює діяльність у межах компетенції, передбаченої чинним законодавством України, та має право від свого імені укладати договори, бути позивачем та відповідачем у судах. Оскільки судами встановлено відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі в особі Театру, то подана позовна заява у частині позовних вимог, заявлених прокуратурою в інтересах держави в особі Театру, підлягає залишенню без розгляду відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК.

ОП КГС ВС дійшла висновку про необхідність відступити від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 25.08.2022 у справі № 903/357/21 (судова палата для розгляду справ про банкрутство) щодо застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 293 ГПК, а саме: можливості відкриття касаційного провадження та здійснення касаційного перегляду у справі, у разі якщо є ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення. ОП КГС ВС зазначила, що у випадку повторного подання касаційної скарги тією ж самою особою на те ж саме судове рішення, зокрема, якщо є ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення, суд касаційної інстанції зобов'язаний відмовити у відкритті касаційного провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 293 ГПК.

В ухвалі КЦС ВС зазначив, що ефективним способом захисту прав особи пов`язаної з банком у зв`язку з обміном зобов`язань банку перед цими особами на акції додаткової емісії банку та наступним відчуженням акцій неплатоспроможного банку Мінфіну у повному обсязі (або частку, яка не належить державі) за 1 грн, майнові права якої припинені на підставі ст. 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку" є відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 ЦК. Разом з тим, хоча ОСОБА_1 у своєму позові, а суди у рішеннях у цій справі не посилались на наведену вище норму права і не обґрунтовували ст. 1170 ЦК свої правові позиції, касаційний суд юридичною кваліфікацією сторін не зв`язаний і перешкод, які не дозволяють її застосувати при перегляді судових рішень, не навів. Таким чином, ВП ВС не вбачає підстав для прийняття справи до свого провадження для вирішення питання відступу від висновків про застосування норм права, викладених в постановах КГС ВС від 17.11.2020 у справі № 910/8012/17, від 13.02.2018 по справі № 916/174/17 та від 13.02.2018 у справі № 916/174/17.

Колегія суддів зазначила, відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК, при визначенні предметної юрисдикції спору суд має враховувати правовий висновок, викладений у постановах ВП ВС у справах № 14-556цс19, № 14-599цс18 та № 14-261цс19. ВП ВС при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила ВП ВС, суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ВП ВС.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу у постанові ВСУ від 25.10.2005 у справі № 32/421. Цей висновок ВСУ є таким, що не може бути врахований у цій справі, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків ВСУ щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки ВП ВС у п.п. 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20)). ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків КЦС ВС, оскільки на відміну від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідної преюдиційної обставини у доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами. ВП ВС виснує, що зі змісту ст. ст. 73, 74, 75, 77, 86 ГПК вбачається, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, в якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів. Зазначене попереднє рішення може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених ст. 75 ГПК правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) про те, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною. ВП ВС зазначає, що боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з Органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю Органу ДВС та настанням майнових утрат для боржника. Завданням ліквідатора у процедурі банкрутства є реалізація активів боржника для якнайповнішого задоволення вимог кредиторів. Отже, у ліквідаційній процедурі боржник позбавляється своїх активів, але не будь-яке відчуження активів означає завдання збитків боржнику. Судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю Органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до ч. 6 ст. 41 КУзПБ, незважаючи на непогодження ліквідатора боржника зі способом вибуття майна боржника до кредитора-заставодержателя.

Особи, які після 04.10.2021 подають до суду документи в електронній формі з використанням підсистеми ЄСІТС «Електронний суд», мають правомірні очікування, що розмір судового збору, який підлягає сплаті ними, у такому разі буде розрахований із застосуванням понижуючого коефіцієнта, що прямо передбачено в Законі України «Про судовий збір». У суду відсутні підстави вимагати від позивача сплати судового збору без урахування понижуючого коефіцієнта при поданні позовної заяви в електронній формі через підсистему ЄСІТС «Електронний суд».

Відступлення від висновків КГС ВС про застосування ч. 2 ст. 343 ГПК, викладених у постановах від 21.05.2021 у справі № 905/64/15, від 25.06.2021 у справі № 905/2214/14-908/5734/14, від 25.06.2021 у справі № 25/7, від 30.06.2021 у справі № 905/2190/14, від 15.07.2021 у справі № 924/408/19, від 24.11.2021 у справі № 908/3994/14, від 11.04.2022 у справі № 916/3143/19 та від 04.08.2022 у справі № 910/11419/20, а також висновків КЦС ВС про застосування аналогічних положень ч. 2 ст. 451 ЦПК, викладених у постанові від 23.02.2022 у справі № 1005/7141/2012, про те, що суд не наділений повноваженнями на скасування рішень органів державної виконавчої служби/ приватних виконавців. Передбачений ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 339 ГПК судовий захист прав та законних інтересів, порушених рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, має бути ефективним, зокрема, доступним для тих, кого він стосується, спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення та не залежати від дій, які виконавець вчиняє на свій розсуд. Відповідно до висловлених раніше висновків ВП ВС про застосування ч. 1 ст. 41 Закону України «Про виконавче провадження» (п. 77, 79 постанови від 03.11.2020 у справі № 916/617/17) постанову про закінчення виконавчого провадження, яка ухвалена без урахування вимог закону, можна оскаржити в судовому порядку, а відновлення відповідних прав скаржника може бути ефективно здійснене у разі задоволення скарги та скасування такої постанови.

1. Відступлення від висновку викладено у постанові КАС ВС від 28.02.2020 у справі № 810/2893/17 щодо застосування ч. 3 ст. 105, ч. 2 ст. 110 ЦК у подібних правовідносинах, а саме правомірності формування ліквідаційної комісії зі складу посадових осіб ОДПІ, що не призначався судом, а також правомірності державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі судового рішення раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами, якщо відповідний строк не був визначений у рішенні суду; 2. Відступлення від висновку викладеного в постанові КАС ВС від 28.02.2020 у справі № 810/2893/17, щодо юрисдикційної належності спору адміністративним судам, оскільки колегія суддів КГС ВС вважає, що справи щодо відміни державної реєстрації припинення юридичної особи (скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі) за позовом кредитора юридичної особи є найбільш наближеними до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК), а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.

В ухвалі КЦС ВС не зазначено у чому полягає правове питання, яке потребує роз’яснення саме ВП ВС та яке б не могло бути вирішено колегією суддів КЦС ВС чи ОП КЦС ВС.