Постанова від 12.06.2023 Підстави для відступу відсутні у разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов`язання подружжям під час шлюбу, той із подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини суми, що вносилась на виконання кредитного зобов`язання. Сплата подружжям частини коштів за кредитним договором, укладеним одним із них для придбання квартири, не змінює правового статусу квартири, оскільки кредитний договір укладений не в період перебування сторін у шлюбі й зобов`язання з повернення кредиту за зазначеним договором виникло у позичальника. Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, після розірвання шлюбу має на компенсацію половини сум що вносилися на виконання кредитного зобов`язання, та не має права на компенсацію частки вартості нерухомого майна або на певну частку нерухомості.

У Товариства виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг перевезення, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов’язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги. Покладання обов’язків з відшкодування спірних витрат на пільгові перевезення пасажирів на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи. Належним представником держави буде орган, визначений Законом про державний бюджет на поточний рік головним розпорядником бюджетних коштів у спірних відносинах. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника бюджетних коштів, у такому випадку саме КМУ слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від указаного висновку, оскільки саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах.

КП КГС ВС звернула увагу на те, що хоча обов'язок відповідача зареєструвати податкову накладну (розрахунок коригування до податкової накладної) є обов'язком платника податку у публічно-правових відносинах, але у разі визначення такого обов'язку у господарському договорі він стає також господарсько-договірним зобов'язанням перед позивачем, і саме невиконання цього обов'язку може завдати покупцю збитків. КП КГС ВС зазначила, що сторони господарського договору, навіть будучи платниками податків, зокрема ПДВ, не мають прямих податкових відносин між собою, і відповідно податкове порушення стосується обов'язків платника перед державою, яка адмініструє податки, а не прав та законних інтересів іншого платника податку (навіть якщо таке податкове порушення похідним чином впливає на розмір його податкового кредиту). Діяння вважаються вчиненими умисно, якщо існують доведені контролюючим органом обставини, які свідчать, що платник податків удавано, цілеспрямовано створив умови, які не можуть мати іншої мети, крім як невиконання або неналежне виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Отже, факт вчинення податкового правопорушення у справі про стягнення збитків з платника податків, зокрема за обставин, коли цей платник податків (відповідач, продавець товарів) вніс коригування кількісних і вартісних показників відповідної податкової накладної, може бути підтверджений лише чинними матеріалами податкової перевірки (актом або рішенням) відповідного контролюючого органу, наділеного повноваженнями здійснювати перевірку дотримання податкового законодавства, а подані у справу до позову докази, які підтверджують виконання господарських операцій, докази у вигляді податкових накладних, податкових декларацій, розрахунків коригування, рішення суду про стягнення боргу у зобов'язальних правовідносинах не є належними і допустимими доказами вчинення відповідачем порушення податкового зобов'язання.

Друга судова палата ККС ВС виснувала, що при кваліфікації дій особи за ст. 116 КК для встановлення стану сильного душевного хвилювання мають значення, окрім фізіологічного афекту, й інші емоційні стани, за умови, що вони є реакцією особи на поведінку з боку потерпілого, зазначену у диспозиції цієї статті, і досягли такого рівня впливу на свідомість і волю особи, що в момент вчинення умисного вбивства значно знижували її здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними. Перебування винного у момент вчинення умисного вбивства у стані сильного душевного хвилювання є обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 116 КК, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні Друга судова палата відступила від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 21.09.2021 у справі №750/13728/19.

Законом України “Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії” не передбачено будь-яких обмежень або заборони для позивача щодо звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості та "інфляційних витрат", тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що право позивача вимагати судового захисту щодо стягнення заборгованості, яка утворилася до 01.07.2019, та "інфляційних втрат" не може бути обмежене після набуття чинності Законом України "Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії", адже запроваджені ним процедури можуть бути застосовані й щодо погашення заборгованості, встановленої судовим рішенням, про що прямо зазначено у п. 3 ч. 1 ст. 1 цього Закону і що кореспондується з п. 10 ст. 2 даного Закону, відповідно до якого на період дії цього Закону підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо оптового постачальника електричної енергії. Оскільки висновки Верховного Суду в постанові у справі № 910/4216/20, щодо застосування Закону України "Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії" та відсутності будь-яких обмежень або заборони щодо звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості і "інфляційних витрат" за електроенергію є чіткими, зрозумілими, актуальними, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від них. Виходячи з мотивів, наведених у цій постанові, ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від правових висновків, викладених у постановах КГС ВС від 17.02.2022 у справі № 910/4216/20, від 25.07.2022 у справі № 910/16185/19 та від 15.06.2022 у справі № 910/9947/19 стосовно, що: "Законом України “Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії” не передбачено будь-яких обмежень або заборони для позивача щодо звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості і 3% річних та інфляційних, тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в позові з підстав врегулювання порядку погашення заборгованості ДП “Енергоринок” Законом України “Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії”.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від правового висновку КГС ВС у постанові від 24.11.2022 у справі № 914/1904/21 щодо того, що якщо відсутні плани-завдання замовника, то сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору підряду всупереч ч. 1 ст. 853 ЦК, за змістом якої у замовника виникає обов’язок прийняти роботу, яка виконана підрядником саме відповідно до умов договору підряду та наявності підстав для звільнення замовника від обов’язку оплачувати виконані підрядником роботи за відсутності планів-завдань та підписаних актів виконаних робіт. Виконання підрядником робіт, пов’язаних з зимовим утриманням доріг, було передбачено сторонами у договорі, а відсутність заявок з боку замовника не звільняла підрядника від обов’язку негайно приступити до виконання робіт відповідно до правил зимового утримання доріг. Одночасно вид робіт / послуг, що надаються підрядником, так само як і їх ціна прямо передбачені умовами договору, зокрема, у п. 1.2 договору, додатку № 4.

ОП КГС ВС не вбачає підстав відступати від висновку, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, зі спору, що виник з подібних правовідносин здійснення публічної закупівлі, однак з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих в постановах ВП ВС від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, вважає за необхідне уточнити зазначений висновок в аспекті ефективності визнання недійсним договору про закупівлю у випадку, коли вимогу про проведення двосторонньої реституції не було заявлено одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, сформулювавши свій висновок таким чином: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з’ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов’язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

Колегія суддів ККС ВС, звертаючись до ВП, не навела ані якісних, ані кількісних критеріїв виключної правової проблеми, зокрема не обґрунтувала відсутності сталості судової практики, недостатності законодавчого регулювання, існування колізій, що, у свою чергу, порушує фундаментальні права та свободи людини. Крім того, колегія суддів, ставлячи під сумнів правильність тлумачення судами п. 4 ст. 185 КК за кваліфікуючою ознакою вчинення злочину «в умовах воєнного стану» та, відповідно сформованої на цій основі сталої судової практики, залишила поза увагою процесуальний механізм, визначений законодавцем у ст. 434-1 КПК, щодо можливості відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, шляхом передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати.

У постанові № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) ВП ВС сформувала правовий висновок щодо розмежування юрисдикційності подібних спорів. Зокрема у п. 53-54 постанови вказала, що за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім припинення повноважень посадових осіб (п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП ). До юрисдикції ж господарського суду належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за ч. 3 ст. 99 ЦК України, п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП , оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень). Крім того, у постанові від 29.05.2019 у справі № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) ВП ВС вказала, що якщо позивач оскаржує наказ про його звільнення, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника і ці вимоги тісно пов`язані з вимогами щодо визнання звільнення позивача незаконним, тому відсутні підстави вважати, що такий спір належить розглядати в порядку господарського судочинства. Таким чином ВП ВС вже викладала у своїх постановах висновок щодо питання юрисдикційності спору у подібних правовідносинах.

Постанови ВС, від яких просить відступити КЦС, ухвалені тим же касаційним судом, який передав справу на розгляд ВП ВС. За таких обставин підстави для передачі цієї справи на її розгляд за ч. 3 ст. 403 ЦПК є . При цьому висновки, викладені у постановах ВСУ від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-72цс17, підтримані у постанові ВП ВС від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц та у постановах ВС від 25.01.2018 у справі № 658/580/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц, від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, що свідчить про узгодженість та єдність правозастосовчої практики.

Колегія суддів КГС ВС не виклала проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій. КГС ВС послався на три подібні справи, які перебувають на розгляді в суді касаційної інстанції (у тому числі справа № 909/1188/21, яка була передана на розгляд ВП ВС), при вирішенні яких судами обох попередніх інстанцій сформовано позицію, що не є різною. При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Можливість касаційного оскарження додаткової постанови про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, ухваленої внаслідок прийняття постанови за результатом апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції, якою розглянуто скаргу на дії арбітражного керуючого, постановленої у межах справи про банкрутство, не передбачена ч. 3 ст. 9 КУзПБ. БП КГС ВС зазначає, що положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з вище наведених підстав, однак, у цьому випадку, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ. При цьому БП КГС ВС наразі не відступає від висновку ОП КГС ВС у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20, оскільки наведені в ній висновки стосуються судових рішень, ухвалених у справах позовного провадження (у малозначних справах), відмінних від специфічних судових рішень, притаманних саме процедурам банкрутства (першої групи за висновком ВП ВС від 18.02.2020 у справі № 918/335/17), можливість касаційного оскарження яких передбачена ст. 9 КУзПБ.

БП КГС ВС сформувала висновки щодо застосування норм права За змістом п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК, ст. 7 КУзПБ у межах справи про банкрутство підлягають вирішенню питання судового контролю і у справах, якщо відповідачем у такому спорі є суб’єкт владних повноважень, однак за умови, що вирішення такого спору вплине на майнові активи боржника, або на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки. Визначений позивачем предмет заявленого позову такий як протиправність дій податкового органу щодо прийняття рішення про зупинення та відмову у реєстрації податкової накладної та зобов'язання податкового органу здійснити дії щодо такої реєстрації, свідчить про те, що даний спір з відносин публічно-правового характеру результат вирішення якого не впливає на розмір або склад ліквідаційної маси боржника, або на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки, а отже цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.

ЗК КГС ВС виснувала, що саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладанні договорів про спільну діяльність. Так, Порядок № 296 зобов'язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає Кабінет Міністрів України. Відсутність такого погодження є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним. Таким чином, на відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов'язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату – отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та/або підряду. Обґрунтованими є посилання скаржників на правові висновки, викладені у постанові КГС ВС від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, відповідно до якої правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. ЗП КГС ВС звертає увагу на імперативні положення ч. 4 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", які встановлюють виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, тому покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов'язків із фінансування будівництва об'єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору. ЗП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у п. 6.13 постанови КГС ВС від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, щодо застосування положень ч. 4 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", а саме стосовно особливого порядку фінансування спорудження об'єктів житлового будівництва за рахунок коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб. ЗП КГС ВС, навпаки, ураховує зазначену правову позицію відповідно до положень ч. 4 ст. 300 ГПК. ОКРЕМА ДУМКА судді Рогач Л.І. ОКРЕМА ДУМКА суддів Берднік І.С., Зуєва В.А., Мачульського Г.М., Сухового В.Г.

ЗП КГС ВС виснувала, що ст. ЗЗ Закону України "Про оренду землі" визначає алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та певні правові запобіжники для захисту орендаря як більш уразливої сторони в цих правовідносинах від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. Щодо прав орендаря на продовження орендних правовідносин судовий захист законодавчо передбачено лише для особи, яка належним чином виконувала свої обов'язки за договором. Отже, у вирішенні питання щодо продовження користування земельною ділянкою слід виходити з того, що користування має бути належним з точки зору положень ст. 3 ЦК, а не будь-яким. ОКРЕМА ДУМКА суддів Случа О. В., Волковицької Н. О., Краснова Є. В, Мачульського Г. М., Могила С. К.