Стосовно посилань колегії суддів в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд судової палати на постанову Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 910/2944/18, Судова Палата зазначила, що в наведеній справі судами встановлені відмінні фактичні обставини, а саме стосовно того, що власниками нерухомого майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці, були обслуговуючий кооператив, а також власники квартир, які придбали їх у встановленому порядку та зареєстрували право власності на них, що виключає подібність правовідносин. Оставин для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 910/2944/18, Суд також не вбачає.

ВП ВС звернула увагу на те, що послідовно та вже неодноразово висловлювала в подібних правовідносинах правові позиції щодо змісту прав та законних інтересів учасників господарського товариства та способів їх належного та ефективного захисту, підстав для звернення до суду учасника товариства з позовом в інтересах самого товариства (у порядку ст. 54 ГПК України), наслідків вчинення правочину органом юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідності уникати зайвого втручання в питання внутрішньої діяльності товариства, які вирішуються зборами учасників товариства. Про це зазначив і КГС ВС в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС: у цій категорії спорів (за таких подібних спірних правовідносин) існує чітка та стала судова практика, що сформувалася на підставі висновків ВП ВС, викладених у постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, а також з урахуванням ухвал ВП ВС від 17.12.2019 у справі № 916/1731/18, від 13.01.2020 у справі № 910/10734/18, від 15.09.2020 у справі № 904/920/19. Викладене свідчить про сталість правових висновків ВП ВС в цьому питанні.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок.

ВП ВС дійшла висновку, що як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку, а тому договір дарування є нікчемним на підставі приписів ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України. ВП ВС зазначила, що оскільки основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети. Законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску. Враховуючи те, що керівником та засновником БФ є особа, яка була членом політичної партії та займала одну з керівних посад, тобто пов’язана з дарувальником особа, це свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов’язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії. Окрім того, спірний договір дарування був укладений після відкриття провадження у справі про заборону партії та після виникнення обставин, що стали підставою для заборони її діяльності. Укладаючи такий договір, КПУ знала про звернення Мін’юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Рішенням адміністративного суду заборонено діяльність КПУ. Суд в межах справи встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність КПУ становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.

За встановленими у справах № 922/2737/23 та № 910/3663/19 обставинами, позовні вимоги стосуються стягнення заборгованості, яка виникла за різні періоди. До того ж, редакція статті 8 Закону № 1730-VIII, з посиланням на яку обґрунтовані позовні вимоги у справі № 922/2737/23, взагалі не існувала на час ухвалення КГС ВС постанови у справі № 910/2663/19. Наведене у сукупності свідчить про те, що вищезгадані справи не є подібними ані за підставами і предметом позовів, ані за правовим регулюванням правовідносин сторін. Окрім наведеного, ОП КГС ВС зазначає, що законодавством України чітко і однозначно визначено порядок і строки набрання чинності законами та підзаконними актами. Постановою НКРЕКП від 28.04.2017 № 615 затверджені зміни до постанови від 30.09.2015 № 2493 «Про затвердження Кодексу газотранспортної системи», які набували чинності з дня, наступного за днем опублікування цієї постанови в офіційному друкованому виданні - газеті «Урядовий кур’єр» (крім абз. 23 пп. 1 п. 7 Розділу ІІ Змін до постанови НКРЕКП від 30.09.2015 № 2493, який набирає чинності з 01.07.2017). Оскільки опублікування постанови НКРЕКП від 28.04.2017 № 615 в газеті «Урядовий кур’єр» було здійснено 06.05.2017, то вищезгадані зміни до Кодексу ГТО набули чинності саме з 07.05.2017, про що вказано в ухвалі суду про передачу даної справи на розгляд ОП. Законодавством не передбачено застосування відповідних нормативно-правових актів до того, як вони набули чинності (тобто вступили в силу). Відтак, у даному конкретному випадку, умови і строки набрання чинності постановою НКРЕКП від 28.04.2017 № 615, а відповідно і затвердженими в ній змінами до Кодексу ГТО, наведені безпосередньо у названій постанові, тому темпоральне застосування відповідної редакції Кодексу ГТС є чітко визначеним і зрозумілим.

ОП КГС ВС виснувала: - при застосуванні ст. 92 ЦК слід оцінювати не лише дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників/акціонерів тощо, а й обставини стосовно того, що сама третя особа, контрагент за договором, знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень юридичної особи, тобто діяла недобросовісно і нерозумно; здійснення поділу майна з метою ухилення від передбаченого законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину у порушення ч. 5 ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства». - Перевірка дотримання компетенційних вимог щодо вчинення акціонерним товариством значного правочину потребує дослідження останньої річної фінансової звітності товариства та статуту, яким можуть встановлюватися певні додаткові критерії, а також даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, які вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. - Стаття 241 ЦК підлягає застосуванню разом зі спеціальною нормою – ч. 1 ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства» (у редакції, що діяла на час укладення спірних правочинів), тобто якщо для укладення правочину необхідна згода наглядової ради або загальних зборів товариства, то така ж згода потрібна і для схвалення правочину. Інші способи (форми) схвалення не можуть розглядатися як належні. - На обізнаність покупця про те, що правочини є значними, можуть вказувати не лише ознайомлення зі статутом продавця та його фінансовою звітністю, а й інші обставини, зокрема продаж нерухомого майна рівними частками (без виділу в натурі) за короткий проміжок часу та реєстрація договорів одним нотаріусом тощо. ОП КГС ВС виснувала про передчасність висновків судів попередніх інстанцій щодо схвалення позивачем оспорюваних правочинів купівлі-продажу нежитлових приміщень, неврахування заборони поділу предмета правочину з метою ухилення від передбаченого законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину, недослідження питання відповідності ціни, визначеної у спірних договорах, та доводів про умисний продаж головою правління позивача спірних приміщень за цінами, нижчими від ринкових. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 906/100/17, від 12.06.2018 у справі № 927/976/17, від 02.10.2019 у справі № 910/22198/17, від 05.07.2022 у справі № 910/2958/20, від 07.12.2022 в рамках справи № 904/6735/20 (624/215/21), оскільки вона узгоджується з правовою позицією ВП ВС про те, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту товариства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то це свідчить про обізнаність іншої сторони договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони про невідомість наявності обмеження повноважень представника її контрагента (постанова ВП ВС від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17). Постанова ухвалена з окремою думкою суддів Васьковського О. В., Пєскова В. Г., Рогач Л. І.

Передаючи справу № 910/18526/21 на розгляд КП, колегія суддів КГС ВС у контексті положень ч. 1 ст. 302 ГПК України не навела вагомих і достатніх аргументів, які би дійсно свідчили про обґрунтовану необхідність у відступі від висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постанові від 04.06.2024 у справі № 916/3724/21. При цьому КП враховує, що з моменту ухвалення постанови КП КГС ВС від 04.06.2024 у справі № 916/3724/21 не відбулось ані зміни закону, ані зміни судової практики, що б свідчило про правову виправданість повторного передання з тих самих питань справи на розгляд КП.

ЗП КГС ВС виснувала: існує правова невизначеність, оскільки, з одного боку у позивача відсутній юридичний механізм взяття в оренду водосховища попри заборону, встановлену ст. 51 ВК, а з іншого боку, відповідач відмовляє позивачу у реалізації повноважень за ст. 13 Закону України «Про тваринний світ» щодо подання документів для надання у користування рибогосподарського рибного об’єкта позивачу, з урахуванням того, що відсутня інша процедура щодо отримання такого об’єкта у користування. Отже, на думку колегії суддів, законодавство у цій сфері містить прогалину, яка потребує розумного тлумачення, зокрема в такий спосіб, що спеціальне використання водних біоресурсів фізичними та юридичними особами державної та комунальної власності може здійснюватися на умовах оренди, постійного або тимчасового користування. При цьому вимоги такого користування можуть визначатися режимом рибогосподарської експлуатації водного об’єкта. Тому, у разі встановлення режиму рибогосподарської експлуатації водного об’єкта, укладання окремого договору оренди такого водного об’єкта не є необхідним. Для здійснення спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах (їх частинах) крім дозволу законом визначено й необхідність укладення відповідного договору на право спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах (їх частинах). Разом з тим Відповідачем було надано суду лише дозвіл без підтвердження укладення відповідного договору. Суди попередніх інстанцій із посиланням саме на приписи Закону України «Про аквакультуру» встановили, що Відповідачем здійснюється діяльність, яка підпадає під ознаки рибництва (аквакультури) - рибогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування водних біоресурсів, зокрема прісноводних риб, а також їх вилов. У такий спосіб судами було зроблено обґрунтований висновок про те, що відповідно до встановлених обставин справи та фактичних дій Відповідача ані Режим рибогосподарської експлуатації водного об’єкта, ані дозволи на спеціальне використання водних біоресурсів, не є та не можуть бути правовстановлюючими документами, якими надається право користування водними об’єктами чи землями водного фонду, та не визначають правових підстав користування водними об’єктами, зокрема права користування ТОВ водосховищем комплексного призначення для цілей аквакультури. Судова палата погодилася з такими висновками та додатково зазначила, що посилання Скаржника на те, що він займається виключно рибальством, а не діяльністю в сфері аквакультури (не здійснюється штучне розведення та вирощування водних біоресурсів) суперечить його ж доводам та правовій позиції у цій справі. Окрема думка суддів Верховного Суду Краснова Є. В., Мачульського Г. М., Рогач Л. І.

ВП ВС дійшла висновку, що правовідносини у справі № 633/408/18 та у справі № 922/2185/19 не є подібними У пункті 10.23 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 ВП ВС зауважила, що під час розгляду та вирішення справи внаслідок змін у чинному законодавстві інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, і це не є перешкодою для продовження представництва прокурором інтересів держави. Натомість у справі № 922/2185/19 прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом, у якому, зокрема, просив повернути державі земельну ділянку, передану в користування відповідачеві на підставі договору оренди. Право власності на спірну земельну ділянку з 29.01.2021 перейшло до територіальної громади в особі Богодухівської міської ради в порядку, встановленому законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин». Отже, під час розгляду справи № 922/2185/19 відбулася зміна власника спірної земельної ділянки (з держави на територіальну громаду), а прокурор звернувся з позовом про повернення земельної ділянки відповідачем, якому земельну ділянку надано в користування на підставі договору оренди. Крім того, у суду під час розгляду справи № 633/408/18 не було підстав для застосування ст. 52 ГПК України, на яку посилається КГС ВС.

ОП ККС ВС виснувала: якщо при призначенні неповнолітньому покарання з урахуванням положень статей 99 – 102 КК, таке покарання буде нижчим від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, додатково посилатись на ст. 69 КК не потрібно.

ОП ККС ВС виснувала, що суд касаційної інстанції може самостійно перевірити процесуальні документи, які стосуються наявності у слідчого чи прокурора повноважень на здійснення певних процесуальних дій у разі надання таких документів стороною обвинувачення під час касаційного перегляду судових рішень, якими особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення інкримінованого кримінального правопорушення.

ОП ККС ВС виснувала, що положення ч. 1 ст. 461 КПК, за якими заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини, підлягають застосуванню як у разі коли в заяві йдеться про обставини, які підтверджують вчинення особою більш тяжкого кримінального правопорушення, ніж те, за яке її було засуджено, або спростовують висновки про її невинуватість (частини 2, 3 вказаної статті), так і в разі коли в заяві йдеться про обставини, що підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 461 КПК).

ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд з метою відступу від висновків, викладених в ухвалах КГС ВС від 01.03.2018 у справі № 917/1391/17, від 08.07.2020 у справі № 918/194/19, від 03.09.2020 у справі № 907/762/16 та від 09.07.2021 у справі № 910/8965/18. Прийнявши справу № 727/5956/23 до розгляду, ВП ВС буде фактично пов`язана з подальшим вирішенням спору по суті, а саме розглядом касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також оцінкою правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах щодо визначення місця проживання дитини. Хоча передача справи на розгляд ВП ВС обґрунтована не наявністю проблем у вирішенні спору по суті, а виключно необхідністю відступу від правових висновків щодо можливості забезпечення позову на стадії касаційного перегляду. Отож фактично предметом передачі є не справа за касаційними скаргами на судові рішення, а процесуальна заява ОСОБА_1 від 03.02.2025 про забезпечення позову. Така передача суперечить приписам п. 1 ч. 2 ст. 45 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», яким передбачено, що ВП ВС у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. КЦС ВС має достатні повноваження для самостійного та оперативного вирішення (не пізніше двох днів з дня надходження) подібних питань у межах своєї компетенції.

В ухвалі від 26.02.2025 у справі № 922/1633/24 відсутні посилання на постанови Верховного Суду, крім наведеної вище, ухвалені колегіями з інших палат, іншою палатою КГС та / або ОП, в яких були б сформовані аналогічні висновки про застосування норм ЦК, Закону № 772-VIII та Закону "Про виконавче провадження", від яких прагне відступити колегія суддів. Та обставина, що справа № 922/1633/24 належить до загальної категорії та не має спеціалізації не може братися до уваги, оскільки згідно з ч. 2 ст. 302 ГПК вказане не є критерієм, який підлягає врахуванню при переданні / прийнятті справи на розгляд ОП. Отже, умова для передання справи на розгляд ОП – викладення висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати, не підтвердилася. Суд зауважує, що визначення головуючого зі складу палати, яке зумовлює подальше визначення інших суддів зі складу цієї ж палати (незалежно від можливості утворення колегії суддів зі складу такої палати на дату автоматизованого розподілу), є ключовим для вирішення цього питання. Враховуючи зазначене, підстави для прийняття справи № 922/1633/24 на розгляд ОП відсутні, що зумовлює її повернення відповідній колегії КГС ВС.

ОП ККС ВС установила, що між обставинами переданого кримінального провадження та обставинами, наведеними в постановах колегій суддів Другої судової палати від 08.12.2022 (справа № 211/77/21) та від 15.10.2024 (справа № 507/1771/22) не убачається подібності правовідносин, за яких було застосовано норму права, передбачену ст. 349 КПК, з огляду на що слід констатувати й відсутність відповідних підстав для відступу від висновку про застосування норми права, викладених у зазначених вище постановах колегій суддів. Ухвала колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 05.03.2025 не містить підстав для передачі провадження на розгляд об’єднаної палати, а тому кримінальне провадження підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС для прийняття рішення по суті.