Постанова від 03.07.2023 Підстави для відступу відсутні Суд залучає іпотекодержателя у справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за умови, якщо з урахуванням конкретних обставин справи встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки іпотекодержателя. У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем.

БП КГС ВС відступила від правової позиції КГС ВС щодо застосування ч. 5 ст. 30 ГПК при визначені підсудності справ за участю особи, щодо якої відкритого провадження у справі про банкрутство, або щодо майна такої особи, викладеної у постановах від 21.04.2021 у справі № 910/12641/19, від 12.01.2021 у справі № 918/572/19, від 04.02.2020 у справі № 914/240/18 (п. 6.3 - 6.8 цієї постанови). При цьому відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права судова палата відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний. БП КГС ВС виснувала, що ч. 2 ст. 7 КУзПБ містить спеціальне правило, яке прямо вирішує питання територіальної (виключної) підсудності спорів у справах про банкрутство. На відміну від ГПК, в якому за критерій розгляду справи взято місцезнаходження суду або особи, КУзПБ встановлює самостійний універсальний критерій підсудності справ, стороною в яких є боржник: в межах справи про банкрутство.

ВП ВС зауважує, що, починаючи з 29.12.2019, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов’язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва. Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (ч. 1 ст. 58 ЦПК, ч. 1 ст. 56 ГПК; близький за змістом припис є у ч. 1 ст. 55 КАС). Також ВП ВС виснує, що процесуальні закони визначили, що представники сторін, третіх осіб, а також осіб, які за законом мають право звертатися до суду в інтересах інших, можуть діяти у судовому процесі або за правилами самопредставництва, або як власне представники. Останніми можуть бути: адвокати, законні представники, а у випадках, визначених у процесуальних законах, зокрема у малозначних справах, справах незначної складності, – інші особи (ст. 60 ЦПК, ст. 58 ГПК, ст. 57 КАС). Повноваження саме цих представників підтверджують документи, визначені у ч. 1 і 4 ст. 62 ЦПК, ч. 1 і 4 ст. 60 ГПК, ч. 1 і 4 ст. 59 КАС України. Тому неприйнятним є аргумент підписанта про те, що для самопредставництва юридичної особи достатньо виданої нею на ім’я одного з працівників довіреності. ВП ВС зазначає що юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (ч. 3 та 4 ст. 58 ЦПК у редакції, чинній із 29.12.2019). З 29.12.2019 самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві – також суб’єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов’язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов’язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності – також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов’язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. ВП ВС у цій справі звертає увагу на те, що підписант апеляційної скарги подав до суду копію довіреності та копію наказу від 24.09.2015 про переведення його з 24.09.2015 на посаду юрисконсульта відділу претензійно-позовної роботи. У доданих документах зміст трудових (посадових) обов’язків підписанта не визначений. Зокрема немає інформації про те, що підписант повноважний діяти від імені позивача у судовому процесі. Тому він не міг на підставі довіреності, у якій є перелік повноважень представника, здійснювати згідно з частиною третьою статті 58 ЦПК України у редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення” самопредставництво юридичної особи, підписуючи позовну заяву (а. с. 1, 2), апеляційну (а. с. 41) та касаційну (а. с. 62, 63) скарги. З огляду на висновки, викладені у цій ухвалі, ВП ВС вважає, що слід закрити касаційне провадження.

ОП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС щодо питання застосування положень ч. 12 ст. 137 ГПК у подібних процесуальних правовідносинах, викладеного в постанові від 01.02.2023 у справі № 910/1539/21(910/8758/21). ОП КГС ВС вважає за необхідне сформулювати такі висновки щодо комплексного застосування положень п. 6 ч. 1 та ч. 12 ст. 137 ГПК: "Чинний Господарський процесуальний кодекс України дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, лише у випадку подання заявником позову про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту, чітко визначеного п. 6 ч. 1 ст. 137 цього Кодексу, а не в разі подання будь-яких інших позовів, зокрема, позову про визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна. Якщо такий захід забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, застосовується судом у межах розгляду позову про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту та супроводжується припиненням, відкладенням, зупиненням чи іншим втручанням у проведення електронного аукціону (торгів), що в рамках примусового виконання судового рішення проводяться органом державної виконавчої служби/приватним виконавцем та/або ДП "Сетам", яким доручено здійснення функцій з організації електронних торгів, то на правовідносини вжиття зазначеного заходу забезпечення позову на час підготовки та проведення електронних торгів не поширюється дія положень ч. 12 ст. 137 ГПК, якими заборонено вжиття заходів забезпечення позову, спрямованих на будь-яке втручання в проведення публічних конкурсних процедур (їх припинення, відкладення, зупинення тощо), оскільки ані державний чи приватний виконавець, ані ДП "Сетам" не входять до чітко визначеного законодавцем суб’єктного складу учасників публічних конкурсних процедур (державний орган, орган місцевого самоврядування, призначений державним органом суб’єкт у складі комісії)".

ВП ВС звертає увагу на висновки, викладені у постанові ВП ВС від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17 у якій ВП ВС вирішила виключну правову проблему щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається більше 14 років, комплексного застосування ч. 6 ст. 1176 і ст. 1177 ЦК та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин (п. 50 постанови ВП ВС від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17 (№ в ЄДРСР 87527961). ВП ВС вже формулювала висновки щодо застосування ст. 1177 ЦК в контексті відповідальності держави України за шкоду, спричинену злочином. Окрім того, вирішивши виключну правову проблему у справі № 916/1423/17, ВП ВС виснувала, що відповідно до ст. 1177 ЦК у держави України є обов`язок компенсувати шкоду саме фізичним особам. Отже, з огляду на наявність висновків ВП ВС з відповідного питання, а також неподібність правовідносин у справі № 357/5940/19 та у справах № 756/10786/16, № 720/412/16-ц, № 757/59951/16 ВП ВС висновує, що немає підстав для прийняття справи № 357/5940/19 до розгляду.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновків. Подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (постанови ВС від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21). Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядає та оцінює суд відповідно до ст. 86 ГПК за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами. Суд може розглядати електронне листування між особами в месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсягу обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням усіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.

ВП ВС відступила від висновків КГС ВС, викладених у постановах від 14.07.2022 у справі № 909/1285/21 (п.п.1.2. п.5.27) та від 01.02.2023 у справі № 924/996/21, у яких КГС ВС відхилив доводи прокурора щодо наявності в органів місцевого самоврядування повноважень здійснювати захист законних інтересів держави у правовідносинах, пов’язаних із закупівлею комунальними закладами товарів за бюджетні кошти.

Справа передається на розгляд ВП ВС на підставі ч.5 ст.302 ГПК. Беручи до уваги наявність прогалини щодо законодавчого регулювання питання визначення необхідної кількості членів релігійної громади для прийняття рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту у разі, коли загальна кількість членів не визначена, необхідність вирішення питання застосування аналогії закону чи права у цій справі, а також зважаючи на те, що питання у справі стосується захисту прав людини і основоположних свобод, що гарантуються Конституцією України та Конвенцією, і вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі, суд вважає, що у межах цієї справи наявні ознаки якісного критерію виключної правової проблеми у справі, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, викладеного в постановах від 02.09.2015 у справі № 6-1168цс15 та від 16.08.2017 у справі № 6-54цс17, а також висновку КЦС ВС, викладеного в постановах від 21.08.2018 у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05.09.2018 у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20.01.2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

ВП ВС відступила (конкретизувала) висновків, викладених у постановах КАС ВС від 03.11.2021 у справі № 817/1911/17, від 11.11.2021 у справі № 817/67/18, від 30.08.2022 у справі № 912/1520/21, від 11.11.2021 у справі № П/811/2084/17, від 14.12.2021 у справі № 560/8837/20, від 27.07.2022 у справі № 816/1919/17 та ін., відповідно до якого право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися у користування засновнику для створення фермерського господарства, не виникає у жодного члена фермерського господарства, в тому числі засновника. Члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку у користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому ЗК України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку. ВП ВС виснує, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.

ВП ВС конкретизувала висновок, наведений у постанові КГС ВС від 26.02.2020 у справі № 911/2325/18 та вказала, що зайняття фізичними та юридичними особами земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, не пов`язане із позбавленням власника цих ділянок володіння ними. Вказане стосується і тих випадків, коли право приватної власності на земельні ділянки природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення було зареєстровано на підставі неправомірних рішень про передачу таких земель у власність фізичних чи юридичних осіб. Такі рішення не створюють ті юридичні наслідки, на які вони спрямовані. Вимогу про усунення перешкод державі чи відповідній територіальній громаді у користуванні чи розпорядженні такими земельними ділянками можна заявити впродовж усього часу, поки триває відповідне порушення. ВП ВС вважає, що держава або територіальна громада не втрачають володіння земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, які за законом не можуть бути передані у приватну власність у разі такого їх передання фізичним або юридичним особам і державної реєстрації за останніми права власності. У цих випадках слід усувати перешкоди у користуванні відповідною земельною ділянкою (ст. 391 ЦК) шляхом її повернення власникові, а не витребовувати із незаконного володіння останнього набувача (ст.ст. 387, 388 ЦК).

ОП КГС ВС відступила від висновку щодо застосування п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК у подібних правовідносинах, сформульованого в раніше ухваленому рішенні КГС ВС у справі № 908/1481/19. ОП КГС ВС виснувала, що наявність арбітражної угоди не може бути підставою відмови у відкритті провадження у справі згідно п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК, а лише може бути підставою для залишення позову без розгляду у передбачених законом випадках, але після відкриття провадження у справі та за наявності сукупності умов, визначених у п. 7 ч. 1 статті 226 ГПК. Відмова у відкритті провадження у справі з підстав наявності між сторонами укладеної арбітражної угоди (застереження) ґрунтується на неправильному застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК та суперечить ч. 1 ст. 4 цього Кодексу, яка визначає, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

ВП ВС бере до уваги, що КЦС ВС у постанові від 03.02.2021 у справі № 203/6896/14-ц висловився про можливість нарахування процентів за договором позики, укладеним під час дії ЦК УРСР. Тоді як КЦС ВС у постанові від 19.07.2021 у справі № 522/31737/13 погодився з відмовою у задоволенні позову про стягнення процентів за договором позики, укладеним під час дії ЦК УРСР, оскільки цей кодекс не допускав нарахування процентів у грошових зобов`язаннях між фізичними особами. КЦС ВС справу № 175/1814/19 для відступу від висновку, сформульованого КЦС ВС у постанові від 19.07.2021 у справі № 522/31737/13, не передавав. Висновки щодо застосування норм права, сформульовані різними палатами Верховного Суду у складі КЦС може також узгодити ВС у складі об`єднаної палати КЦС згідно з ч. 2 ст. 403 ЦПК .

ВП ВС відступила від висновку, сформульованого КЦС ВС у постанові від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18, про те, що у випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівник для захисту його прав може звернутися до суду з вимогою про визнання трудових відносин припиненими за правилами цивільного судочинства. ВП ВС зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права ВП ВС відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний Водночас ВП ВС виснувала, що відсутні підстави для відступу від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 19.01.2022 у справі № 911/719/21.

ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС викладеного у постанові від 14.11.2018 у справі № 423/1642/15-ц, щодо застосування позовної давності до основної і додаткової вимог у зобов’язанні, визначивши, що переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов’язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки й навпаки