ОП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у п. 8.22 постанови КГС ВС від 14.09.2021 у справі № 910/13084/18. ОП КГС ВС дійшла висновку, що у випадку відмови позивача від позову і закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК у відповідача згідно з першим реченням ч. 3 ст. 130 ГПК виникає право на відшкодування йому за рахунок позивача понесених витрат, до яких належить і судовий збір, і витрати, пов’язані з розглядом справи.

БП КГС ВС виснувала: Щодо юрисдикції господарських судів стосовно спорів, стороною яких є боржник у справі про банкрутство З введенням в дію 21.10.2019 КУзПБ справи у спорах, наслідком вирішення яких може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника у справі про банкрутство, а також спори з вимогами до боржника за правилами ст. 7 цього Кодексу підлягають розгляду виключно у межах справи про його банкрутство. Системний аналіз змісту приписів статті 7 КУзПБ у сукупності із ст. 20, 30 ГПК щодо предметної та територіальної юрисдикції (підсудності) свідчить, що принцип концентрації в межах справи про банкрутство всіх спорів, у яких стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна є універсальним і норми ГПК чи КУзПБ не встановлюють винятків із цього правила, що забезпечує дієвість механізму забезпечення реалізації принципу конкурсного імунітету, а також судового контролю у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, за яким усі рішення чи дії, що можуть вплинути на майнові активи боржника, мають бути підконтрольні суду, що здійснює провадження у справі про банкрутство. Щодо співвідношення приписів ст. 339, 340 ГПК та ст. 7 КУзПБ при розгляді скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, що пов'язані з виконанням судового рішення, ухваленого за результатом майнового спору, стороною якого є боржник У разі оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, які стосуються виконання судового рішення, ухваленого у спорі за участю боржника в межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ, очевидно, що така скарга (заява, позов) підлягає розгляду судом, який розглянув справу в майновому спорі чи іншому спорі з вимогами до боржника як суд першої інстанції (ст. 340 ГПК), тобто судом у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, навіть за умови, що відповідачем є суб'єкт владних повноважень згідно з абз. 4 ч. 2 цієї норми. Вирішуючи питання, пов'язані з оскарженням рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо примусового виконання (звернення стягнення на кошти та інше майно) за рішеннями у спорах (правовідносинах), стороною яких є боржник у справі про банкрутство, які були вирішені поза межами справи про банкрутство до введення в дію КУзПБ або з інших причин, господарським судам слід урахувати у системному взаємозв'язку ст. 339, 340 ГПК та ст. 7 КУзПБ, керуючись пріоритетом приписів спеціального закону – КУзПБ, а також закріпленими у цьому законі принципами концентрації всіх спорів, стороною яких є боржник, у межах справи про банкрутство та судового контролю у відносинах банкрутства (неплатоспроможності). Здійснюючи системне тлумачення приписів ст. 7 КУзПБ, пп. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК, а також ст. 339 ГПК слід виходити із того, що процедура банкрутства – це спеціальна правова процедура, норми КУзПБ є спеціальними, і під час їх співставлення із нормами загальними вони повинні мати процесуальний пріоритет. КУзПБ розширив юрисдикційність господарському суду спорів, стороною яких є боржник, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, визначивши за змістом ст. 7 Кодексу критерій впливу на майнові активи боржника вирішальним при з'ясуванні питання щодо необхідності розгляду спору в межах справи про його банкрутство. Телеологічне та лексичне тлумачення приписів п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК у взаємозв'язку зі ст. 7 КУзПБ свідчить, що у цих нормах законодавець, застосувавши категорії "справи у спорах з майновими вимогами", "майновий спір", "спір щодо майна" та залишивши перелік таких спорів відкритим, визначив передумови для реалізації судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, функції судового контролю щодо максимально широкого кола правовідносин за участю боржника та щодо його майна. За приписами КУзПБ зміст судового контролю у відносинах неплатоспроможності та банкрутства полягає у тому, що рішення чи дії боржника та третіх осіб, що можуть вплинути на майнові активи боржника, мають бути підконтрольні суду, що здійснює провадження у справі про банкрутство. Системне тлумачення п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, ст. 7 КУзПБ приводить до висновку, що у межах справи про банкрутство підлягають вирішенню питання судового контролю у виконавчих провадженнях за рішеннями стосовно боржника, виконання яких є можливим шляхом звернення стягнення на кошти чи інше його майно, незалежно від процесуальної форми звернення (скарга, заява, позов) заінтересованої особи щодо здійснення такого контролю. Повноваження господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, щодо здійснення відповідного судового контролю поширюються і на правовідносини з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) у виконавчому провадженні, що передбачає звернення стягнення на майно боржника або може вплинути іншим чином на майнові активи боржника, і такий контроль має здійснюватися з моменту відкриття виконавчого провадження та до його завершення чи закриття провадження у справі про банкрутство боржника.

Колегія суддів ККС ВС у своїй ухвалі не навела ані якісного, ані кількісного критеріїв виключності правової проблеми, зокрема не обґрунтував відсутності сталості судової практики, недостатності законодавчого регулювання, існування колізій, що, у свою чергу, порушує фундаментальні права та свободи людини. Позиція колегії суддів щодо необхідності перспективного застосування висновків суду касаційної інстанції, які впливають на вирішення питання про допустимість доказів, без належного її обґрунтування сама по собі не може бути безумовною підставою для прийняття провадження до розгляду ВП ВС.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, висловленого у постанові від 07.09.2016 у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва. У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Постанова від 10.04.2023 Відступлення від висновку, викладеного у постанові ВС від 01.12.2021 у справі № 753/20347/20 (провадження № 61-9584св21). Аналіз змісту ч. 2 ст. 199 СК дає підстави для висновку, що законодавець не передбачив такої можливості, як зупинення нарахування аліментів, переривання сплати аліментів у певні періоди, зокрема коли повнолітня дитина безпосередньо не бере участі в освітньому процесі, а також звільнення платника аліментів від сплати аліментів на утримання повнолітньої дитини у зв`язку з продовженням нею навчання в період канікул, переходу на навчання на інший освітній рівень або до іншого навчального закладу, зокрема вступу до магістратури. Правило ч. 2 ст. 199 СК виключно передбачає припинення права повнолітньої дитини на утримання у разі припинення нею навчання, тобто закінчення або відрахування з навчання у навчальному закладі. Законодавець не передбачив винятку з правила ч. 1 ст. 199 СК , яка, зокрема не містить застереження про те, що канікулярний період, період вступу до вищого навчального закладу для здобуття вищого рівня освіти не входять до періоду нарахування та сплати аліментів одним із батьків на користь повнолітньої дитини.

ОП КГС ВС не погоджується з висновками, викладеними в ухвалі від 07.11.2022 щодо можливості визначення складу суду ухвалою суду та передачі справи після задоволення заяви про самовідвід колегії суддів у такій спосіб, та вважає за необхідне відступити від нього. У випадках, передбачених процесуальним законом, що унеможливлюють участь судді-доповідача та суддів, які не є суддями-доповідачами, у справі (самовідвід, відвід), повторний автоматизований розподіл здійснюється на підставі відповідної ухвали суду за розпорядженням керівника апарату чи заступника керівника апарату в загальному порядку, передбаченому Положенням та Тимчасовими засадами використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді. У даному випадку, враховуючи задоволення заяви про самовідвід колегії суддів: Краснова Є. В. (головуючий), Мачульського Г. М., Могил С. К. у здійсненні касаційного перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2020 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 03.08.2022 у справі № 910/5172/19, ця справа підлягала передачі виключно на повторний автоматизований розподіл у загальному порядку.

ОП КГС ВС вважає, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22.04.2019, не може бути підставою для відступлення у цій же справі, оскільки умовою передачі справи на розгляд ОП КГС ВС за ч. 2 ст. 302 ГПК є наявність саме висновку Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати щодо застосування норми права у подібних правовідносинах при розгляді іншої справи. Аналогічний висновок зроблено в ухвалі ВП ВС від 13.01.2020 у справі № 910/9010/17.

Порядок і строки розрахунків за договорами купівлі-продажу електричної енергії за "зеленим" тарифом регулюються Порядком купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел енергії, затвердженим постановою НКРЕКП від 26.04.2019 № 641. Таким чином, строк остаточного розрахунку за електричну енергію відповідного періоду сторони, в тому числі керуючись і принципом свободи договору, визначили з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (затвердження вартості послуги Комісією) з посиланням на п. 10.4 Порядку № 641. У даному випадку, сторони підписавши Договір, якраз і встановили у п. 3.3 Договору певний порядок розрахунків за електричну енергію, відповідно до гл. 10 Порядку № 641. Враховуючи викладене, ОП КГС ВС не вбачає колізії норм спеціального законодавства (Закону України "Про ринок електричної енергії" та Порядку № 641) з актами загального законодавства (зокрема ЦК та ГК). З огляду на викладене ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 910/11830/20, від 14.09.2021 у справі № 910/7256/20, від 01.09.2021 у справі № 910/13034/20, від 19.08.2021 у справі № 910/11889/20, щодо застосування ст. ст. 526, 530 ЦК, ст. 30 Закону України "Про ринок електричної енергії", п. 10.4 Порядку № 641. Отже, з огляду на приписи ст. 65 Закону України "Про ринок електричної енергії", п. 10.4 Порядку № 641, п. 3.3 Договору та ст. 530 ЦК грошове зобов'язання відповідача за розрахунком вартості придбаної у позивача електричної енергії за періоди січень-серпень 2021 року мало бути виконано після отримання від продавця акта купівлі-продажу протягом трьох робочих днів з дати оприлюднення рішення Регулятора щодо затвердження розміру вартості послуги із забезпечення збільшення частки виробництва електричної енергії з альтернативних джерел, наданої гарантованим покупцем у розрахунковому місяці. Оскільки судами попередніх інстанцій порушено норми п. 10.4 Порядку № 641, п. 3.3 Договору, ст. 530 ЦК та невірно визначено строк виконання відповідачем грошового зобов'язання у розмірі 100 % оплати за поставлену електричну енергію та, відповідно, не правильно визначено момент прострочення боржника, судам попередніх інстанцій необхідно встановити, коли Регулятор оприлюднив своє рішення щодо затвердження вартості послуг за періоди січень-серпень 2021 року, коли саме у відповідача, з урахуванням умов п. 10.4 Порядку № 641 та п. 3.3 Договору, виникло зобов'язання з оплати електричної енергії за відповідні розрахункові періоди; коли відповідачем здійснена відповідна оплата та чи здійснена відповідачем дана оплата з дотриманням/порушенням п. 10.4 Порядку та п. 3.3 Договору, і з урахуванням зазначених обставин здійснити відповідну перевірку розміру заявлених до стягнення сум основної заборгованості, пені, 3 % річних та штрафу.

ВП ВС уточнила правову позицію наведену у п. 123 постанови ВП ВС від 18.01.2022 року у справі № 910/17048/17, про те, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів та зазначила наступне, у разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (ст. 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором.

Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору про відчуження такого майна. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності на транспортний засіб у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання такого транспортного засобу. Якщо договором визначено здійснення державної реєстрації однією з умов для переходу права власності, то її недодержання не підтверджує перехід права власності до набувача рухомого майна

ВП ВС у вже висловилася щодо юрисдикційної належності спору у подібних правовідносинах, є відповідний висновок, а тому розгляд справи № 201/2885/20 у ВП ВС недоцільний. 14.12.2022 ВП ВС скасувала судові рішення та закрила провадження у справі № 201/909/20. Мотивувала постанову тим, що спір є пов`язаним із діяльністю банку й управлінням ним, а наслідки його вирішення, хоч і можуть впливати на трудові правовідносини з головою правління Банку, але це не змінює корпоративного характеру такого спору.

ОП ККС виснувала, що під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою прокурора, потерпілого чи його представника з вимогою щодо постановлення нового вироку, за наявності доводів про невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та/або неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, суд апеляційної інстанції має право повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, безвідносно до того чи заявлено клопотання про повторне дослідження доказів

ОП ККС ВС виснувал, що виключення зі строку призначеного особі покарання строку її попереднього ув`язнення, зарахованого судом першої інстанції на підставі ч. 5 ст. 72 КК, є тим «іншим випадком», передбаченим ч. 1 ст. 421 КПК, який беззаперечно погіршує правове становище обвинуваченого, оскільки впливає на визначення кінцевої тривалості покарання, яке особі потрібно реально відбувати. Враховуючи системний аналіз статей 408, 420 та 421 КПК, рішення апеляційного суду, яким виключається з резолютивної частини вироку місцевого суду рішення про застосування відносно особи положень ч. 5 ст. 72 КК, повинно ухвалюватися судом апеляційної інстанції у формі вироку. Від зазначеного висновку зроблено відступ у Постанові ОП ККС від 24.02.2025 у справі № 359/2693/23

ВП ВС дійшла висновку про відсутність процесуальної можливості вирішити окреслену ККС ВС першочергову проблему з питань застосування ст. 75 КК. ВП ВС вважає, що вирок який не був переглянутий по суті в апеляційному порядку не може бути предметом перевірки суду касаційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга прокурора подана на вирок на підставі угоди про визнання винуватості з підстав, які не передбачені п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК, рішення апеляційного суду про відмову у відкритті провадження за такою скаргою відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК є правильним

ВП ВС зазначає, що фактично КЦС ВС просить відступити від положень ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», що не може бути підставою перегляду справи ВП ВС.