Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Факт ненадіслання судом першої інстанції безпосередньо позивачеві копії судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду справи, на паперових носіях (тобто засобами поштового зв’язку), але за наявності підтвердження належного надіслання (як і вручення) копії судового рішення представнику позивача (адвокату) із застосуванням ЄСІТС, не є підставою вважати, що позивач не отримав судового рішення та, відповідно, не міг знати про результат розгляду своєї справи. Отже, надіслання електронної копії судового рішення на офіційну електронну адресу адвокату як представнику позивача є належним і достатнім способом вручення судового рішення стороні в справі, з датою вручення якого можна пов’язувати строк його апеляційного оскарження такою стороною.

КГС ВС не встановив наявності висновку ВП ВС щодо питання юрисдикції спору у справі про користування земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства в частині визначення юрисдикції, а саме чи повинен цей спір розглядатися в порядку цивільного чи господарського судочинства. Позиція ВП ВС: окремих висновків про юрисдикцію спору в контексті правового режиму земельних ділянок із цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства» ВП ВС не формулювала, проте практика, зокрема щодо визначення предметної юрисдикції, при вирішенні спорів про витребування на користь держави земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є послідовною. Тож основним критерієм для розмежування цивільної та господарської юрисдикції в справах, пов`язаних з вибуттям земель особистого селянського господарства з власності держави, ВП ВС визначила суб`єктний склад сторін спору.

ВП ВС, повертаючи справу до КЦС ВС, зазначила, що останній не обґрунтував в чому полягає помилковість висновку, викладеного у постановах КГС ВС, та не навела переконливих мотивів та підстав для відступу. КЦС ВС в ухвалі про передачу справи до ВП ВС запропонував з’ясувати поняття «втрата» виконавчого документа, а також роз’яснити умови для задоволення судом заяви про видачу дубліката виконавчого листа та які обставини має доводити стягувач в справі про видачу дубліката виконавчого листа. ВП ВС зазначила, що поставлені питання цілком у компетенції КЦС ВС та зауважила, що аналіз судової практики не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці або наявності загрози таких розходжень.

КП КГС ВС вважає необхідним відступити від висновків, викладених Верховним Судом у Постанові від 01.08.2023 у справі № 910/9833/21, про те, що у спорі, де Фонд звертається з позовом в порядку ч. 5 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції після внесення змін до цієї норми за Законом України №629-VIII від 16.07.2015, що набрав чинності 12.08.2015) у разі, коли відповідач вказує, що на момент виведення банку з ринку майна (активів) банку було достатньо для задоволення вимог всіх кредиторів, а недостача виникла внаслідок неналежного виконання Фондом та уповноваженою особою, яка була призначена в банку Фондом і протягом часу виведення банку з ринку відчужувала активи, своїх обов’язків в рамках такої процедури, до предмета доказування у такому спорі входять, зокрема, обставини правомірної/протиправної поведінки Фонду та уповноважених осіб Фонду (належного виконання вимог Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", порушення ними фідуціарних обов’язків, їх дії, вчинені всупереч інтересам кредиторів банку, тощо). КП КГС ВС зазначила, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, що виникають у спірних правовідносинах щодо стягнення з відповідачів шкоди на користь саме Банку, а не Фонду, може бути доведення відповідачами обставин відповідності їх діяльності (у 2015 році щодо придбання цінних паперів) інтересам Банку та відсутності підстав для їх відповідальності за конкретне стверджуване порушення чи недобросовісні дії/бездіяльність. Однак обставини щодо того чи мали дії/бездіяльність Фонду негативні наслідки щодо обсягу формування ліквідаційної маси неплатоспроможного Банку, не входять до предмета доказування у цьому спорі. Саме у вказаний спосіб (доведення відсутності своєї вини у стверджуваному порушенні, спростування наявності інших елементів складу правопорушення у спірних правовідносинах з Банком на момент вчинення порушення) забезпечується дотримання права на справедливий суд для відповідача, а не у спосіб доведення останнім обставин, які не стосуються спірних правовідносин. Такий висновок узгоджується як із загальними нормами законодавства, що регулюють питання відшкодування шкоди, так і з визначеними нормативними приписами підставами відповідальності посадових осіб за завдану шкоду перед юридичною особою, зокрема банком, які пов’язують її застосування із наявністю у діях заподіювача шкоди чотирьох елементів складу правопорушення, однак не пов’язують покладення такої відповідальності із необхідністю з’ясування інших обставин, які не стосуються стверджуваного порушення. Відтак, до предмету доказування у справі № 910/4149/21 належить встановлення наявності складу правопорушення у діях відповідачів у відносинах саме щодо прийняття рішення про придбання банком цінних паперів у 2015 році. Водночас обставини щодо того чи мали дії/бездіяльність Фонду негативні наслідки щодо обсягу формування ліквідаційної маси неплатоспроможного Банку, не входять до предмета доказування у цьому спорі.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 21.10.2022 у справі № 910/13595/20, стосовно того, що складання заяв та клопотань щодо судових витрат є наданням правової допомоги у розумінні господарського процесуального законодавства та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», наголосивши, що заява про стягнення/розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв’язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку такої заяви не підлягають відшкодуванню. Заява сторони про розподіл судових витрат фактично є дією, спрямованою на реалізацію стороною свого права лише на подання доказів щодо витрат, які вже понесені такою стороною. З огляду на що подання стороною заяви про розподіл судових витрат не може бути ототожнено з витратами на професійну правничу допомогу, які пов'язані з розглядом справи по суті спору. ОП КГС ВС погоджується з висновками, викладеними у постанові КГС ВС від 31.08.2022 у справі № 914/1564/20 та у додаткових постановах від 20.09.2023 у справі № 922/838/22, від 14.09.2023 у справі № 911/3076/21, від 06.09.2023 у справі № 914/131/22, від 30.08.2023 у справі № 911/3586/21, від 25.07.2023 у справі № 914/4092/21, від 07.02.2023 у справі № 922/4022/20, від 23.08.2022 у справі № 909/328/18, від 05.07.2022 у справі № 910/10507/21 щодо застосування ст. 123, 126 ГПК, про те, що заява сторони про розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв'язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку такої заяви не підлягають відшкодуванню. ОП КГС ВС вважає, що немає підстав для відступу від правового висновку КГС ВС щодо застосування положень ч.ч. 4–6 ст. 126 ГПК, викладеного у постанові від 17.12.2020 у справі № 922/3708/19, додатковій постанові від 13.07.2023 у справі № 922/2088/21 та в додатковій ухвалі від 17.12.2020 у справі № 909/980/19.

Висновок, якого дійшла ВП ВС у Постанові від 31.08.2022 у справі № 756/10060/17, не суперечить висновку, який зробила ОП ККС ВС у Постанові від 04.10.2021 у справі № 724/86/20, оскільки питання допустимості доказів, зібраних під час досудового розслідування, виходили з різних підстав та обставин справ, які не можна вважати аналогічними. Прохання ККС ВС про уточнення висновку, викладеного в раніше прийнятому рішенні ВП ВС, шляхом можливості його застосування до ситуації, пов`язаної із питанням визнання доказів недопустимими через невідповідність копій постанов про призначення слідчого (групи слідчих) їх оригіналам не корелюється з положеннями ст. 434-1 КПК. Передаючи провадження на розгляд ВП, ККС ВС не продемонстрував різних підходів до правозастосування з посиланням на суперечливу судову практику. Між тим сама собою незгода колегії суддів зі сформованою позицією щодо тлумачення певних норм права не свідчить про наявність виключної правової проблеми і не може слугувати підставою для передачі провадження на розгляд ВП ВС.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 21.06.2023 у справі № 480/11090/21. Правовий висновок. Суми індексації грошового забезпечення поліцейських не віднесені до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та не підлягають зазначенню у довідці про грошове забезпечення для перерахунку пенсії.

Постанова від 29.01.2024. Відступ від висновку, викладеного у постановах ВС від 11.09.2019 в справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18), від 01.02.2023 в справі № 761/6749/20 (провадження № 61-8129св22), від 04.10.2021 у справі № 686/16902/20 (провадження № 61-11412св21). У разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити у такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття. Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених статтею 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.

Постанова від 29.01.2024 Відступ від висновків, викладених у постановах ВС від 12.06.2019 у справі № 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18); від 09.12.2019 у справі № 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19); від 11.12.2019 у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19); від 28.09.2022 у справі № 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22); від 26.10.2022 у справі № 647/2133/19 (провадження № 61-12081св20); від 08.02.2023 у справі № 517/129/20 (провадження № 61-8933св22). Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання. Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. При цьому можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена. На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту. Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Постанова від 29.01.2024 Відступили від висновків, викладених у постанові ВС від 22.03.2023 у справі № 750/13155/21 (провадження № 61-9353св22) та від 26.04.2023 в справі № 286/3965/21 (провадження № 61-10010св22). Цивільний суд за позовом працівника до роботодавця про визнання відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі та зобов’язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення вирішує цивільний спір. Проявом розумності є те, що законодавець не пов’язує можливість вирішення цивільного позову працівника до роботодавця про визнання відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі та зобов’язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення із залученням Кабінету Міністрів України. Очевидно, що під час вирішення цивільного спору на виконання імперативних приписів, зокрема статті 8 Конституції України, частини шостої статті 10 ЦПК України, цивільний суд, за наявності висновку, що відповідний правовий акт суперечить Конституції України, не застосовує такий правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Застосування норм Конституції України під час вирішення цивільного спору, а не іншого правового акта (зокрема, постанови Кабінету Міністрів України), який суперечить Конституції України, є мотивуванням судового рішення, а не вирішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки Кабінету Міністрів України. У разі якщо суд під час вирішення цивільного спору застосував норми Конституції України, а не положення постанови Кабінету Міністрів України, вказавши про її суперечність нормам Конституції України, що є правовою оцінкою нормативно-правового акта, то таким рішенням суду першої інстанції не вирішуються питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки Кабінету Міністрів України. У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Третя судова палата ККС ВС не вбачає підстав відступу від позиції, викладеної у Постанові ККС ВС від 30.10.2023 у справі № 759/23184/20 як такої, що ухвалена з урахуванням позиції, викладеної у Постанові ОП ККС від 14.02.2022 у справі № 477/426/17, вбачаючи, що аспекти допустимості окремих доказів у провадженні в контексті наявності відповідних повноважень слідчого мають бути належно проаналізовані місцевим та апеляційним судами з урахуванням змісту належного процесуального документу, якими такі повноваження визначаються.

Провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою від позову.

ВП ВС відступила від постанови КАС ВС, щодо збільшення ціни товару за договором про закупівлю у разі зростання ціни товару на ринку, визначивши, що у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у ст. 652 ЦК України та п. 2 ч. 5 ст. 41 ЗУ «Про публічні закупівлі», проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.

ОП КАС ВС виснувала, що в ухвалі про передачу, колегія суддів, пославшись лише на зміст ст. 347 КАС, не вказала законодавчо визначену підставу для передачі справи на розгляд ОП, а також не вказала від якого висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів з іншої палати, на її думку, необхідно відступити ВС, з посиланням на постанови, у яких його викладено, що відповідно до ч. 4 ст. 347 КАС є передумовою для передачі справи на розгляд ОП. Відтак, відсутність в ухвалі мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у конкретній постанові ВС, який на думку колегії суддів, є помилковим, не створює підстав для прийняття до розгляду ОП КАС ВС справи.

Суд не виклав проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС щодо застосування конкретної норми права, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій в подібних правовідносинах. В ухвалі про передачу КГС ВС не робив посилань на жодну іншу конкретну справу з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику. На розгляд ВП ВС в цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом, а тому підстава для передачі цієї справи, передбачена ч. 5 ст. 302 ГПКУ, не знайшла свого підтвердження.