БП КГС ВС уточнила висновок Верховного Суду у справі № 908/2536/20 щодо можливості касаційного перегляду постанов апеляційного господарського суду, прийнятих за результатами перегляду судових рішень суду першої інстанції, про затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи наступним: "Наведений в ч. 3 ст. 9 КУзПБ перелік судових рішень, що підлягають касаційному оскарженню, є вичерпним, і тому подання касаційних скарг на інші судові рішення (тобто відсутні у вказаному переліку) виключає можливість здійснення касаційного провадження за такими скаргами. Не підлягають касаційному оскарженню постанови суду апеляційної інстанції, прийняті за результатом перегляду ухвал суду першої інстанції щодо затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи, постановлених в загальному порядку, визначеному Книгою IV КУзПБ. Водночас, апеляційний та касаційний перегляд постанов апеляційного господарського суду, прийнятих за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність з одночасним затвердженням плану реструктуризації, або про відмову у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність, постановлених у підготовчому засіданні в порядку абз. 4 п. 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства (за спрощеною процедурою) прямо передбачений положенням абз. 5 вказаного пункту." У цій справі касаційна скарга АТ "Укрсиббанк" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 та ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.04.2023 (про затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи в загальному порядку) подана на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню. Положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з наведених підстав, але в разі здійснення касаційного перегляду зазначених постанови та ухвали про затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ.

ВП ВС зазначила, що наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину. Договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.

ВП ВС звертає увагу на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки ВП ВС - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів. Посилання КЦС ВС на висновки, викладені у постанові від 03.10.2018 у справі № 682/2778/17 щодо застосування положень ст. 162 СК , не заслуговують на увагу, оскільки є висновок ВП ВС щодо застосування положень цієї статті, викладений у постанові ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 357/17852/15-ц.

У разі смерті сторони виконавчого провадження виконавець має перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв’язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував вимоги законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв’язку зі смертю боржника. Як Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV, так і Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII передбачають обов`язок державного виконавця зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті боржника (п. 3 ч. 1 ст. 39 Закон № 1404-VIII; п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-XIV) слід розуміти так, що вони стосуються, зокрема, випадків, коли правовідносини не допускають правонаступництва.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц, шляхом його конкретизації: вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої ст. 52 цього Закону. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її.

З урахуванням того, що позов у даній справі не є за своєю суттю отриманням згоди на реалізацію майна боржника у порядку положень ч. 5 ст. 41 КУзПБ, а тому задоволення такого позову матиме наслідком недотримання положень ч. 6 ст. 41 КУзПБ щодо того, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство, то слід відступити від висновків про застосування норм права, які викладені у постанові КГС ВС від 11.06.2020 у справі № 917/1369/17 щодо можливості задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за умови, що щодо іпотекодержателя відкрито провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС виснувала, що позов щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не є за своєю суттю зверненням до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, щодо отримання згоди на реалізацію майна боржника у порядку положень ч. 5 ст. 41 КУзПБ, а тому задоволення такого позову матиме наслідком недотримання положень ч. 6 ст. 41 КУзПБ щодо того, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство.

БП КГС ВС виснувала: подання позову про стягнення податкового боргу та подання кредитором заяви з кредиторськими вимогами є різними способами захисту порушених прав. Законодавець розділяє поняття "заява кредитора з грошовими вимогами у справі про банкрутство" та "позовна заява майнового характеру", як і розділяє розміри ставок за подання цих заяв до господарського суду. Оскільки положення ст. 4 Закону України "Про судовий збір" розділяють ставки судового збору за подання позовної заяви та заяви кредитора із грошовими вимогами до боржника, то такі заяви не можуть вважатися тотожними, а тому, пільга, передбачена п. 27 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" не застосовується до заяви податкового органу із грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство або неплатоспроможність. Податковий орган, звертаючись з заявою із грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство або неплатоспроможність, сплачує судовий збір на підставі пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

ВП ВС відступає від висновків, викладених в ухвалах КЦС ВС від 09.07.2021 у справі № 370/1543/20 та від 16.12.2022 у справі № 199/2786/21, щодо немайнового характеру позовної вимоги про визнання права іпотекодержателя при визначенні розміру судового збору, який підлягав сплаті за подання касаційної скарги. Позов про визнання права іпотекодержателя необхідно розглядати саме як вимогу майнового характеру, оскільки, визнавши за собою таке право, іпотекодержатель набуває легітимного очікування успішної реалізації своєї можливості отримати у власність майно (нерухоме майно або грошові кошти) для задоволення своїх майнових вимог до боржника за основним зобов`язанням, забезпеченим іпотекою. Окрім цього, ВП ВС нагадує, що, незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила ВП ВС, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок ВП ВС (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10.11.2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21, пункт 71), від 08.08.2023 у cправі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22, п. 143)).

Колегія суддів ККС ВС не наводить жодного прикладу, який би свідчив про розбіжності у судовій практиці ККС ВС в контексті розгляду ним доводів касаційної скарги прокурора, поданої на погіршення становища виправданого або засудженого, які не зазначались в апеляційній скарзі сторони обвинувачення. Відтак оцінити з урахуванням кількісного критерію, чи існує у цьому випадку виключна правова проблема, неможливо. Як убачається з матеріалів провадження, будь-яких доводів на погіршення становища виправданого, які б не ставились перед судом апеляційної інстанції, прокурор у касаційній скарзі не зазначає, що спростовує наявність правової проблеми, про яку зазначено в ухвалі ККС ВС про передачу матеріалів кримінального провадження на розгляд ВП ВС.

Щодо цивільної/господарської юрисдикції спорів, в яких предметом оскарження є рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном (стаття 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») КАС ВС в постанові від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 не формулював висновку щодо перегляду спорів, в яких предметом оскарження є рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном, в порядку цивільного судочинства. Натомість КАС ВС з огляду на зміст спірних правовідносин сформулював висновок, відповідно до якого спір має вирішуватися місцевим господарським судом за правилами ГПК України. ВП ВС зауважує, що посилання КАС ВС на положення статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» необхідно оцінювати в сукупності з вказаними вище мотивами та висновками, викладеними в постанові КАС ВС від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 (№ в ЄДРСР 105358974). В постанові КАС ВС від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 відсутній висновок, від якого вважає за необхідне відступити КГС ВС. Визначаючи юрисдикцію спору у справі № 910/10011/19, правовідносини в якому врегульовані, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», ВП ВС в постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 наголосила, що юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин (п. 49). З огляду на зміст та характер правовідносин у зазначеній справі, ВП ВС виснувала, що спір у справі № 910/10011/19 має розглядатись у порядку господарського судочинства (п. 73).

Оскільки провадження у справі закрито у зв`язку з порушенням визначення предметної юрисдикції спору, в межах розгляду справи у цивільному судочинстві питання відступу від правової позиції КГС ВС, як зазначено в ухвалах про передачу справи та прийняття справи до розгляду ВП ВС, розгляду не підлягає. Питання про застосування норм права при розгляді господарського спору має вирішувати господарський суд у межах своєї компетенції.

ВП В відступила від висновків, викладених у Постанові ВП ВС від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, постанові КЦС ВС від 07.07.2021 у справі № 686/22674/20-ц, постанові КАС ВС від 12.02.2020 у справі № 826/17656/16. Прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу Державної казначейської служби України України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження. Припис ч. 2 ст. 625 ЦК щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу Державної казначейської служби України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК та ч. 1 ст. 5 Закону "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

ВП ВС зауважує, що у справах № 760/3709/18 та № 202/3068/20, вирішуючи спори про витребування нерухомого майна, КЦС ВС виходив, зокрема, з того, що за відсутності у Реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. В обох цих справах КЦС ВС звертався до схожих висновків ВП ВС, викладених у постанові від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17. Натомість КГС ВС у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), хоч і дійшов висновків, на які колегія суддів посилалась в ухвалі про передання, однак зауважив, що добросовісність набувача майна не має істотного значення в конкретних спірних правовідносинах для визначення можливості його віндикації (п.91); у справі № 922/634/19 спір стосувався витребування частки в статутному капіталі юридичної особи, а справу № 911/1265/21 постановою від 12.07.2023 КГС ВС направив на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили свої рішення без перевірки добросовісності / недобросовісності набувача майна. Наведене не дає підстав для висновку, що в описаних вище справах КЦС ВС та КГС ВС сформували різні підходи до перевірки добросовісності / недобросовісності набувача нерухомого майна. В ухвалі про передання колегія суддів КГС ВС не робила посилань на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику. Судом касаційної інстанції в господарських справах відповідно до ст. 286 ГПК є ВС, у складі якого за змістом ст. 36, 37 Закону «Про судоустрій і статус суддів» діє, зокрема, КГС. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Порівняння наслідків підвищення ставок рентної плати за користування радіочастотним ресурсом для відповідних суб’єктів господарювання, зокрема для платника податків (додаткове податкове навантаження як чинник, що призводить до зменшення активів) з фіскальним та соціальним ефектом, на досягнення якого це було направлено, зокрема в частині реального забезпечення виконання функцій держави (збалансування бюджету і забезпечення видатків на оборону, соціальний захист населення в складних економічних умовах фактичної військової агресії), ― свідчить на користь висновку, що підвищення ставок рентної плати не порушило норми Конституції України, було пропорційним у відповідній ситуації щодо втручання держави у право власності платників податків, для яких був встановлений обов’язок сплатити до бюджету додаткові кошти, а також забезпечило баланс між публічними та приватними інтересами. Про вимушеність такого заходу з боку держави свідчить і така обставина, як тимчасовий характер норми п.1 підрозділу 9-3 розділу XX ПК України (до 31.12.2020 включно).

ОП ККС виснувала, що ухвалу про закриття кримінального провадження в його частині може бути оскаржено в апеляційному порядку до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 ст.392 КПК щодо іншої частини інкримінованих особі діянь