ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ, що міститься у справі № 5011-48/950-2012, щодо порядку застосування заборони, встановленої ЗУ «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», визначивши, що набрання чинності ЗУ «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини. Невиконання КМУ своїх обов`язків щодо подачі на затвердження ВРУ проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої ст. 1 ЗУ «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Таке правове регулювання не допускало жодної можливості до 17.10.2008 включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за ЗУ «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу. Правочин щодо відчуження пам’ятки культурної спадщини, вчинений попри заборону, встановлену ЗУ «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» порушує публічний порядок і є нікчемним.

Закрито касаційне провадження у зв'язку з відмовою від касаційної скарги.

ОП КЦС ВС в ухвалі від 31.07.2023 у справі № 204/224/21 не висловила незгоду з висновком ВП ВС, сформульованим у постанові ВП ВС від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19. Фактично просила сформулювати висновок для ще одного різновиду комісії за обслуговування кредиту, склад якої у цьому договорі прямо не визначений і може потребувати додаткового тлумачення. Питання відступу від висновку викладеного у постанові КЦС ВС від 18.01.2023 у справі № 172/410/21, може вирішити ОП КЦС ВС, яка передала справу № 204/224/21 на розгляд ВП ВС.

ОП ККС виснувала, що датою введення в дію положень, вказаних у пункті 4 § 2 розділу 4 Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального Кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», у тому числі пункту 10 частини 1 статті 284 КПК, є 16.03.2018. Пункт 10 частини 1 статті 284 КПК застосовується лише до кримінальних проваджень, відомості про які внесені до ЄРДР після введення в дію цього положення, тобто поширюється на кримінальні провадження, відомості про які внесені до ЄРДР з 16.03.2018, і не поширюється на кримінальні провадження, відомості щодо яких внесені в ЄРДР до вказаної дати. Період ознайомлення сторони обвинувачення з матеріалами, відкритими стороною захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК, не впливає на перебіг строку досудового розслідування, передбаченого ст. 219 КПК, і не зупиняє його.

ОП ККС виснувала, що вирішення питання про відновлення строку на касаційне оскарження вироку апеляційного суду, постановленого ним як судом першої інстанції в порядку КПК 1960 року, віднесене до компетенції конкретного апеляційного суду, який розглянув справу і постановив такий вирок

Справу передано на розгляд ВП ВС. Підстава передачі: наявність виключної правової проблеми у питанні наявності/відсутності підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли один орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, визначено прокурором як одного з відповідачів, а інший компетентний (контролюючий) орган прокурор не зазначив як позивача.

ВП ВС відступила від висновків ВС про застосування в подібних правовідносинах положень законодавства про працю, зокрема, статті 38 КЗпП, викладених у постановах від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18, від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 та від 19.01.2022 у справі № 911/719/21, зокрема, в частині тверджень про те, що відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні, а також про те, що визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої ч. 1 ст. 38 КЗпП. Необхідність такого відступу зумовлена тим, що ВС застосував норми законодавства про працю та поклав їх в основу своїх висновків, зроблених у спорах за позовами директорів, які були обрані рішеннями загальних зборів учасників, за відсутності встановлених судами обставин укладення з ними трудових договорів (контрактів), що суперечить викладеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду. За відсутності встановлених судами обставин укладення з директорами трудових договорів (контрактів) норми законодавства про працю, зокрема, ст. 38 КЗпП, яка визначає порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, не застосовуються. Для припинення своїх повноважень як одноосібного виконавчого органу директор за своєю ініціативою має скликати загальні збори учасників товариства з включенням до порядку денного питання про припинення своїх повноважень шляхом обрання нового директора або тимчасового виконувача його обов'язків. Директор має дотриматись вимог ст. 32 ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» щодо порядку скликання загальних зборів учасників Товариства, зокрема: не пізніше, ніж за 30 днів до початку зборів шляхом надсилання поштовим відправленням з описом вкладення повідомити кожного з учасників Товариства про порядок денний, дату, час і місце їх проведення, а також надати учасникам можливість ознайомитися з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного, і забезпечити належні умови для ознайомлення з такими документами та інформацією за місцезнаходженням товариства в робочий час.

У справі, переданій на розгляд ВП ВС, та у справах № 500/322/20 та № 760/16859/19 різні предмети та підстави позовів, суди встановили різні фактичні обставини справ, у зв`язку із чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин також різниться, а спірні правовідносини у цих справах не є подібними. Отже, з урахуванням наведеного ВП ВС вважає, що відсутні підстави, передбачені ч. 3 ст. 403 ЦПК, для прийняття цієї справи до свого розгляду, оскільки постанови касаційних судів, на які КЦС ВС посилається в ухвалі від 21.06.2023, не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах.

Порівнюючи обставини справи, що переглядається, з обставинами у справі № 461/12525/15-ц, ВП ВС вважає, що правовідносини, з яких виникли спори в цих справах, не є подібними. Також нерелевантними до спірних правовідносин є і висновки, висловлені в постанові ВСУ від 23.01.2013 у справі № 6-164цс12, у якій не вирішувалося питання захисту інтересу територіальної громади щодо відумерлої спадщини, а з позовом до суду про витребування майна із чужого незаконного володіння звернувся позивач, який зазначив, що його матір за життя склала заповіт, яким заповіла йому квартиру. Проте, звернувшись в установлений законом строк до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, він довідався, що квартира відчужена невстановленою особою на підставі підроблених документів. Ураховуючи наведене, ВП ВС вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів КЦС ВС на підставі ч. 6 ст. 404 ЦПК.

З ухвали Першої судової палати Касаційного кримінального суду слідує, що колегія суддів по суті не погоджується з правовим висновком ВП ВС, викладеному у Постанові від 04.07.2018 у справі № 755/18006-15-ц. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд ВП ВС, якщо така колегія суддів (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВП ВС

ОП ККС виснувала, що після встановлення під час апеляційного розгляду факту смерті обвинуваченого, щодо якого ухвалено виправдувальний вирок, суд апеляційної інстанції зобов`язаний виконати вимоги статей 370, 404, 419 КПК, забезпечити участь захисника, продовжити апеляційний розгляд, надати мотивовані відповіді на доводи апеляційних скарг та постановити ухвалу, передбачену одним із пунктів 1, 2, 5 або 6 ст. 407 КПК з урахуванням вимог статей 284, 417 КПК

ОП ККС виснувала, що особі, яку визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною статей 286, 286-1 КК, суд може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами незалежно від того, чи мала така особа на момент вчинення кримінального правопорушення отримане у передбаченому законом порядку посвідчення на право керування транспортними засобами.

ОП ККС відступила від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 05.03.2020 у справі № 265/5853/17. ОП ККС виснувала, що згідно з положеннями ст. 55 КК у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення

Правова позиція щодо застосування судами ст. 882 ЦК є сталою в судовій практиці Верховного Суду. Зокрема, стосовно акта виконаних робіт за договором підряду, підписаного однією стороною, Верховний Суд неодноразово вказував, що "передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов’язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт у строк, визначений договором". Справа № 909/574/18, від яких колегія суддів мала намір відступити, та справа, що розглядається, не є подібними. Висновки у справі № 909/574/18 прийнято за результатом відповідної оцінки апеляційним судом конкретних обставин справи та доказів наданих сторонами. КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС у справі № 909/574/18. ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) суддів Бакуліної С.В., Студенця В.І.на постанову

КП КГС ВС виснувала, що неповідомлення учасника господарського товариства про скликання загальних зборів у разі оскарження ним рішень загальних зборів сама по собі не є самостійною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів господарського товариства, однак з урахуванням конкретних обставин справи може бути достатньою підставою для визнання їх недійсними. Ця обставина може бути підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у разі, якщо учасник товариства, який звертається до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів, довів не лише факт його неповідомлення, а також довів належними та допустимими доказами, зокрема, але не виключно: - існування інших підстав для визнання недійсним рішення загальних зборів; та /або - факт того, що він не брав участі у таких зборах, не мав можливості взяти участь у цих зборах, а прийняті на таких зборах рішення суперечать вимогам законодавства та / або статуту господарського товариства, прийняті з порушенням порядку голосування, стосуються безпосередньо його прав та інтересів та порушують їх. Крім того, у кожному конкретному випадку судам слід досліджувати дійсні підстави та мотиви звернення до суду учасника товариства з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників, зокрема і у випадку, якщо учасник товариства звернувся до суду з таким позовом через тривалий час після стверджуваного порушення його прав. КП КГС ВС зазначила, що для визнання недійсним рішення загальних зборів господарського товариства, що оскаржується з підстав порушення порядку скликання зборів щодо повідомлення позивача як учасника товариства про скликання зборів, позивач має довести, а суд встановити наявність порушених прав та / або інтересів позивача як учасника господарського товариства оспорюваним рішенням загальних зборів. Тобто, при вирішенні корпоративного спору про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників господарського товариства, який має місце у цій справі, господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання, з’ясувати, які саме права та / або інтереси позивача порушені кожним окремим оспорюваним рішенням загальних зборів. Наведене узгоджується з положеннями ст. 15, 16 ЦК та ч. 2 ст. 4 ГПК, які визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, а також відповідає зазначеним висновкам Верховного Суду, викладеним у п. 45 постанови ВП ВС від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, про необхідність встановлення судом факту порушення прав та законних інтересів учасника товариства спірним рішенням загальних зборів. Відповідно до висновків, викладених у постановах ВП ВС від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 та від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від його імені. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які не наділені правами діяти від імені товариства. Підписання виконавчим органом товариства (директором) договору з іншою особою може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника. Отже, укладення спірного договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном. КП КГС ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не довела порушення її прав спірними рішеннями загальних зборів учасників Товариства, а позовні вимоги у цій справі про визнання недійсними рішень загальних зборів, що заявлені лише з однієї підстави неповідомлення позивачки як учасниці Товариства про скликання загальних зборів, не відповідають ефективному способу захисту прав та інтересів позивачки у спірних правовідносинах, оскільки задоволення позову у цій справі (визнання недійсним кожного з оспорюваних рішень загальних зборів) не призведе до поновлення прав та / або інтересів позивачки. КП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 30.11.2021 у справі № 909/869/20. … Висновки КГС ВС щодо такої підстави визнання недійсним рішення загальних зборів, як неповідомлення учасника товариства про їх скликання, у згаданій постанові відсутні, що виключає можливість відступу від висновків, яких не існує. ОКРЕМА ДУМКА суддів Губенко Н.М., Кондратової І.Д., Студенця В.І.