Відступ від висновку, викладеного у постанові від 10.08.2022 у справі № 202/4233/16 (провадження № 14-222цс21) про те, що приписи ч. 1 ст. 369 ЦПК щодо письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення сторін можуть бути застосовані судами апеляційної інстанції лише у випадку розгляду апеляційних скарг на рішення суду, якщо наявні виключно вимоги майнового характеру і розмір ціни позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Якщо ж у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. На переконання колегії суддів КЦС ВС, у зв`язку із однотипною конструкцією ст. 369 та 389 ЦПК суд апеляційної інстанції у справах, які підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження повноважний розглядати справу, у якій поєднуються вимоги як майнового так і немайнового характеру без повідомлення учасників.

Виключна правова проблема щодо правового статусу асоційованого члена обслуговуючого кооперативу та щодо наявності чи відсутності корпоративних відносин між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу та кооперативом. Також колегія суддів КГС ВС вважає, що передача справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з питання юрисдикції спорів, у яких стороною є асоційований член кооперативу.

Відступ від правового висновку, викладеного у постановах КЦС ВС від 02.07.2025 у справі № 754/14103/17 та від 26.02.2025 у справі № 758/16162/19, щодо застосування ч. 1 ст. 1050 ЦК у частині відсутності у кредитодавця / позикодавця правових підстав нараховувати передбачену договором пеню після настання строку повернення кредиту / позики, визначеного у договорі, чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК. Обґрунтовуючи наявність різних підходів, сформованих КЦС ВС, колегія суддів КГС ВС в ухвалі покликається на п. 57 постанови ВП ВС від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, п. 71 постанови ВП ВС від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, постанову КЦС ВС від 18.10.2023 у справі № 489/192/17.

Відступ від висновку КАС ВС, викладеного у постанові від 23.04.2021 у справі № 340/2214/19, щодо можливості накладення арешту на корпоративні права, що належать боржнику, який є засновником фермерського господарства, оскільки самі по собі корпоративні права відчужуватися не можуть, адже не є оборотоздатним об'єктом цивільного права (ст. 10 ЗУ «Про виконавче провадження» у взаємозв’язку зі ст. 19 ЗУ «Про фермерське господарство»); - наявність виключної правової проблеми щодо можливості відчуження прав на фермерське господарство в інший спосіб, ніж шляхом продажу цілісного майнового комплексу, яка зумовлена невизначеністю в ЗУ «Про виконавче провадження» порядку та механізму накладення арешту на корпоративні права фермерського господарства, а також неурегульованістю ЗУ «Про фермерське господарство» процедури звернення стягнення на корпоративні права члена фермерського господарства та невідповідністю якості закону відсутність чіткого регулювання питання стосовно відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Відступлення від висновку, викладеного в ухвалах колегії суддів ВП КАС ВС від 18.12.2023 і 25.12.2023 у справі № 991/8725/23, у якій, відкриваючи касаційне провадження на ухвали Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції у справі про застосування санкцій, ВС керувався ч. 3 ст. 328 КАС, відповідно до якої у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, та дійшов висновку про те, що ухвали Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, постановлені у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Спірним у цій справі є питання щодо можливості оскарження в касаційному порядку ухвал Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», особливості провадження у яких регулюється ст. 283-1 КАС. Колегія суддів підтримує висновок, викладений в ухвалі колегії суддів СП КАС ВС від 05.01.2023 у справі № 991/5572/22, про неможливість оскарження в касаційному порядку ухвал Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції, адже окремих правил оскарження ухвал цього суду, які б дозволяли таке оскарження, ст. 283-1 КАС не містить.

Відступлення від висновків, викладених колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 23.03.2023 у справі № 640/6699/20 та колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 27.04.2023 у справі № 161/16515/16-а, від 10.09.2024 у справі № 160/7809/19, від 08.11.2023 у справі № 640/2305/19, від 06.08.2021 у справі № 640/12090/19, про те, що оскаржуваний акт, який на момент прийняття судового рішення у судовій справі вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку ст. 264 КАС, враховуючи приписи ч. 3 цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чинним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку. З урахуванням зазначеного, судом касаційної інстанції не перевірялись обставини щодо відповідності оскаржуваного акту вимогам чинного законодавства. Колегія суддів у цій справі з такими висновками погодитися не може і вважає, що від них варто відступити. Водночас у справі, що розглядається, станом на момент звернення позивача до суду оскаржувані норми містили певні приписи, які, як стверджує позивач, порушували його права і охоронювані законом інтереси. У зв'язку з чим останній мав право на оскарження цього акту й судовий захист порушених, за його думкою, прав та інтересів, обґрунтовано очікував на належний розгляд цієї справи у суді з наданням відповідної правової оцінки кожному з наведених ним аргументів, з перевіркою їх відповідними доказами. Натомість подальша зміна редакції оскаржуваних норм нормативного документу не звільняє суд від обов'язку встановити і проаналізувати вплив цього акту на права, інтереси та обов'язки позивача, оцінити оскаржуваний нормативно-правовий акт на предмет його відповідності ст. 2 КАС України, застосувавши ефективний спосіб захисту прав позивача. Таку позицію неодноразово підтримували колегії суддів СП КАС ВС у постановах від 09.04.2020 у справі № 807/150/16, від 24.10.2022 у справі № 640/3941/19, від 16.06.2022 у справі № 826/6176/16, які ухвалені в справах з подібними правовідносинами.   З огляду на те, що колегії суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС по різному застосовують норму ч. 3 ст. 264 КАС у її взаємозв’язку із нормою ч. 2 ст. 265 цього кодексу при розгляді нормативно-правових актів, які були чинними на час звернення з позовом до суду та втратили чинність на час постановлення рішення судом першої інстанції, тобто в частині правових наслідків втрати чинності нормативно-правовим актом під час розгляду справи у суді першої інстанції, очевидною є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики з означеного питання.

Відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених постановах колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 19.04.2023 у справі № 606/719/21, від 17.07.2023 року у справі № 353/685/22, від 23.09.2024 у справі № 742/557/23, про те, частина 5 статті 301 КПК передбачає єдину форму відкриття матеріалів дізнання – шляхом вручення особі, яка вчинила кримінальний проступок, або її захиснику, потерпілому чи його представнику їх копій. Колегія суддів пропонує сформулювати такий висновок: «Виконання вимог ст. 290 КПК після завершення досудового розслідування проступку замість тих, що встановлені в ч. 5 ст. 301 КПК, має ті ж самі наслідки, оскільки сторона захисту ознайомлюється із доказами, які використовуватимуться прокурором для обґрунтування вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим. Процедура, визначена в ст. 290 КПК, жодним чином не звужує і не обмежує прав учасників кримінального провадження на доступ до матеріалів досудового розслідування, у порівнянні з тією процедурою, яка передбачена положеннями ч. 5 ст. 301 КПК.»

Відступлення від висновків, викладених у Постанові ККС ВС від 21.03.2023 у справі № 336/941/19 про те, що згідно з ч. 4 ст. 234 КПК клопотання про обшук розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора. Системний аналіз положень ч. 4 ст. 234 КПК свідчить про те, що клопотання органу досудового розслідування про обшук повинно розглядатися слідчим суддею місцевого суду за обов`язкової участі сторони, яка ініціює вказане питання. Разом з тим, в ході касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що предметом ретельного дослідження суду першої інстанції були матеріали судового провадження № 335/11997/18 щодо розгляду слідчим суддею клопотання слідчого про надання дозволу на обшук, за місцем фактичного знаходження ПП «ВКФ «Еліт-Дізайн». В ході дослідження вказаних матеріалів судового провадження суд першої інстанції встановив, що розгляд клопотання слідчого про надання дозволу на обшук було здійснено з істотним порушення КПК, без участі слідчого або прокурора і, у зв`язку з цим, без повної фіксації судового засідання.» Тож за наслідками касаційного розгляду колегія суддів ККС ВС погодилася із висновком судів попередніх інстанцій в частині визнання цього доказу недопустимим. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що клопотання про дозвіл на проведення обшуку розглядається слідчим суддею за участі сторони, яка його подала. Проте, на переконання колегії суддів, у випадку, якщо такий розгляд не порушує фундаментальні права сторін кримінального провадження, суд не може визнавати одразу недопустимими доказами дані отримані у ході обшуку через саме лише формальне посилання сторони про надання дозволу на його проведення за відсутності слідчого або прокурора.

Виключна правова проблема стосується зворотної дії у часі положень ч. 5 ст. 390 ЦК та її поширення на негаторні позови. На думку КЦС ВС, від вирішення цієї проблеми залежатиме правильність розгляду подібних цій справі спорів, також це сприятиме формуванню однозначної практики судів у частині справедливої компенсації добросовісному набувачеві вартості об`єктів або територій природно-заповідного фонду, права власності на які він позбавлений за позовом прокурора в інтересах держави чи територіальної громади (як у разі подання таких позовів до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» так і після).

Виключна правова проблема щодо комплексного застосування ст. 164 ГПК як норми процесуального права та ст. 390, 391 ЦК як норм матеріального права, яка може бути сформульована так: 1)чи підлягає застосуванню ч. 6 ст. 164 ГПК у чинній редакції до позовів, поданих з дотриманням вимог цієї статті у редакції, чинній станом на дату звернення з відповідним позовом до суду, з урахуванням того, що вказана стаття є нормою процесуального права? 2)у разі, коли з позовом про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади звертається Прокурор як самостійний позивач: -як саме Прокурор має виконати вимогу ч. 6 ст. 164 ГПК про обов'язкове долучення до позову оцінки (експертно-грошової оцінки земельної ділянки) вартості спірного майна, якщо Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дозволяє замовляти таку оцінку лише власникам або законним користувачам майна, а Прокурор не є жодним із них?; -чи повинен Прокурор, виступаючи самостійним позивачем, здійснювати компенсацію добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна та вносити відповідні кошти на депозитний рахунок суду (згідно з ч. 6 ст. 164 ГПК), якщо Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» прямо передбачає, що така компенсація має бути здійснена органом державної влади або органом місцевого самоврядування?; 3)чи підлягає застосуванню ч. 6 ст. 164 ГПК у чинній редакції у разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна на підставі ст. 387 ЦК (у недобросовісного набувача)?; 4)чи поширюється вимога ч. 6 ст. 164 ГПК на державні підприємства, установи чи організації, які є володільцями майна на праві оперативного управління або господарського відання, при поданні позову про витребування такого нерухомого майна від добросовісного набувача? Відступ від висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 13.08.2025 у справі № 453/508/23, від 20.08.2025 у справі № 461/4367/23, від 27.08.2025 у справі № 570/5006/21, від 24.09.2025 у справі № 953/19731/20, щодо можливості ретроспективного застосування Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» в цілому, який набув чинності після подання до суду позовів про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення на день набрання чинності цим Законом.

Відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах: КГС ВС від 22.12.2020 у справі № 910/1415/18; від 24.12.2020 у справі № 910/4818/16; КАС ВС від 02.03.2021 у справі № 1.380.2019.001081. У згаданих вище справах суди касаційної інстанції безпосередньо розглядають заяви про перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, ухвалених судами нижчих інстанцій, які подавались до цих судів, відповідно, підтримують аналогічний порядок перегляду таких справи судами апеляційної інстанції. ОП КЦС вважає, що у суду вищої інстанції відсутні процесуальні повноваження скасовувати рішення суду попередньої інстанції і ухвалювати нове судове рішення з приводу розгляду заяви про перегляд за нововиявленими обставинами відповідного рішення суду й відмовляти в її задоволенні, тобто переглядати не рішення суду, а заяву по суті.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 18.03.2025 у справі № 915/240/24: - щодо застосування ч. 1 ст. 76 ГПК в аспекті того, чи може акт ревізії відповідного управління Держаудитслужби були належним доказом того, що сторона договору не є виробником товару, який за ним постачався; - щодо застосування ст. 38 Закону України «Про оборонні закупівлі» у взаємозв’язку з пп. 1 п. 1 постанови КМУ № 335 від 20.03.2022 та п. 49 Порядку планування, формування, особливості розміщення, коригування оборонних закупівель, здійснення контролю та звітування про їх виконання, а також оприлюднення інформації про оборонні закупівлі, затвердженого постановою КМУ від 03.03.2021 № 363, про те, що відповідальність виконавця у вигляді відшкодування державному замовнику збитків за перевищення ним граничного рівня прибутку, встановленого КМУ на момент укладення контракту за неконкурентною процедурою закупівель, законодавчо була запроваджена лише з 16.03.2024, оскільки покладення такої відповідальності було передбачено як Законом «Про оборонні закупівлі», так і зазначеними нормативно-правовими актами КМУ.

Відступлення від висновку, викладеного колегіям суддів ВП КАС ВС у постановах від 28.12.2023 у справі № 640/3046/21, від 15.06.2022 у справі № 280/880/21, від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22, про те, що у розрізі встановлених обставин справи є передчасним висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності права у позивача на отримання вихідної допомоги, оскільки за вказаних обставин наявне одночасно застосування стягнення середнього заробітку, як за ст. 117 КЗпП, так і за ст. 235 КЗпП, тобто подвійне стягнення середнього заробітку. Підґрунтям такого підходу є правова позиція ВС, викладена у постанові від 05.08.2020 у справі № 686/20491/18, про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП, так і за ст. 235 КЗпП, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Ключовим спірним питанням, що постало перед ВС у межах цього касаційного провадження, є наявність/відсутність підстав для стягнення на користь позивача вихідної допомоги, що мала бути нарахована та виплачена при звільненні, за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, про скасування наказу про звільнення. Як наслідок — наявність/відсутність права особи на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Констатується наявність різних підходів до застосування приписів ст. 44 КЗпП у взаємозв’язку зі ст. 117 та 235 КЗпП.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 17.10.2024 у справі № 914/1507/23: - про те, що встановлене порушення законодавства про захист економічної конкуренції є підставою для визнання недійсним договору, укладеного з переможцем закупівлі, відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК; - щодо можливості застосування передбачених положеннями ч. 3 ст. 228 ЦК наслідків недійсності договору, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 27.08.2025 у справі № 916/2984/24, про обрання прокурором ефективного способу захисту інтересів органу місцевого самоврядування у спорі про визнання недійсними додаткових угод до договору щодо продовження строку виконання зобов’язань за договором, укладеним між комунальним підприємством, підпорядкованим такому органу, і товариством, та про стягнення на користь місцевого бюджету передбаченої договором неустойки за несвоєчасну поставку товару.