Правовідносини у справі № 911/591/25, не є подібними до правовідносин у переданій справі № 202/10424/24 Застосування п. 22 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», за яким позивач у справах за визначеними у цьому пункті вимогами звільняється від сплати судового збору, обумовлено специфічним суб`єктним складом саме цих правовідносин, зокрема відповідачем - державою-агресором. КГС ВС у постанові від 11.11.2025 у справі № 911/591/19 розглядав спір за позовом товариства до інших юридичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - рф в особі міністерства юстиції рф, про солідарне стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок військової агресії рф. Предметом оскарження була ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви товариства без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України (не виконано вимоги ухвали щодо надання доказів сплати судового збору за подання позовної заяви). Апеляційний господарський суд цю ухвалу залишив без змін. КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» не підлягає застосуванню у зазначеному випадку, оскільки за цією нормою від сплати судового збору звільняються лише позивачі за позовом до держави-агресора, ця норма Закону містить пряму вказівку до застосовування і не розповсюджується на справи за позовами до господарюючих суб`єктів (пов`язаних чи не пов`язаних з державою-агресором таких, що замінюють або доповнюють останню). Однак позивач як відповідачів визначив господарюючих суб`єктів, а не саму державу-агресора, що не свідчить про наявність підстави для звільнення позивача від сплати судового збору, оскільки приписи вказаної норми такої умови не передбачають. Натомість у справі переданій на розгляд ВП ВС, позивач звернувся до суду з позовом саме до держави-агресора рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації рф природних ресурсів проти українського народу під час незаконної збройної агресії. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановив, що позивач не є вимушено переселеною з тимчасово окупованих територій України особою, що він не був поранений, не перебував в полоні, не був незаконно позбавлений волі або викрадений, а також внаслідок таких дій не порушено його право власності на рухоме / нерухоме майно, а отже, не є тією особою, яка підлягає звільненню від сплати судового збору в розумінні п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір». За таких обставин cуд дійшов висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, оскільки провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст. 175 і 177 ЦПК України, не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. Тобто незастосування п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» у цій справі пов`язано не із суб`єктом, до якого пред`явлено позов.

Відповідно до ст. 283 ГК України та ст. 4 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» (які були чинні на момент укладення договору оренди майна від 25.04.2019), до об`єктів оренди може відноситись не тільки нерухоме майно, а й, зокрема, інше окреме індивідуально визначене майно. Тому висновок касаційних судів про те, що асфальтний майданчик не є об`єктом нерухомості, не виключає можливості віднесення його до об`єкта оренди, якщо суди установлять, що він відповідає критеріям таких об`єктів згідно з приписами вказаних нормативних актів. У КГС ВС постановах судів касаційної інстанції немає висновків щодо того, чи може бути асфальтний майданчик об`єктом оренди в розумінні ст. 283 ГК України та ст. 4 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна». Розбіжності щодо застосування норм права, якщо такі виникають у межах господарського судочинства, можуть бути усунуті шляхом передачі справи на розгляд палати або об`єднаної палати КГС ВС.

Оператор ГРМ після виявлення втручання в ЗВТ / лічильник газу та після низки проведених ним процедурних питань, передбачених безпосередньо Кодексом ГРС, зокрема і тим, що у споживача відповідно до умов типового договору та Кодексу ГРС є обов`язок щодо належного користування ЗВТ / лічильником газу і його збереження, має право нарахувати останньому заборгованість відповідно до того втручання, яке відбулося ним чи іншою особою та за той період часу, що прямо передбачений Кодексом ГРС. Викривлення даних обліку газу, передумовою для якого є несанкціоноване втручання в роботу лічильника газу / ЗВТ, після проведення всіх процедурних питань доведення цього Оператором ГРМ є підставою для нарахування споживачу необлікованого спожитого газу за той період та відповідно до того втручання яке відбулося.

Щодо належного способу захисту у постанові від 02.07.2025 у справі № 902/122/24 ВП ВС визначила, що землі у межах прикордонної смуги (як різновид земель оборони) мають обмежену оборотоздатність, а належним способом захисту права особи, позбавленої володіння такою ділянкою, є саме віндикаційний позов. Щодо накладення меж у постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 ВП ВС роз`яснила порядок застосування віндикації у випадках накладення меж земельних ділянок, зазначивши, що витребування стосується виключно тієї частини майна, яка належить правомірному власнику. Правова проблема, яку КЦС ВС вважав виключною, вже вирішена ВП ВС, що згідно з ч. 6 ст. 404 ЦПК України є підставою для повернення справи на розгляд відповідному касаційному суду.

ВП ВС відступає від висновків, викладених у постановах КАС ВС від 24.07.2025 у справі № 520/12864/24 та від 01.10.2025 у справі № 520/21767/23. ВП ВС виснувала про те, що у разі наявності скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді).

Відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи об`єднаною палатою, оскільки розгляд справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об`єднаної палати, є судом, який не встановлений законом (ставиться питання про підтримку або конкретизації висновків Великої Палати Верховного Суду або іншого касаційного суду, що не є повноваженням Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду)

ОП ККС ВС виснувала, що контрабанда, вчинена шляхом приховування від митного контролю, вважається закінченим кримінальним правопорушенням з моменту виявлення предмета контрабанди під час митного контролю або після його завершення, незалежно від факту перетину митного кордону та напрямку такого переміщення.

ОП ККС ВС виснувала, що оскарження ухвали про внесення виправлень у судове рішення або ж відмову у їх внесенні має здійснюватися в тому ж порядку, як і судового рішення щодо якого вирішувалось питання про виправлення. Під час вирішення цього питання мають бути враховані обмеження права на оскарження судового рішення, передбачені КПК.

В аспекті порушених питань ОП КГС ВС зазначила, що колегія суддів поставила питання щодо можливості відступу від висновків, викладених колегією суддів для розгляду справ про банкрутство. Розмежування спорів у процедурі банкрутства на специфічні (непозовні) та відокремлені (позовні) зумовлює різницю в їх суб’єктному складі та процесуальному інструментарії. Оскільки розв’язання питання про відступ від висновків щодо правосуб’єктності територіальних органів ДПС стосується компетенції різних касаційних судів, такий відступ згідно з ч. 3 ст. 302 ГПК належить до виключної юрисдикції ВП ВС. Відтак, підстави для розгляду справи ОП КГС ВС відсутні, що є необхідною умовою дотримання принципу суду, «встановленого законом».

Ризик «прихованого відступу» від правових позицій щодо застосування норм процесуального права (ст. 43 ГПК / ст. 44 ЦПК), викладених судом іншої юрисдикції, створює загрозу принципу правової визначеності. Оскільки ієрархія судових рішень та приписи ч. 3 ст. 302 ГПК визначають відступ від висновків іншого касаційного суду як виключну компетенцію ВП ВС, розгляд цієї справи ОП КГС ВС виключається. Недотримання цього порядку порушує право на суд, «встановлений законом», та виходить за межі повноважень ОП.

ОП КГС ВС виснувала про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24.10.2025 у справі № 917/276/25, щодо застосування ч. 3 ст. 130 у сукупності з п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК. ОП КГС ВС сформувала такий висновок щодо застосування ч. 3 ст. 130 та п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК: (1) у позивача виникає право на відшкодування йому за рахунок відповідача понесених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи не лише у випадку відмови позивача від позову у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред’явлення позову, але й у випадку закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК у разі, якщо відсутність предмета спору виникла у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем; (2) при цьому немає значення, чи було провадження закрито за клопотанням позивача, відповідача чи з ініціативи суду; (3) у разі задоволення позовних вимог третьою особою, а не відповідачем, право на відшкодування витрат залежить від підстав здійснення такого задоволення третьою особою, які підлягають дослідженню та оцінці судом. При цьому за загальним правилом добросовісний позивач вправі розраховувати на можливість відшкодування йому витрат на правничу допомогу, понесених ним до моменту закриття провадження у справі.

ВП ВС під час перегляду справи № 902/1207/22 досліджувала питання щодо моменту, з якого починається перебіг строку дії договору оренди землі. У зазначеній справі сторони уклали договір 17.11.2020. У зв`язку з цим ВП ВС аналізувала та сформулювала висновки щодо норм законодавства, зокрема ЗУ «Про оренду землі», чинних на момент укладення такого договору. ЗУ «Про оренду землі» був чинний у редакції ЗУ від 05.12.2019 № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16.01.2020. Однак у справі, що переглядається (№ 357/11041/23), сторони підписали Договір оренди землі значно раніше – 19.10.2015. На момент укладення зазначеного договору, зокрема редакція ст. 15 та 19 ЗУ «Про оренду землі» відрізнялася від тієї, яку аналізувала та щодо якої висловилася ВП ВС у постанові від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22. Тому висновки ВП ВС, що ґрунтуються на нормах права в редакції ЗУ № 340-IX, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що виникли у цій справі (№ 357/11041/23) та конкретизації при її вирішенні. У справі № 902/1207/22 діяло інше правове регулювання відносин оренди землі, ніж у переданій справі. ВП ВС звернула увагу на те, що виходячи з подібних мотивів, ВП ВС не вбачала підстав відступати від висновків КЦС ВС, сформульованих у постановах (від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19), оскільки за обставинами вказаних справ договори оренди землі підписані сторонами до набрання чинності ЗУ № 340-IX, яким серед іншого викладено в новій редакції абзац 3 ч. 1 ст. 15 та доповнено двома реченнями ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про оренду землі» (див. пункт 8.44 постанови від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22). Також, ВП ВС з цих же підстав ухвалою від 18.06.2025 у справі № 357/12982/23 вже повертала справу КЦС ВС, в якій порушувалися перед ВП ВС аналогічні правові питання.

Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. ВП ВС послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов. Як слідує з визначення поняття «об`єкт культурної спадщини», для таких об`єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об`єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об`єкти потребують особливої правової охорони. Отже, як у разі включення певного об`єкта до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам`яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об`єктом культурної спадщини.

ВП ВС відступає від висновку, викладеного у постановах КЦС ВС від 16.06.2022 у справі № 569/20510/19, від 05.04.2023 у справі № 521/8184/20 про те, що скасування судових рішень на підставі п. 8 ч. 1 ст. 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; проте така особа не скористалась своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також схожих висновків у постанові КГС ВС від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19. ВП ВС уточнює висновки, викладені у постанові ОП КГС ВС від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г та постанові ВП ВС від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 (пункт 108) у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. В цій частині висновок не узгоджується з тими висновками, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій справі, у зв`язку з чим вона відступає від нього. ВП ВС доходить висновку, що повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась з касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов`язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення. Якщо рішення суду нижчої інстанції лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд в цій частині (якщо її можливо відокремити і при цьому висновки у цій частині не становлять частину висновків в іншій частині).

Порушено питання про відступ від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у цій же справі, що не є підставою для передачі такої справи на розгляд ОП КЦС ВС