Спір у цій справі виник з приводу постанови державного виконавця про поновлення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказів Господарського суду міста Києва у зведеному виконавчому провадженні. Отже, законодавець підкреслив, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи (постанови ВП ВС від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц, від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20)). У постановах від 15.05.2019 у справі № 289/2217/17, від 12.06.2019 у справі № 289/233/18, від 19.06.2019 року у справах № 289/718/18 та № 289/2210/17 ВП ВС звертала увагу на те, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог. Таким чином, процесуальний закон встановив імперативне правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. Тобто законодавець указав, що у Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії. Таким чином, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію 21.10.2019 КУзПБ повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Колегія суддів КЦС, в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС посилається на різні доктринальні підходи вирішення правових питань, поставлених на розгляд НКР при ВС, проте зазначені висновки науковців містять відсилання на обставини, які не встановлені судом у цій справі або мали б місце за умови наявності іншого суб`єктивного складу, зокрема відповідача - іноземної компанії, а отже, ці висновки не свідчать про наявність різних підходів до вирішення конкретного правового питання у схожих правовідносинах, оскільки передбачають існування певних обставин і умов у різних конкретних випадках, які за своїм змістом є індивідуальним спором. Наявність різних наукових висновків у цій справі не свідчить про наявність неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах та про наявність невирішеної виключної правової проблеми. Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду ВП ВС указаної справи згідно з ч.5 ст. 403 ЦПК відсутні.

ВП ВС прийняла до розгляду справу № 914/1570/20, отриману від КГС для відступу від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 15.09.2020 по справі № 753/22860/17. За два роки і три місяці з часу прийняття постанови ВП ВС від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступу від сформульованого у тій постанові висновку (щодо можливості касаційного оскарження постанови апеляційного суду, прийнятої за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, якою ця ухвала скасована), - відсутні. Розгляд питання про відступ від висновку ВП ВС на користь того, який вона первинно сформулювала у постанові ВП ВС від 15.09.2020 по справі № 753/22860/17 і від якого відступила у постанові ВП ВС від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20, є недоцільним.

ВП ВС дійшла висновку, що критеріями віднесення органів державної влади до правоохоронних є інституційно-функціональні ознаки, що визначають правовий статус такого органу в системі органів державної влади. До правоохоронних органів слід відносити органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію. При вирішенні питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу: положень Конституції України, КК України, КПК України, КУпАП, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення заходів; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівника.

ОП КГС ВС відступила від позиції, викладеної в постанові ОП КГС ВС від 16.10.2020 у справі № 910/7186/19, щодо застосування положень ст. 173 ГПК стосовно правил об’єднання та роз’єднання позовів у подібних правовідносинах. ОП КГС ВС виснувала, що позовні вимоги до пов’язаних з банком осіб, які є посадовими особами органів управління банку, подані Фондом відповідно до ст. 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" мають розглядатися разом у межах однієї справи, адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі шляхом дослідження проведених банківських операцій у їх сукупності та взаємозв’язку і їх впливу на фінансове становище банку в цілому. А тому операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.

ОП КГС ВС виснує, що у випадку, коли виконавець відкрив виконавче провадження, діючи у відповідності до вимог законодавства та Інструкції, на підставі виконавчого документа, що містив вказівку про набрання чинності рішенням суду, та за відсутності інших документальних даних, що у належному порядку спростовують таку вказівку, то у випадку поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду виконавець зупиняє розпочате виконавче провадження. Підстави для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження в такому разі відсутні. У разі, коли за наслідками апеляційного перегляду апеляційний суд залишить рішення без змін, виконавче провадження поновлюється. В іншому випадку виконавче провадження підлягає закінченню на підставі п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII, а стягнуті на його виконання суми - поверненню в порядку повороту виконання судового рішення. ОП КГС ВС погоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 908/1099/19, разом із цим не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 17.08.2020 у справі № 910/7204/19, оскільки правовідносини у цих справах хоча і є подібними за правовим регулюванням, однак були зроблені за інших істотних фактичних обставин справи.

ОП КГС ВС дійшла висновку про наявність підстав для відступу (уточнення) висновків щодо застосування ст. 538 ЦК, викладених в постановах КГС ВС від 20.05.2019 у справі № 908/523/18, від 29.01.2020 у справі № 903/154/19, від 25.02.2020 у справі № 922/1705/19. Якщо сторона втратила інтерес до виконання договору, зокрема до придбання товару, або не вносить попередню оплату через порушення своїх обов’язків продавцем, то така сторона може скористатися правом розірвання договору. Без здійснення відповідних дій її обов’язки з внесення попередньої оплати, передбачені договором, не є припиненими або виконаними, і відповідно інша сторона може звернутися до суду для стягнення відповідних сум заборгованості за договором в примусовому порядку. Системне тлумачення ст. 538, ч. 2 ст. 625, ч. 1 ст. 655, ст. 692, ч. 1 ст. 697 ЦК дозволяє дійти висновку про те, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати від покупця оплати товару, сплати процентів за користування чужими грошовими коштами та інфляційних втрат, навіть якщо товар ще не був переданий продавцем у власність покупця. При цьому суд повинен враховувати заперечення іншої сторони (покупця) щодо невиконання продавцем своїх інших зустрічних зобов’язань, передбачених договором (не виставлення рахунку-фактури, неповідомлення інформації про готовність товару до відправки, передбаченої договором, недопуск представників покупця для огляду та перевірки товару тощо). Покупець, заперечуючи проти вимоги продавця про стягнення попередньої оплати, також може доводити очікувану неможливість виконання продавцем свого зобов’язання з передачі товару в натурі (знищення, втрату товару) або істотну затримку у виконанні продавцем своїх обов’язків з передачі товару (очікуване істотне порушення).

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу наявністю лише постанови ВП ВС від 26.11.2019 у справі № 910/20261/16 та наявністю в Господарському суді міста Києва справи № 910/14974/18, що не відповідає вимогам п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК та унеможливлює передачу справи на розгляд ВП ВС.

БП КГС ВС виснувала: Абзац 3 ч. 2 ст. 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та абз. 4 ч. 2 ст. 45 КУзПБ містять аналогічні вимоги щодо визначення складу та розміру грошових вимог кредиторів в національній валюті за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника зобов'язань боржника, передбачені. Таке визначення грошових вимог є загальним для усіх кредиторів, вимоги яких виникли за зобов'язаннями, в яких сума зобов'язання виражена в іноземній валюті. Така вимога повинна виконуватись кредиторами незалежно від того, чи такі кредиторські вимоги виникли з основного, чи з додаткового (акцесорного) зобов'язання. Визначення розміру кредиторських вимог за забезпеченим зобов'язанням та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов'язань, зокрема ст. 572, 575, 589 ЦК, Законів України "Про заставу", "Про іпотеку". Тлумачення абз. 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ у взаємозв'язку з положеннями ст. 572, 575, 589 ЦК, ст. 7, 11, 17, 18 Закону України "Про іпотеку" та ст. 12, 19, 28 Закону України "Про заставу" свідчить, що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави (іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов'язанні, є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного) майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки). Іпотека має похідну (акцесорну, додаткову) до основного зобов'язання правову природу, і не може існувати як самостійний правочин за відсутності укладеного основного правочину, виконання зобов'язань за яким забезпечуються відповідним майном. Господарські суди, з огляду на похідний (акцесорний) характер виникнення зобов'язання, визначаючи розмір кредиторських вимог до боржника - іпотекодавця (заставодавця), за наявності провадження у справі про банкрутство основного боржника, зобов'язані враховувати розмір кредиторських вимог, визнаних у такій справі про банкрутство основного боржника під час встановлення та визначення розміру кредиторських вимог до боржника - іпотекодавця. Така вимога зумовлена тим, що розмір зобов'язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов'язань боржника (позичальника), які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору, що, в свою чергу, зумовлює висновок про те, що розмір пред`явлених кредиторських вимог до боржника - іпотекодавця не може бути більшим за розмір кредиторських вимог, пред`явлених до боржника за основним зобов'язанням. Коливання курсу валют, яке призвело до курсової різниці у розмірі сум кредиторських вимог до основного боржника та кредитора, незалежно від валюти, якою сторони договору погодили здійснювати погашення заборгованості за зобов'язанням, не можна розцінювати як підставу для визначення за акцесорним зобов'язанням іншого розміру кредиторських вимог, ніж були визнані господарським судом з подальшим зазначенням у судовому рішенні розміру зобов'язання у гривні під час розгляду кредиторських вимог в процедурах банкрутства основного боржника.

БП КГС ВС виснувала: системний аналіз співвідношення п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ч. 6 ст. 12, ст. 254, 255 ГПК, ч. 1 ст. 2, ч. 1, 2 ст. 9 КУзПБ засвідчує, що у основному провадженні у справі про банкрутство (неплатоспроможність) в апеляційному порядку можуть бути оскаржені: а) усі спеціальні ухвали місцевого господарського суду за правилом ч. 2 ст. 9 КУзПБ щодо яких цим Кодексом не встановлено виключення (зокрема ч. 6 ст. 5 КУзПБ, абз. 2 ч. 2 ст. 47 КУзПБ); б) ухвали, включені до переліку у ч. 1 ст. 255 ГПК, які суд постановляє, здійснюючи процесуальні дії та вирішуючи інші процесуальні питання, за правилами та на підставі норм ГПК. Вирішуючи питання чи підлягає певна ухвала, постановлена у справі про банкрутство, апеляційному оскарженню суду належить почергово вирішити: 1) у якому провадженні постановлено оскаржувану ухвалу (у провадженні у справі про банкрутство чи позовному провадженні в межах справи про банкрутство); 2) чи оскаржувана ухвала вирішує питання, регламентовані ГПК України, або є спеціальною - постановленою відповідно до КУзПБ; 3) чи належить ухвала до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду за приписами ст. 254, 255 ГПК чи не передбачено нормами КУзПБ виключення із загального правила апеляційного оскарження за ч. 2 ст. 9 КУзПБ для цього виду ухвал. Установивши зазначене та перевіривши наявність/відсутність підстав для залишення без руху (ст. 260 ГПК) повернення апеляційної скарги (ч. 5 ст. 260 ГПК) або відмови у відкритті апеляційного провадження (ч. 1, 2 ст. 261 ГПК) апеляційний суд вирішує питання про наявність/відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження. Апеляційний господарський суд не приймає до розгляду і повертає апеляційну скаргу на підставі п. 4 ч. 5 ст. 260 ГПК (скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду), якщо таку скаргу подано з порушенням відповідних приписів ст. 254, 255 ГПК, або без урахування окремих виключень за КУзПБ, зокрема щодо неможливості оскарження ухвали за результатами розгляду вимог кредитора окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання (абз. 2 ч. 2 ст. 47 КУзПБ). Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню (ч. 1, 2 ст. 261 ГПК), і така неможливість оскарження має бути констатована в силу відповідного припису закону, зокрема відповідно до ч. 3 ст. 154 ГПК України судовий наказ оскарженню в апеляційному порядку не підлягає або ч. 6 ст. 5 КУзПБ про те, що ухвала про прийняття до розгляду заяви про затвердження плану санації оскарженню не підлягає.

Прийнято відмову від позову у справі № 910/8378/22. Визнано нечинними ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023 у справі № 910/8378/22. Закрито провадження у справі № 910/8378/22.

Положення ст.ст. 346, 347 КАС не передбачають можливості передачі справи на розгляд ВП ВС з метою відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВП ВС як суду апеляційної інстанції у зразковій справі, що обумовлено особливою правовою природою цього процесуального рішення. Застосування норм п. 21, 22 ч. 1 ст. 4, ст. 290, 291, 346, 347 КАС у системному зв'язку дає підстави виснувати, що провадження у зразкових справах характеризується специфічним порядком, який відрізняється від звичайного судового процесу. Метою зразкового провадження є створення прецеденту, встановлення правових принципів, які можна застосовувати до типових справ у майбутньому судами нижчих інстанцій. Позаяк рішення у зразковій справі за законом не може переглядатися в касаційному порядку, воно водночас не може однаковою мірою слугувати підставою для формулювання правового висновку в іншій (інших) прирівнюваній (зіставлюваних) справі (справах), яка (які) відповідно до закону переглядається за правилами касаційного провадження й у межах перегляду якої дозволяється відступ від правового висновку, який сформулював власне суд касаційної інстанції.

ВП ВС у зазначає, що у постанові КГС ВС від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18 (№ в ЄДРСР 99647717), яка прийнята після постанови ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18 (№ в ЄДРСР 98235845) також сформована правова позиція щодо застосування ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та визначення моменту початку позовної давності у подібних правовідносинах. Зазначені висновки касаційного суду не заперечуються колегією суддів касаційного суду у справі № 927/561/21. Отже судова практика щодо розгляду подібних спорів уже визначилася у касаційному господарському суді. У КГС ВС наявні процесуальні механізми вирішення правових проблем різного застосування норм права в межах двох правових інститутів цивільного права (позовної давності та солідарної відповідальності за заподіяну шкоду посадовими особами неплатоспроможного банку) шляхом розгляду справ палатою, об`єднаною палатою, у випадку встановлення різної практики розгляду подібних спорів колегіями суддів Касаційного суду.

Щодо подібності правовідносин. Виходячи із загальної теорії права елементами правовідносин є суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт. Вказана правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20). У цій постанові ВП ВС зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід виходити з того, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (п. 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (п. 32). Отже, ВП ВС вважає, що фактичні обставини справи № 905/2199/20 (905/1152/16), що формують зміст правовідносин, не є подібними фактичним обставинам справи № 160/9390/20, від висновків якої КГС ВС вважає за необхідне відступити. За наведених вище обставин ВП ВС вважає необґрунтованими підстави для передачі справи № 905/2199/20 (905/1152/16) на її розгляд для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

ВП ВС відступила від правового висновку КГС ВС викладеного у постанові від 01.12.2022 у справі № 910/7305/20 щодо правових наслідків відступлення вимоги, яка припинилася, визначивши, що недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу. Якщо первісний кредитор передає новому кредитору вимогу, яка припинилася, новий кредитор на підставі ч. 1 ст. 665 ЦК вправі відмовитися від договору в односторонньому порядку і вимагати повернення грошових коштів