ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 27.09.2024 у справі № 910/7489/24, від 04.11.2024 у справі № 910/7487/24, від 06.11.2024 у справі № 910/7485/24 та від 06.11.2024 у справі № 910/7486/24, шляхом їх конкретизації та зазначила, що: – виконання банком свого обов’язку перед бенефіціаром за гарантією жодним чином не впливає на права та обов’язки позивача, оскільки останній не є стороною одностороннього правочину (гарантії), а поданий ним позов спрямований на захист його прав, передбачених саме індивідуальним договором до рамкового договору; – системне тлумачення статей 136, 137 ГПК дає можливість дійти висновку, що заборона банку здійснювати будь-які виплати за банківськими гарантіями за будь-якими вимогами бенефіціара є втручанням в господарську діяльність банку у розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльності» та такі заходи забезпечення позову не відповідають процесуальним нормам, що регулюють ці правовідносини, зокрема вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовних вимог. ОП КГС ВС зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. ОП КГС ВС виснувала, що:  прийняті судові рішення у справі про визнання укладеною додаткової угоди за результатами розгляду заяви позивача про застосування заходів забезпечення позову, як заборона банку здійснювати будь-які виплати за банківськими гарантіями: 1) не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості та адекватності заходу забезпечення позову із заявленими позовними вимогами; 2) порушує збалансованість інтересів сторін такого договору; 3) є неспівмірним із негативними наслідками, що можуть настати в результаті вжиття судом такого заходу забезпечення позову; 4) спрямоване на втручання в господарську діяльність сторін договору який не оспорюється; 5) фактично підмінює собою судове рішення у справі, яке має ухвалюватися за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог.

ОП КГС ВС виснувала про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування ч. 2 ст. 651 ЦК у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 911/1102/19, за відсутності колізії між нормами частин 2, 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення до суду з позовом), частин 3, 9 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та ст. 651 ЦК. ОП КГС ВС вважала за необхідне надати уточнення такого змісту: – у разі встановлення судом такого порушення приватизаційного договору, яке входить до переліку виключних умов, визначених ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення до суду), з урахуванням обмежень, передбачених в абз. 6 ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також визначеного у договорі критичного значення неналежного виконання виключних умов, договір купівлі-продажу підлягає розірванню без встановлення обставин істотності такого порушення на підставі критеріїв, передбачених ст. 651 ЦК; – в інших випадках підставою для розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації може бути його істотне порушення другою стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК), що, крім того, вимагає встановлення у судовому порядку істотності такого порушення; – ч. 9 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» має загальний і диспозитивний характер та не містить імперативних вказівок щодо обов’язкового розірвання чи визнання недійсним приватизаційного договору у разі невиконання будь-якого зобов’язання за ним однією із сторін, а тому не вступає у конкуренцію як норма спеціального закону з нормою ст. 651 ЦК як загального закону; – ч. 3 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» не містить імперативного припису про обов’язковість розірвання договору купівлі-продажу у разі невиконання стороною виключних умов, а, навпаки, відсилає до загальних норм ЦК, зазначаючи про те, що за наявності виключних умов для розірвання договору останній розривається в передбаченому законодавством порядку, що не виключає можливості застосування приписів ст. 651 ЦК; – наявність передбачених ч. 3 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» виключних умов для розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації не завжди є підставою для його автоматичного розірвання, а потребує додаткового встановлення істотності такого порушення у судовому порядку.

Щодо застосування статей 18, 20 ЗУ "Про оренду землі" (в редакції до 01.01.2013) до додаткових угод, підписаних до зазначеної дати На законодавчому рівні закріплено дві форми правочину: усна і письмова (ч. 1 ст. 205 ЦК України). Тому державна реєстрація не є різновидом форми правочину в її класичному розумінні. Водночас державна реєстрація договору є складовою та завершальним етапом процедури його укладення, що передує набранню договором чинності. Лише після державної реєстрації договору (якщо така реєстрація передбачена законом чи самим договором) сторони набувають прав і обов`язків за ним. Тож державна реєстрація договору нарівні з його формою є одним із тих елементів, який обов`язково має бути збережений сторонами правочину при внесенні змін до нього. Такий підхід ВП ВС ґрунтується на тому, що додаткова угода за своєю юридичною природою є правочином, який вносить зміни до вже існуючого договору. За допомогою такого юридичного інструменту сторони можуть змінити свої попередні домовленості, які виражені й зафіксовані в істотних умовах основного договору. Тому з огляду на те, що договір оренди землі відповідно до закону підлягав укладенню в письмовій формі з обов`язковим проведенням його державної реєстрації, то й додаткова угода, якою вносяться зміни до істотних умов такого договору, за аналогією закону (ст. 18, 20 ЗУ "Про оренду землі") теж має бути укладена в письмовій формі й зареєстрована як правочин.

ВП дійшла висновку, що колегія суддів не навела ні якісного, ні кількісного критеріїв правової проблеми, зокрема не продемонструвала різних підходів до правозастосування з посиланням на суперечливу судову практику, що свідчать про передчасний висновок про наявність такої проблеми і не позбавляє ККС ВС можливості розтлумачити зазначене правове питання самостійно.

ВП ВС дійшла висновку про те, що у справі № 916/1559/24 відсутня виключна правова проблема, питання щодо правильного визначення предметної юрисдикції цієї справи може бути вирішене КГС ВС в межах його повноважень. ВП ВС зазначила, що Прокурор у касаційній скарзі не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду іншого касаційного суду з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах, отже, друга вимога частини шостої статті 302 ГПК України відсутня. Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 302 ГПК лише за відсутності всіх трьох указаних у цій частині ознак. У випадку наявності хоча б однієї з перелічених ознак справа не підлягає передачі до ВП ВС (такі висновки наведено в ухвалах ВП ВС, зокрема, від 09.11.2023 у справі № 910/6925/22, від 31.08.2021 у справі № 761/3726/19, від 02.03.2021 у справі № 361/3865/19, від 15.12.2020 у справі № 759/16206/14-ц, від 30.09. 2020 у справі № 910/4286/20, від 06.10.2020 у справі № 199/550/20, від 13.01.2020 у справі № Б 39/02-09).

КП КГС ВС зазначила, що:  не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові КП КГС ВС від 15.06.2022 у справі № 905/671/19, щодо можливості колишнього акціонера звернутися з позовом про стягнення збитків або про стягнення набутого без достатньої правової підстави за ст.1212 ЦК;  у даній справі застосування доктрини підняття корпоративної завіси є обґрунтованим, оскільки відповідачі, незалежно від наявності чи відсутності у Компанії BARLENCO LTD статусу «технічної» особи, фактично становлять єдину економічну групу, їх інтереси збігаються. Особливістю діяльності групи компаній є те, що один учасник цієї групи може діяти в інтересах інших учасників, а тому неможливо визначити, хто саме отримав вигоду від процедури примусового продажу акцій за заниженою ціною. Вигодонабувачем у такому випадку може бути будь-яка юридична особа, а відтак, кінцевим вигодонабувачем є кінцевий бенефіціарний власник, що вбачається навіть із визначення самого поняття «бенефіціар» (від фр. benefice — прибуток, користь) – це особа, яка одержує вигоди;  правові висновки КП КГС ВС, викладені у постанові від 15.06.2022 у справі № 905/671/19, зокрема, щодо способів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурі сквіз-ауту, застосування доктрини «підняття корпоративної завіси», неодноразово були підтримані Верховним Судом та наразі застосовуються судами першої та апеляційної інстанцій у невизначеній кількості подібних справ. Це свідчить про сталість та послідовність існуючої практики, що відповідає принципу правової визначеності. КП КГС ВС нагадала, що:  як підстави для «підняття» судом «корпоративної завіси» найчастіше називають такі випадки: - якщо юридична особа та учасник становлять єдине ціле (майно, діяльність, інтереси компанії та учасника настільки спільно пов’язані, переплетені між собою, становлять єдине ціле, що неможливо або немає сенсу юридично розмежовувати їх); - використання учасником юридичної особи як фасаду, схеми, оболонки (юридична особа не має самостійного бізнесу, органи управління створені лише номінально, фактично вона керується учасником, створена виключно для уникнення відповідальності перед кредиторами або легального обходу приписів закону); - якщо юридична особа фактично діяла як агент або володіла майном в інтересах учасника (коли компанія діє як агент чи номінальний власник майна учасника, суто в його інтересах як принципала чи бенефіціарного власника); - в інтересах справедливості (усі інші випадки, коли визнання за компанією самостійної правосуб’єктності призводить до очевидно несправедливого результату);  спір, у якому «піднімають корпоративну завісу», відповідно до ст. 19 ЦПК та ст. 20 ГПК, має відноситися до юрисдикції господарських судів. КП КГС ВС зауважила, що: оскільки з часу ухвалення постанови від 15.06.2022 у справі № 905/671/19 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, відсутні, то КП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновків, викладених у зазначеній постанові. Постанова прийнята з окремими думками суддів Верховного Суду Губенко Н.М, Кондратової І.Д та Студенця В.І. (протокол с/з)

ВП ВС наголошує, що аналіз усталеної судової практики доводить те, що розгляд справ щодо формування складу органів місцевого самоврядування здійснює КАС ВС. Винятково КАС ВС здійснював розгляд справ, у яких оскаржувалися рішення політичної партії про відкликання депутата відповідної ради за народною ініціативою (постанови від 28.05.2020 у справі № 818/386/17, від 29.12.2020 у справі № 819/151/18, від 02.11.2023 у справі № 460/37812/22, від 12.09.2024 у справі № 640/21435/22, від 30.09.2024 у справі № 380/4166/22 та інші). Така практика КАС ВС є сталою. Практики іншого касаційного суду (КЦС ВС, КГС ВС) у подібних до цієї справи правовідносинах немає. Додатково ВП ВС наголосила про наявність юрисдикційного конфлікту саме в цій справі.

ВП ВС вважає, що відсутні підстави для прийняття справи для її розгляду з огляду на таке. У постанові КАС ВС від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 вже відступила від висновків, викладених у постанові колегії суддів КАС ВС від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22, щодо застосування ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, від яких пропонує відступити КЦС ВС. КАС ВС вказав, що у зв`язку з набранням чинності ЗУ № 2352-IX, яким ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 ст. 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IVвтратила чинність, тому КАС ВС дійшов висновку, що поширення висновків ВП ВС, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на ст. 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19.07.2022, є неможливим.

КГС ВС не навів ні кількісних, ні якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі № 910/5506/23, натомість питання застосування норм матеріального права вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Відтак на розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, які може вирішити КГС ВС як належний суд. ВП ВС вважає доводи КГС ВС необґрунтованими з огляду на таке. У справі № 757/64569/16-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, Держави України в особі Кабінету Міністрів України. Посилаючись на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України, статтю 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закон про передачу, примусове відчуження або вилучення майна, статтю 86 Кодексу цивільного захисту України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позивачка просила суд стягнути компенсацію за матеріальну шкоду в розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та за моральну (немайнову) шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн. ВП ВС в постанові від 13.09.2023 у справі № 757/64569/16-ц дійшла висновку про необґрунтованість доводів позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного чи воєнного стану. При цьому позивачка у справі № 757/64569/16-ц не оскаржувала оцінку вартості примусово відчуженого майна на підставі Закону про передачу, примусове відчуження або вилучення майна. ВП ВС не досліджувала питання оскарження оцінки майна саме до відшкодування його вартості в постанові від 13.09.2023 у справі № 757/64569/16-ц.

ВП ВС вважає, що справа № 910/2201/24 не містить виключної правової проблеми, і може бути вирішена КГС ВС як належним судом. КГС ВС передаючи справу № 910/2201/24 на розгляд ВП ВС не робила посилань на жодну іншу (інші) конкретну (і) справу (и) з подібних правовідносин, в яких судами різних юрисдикцій чи інстанцій було б сформовано різну практику, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. ВП ВС звертає увагу на те, що питання застосування норм матеріального права, в тому числі за аналогією, вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень (аналогічний висновок викладено в ухвалах ВП ВС від 22.12.2021 у справі № 906/308/20 та від 21.09.2022 у справі № 904/6689/21).

ВП ВС вважає, що відсутні підстави для передачі цієї справи на її розгляд для вирішення питання щодо відступу від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 01.12.2009 у справі № 38/51. Норми Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі та КУзПБ регулюють різні відносини. ВСУ у постанові від 01.12.2009 у справі № 38/51 про застосування норм права зроблені у відносинах, які не є подібними з відносинами у цій справі № 911/1755/22 (911/1068/23).

Посилання в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС на надання КЦС ВС різної оцінки висловлюванням про вчинення особою діянь, що можуть підпадати під ознаки кримінально караних, в окремих справах про спростування недостовірної інформації з різними фактичними обставинами не свідчить про існування різної практики КЦС ВС при вирішенні подібних спорів та, відповідно, про наявність виключної правової проблеми у цьому питанні загалом, так і в цій конкретній справі № 757/61570/21 зокрема. ВП ВС не вважає, що наведені аспекти складають правове питання, яке можна охарактеризувати як виключну правову проблему. Такий висновок, на переконання КЦС ВС, суперечить висновкам цього ж суду, сформульованим у постановах від 13.04.2020 у справі № 758/5355/17 та від 05.04.2023 у справі № 757/8829/19, у яких суд касаційної інстанції констатував факт порушення особистих немайнових прав позивача у справі про захист честі, гідності, ділової репутації, незважаючи на те, що в оспорюваній інформації зазначено виключно його прізвище. ВП ВС зауважує, що підставою для відмови у задоволенні позову у справі № 757/39521/20 був висновок суду про відсутності порушеного права позивача. ОП КЦС ВС вже повертала справу № 757/61570/21 на розгляд відповідної колегії суддів, зазначивши, що висновку, від якого суд просив відступити, у справі № 757/39521/20 не сформульовано.

КГС ВС не вказав жодної справи, яка б містила в собі зазначену ним виключну правову проблему (кількісний критерій), приклади різного вирішення судами цієї правової проблеми (якісний критерій), а також не навів аргументів, чому дане правове питання не може бути вирішене самим КГС ВС під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. КГС ВС зауважує про необхідність уточнення висновків ВП ВС, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/6125/20, згідно з якими громадські природоохоронні організації мають право на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в контексті можливості звернення таких організацій з вимогами про відшкодування шкоди, спричиненої збройною агресією рф на території України. Проте, у справі № 904/6125/20, яка перебувала на розгляді ВП ВС, громадська природоохоронна організація звернулась з позовом в інтересах сорока восьми фізичних осіб до гірничо-збагачувальних комбінатів про солідарне стягнення з них на користь цих осіб збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, а також моральної шкоди. Натомість у цій справі № 916/293/24 благодійною організацією заявлений позов до іноземної держави про стягнення шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, на користь держави Україна. Неможливо уточнювати правовий висновок, зроблений ВП ВС, щодо застосування норм процесуального права у правовідносинах, які виникли у справі № 904/6125/20, до неподібних правовідносин, що існують у справі № 916/293/24.

КП КГС ВС відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.09.2024 у справі № 910/11661/23, оскільки встановлення судом обставин обрання позивачем неналежного та/або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові, що виключає необхідність дослідження судом обставин, зокрема, правомірності / законності скликання та проведення загальних зборів. КП КГС ВС зазначила, що:  за способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу ст. 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності – до підприємств колективної власності;  особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначається Законом України «Про кооперацію». Цей Закон не визначає способу оповіщення (повідомлення) членів кооперативу про проведення зборів;  члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними;  участь у загальних зборах члена кооперативу фактично є корпоративним правом такої особи на управління таким кооперативом в розумінні ст. 12 Закону України «Про кооперацію». Належне повідомлення учасника кооперативу про проведення загальних зборів має на меті сприяння реалізації таких прав;  для визнання недійсними рішень загальних зборів кооперативу повинен бути доведеним факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів члена кооперативу (позивача). Важливо встановити не абстрактне, а конкретне порушене право чи інтерес члена кооперативу для його співставлення з інтересами інших членів та кооперативу, які можуть бути порушені визнанням недійсним ухваленого рішення;  обрання свого представника членами кооперативу від певного ряду гаражних боксів для участі у загальних зборах є визначеною статутом формою реалізації корпоративного права. Постанову прийнято з окремою думкою суддів

ВП ВС дійшла висновку, що у цій категорії справ належним способом захисту є віндикаційний позов. АТ «Українська залізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. ВП ВС виснує про неналежність та неефективність у спірних правовідносинах вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування виходячи з того, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням, а визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця». У такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. Отже, у справі, що переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неналежним та неефективним.