ВП ВС вважає, що висновок КЦС ВС у справі № 369/5240/16-ц щодо застосування норм ст. 186 ЦК України прийнятий у правовідносинах, які не є подібними з правовідносинами у справі № 924/703/23. З огляду на зазначене справу № 924/703/23 повернуто до КГС ВС для розгляду.

СП КГС ВС дійшла висновку, що визначені прокурором позивачі – Мінекономіки та ФДМУ – не є органами, уповноваженими державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах (неналежні позивачі), оскільки органами, уповноваженими на здійснення контролю, зокрема, за своєчасністю нарахування та сплати до бюджету грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку, та, відповідно, проведення стягнення до Державного бюджету України дивідендів та пені, є контролюючі органи, визначені пп. 41.1.1 ПК України. СП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної у п. 5.21 постанови від 20.09.2023 у справі № 910/1978/22.

Передаючи справу № 2-2387/11 на розгляд ВП ВС КЦС ВС не врахувала, що правовідносини в адміністративній справі № 817/928/17 хоча і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте фактичні обставини не є подібними, оскільки у справі № 817/928/17, від висновків у якій пропонується відступити, встановлено відсутність заборгованості у боржника перед стягувачем на час вирішення судом питання про зняття арешту з майна боржника, натомість у розглядуваній справі встановлено існування заборгованості у заявниці перед стягувачем, що і стало підставою для відмови у задоволенні скарги. Правовідносини у господарській справі № 21/170-08 та у справі № 2-2387/11, яка передана на розгляд ВП ВС, не подібні. У них відмінні підстави пред`явлених скарг на бездіяльність державного виконавця та встановлені судами різні фактичні обставини справи, які є істотними при вирішенні питання про зняття в судовому порядку арешту з майна боржника, накладеного в межах виконавчого провадження. Правовідносини хоч і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте у справі, яка переглядається, не встановлено обставин припинення юридичної особи - стягувача без правонаступництва, натомість установлено існування заборгованості в заявниці перед стягувачем, а також зі сплати виконавчого збору, що і стало підставою для відмови в задоволенні скарги.

У постановах від яких має намір відступити КЦС ВС, звільнення працівників (державних службовців) відбулося за таких фактичних обставин за межами їхньої заяви про звільнення з одночасною заміною роботодавцем підстави їх звільнення. У цій справі роботодавець, на відміну від обставин у тих справах, від висновку у яких хоче відступити КЦС ВС, не змінював підставу звільнення, яка була зазначена у заяві, та відмовив працівнику у звільненні, після чого він вважався таким, що не звільнений, однак через його неявку на робоче місце протягом певного періоду його звільнено за прогул без поважних причин (тобто з інших підстав). КЦС ВС не навів доводів, що свідчать про неусталеність судової практики при вирішенні питання щодо звільнення працівника за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. ВП ВС не встановила об`єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за усталеною практикою ВС, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.

Колегія суддів Касаційного кримінального суду просить відступити від правових висновків, викладених в ухвалах Верховного Суду України від 26 грудня 2006 року (провадження № 5-6794км06) та від 05 квітня 2011 року (провадження № 5-185км11), які ухвалені саме в порядку касаційного перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а не за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Отже висновки, викладені у наведених Касаційним кримінальним судом ухвалах Верховного Суду України не були обов’язковими для врахування усіма судами при розгляді інших кримінальних проваджень. Відступ від таких висновків не потребує звернення до Великої Палати.

Правовідносини у справі № 918/1211/23 виникли між господарським товариством і його виконавчим органом (директором)щодо визнання частково недійсним рішення загальних зборів учасників товариства щодо припинення повноважень позивача на посаді директора товариства та його звільнення на підставі п. 5 ст. 41 КзПП України, після ухвалення загальними зборами учасників рішення про його поновлення на роботі на виконання рішення суду. Зі змісту судових рішень у цій справі також випливає, що позивач є учасником товариства. У постановах КЦС ВС № 709/1465/19, 465/4679/16, 702/725/17, 521/1892/18 відсутні висновки щодо застосування п. 5 ст. 41 КзПП України, оскільки правовідносини, які виникли у зазначених справах не пов`язані зі звільненням та поновленням особи на посаді директора за рішенням установчих зборів товариства на відміну від цієї справи, у якій правовідносини виникли між господарським товариством і його виконавчим органом (директором). ВП ВС вважає, що правовідносини у справах № 918/1211/23 та № № 709/1465/19, 465/4679/16, 702/725/17, 521/1892/18 не є подібними.

ВП ВС дійшла висновку, що приписи ст. 1281 ЦК України не містять особливих застережень щодо порядку задоволення вимог кредитора в разі, якщо смерть боржника настала після пред’явлення позову до нього під час розгляду судової справи. Якщо смерть позичальника настала під час розгляду судової справи за позовом кредитора до позичальника про стягнення заборгованості, до таких правовідносин застосовуються правила про загальний порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців, визначені у ст. 1281 ЦК України, а спадкоємці, які прийняли спадщину, підлягають залученню до участі у справі як правонаступники відповідного учасника справи на підставі ст. 55 ЦПК України.

ОП ККС зробила висновок, що Закон України від 18.07.2024 № 3886-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», яким унесені зміни до ст. 51 КУпАП, є законом про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність у значенні ст. 5 КК України для тих діянь, які до набрання цим Законом чинності вважалися кримінальним правопорушенням, однак після набрання ним чинності підпадають під ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51 КУпАП. Зміни, внесені Законом № 3886‑IX, мають зворотну дію в часі. У ході з’ясування, чи перевищує вартість викраденого розмір, визначений ст. 51 КУпАП, має братися до уваги розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установлений на час вчинення правопорушення, з урахуванням положень п. 5 підрозд. 1 розд. ХХ та пп. 169.1.1 п. 169.1 ст. 169 розд. IV Податкового кодексу України. Питання, що виникають у кримінальних провадженнях у зв’язку з набуттям чинності Законом № 3886‑IX, вирішуються судами за правилами, передбаченими для випадків, коли втратив чинність закон, яким установлювалася кримінальна протиправність діяння.

ОП ККС зробила висновок, що слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках, зокрема з метою врятування матеріальних об’єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у кримінальному провадженні, від прогнозованого знищення, втрати. У контексті ч. 3 ст. 233 КПК про невідкладність такого випадку свідчать дані про реальну загрозу знищення, втрати майна. У клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну. В аспекті реалізації правил ч. 3 ст. 233 КПК, недотримання вказаних вище приписів закону, невиконання вимоги про невідкладне звернення до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, за відсутності об’єктивних перешкод звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше після закінчення проведення слідчої розшукової дії, є підставою до відмови слідчим суддею в легалізації обшуку ех post factum.

Об'єднана палата ККС ВС зробила висновок про те, що у кримінальних провадженнях, внесених до ЄРДР до 16 березня 2018 року, а також у тих провадженнях, що були об’єднані або виділені з інших, у яких початок строку досудового розслідування мав місце до вказаної дати, продовження строків досудового розслідування належить до компетенції прокурора відповідного рівня. Якщо строк досудового розслідування в таких провадженнях було продовжено слідчим суддею, то таке продовження відповідає гарантіям, визначеним кримінальним процесуальним законом, оскільки судовий контроль на етапі досудового розслідування є підвищеною гарантією контролю за дотриманням прав і свобод учасників кримінального провадження.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 03.05.2018 у справі № 924/478/16, від 20.01.2020 у справі № 922/416/19, від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21, від 12.09.2023 у справі № 909/101/21, про те, що коли юридична особа перебуває у стані припинення, то належному способу захисту прав кредитора відповідає позовна вимога про зобов’язання юридичної особи включити до проміжного ліквідаційного балансу боржника вимог кредитора, а не про стягнення з такої юридичної особи боргу. ОП КГС ВС зауважила, що відступає не від постанови у конкретних справах, а від висновку щодо застосування норм права. ОП КГС ВС виснувала, що • позовна вимога про стягнення грошових коштів з боржника – юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, відповідає способу захисту, встановленому законом (примусове виконання обов'язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК, ч. 2 ст. 20 ГК)), і цей спосіб захисту є ефективним; • знаходження юридичної особи – боржника у стані припинення жодним чином не впливає ані на можливість відкриття виконавчого провадження, ані на примусове виконання судового рішення щодо цього боржника у процедурі виконавчого провадження, зокрема, не тягне закінчення виконавчого провадження і не є підставою для його зупинення; • позовна вимога про зобов’язання включити грошові вимоги до проміжного ліквідаційного балансу є неефективною; • ст. 112 ЦК не можна тлумачити так, що вона забороняє примусове виконання судового рішення, ухваленого щодо боржника – юридичної особи, яка перебуває у стані припинення. Такого регулювання ст. 112 ЦК не містить; • доки ознаки неплатоспроможності боржника – юридичної особи не встановлені, кредитори мають отримувати задоволення своїх вимог у загальному порядку у виконавчому провадженні. Але як тільки ознаки неплатоспроможності виявлені (наприклад, внаслідок добровільного визнання боржником нових вимог або стягнення грошових коштів судом на користь нових кредиторів), ліквідатор має звернутись до суду для порушення справи про банкрутство; тоді виконання судових рішень здійснюється в межах такої справи і в іншій черговості, ніж встановлена у ст. 112 ЦК, а саме в черговості, встановленій ст. 64 КУзПБ. Окрема думка судді Чумака Ю.Я.

У справі № 904/6023/19 (904/4903/22) КГС ВС у постанові від 10.01.2024, зокрема, не викладав висновку щодо застосування ст. ст. 173, 174 ГК (і, відповідно, незастосування ст. ст. 3, 6, 627 ЦК щодо свободи договору) в аспекті того, що невиконання або неналежне виконання таких умов договору як здійснення реєстрації податкової накладної не є правопорушенням у сфері господарювання (зокрема, щодо оплати боржником товару, виконаних кредитором робіт, якщо договір пов'язує умови (строк настання) такої оплати із реєстрацією податкових накладних).

ОП ККС ВС повернула кримінальне провадження на розгляд колегією суддів Третьої судової палати ККС ВС та вказала, що в ухвалі колегії суддів Третьої судової палати від 14 серпня 2024 року не йдеться про інші подібні правовідносини, а фактично викладені мотиви незгоди із постановою колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 06 липня 2023 року щодо зарахування часу тримання Шепелева О. О. під вартою на території російської федерації з 19 березня 2015 року по 08 липня 2016 року до строку відбування покарання, тому відсутні передбачені ч. 2 ст. 434-1 КПК підстави для передачі даного провадження на розгляд об’єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду, а кримінальне провадження підлягає поверненню на розгляд колегією суддів Третьої судової палати ККС ВС

Судова палата дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові ВС від 13.12.2022 у справі № 916/4073/21.

ВП ВС зауважує, що у справах № 760/3970/20 та № 905/458/21 наявні неподібні процесуальні ситуації та різні процесуальні норми, які їх регулюють. Тому відсутні передумови для прийняття цієї справи ВП ВС до розгляду за ч. 3 ст. 403 ЦПК України.