ВП ВС не може повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 , оскільки воно вже було вирішено КГС ВС. Після вирішення питання щодо судового збору Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження. КГС ВС передає справу на розгляд ВП ВС, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права - ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» - стосовно можливості відстрочити або розстрочити сплату судового збору за клопотанням особи, яка не є позивачем у справі. Водночас КГС ВС задовольнив частково клопотання ОСОБА_1 та відстрочив сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі особі, яка не має процесуального статусу позивача у справі, тобто вирішив питання застосування ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» у цій справі.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Ця правова позиція також викладена у постановах ВС у постановах: від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), від 01.02.2022 у справі № 910/5175/20 (провадження № 12-38гс21), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21). З огляду на зазначене ВП ВС дійшла висновку про відсутність у справі № 909/1188/21 виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а відтак про відсутність підстав для її прийняття до розгляду ВП ВС.

Порівнюючи обставини справи, що переглядається, з обставинами у справі № 461/12525/16-ц, ВП ВС вважає, що правовідносини, з яких виникли спори в цих справах, не є подібними. У справі № 461/12525/16-ц (провадження № 14-190цс20) свідоцтво про право на спадщину за законом було видане відповідачу на підставі судового рішення (про встановлення факту проживання його зі спадкодавицею та визнання права на спадкування за законом після її смерті), яке в подальшому було скасоване, тому прокурор вважав, що покупець придбала квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати (відповідача), у зв’язку із чим просив визнати квартиру відумерлою спадщиною і витребувати її у покупця на користь міської ради. У справі, що переглядається, спадщина, на думку прокурора, є відумерлою та власністю міської ради з тих підстав, що після смерті Нечитайло Ф. М. і Нечитайла С. В. у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини ніхто не звернувся, спадкоємців за заповітом і за законом немає. Спадщина після смерті Нечитайла С. В. та Нечитайло Ф. М. не відкривалася, спадкові справи не заводилися, відомості у спадковому реєстрі про заповіти / спадкові договори стосовно квартири, укладені Нечитайлом С. В. та Нечитайло Ф. М. відсутні. Відповідач зареєстрував право власності на спірну квартиру на підставі підробленого свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 355. Таким чином, у справі, що переглядається, відповідач набув право власності не на підставі спадкування (рішення суду про визнання права на спадкування), а на підставі, на думку прокурора, підробленого свідоцтва про право власності, отже, правовідносини у вказаних справах не є подібними і в цьому випадку ВП ВС не може вирішувати питання відступу від висновку (його уточнення) у справі № 461/12525/16-ц (провадження № 14-190цс20) щодо способу захисту порушеного права позивача.

БП КГС ВС виснувала, що за приписами КУзПБ судові процедури банкрутства мають строковий характер. Недотримання встановлених Кодексом строків тягне наслідки, які встановлені КУзПБ, виходячи з мети провадження та/або стадії, на якій відбулось таке порушення. За результатами підсумкового засідання господарський суд повинен прийняти одне із рішень щодо подальшої судової процедури банкрутства, передбачених ч. 2 ст. 49 КУзПБ. Закриття провадження у справі про банкрутство на підставі абз. 4 ч. 3 ст. 49 КУзПБ є однією із форм правомірної процесуальної поведінки, але надання судом переваги саме такій процесуальній формі закінчення процедури розпорядження майном боржника як закриття провадження у справі про банкрутство (порівняно з переходом до процедур санації чи ліквідації) можливе у разі неможливості введення процедури санації чи відкриття ліквідаційної процедури (крім наявності підстав, передбачених КУзПБ або іншим законом, норми якого впливають на подальший перебіг у процедурі банкрутства, або встановлюють мораторій на провадження у справі про банкрутство), і не може бути обґрунтоване виключно спливом встановленого 170-денного строку процедури розпорядження майном боржника. Закон України "Про внесення зміни до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19" № 728-IX від 18.06.2020 щодо тимчасового продовження на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19 строків проведення попереднього засідання суду у справі про банкрутство (неплатоспроможність)…процедури розпорядження майном боржника, поширює свою дію на провадження у цій справі.

ВП ВС проаналізувавши в ухвалі предмети позовів у справах, зазначив, що обґрунтування підстав представництва прокурором інтересів держави та предмети позову у справах № 911/2762/19, № 372/1859/20 та № 372/190/19 не є подібними. ВП ВС звертає увагу, що у постанові від 28.09.2022 (справа № 483/448/20) висновано про таке: “Оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача, таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник.” Такі висновки узгоджуються із постановами ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17. З огляду на вказане ВП ВС відступає від викладеного у постанові КГС ВС від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, висновку про те, що прокурор має діяти у процесі в інтересах держави тільки в особі сільської ради, якщо він звернувся одночасно з вимогами про визнання незаконним і скасування її рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передання земельної ділянки в оренду, про визнання незаконним і скасування рішення сільради про продовження відповідного договору оренди, про визнання недійсними і припинення на майбутнє договору оренди землі та додаткової угоди про внесення змін до договору оренди землі, а також про зобов`язання орендаря повернути територіальній громаді в особі сільради земельну ділянку шляхом підписання акта приймання-передачі. Зазначений висновок не узгоджується з наведеними вище висновками ВП ВС (п.п. 8.9, 8.10 мотивувальної частини постанови)». Отже, висновки про доведення (недоведення) прокурором підстав для представництва державного органу приймалися ВП ВС виходячи з фактичних обставин конкретної справи.

БП КГС ВС виснувала, що: 1) територіальна юрисдикція справи про банкрутство юридичних осіб за критерієм місцезнаходження боржника у випадку звернення із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство юридичних осіб має визначатись на дату подання кредитором заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство за місцезнаходженням боржника відповідно до відомостей у ЄДР; 2) У випадку звернення ініціюючих кредиторів до різних господарських судів із заявами про відкриття провадження у справі про банкрутство, має розглядатись заява, яка була календарно першою подана до суду (безпосередньо або через пошту чи інші засоби зв'язку), господарським судом за місцезнаходженням боржника, визначеним на підставі відомостей ЄДР на день подання першої заяви. 3) зміна боржником зареєстрованого місцезнаходження після подання кредитором заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) не впливає на зміну територіальної підсудності господарського суду; 4) у випадку підтвердження правомірності відкриття однієї справи про банкрутство боржника інша справа про банкрутство того ж самого боржника закривається на підставі п. 3 ч. 1 ст. 90 КУзПБ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), про що суд постановляє відповідну ухвалу; 5) КУзПБ не містить спеціальної норми щодо передачі за підсудністю справи про банкрутство, тому передача справи про банкрутство за підсудністю здійснюється на підставі та в порядку, встановленому ст. 31 ГПК. Поряд із цим, якщо провадження у першій справі відкрито, то друга справа про банкрутство одного і того ж боржника підлягає закриттю, а не передачі за підсудністю. Справа передається за підсудністю, якщо вона не належить до юрисдикції даного суду, за умови, що немає іншої відкритої справи про банкрутство цього ж боржника. В іншому випадку ця справа підлягає закриттю, оскільки у випадку передачі такої справи в одному суді будуть існувати дві справи про банкрутство одного боржника, що неприпустимо з точки зору принципу концентрації, та з огляду на те, що не існує процесуального механізму об'єднання двох справ про банкрутство одного й того ж боржника; 6) у випадку прийняття заяви про визнання боржника банкрутом господарським судом за місцезнаходження, визначеним у відповідності до відомостей у ЄДР на дату подання заяви першою, та при зміні боржником свого місцезнаходження і надходження заяви про визнання боржника банкрутом до господарського суду за новим місцезнаходженням, цей суд має повернути заяву без розгляду.

Передаючи справу для відступу від висновків судів касаційних інстанцій щодо можливості оскарження постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, колегія суддів КЦС ВС фактично спонукає ВП ВС перебрати на себе функції законодавця і створити обмеження в доступі до правосуддя до касаційного перегляду, при тому, що ВР України у відповідних процесуальних кодексах (зокрема у ст. 389 ЦПК) таких обмежень не встановила. ВП ВС наголошує, що принцип законності має бути дотримано, а принцип доцільності не передбачений цивільним законодавством. Крім того, 09.06.2021 ВП ВС своєю ухвалою вже повертала аналогічне питання для продовження розгляду до КЦС, оскільки не знайшла підстав для його прийняття та розгляду ВП ВС за ч. 5 ст. 403 ЦПК (справа № 355/11743/19, провадження № 14-71цс21).

Позивач у позові повинен зазначити зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує ці вимоги, а також правові підстави позову. Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач; при цьому, користуючись принципом «суд знає закони», при вирішенні спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач як правову підставу позову. Разом із тим, суд вирішує спір, виходячи з тих обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, та не повинен відшукувати та досліджувати всі інші можливі обставини для задоволення позову, про які не заявляв позивач. У свою чергу, позивач, який заявив позовні вимоги, обґрунтував їх певними обставинами, і суд вирішив такий спір, не позбавлений права звернутись до суду з такими самими вимогами, проте зазначивши інші обставини для їх задоволення.

ВП ВС не вважає за необхідне відступати від правових висновків, які викладено в постановах КЦС ВС від 06.11.2019 у справі № 761/14537/15-ц та від 01.12.2021 у справі № 552/1811/15-ц. У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах з банком була висловлена ВП ВС в постановах від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16, від 29.08.2018 у справі № 127/10129/17, від 23.01.2019 у справі № 761/2512/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17. ВП ВС бере до уваги зазначену правову норму та вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості.

КГС ВС послався на чотири постанови касаційних судів у господарських та адміністративних справах, у яких відсутні протилежні висновки щодо порушеного КГС питання. При цьому КГС не зробив посилання на інші конкретні справи, їх кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні.

Правова позиція, викладена ВСУ в постановах від 09.02.2010 у справі № 21-1547во09 та від 26.09.2006 у справі № 21-460во06, від висновків у яких висловив намір відступити КАС ВС, стосується строків накладення адміністративно-господарських санкцій у контексті застосування ч.1 ст. 208 та ч. 1 ст. 250 ГК, а також застосування приписів указаних норм під час установлення судом обґрунтованих доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов`язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов`язання правочину, договору, угоди), що є підставою для застосування санкцій. У цій постанові не сформовано висновків щодо строку звернення до суду з позовом. Отже, у зв`язку із відсутністю різних правових позицій в аналогічних справах зі схожою підставою та предметом позову процесуальне законодавство надає всі можливості суду касаційної інстанції узгодити чинну практику в межах своєї юрисдикції або ж заповнити її прогалини.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 13.06.2016 у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень ст. 638 ЦК, ст.ст.125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. При цьому ВП ВС враховує, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01.01.2013, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону України "Про оренду землі" вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації. Також ВП ВС виснувала, що оскільки предметом спору у справі, що переглядається, є земельні ділянки, власником яких є фізична особа як сторона договорів оренди землі (як первісного, укладеного із позивачем, так і двох наступних, укладених із відповідачем), предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків власника земельних ділянок. А оскільки позовні вимоги ТОВ «Олійникова Слобода» до ТОВ «Агрокомплекс «Узин» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та користування заявлені з приводу земельної ділянки, власником якої є фізична особа, яка укладала договори оренди як з ТОВ «Олійникова Слобода», так і з ТОВ «Агрокомплекс «Узин», а тому з огляду на характер правовідносин, з яких виник спір, його слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

Відступлення від висновку викладеного в постанові ВП ВС від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) щодо юрисдикції спору. Аналіз змісту наведених приписів КУзПБ у взаємозв`язку з нормами ст. 20 ГПК України дозволяє дійти висновку про те, що для віднесення справи до юрисдикції господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, майнові вимоги мають бути безпосередньо пов`язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема стосуватися визнання недійсними правочинів, учинених керуючим санацією (ліквідатором), визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо. До критеріїв визначення, чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якому є боржник, відносяться також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб`єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов`язки. Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об`єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що має об`єктивні ризики при правозастосуванні. Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ. Водночас у п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у ст. 7 КУзПБ - про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник». При цьому спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої ст. 20 ГПК України, п. 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції. Отже, податкове правопорушення у зв`язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов`язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з п. 200.23 ст. 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов`язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.

Щодо виключної правової проблеми, то ВП ВС у в ухвалах від 14.04.2021 у справі № 757/50105/19 (провадження № 14-39цс21), 18.05.2021 у справі № 758/733/18 (провадження № 14-78цс21); 09.06.2021 у справі № 335/11743/19 (провадження №14-71цс21); 30.06.2021 у справі № 708/1348/18 (провадження № 14-101цс21); 07.07.2021 у справі № 393/126/20 (провадження № 14-120цс21); 13.07.2021 у справі № 442/4240/14-ц (провадження № 14-103цс21); 14.09.2021 у справі № 757/7499/17-ц (провадження № 14-88цс21); 28.09.2021 у справі № 308/10255/17 (провадження № 14-132цс21) та інших сформулювала критерії визначення наявності виключності правової проблеми у справі яка може бути передана їй на розгляд з підстав передбачених ч. 5 ст. 403 ЦПК . Також, КЦС ВС не вказала на неоднозначність чи суперечливість таких висновків ВП ВС, їх непослідовність чи неможливість застосування, у зв’язку з чим існує необхідність відступити від правових висновків КАС ВС. У справі, яка переглядається, суди встановили, що виконавче провадження відкрито за адресою, яка містилася як єдина адреса боржника у виконавчому листі суду, так і у заяві стягувача. Тобто встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та застосовували з урахуванням цього нормативно-правове регулювання.

Те, що у спірний період (а це понад 3 роки тому) майже 200 суддів у ВС отримували суддівську винагороду, обчислену за чинним на той час п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», які, однак, не ініціювали судового розгляду, не переконує в наявності виключної правової проблеми в цій справі. В ухвалі не наведено жодного прикладу різного підходу в правозастосуванні, а сама по собі відсутність правового висновку щодо вирішення зазначеного вище питання не свідчить про необхідність розгляду справи ВП ВС.