БП КГС ВС сформувала такі висновки: Задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора. Під час розгляду заяви кредитора з відповідними грошовими вимогами до боржника господарському суду варто враховувати достатність (повноту та всебічність) поданих доказів як взаємозв'язок їх сукупності, що дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування заборгованості за борговою розпискою. У разі вмотивованих сумнівів інших кредиторів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім. При цьому, визначена приписами ст. 204 ЦК презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов'язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог. Таким чином, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов'язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу та/або здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу охоплюється законодавством у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. У свою чергу поняття «ризикова діяльність» є більш ширшим поняттям та охоплює будь-яку банківську діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, яку за певними притаманними саме цій діяльності ознаками Національний банк України може визначити ризиковою, із застосуванням до такого банку негативних наслідків - застосування заходів впливу. Поняття «ризикова діяльність» та «ризикова діяльність у сфері фінансового моніторингу» не є тотожними, визначаються й характеризуються різними ознаками та відповідно до Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, в разі їх наявності, мають різні наслідки для банків.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 07.11.2018 у справі № 820/3469/17, 14.11.2018 у справі № 818/907/16, 19.12.2018 у справі № 816/284/17, 26.02.2019 у справі № 640/20138/18, 31.08.2020 у справі № 826/6013/16, про те, що у спорах за зверненнями органів державної податкової служби оскарження платником наказу про проведення перевірки свідчить про наявність «спору про право», і, як наслідок, є підставою для відмови у відкритті провадження або його закриття. Правовий висновок. Під час розгляду заяв про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника адміністративний суд здійснює оцінку обґрунтованості рішення контролюючого органу щодо адміністративного арешту майна платника шляхом перевірки наявності підстав для прийняття відповідного рішення та правильності юридичної кваліфікації дій платника, які стали підставою для прийняття такого рішення. Оскарження платником наказу про проведення перевірки є запереченням обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідною заявою, але не є спором про право в розумінні п. 2 ч. 4 ст. 283 КАС і не перешкоджає розгляду заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника. Обґрунтованість причин відмови у допуску посадових осіб податкового органу до проведення податкової перевірки з боку платника входять до предмета доказування у справах, визначених п. 2 ч. 1 ст. 283 цього Кодексу.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом у п. 105.3 постанови від 10.12.2020 у справі № 910/3262/16, згідно з яким дія вказаного Закону № 1669-VII не поширюється на стягнення пені за несвоєчасне повернення процентів за користування кредитом, а поширюється лише на нарахування штрафних санкцій на основну суму заборгованості (тіло кредиту) за кредитними зобов’язаннями., враховуючи те, що проценти за користування кредитом є зобов'язанням за кредитним договором та є складовим елементом плати за наданий кредит, що разом із тілом кредиту становлять загальну суму боргу і охоплюються поняттям "основна сума заборгованості із зобов'язань за кредитом", визначеним ч. 1 ст. 2 Закону № 1669-VII, тому підстави для нарахування пені на прострочену заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом відсутні. За підстав відступлення від висновку, викладеного Верховним Судом у п. 105.3 постанови від 10.12.2020 у справі № 910/3262/16, ОП КГС ВС відхиляються доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 2 Закону № 1669-VII у подібних правовідносинах, та про те, що судом застосовано норми ст. 2 Закону № 1669-VII без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у п. 105.3 постанови від 10.12.2020 у справі № 910/3262/16, в якому зазначено, що мораторій на нарахування пені та штрафів поширюється лише на нарахування штрафних санкцій на основну суму заборгованості за кредитними зобов'язаннями, а не пені за несвоєчасне повернення процентів а також висновків щодо необхідності враховувати останню позицію суду касаційної інстанції. При цьому, ухвалюючи оскаржувану постанову у даній справі № 910/23042/16 судом апеляційної інстанції було застосовано положення ст. 2 Закону № 1669-VII у відповідності до правової позиції, яка викладена у даній постанові, що дає підстави залишити її без змін.

Пропорційність втручання у право на повагу до приватного та сімейного життя і житла слід оцінювати в кожній справі, виходячи з конкретних життєвих ситуацій. КЦС ВС не обґрунтував наявність у цій справі виключної правової проблеми. Беручи до уваги якісний критерій визначення такої проблеми, з огляду на обставини, які встановили суди, не можна вважати, що в позивача, який отримав кошти в рахунок придбання його будинку в майбутньому та за згодою, з доброї волі вселив у цей будинок відповідачів, відсутні ефективні гарантії юридичного захисту його права власності.

ВП ВС вказала, що правовідносини у вказаних справах не є подібними, і в цьому випадку ВП ВС не може вирішувати питання відступу від висновку (його уточнення) щодо обрання позивачем ефективного способу захисту порушеного права.

ВП ВС зазначила, що голова ліквідаційної комісії будь-якої юридичної особи, зокрема й суду, не діє від власного імені, а у відносинах з іншими особами, у тому числі з судом та учасниками справи, представляє відповідну юридичну особу та виступає в суді від її імені. Позивач подав адміністративний позов, вважаючи, що відповідачем має бути саме голова ліквідаційної комісії ВАСУ Соловйова Л. В. Суд першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив. Згідно із ч. 3 ст. 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи; суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача (речення перше ч. 4 ст. 48 КАС України). ВП ВС зауважує, що суд першої інстанції мав звернути увагу на те, що позов спрямований на зобов`язання вчинити юридично значимі дії саме ВАСУ, а не голови його ліквідаційної комісії, яка діє як представник юридичної особи. У матеріалах справи відсутня інформація про те, що суд першої інстанції пропонував замінити первісного відповідача належним, а позивач не надав згоди. При цьому суд задовольнив позов саме до голови ліквідаційної комісії ВАСУ, тобто вирішив питання про обов`язок саме цього суду.

Колегія суддів КЦС ВС не вказала на неоднозначність чи суперечливість висновків ВП ВС, їх непослідовність чи неможливість застосування. Посилання на те, що правова позиція ВП ВС у постанові від 09.11.2021 в справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21) істотно вплинула на судову практику і активно використовується (може використовуватися, у тому числі шляхом зловживання процесуальними правами) відповідачами для перегляду постановлених проти них заочних рішень судів за спливом значного часу після їх ухвалення, що, вочевидь, суперечитиме принципам правової визначеності, сталості, стабільності правовідносин, рівності сторін перед законом і судом, змагальності, правилам і строкам цивільного процесу, нівелюватиме по суті сенс заочного розгляду справи і такий розгляд як форму цивільного пpoцeсу та, надаючи незаконну процесуально-правову перевагу відповідачу, порушуватиме права позивача, на користь якого було ухвалене заочне рішення, також не є належним обґрунтуванням мотивів необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах ВП ВС, оскільки вказує на фактор ймовірності (можливого, проте не підтвердженого порушення) без посилань на конкретні справи, або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що внаслідок застосування висновку ВП ВС відбулися зловживання процесуальними правами стороною у справі, що у сукупності суттєво порушує принцип правової визначеності в судочинстві України.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались норм процесуального права задля з'ясування усіх фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, а також з урахуванням вище зазначених висновків у справі з відшкодування ПДВ, судові рішення в частині позовної вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити ФОП ОСОБА_1 пеню відповідно до п.200.15, 200.23 ст.200 ПК за період з 22.06.2015 по дату завершення 1095 днів від дня виникнення бюджетної заборгованості з ПДВ, зазначеного у деклараціях з ПДВ за листопад - грудень 2007 року, квітень - серпень 2008 року, вересень - грудень 2009 року, березень - червень 2010 року, підлягають скасуванню, а справа в цій частині - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відсутність виключної правової проблеми, оскільки наявні висновки ВП ВС щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухваленій постанові від 07.12.2022 у справі № 908/1525/16 (провадження № 12-65гс21).

Передбачена ч. 6 ст. 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій ст. 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (ч. 10 ст. 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Отже, законодавець встановив межі захисту суб’єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані. Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» зміни до ГПК України, які набрали чинності 23.05.2020, фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання. Отже, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» у частині належного способу захисту не виникає. ВП ВС знову нагадує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване. Суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення. Тому ч. 3 ст. 5 ГПК, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. Більше того, ч.4 ст. 5 ГПК вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного в ч. 3 ст. 5 ГПК України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

Справу передано на ВП ВС на підставі ч. 4 ст. 302 ГПК: необхідність відступу від висновку ВП ВС у постанові від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, про те, що порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів, позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах є достатньою підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів товариства.

ОП ККС виснувала, що поняття «злочин проти життя та здоров’я особи» (п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК) охоплює склади злочинів, у яких основним або додатковим об’єктом є життя та здоров’я особи. Вирішуючи питання про закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК, необхідно виходити з фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення, інкримінованого особі, і враховувати тяжкість злочину (ст. 12 КК), об’єктом якого (основним або додатковим) є життя та здоров’я особи. Для застосування п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК тяжкий або особливо тяжкий злочин, додатковим об’єктом якого є життя та здоров’я особи, охоплюється поняттям «тяжкий чи особливо тяжкий злочин проти життя та здоров’я особи». Неприйняття до розгляду судом першої інстанції під час підготовчого судового засідання заперечень на ухвалу слідчого судді про скасування постанови слідчого про зупинення досудового розслідування, що висловлені учасником кримінального провадження, та ненадання відповідей на доводи такого заперечення суперечать ч. 3 ст. 309 КПК

ВП ВС зазначила, що КЦС не навів доводів, що свідчать про неусталеність судової практики при вирішенні спорів про відшкодування збитків за вимогами ч.1 ст. 661 ЦК України. З урахуванням наведеного ВП ВС не може вирішувати питання про відступ від висновку, висловленого КГС в постанові від 04.06.2019 у справі № 916/1573/18, оскільки не може втручатися в оцінку доказів, що досліджувались і приймались до уваги судом у цій справі. Крім того, порівнюючи обставини справи, що переглядається (позов заявлено з посиланням на ч. 1 ст. 661 ЦК України), з обставинами у справі № 916/1573/18 (позов заявлено з посиланням на ст. 661, 625 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України), ВП ВС вважає, що правовідносини, з яких виникли спори у цих справах, не є подібними.

Відступ від висновків, викладених у постанові КЦС ВС від 02.02.2021 у справі № 330/2142/16-ц та постановах КГС ВС від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 17.08.2021 у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18. ВП ВС виснувала, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми ст. 1212 ЦК на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Норма ст. 530 ЦК регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма зазвичай застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника. Проте у ст. 1212 ЦК врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна. Норма ч. 2 ст. 530 ЦК до недоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна згідно зі ст. 1212 ЦК не застосовується.