В ухвалі КАС від 25.05.2023 немає посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача справи № 160/6949/20 на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. У постановах від 10.11.2022 (справа № 340/2736/20), від 28.11.2022 (справа № 160/6785/20), від 28.11.2022 (справа № 380/8155/21), від 18.05.2023 (справа № 420/24821/21), від 08.12.2022 (справа № 540/583/21), від 20.10.2022 (справа № 320/13773/20), від 14.07.2022 (справа № 160/13767/20), від 14.09.2021 (справа № 320/1874/19), від 18.08.2022 (справа № 200/2499/21-а), від 14.02.2023 (справа № 160/22424/21) (у цих справах провадження відкрито за позовами про відшкодування шкоди (збитків) у вигляді неотриманої заробітної плати (інших видів винагороди) при проходженні публічної служби, завданої неконституційним актом) КАС не поставив під сумнів правильність визначення судами попередніх інстанцій належним відповідачем роботодавця позивача у сфері публічної служби. Спір, який виник між сторонами у справі № 160/6949/20, стосується проходження ОСОБА_1 публічної служби, а саме його права на отримання заробітної плати в розмірі, встановленому ч.3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», у період з 01.07.2015 по 24.09.2019, тобто в період дії положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України (у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМУ, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування), яке Рішенням КС України від 26.03.2020 № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018 (2840/18) визнано такими, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

ВП ВС дійшла висновку про недоцільність розгляду цієї справи. Правила поведінки (норми права), які містились у наведених пунктах постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг “Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії” та Методики та які застосовувала ВП ВС при розгляді справи № 906/513/18 залишились такими самими та зараз містяться у зазначених пунктах ПРРЕЕ, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин у справі № 17-14-01/1494(925/1157/21). Отже, у постанові ВП ВС від 05.10.2022 у справі № 906/513/18 (яка прийнята пізніше ніж постанова КЦС ВС від 31.08.2022 у справі № 643/11540/20 від висновку у які просить відступити КГС) ВП ВС вже висловила свій висновок стосовно наявності підстав для нарахування споживачу вартості недоврахованої електроенергії у разі виявлення пошкодження або відсутності пломб на засобах обліку електроенергії навіть у випадку відсутності встановленого факту втручання в роботу самого засобу обліку електричної енергії.

В ухвалі КАС ВС від 15.06.2023 у справі № 640/28113/20 про передачу справи № 640/28113/20 за позовом ОСОБА_1 до КМУ, Міноборони, ДКСУ про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення компенсації наведені для цього підстави, які мало чим за змістом, характером, обсягом і спрямованістю спірних правовідносин відрізняються від підстав для передачі на розгляд ВП цивільної справи № 757/14424/20, щодо яких ВП не побачила в них виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, позаяк не виявила в них кількісних і якісних критеріїв для такої передачі (ухвала ВП ВС від 23.12.2021 у справі № 757/14424/20-ц). У цій справі КАС ВС не сформулював правової проблеми, яка потребує залучення ВП для її розв`язання, не обґрунтував її винятковість, зокрема, не описав кількісних чи якісних вимірів цієї правової проблеми.

Правовідносини у справах № 922/3166/20 та № 922/5158/21 є неподібними як за змістовним, так і за суб`єктним критерієм. За таких обставин ВП ВС вважає необґрунтованими підстави для передачі справи № 922/5158/21 на її розгляд для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

БП КГС ВС виснувала, що: з огляду на визначений ст. 12 ГПК та ст. 2 КУзПБ принцип регулювання провадження у справі про банкрутство судам слід враховувати, що статус учасників такої справі регламентовано як нормами ГПК, так і спеціальним законом - КУзПБ, а зміст правосуб’єктності та особливості процесуального статусу конкретного учасника справи розкриваються шляхом системного тлумачення норм цих законодавчих актів з урахуванням особливостей певної стадії процедури банкрутства; за змістом ст. 17, 254 ГПК процесуальним законом виокремлено коло осіб, наділених правом на апеляційне оскарження судового рішення, які умовно можна поділити на дві групи: (1) учасники справи; (2) особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов’язків; системний аналіз приписів с. 17, 42, 44, 254, 255 ГПК засвідчує те, що на відміну від осіб які не брали участі у справі, учасники справи наділені правом оскаржувати судові рішення у такій справі в силу закону, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 42 ГПК (за винятком встановлених законом обмежень), отже при поданні апеляційної скарги не мають доводити, що оскаржуване судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов’язків, оскільки зазначене з огляду на статус учасника справи у суб’єкта оскарження презюмується процесуальним законом; конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство набувають правового статусу учасника у справі про банкрутство за сукупністю, передбачених КУзПБ дій: пред’явлення грошових вимог; доведення свого права вимоги перед судом; розгляд грошових вимог судом (перевірка наявності такого права у кредитора; правомірність його набуття; невтрата цього права у зв’язку з позовною давністю, тощо) та визнання грошових вимог у відповідній ухвалі суду, отже саме з визнання судом його вимог до боржника конкурсний кредитор наділяється процесуальними правомочностями учасника справи, зокрема оскаржувати судові рішення у справі про банкрутство в апеляційному порядку; системний аналіз приписів ст. 42, 254, 255 ГПК та статей 1, 9, 45 КУзПБ дає підстави для висновку про те, що конкурсні кредитори, після набуття ними процесуального статусу учасника справи про банкрутство, не позбавлені права на оскарження ухвали про відкриття провадження у цій справі протягом розумного строку з дня визнання їх грошових вимог до боржника за умови поновлення господарським судом строку на апеляційне оскарження. БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.04.2021 у справі № 902/560/20 та від 29.04.2021 у справі № 904/5874/19, оскільки вони в цілому узгоджуються з наведеним у цій постанові висновком щодо можливості ретроспективного оскарження конкурсним кредитором ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство.

ВП ВС відступила від висновку КАС ВС, сформульованого у постанові від 28.12.2009 у справі № 460/357/19, про те, що позов фізичних осіб до прокуратури про визнання протиправною відмови відповідача щодо прийняття постанови, передбаченої ч. 1 ст. 12 Закону № 266/94-ВР, і зобов`язання відповідача прийняти відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону № 266/94-ВР постанову про визначення позивачам розміру шкоди у зв`язку із закриттям кримінального провадження належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Спір щодо отримання відшкодування шкоди, яку держава, завдала потерпілому внаслідок незаконного відсторонення від посади у кримінальному провадженні, є цивільним. Він не є спором про оскарження рішень, дій і бездіяльності Офісу Генерального прокурора у публічно-правових відносинах (оскільки такі відносини відсутні), як і не є спором з приводу проходження позивачем публічної служби (оскільки шкоду, за його твердженням, держава завдала відстороненням позивача від посади у кримінальному провадженні). Офіс Генерального прокурора, вирішуючи питання про виплату коштів, що є відшкодуванням завданої державою шкоди, не має стосовно позивача влади, тобто не уповноважений владно керувати поведінкою останнього, а той не має обов`язку виконувати рішення та вимоги цього органу і не є у його підпорядкуванні. Крім того, Офіс Генерального прокурора не здійснює щодо позивача управлінські функції, тобто не управляє поведінкою останнього.

ВП ВС наголошує, що наявність у касаційній скарзі лише доводів про порушення судами правил предметної чи суб`єктної юрисдикції не є достатньою підставою для передачі відвідної справи на розгляд ВП ВС. Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 403 ЦПК лише за сукупної відсутності всіх трьох указаних в цій нормі права випадків.

ОП КГС ВС відступила від висновку щодо застосування п. 8 гл. 5 р. XI Кодексу ГРМ у подібних правовідносинах, викладених у постанові КГС ВС 26.07.2022 у справі № 911/1068/21. Із набранням чинності п. 8 гл. 5 р. ХІ Кодексу ГРМ, у редакції постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 1469 від 29.07.2020, Оператор мав здійснювати подальший розгляд актів про порушення з дотриманням встановленого строку проведення засідання. Отже, акти про порушення, що не були розглянуті станом на момент набрання чинності зазначеною постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, мали бути розглянуті на засіданні комісії не пізніше двох місяців від моменту набрання нею чинності. Попередня редакція Кодексу ГРМ може застосовуватися лише в частині визначення сутності виявленого порушення. Процесуальний (процедурний) порядок розгляду актів про порушення (порядок повідомлення споживача про засідання комісії, склад комісії, строки розгляду актів) має визначатися на підставі діючої на момент проведення засідання комісії редакції Кодексу ГРМ. Судам у кожному конкретному випадку необхідно встановлювати обставини, за яких засідання комісії відбулося з пропуском строку встановленого абз. 1 п. 8 гл. 5 р. ХІ Кодексу ГРМ, тобто надавати оцінку відповідним доказам у справі та в залежності від поважності причин попуску такого строку ухвалювати відповідне рішення щодо визнання/не визнання недійсним рішення комісії.

ОП КАС ВС не погодилась з висновком, викладеним колегією суддів СП КАС ВС в ухвалі від 18.08.2021 у справі № 300/3178/20, та доповнила висновок, викладений колегіями суддів ВП КАС ВС в ухвалі від 23.12.2021 у справі № 640/10796/19 та у постанові від 16.06.2022 у справі № 380/3999/21. Правовий висновок. Підставою для ухвалення судом касаційної інстанції додаткового судового рішення про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв’язку з касаційним переглядом справи, є заява сторони про їх розподіл, подана до ухвалення цим судом остаточного судового рішення за касаційною скаргою. У такому випадку докази, які підтверджують ці витрати, можуть бути подані до суду касаційної інстанції протягом п’яти днів після прийняття постанови за касаційною скаргою.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Рішення суду, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, не підлягає примусову виконанню, а тому, у розумінні п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС, не може переглядатися за виключними обставинами. Установлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, уже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.

Системне тлумачення положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» свідчить, що терміни «діяльність адвоката» і «адвокатська діяльність» є тотожними. Аналіз понять «адвокат» та «адвокатська діяльність», що наведені у ст. 1, а також зміст ст. 4, 6, 19 цього Закону свідчить про те, що обставини несумісності з діяльністю адвоката, визначені ст. 7 Закону, виникають для осіб, які мають (уже отримали) такий статус (п. 83 постанови ВП ВС від 10.02.2021 у справі № 822/1309/17; п. 73 постанови ВП ВС від 14.04.2021 у справі № 826/9606/17), тобто склали присягу адвоката й отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Отже, обмеження і способи їх усунення встановлені у ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» для осіб, які вже мають статус адвоката та бажають займатись іншою (несумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для інших осіб, які бажають стати адвокатом. Оцінка несумісності займаних особою посад з адвокатською діяльністю, крім посад осіб, які, як і адвокати, беруть участь у здійсненні правосуддя, не покладається на раду адвокатів регіону при вирішенні питання про допуск особи до складання кваліфікаційного іспиту, стажування, складання присяги адвоката України й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. З огляду на наведене можна дійти висновку, що якщо така особа відповідає встановленим ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вимогам, не працює на посадах судді чи прокурора, пройшла всі необхідні етапи процесу набуття статусу адвоката, то орган адвокатського самоврядування, який наділений повноваженнями приймати присягу адвоката України, не вправі їй відмовити.

Відсутні підстави для виступу від висновку викладеного у постанові КЦС ВС від 15.03.2023 у справі № 642/3979/20. Зміст правовідносин щодо сплати судового збору фізичними особами при зверненні з позовними вимогами до суду загальної юрисдикції та до господарського суду в межах провадження у справі про банкрутство є різним. Такі правовідносини є неподібними. Зважаючи на таке, ВП ВС виснує, що правовідносини у справі № 908/3413/21 (908/2262/22) та у справі № 642/3979/20 від якої має намір відступити, не є подібними в контексті сплати судового збору заявником за подання позовної заяви про визнання недійсним правочину та застосування наслідків такої недійсності в межах провадження у справі про банкрутство, у порівнянні зі зверненням фізичної особи у позовному провадженні до цивільного суду про визнання недійсними правочинів, скасування запису про державну реєстрацію правочину та визнання відсутнім права на майно у набувача за недійсним правочином.

КГС ВС не виклав проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами. КГС ВС констатував, що йдеться про правову проблему не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, наявних або таких, що можуть виникнути з урахуванням правового питання, відсутності усталеної практики, невизначеності поставлених правових питань, відсутності процесуальних механізмів вирішення таких питань, впливу на формування правозастосовчої практики. КГС ВС послався на те, що подібні за своїм характером спори розглядаються як судами першої, так і апеляційної інстанцій та вказав на судові рішення у справі № 10/189-09, в якій в межах справи про банкрутство розглядалися питання обов`язків органів управління майном. Втім, ухвалою від 07.07.2022 Господарський суд Вінницької області закрив провадження у справі № 10/189-09 про банкрутство. При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику.

ВП ВС не вбачає підстав відступати від правових висновків КЦС ВС, викладених у постанові від 04.10.2021 у справі № 591/2104/20 оскільки, вони не суперечать висновкам у цій справі. Ч. 8 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» встановлює строк, зі спливом якого право сторони на поновлення договору оренди земельної ділянки вважатиметься порушеним у разі відмови або зволікання іншої сторони з укладенням додаткової угоди. Протягом строку, на який договір міг бути поновлений, орендар не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом, покликаним усунути його неможливість зареєструвати право оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема і шляхом визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди. Вимога про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі не належить до визначеного ст. 268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність, однак оскільки порушення орендодавцем вимог Закону України «Про оренду землі» щодо укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди є триваючим правопорушенням, позовна давність не порушена

При розгляді питання щодо розподілу судових витрат положення ч. 4 ст. 270 ЦПК (ч. 4 ст 244 ГПК) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення відповідного судового засідання відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК (ч. 2 ст. 221 ГПК) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим) незалежно від того, чи розгляд позовних вимог завершився по суті чи позов залишено без розгляду за ініціативою позивача