Порівнюючи обставини справи, що переглядається, з обставинами у справах № 910/1415/18 та № 910/4818/16, ВВ ВС вважає, що вони не є подібними. Отже, суди при розгляді заяви про перегляд рішень за нововиявленими обставинами керувалися різними нормами процесуального закону, по суті перегляду постановили різні рішення: у цивільній справі - ухвалу про відмову у перегляді у зв`язку з відсутністю нововиявлених обставин, у господарських справах - суди вважали, що наведені у заяви обставини є нововиявленими і переглянули свої рішення по суті, а відтак обсяг перегляду є різним. В цьому випадку ВП ВС не може вирішувати питання відступу / невідступу від висновку щодо повноважень касаційного суду розглядати заяви про перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, ухвалених судами нижчих інстанцій, подані до судів як першої, так і апеляційної інстанцій.

15.12.2020 ВП ВС розглянула справу № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) за позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та незаконним взяттям під варту з тих підстав, що постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23.05.2015 провадження у кримінальній справі стосовно позивача було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення. У своїй постанові ВП ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди на підставі положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Таким чином, практика ВС з розгляду справ указаної категорії є сталою. Крім того, 20.07.2022 ВП ВС повертала на розгляд КЦС ВС справу № 306/701/20 за позовом до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, Закарпатської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями та бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з підстав відсутності виключної правової проблеми у застосуванні Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» до так званих нейтральних (формальних) підстав застосування цього Закону, крім реабілітуючих і нереабілітуючих.

ВП ВС виснувала, що строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване у другому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Тобто ані норма ст. 257 ЦК про загальну позовну давність, ані ч. 2 ст. 258 цього Кодексу про спеціальну позовну давність не можуть бути застосовані до вимог, заявлених до поручителя, оскільки строк звернення з позовом до поручителя обмежується строком поруки відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК (п. 40 постанови ВП ВС від 08.06.2021 у справі № 202/781/14-ц (провадження № 14-356цс19)). А тому і вимоги ст.ст. 263 та 264 ЦК про зупинення та переривання перебігу позовної давності не можуть бути застосовані до вимог, заявлених кредитором до поручителів у судовому порядку. При цьому ані ст. 559 ЦК, ані будь-які інші норми цього Кодексу не містять положень про можливість поновлення, зупинення чи переривання строку звернення з вимогами до поручителя.

Зважаючи на єдиний правовий висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу, фактичні обставини зазначених справ не є подібними. З урахуванням цього і висновки судів з розгляду спорів є різними. ВП ВС звертає увагу, що Інструкція № 55 визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт. До повноважень ВП ВС при розгляді цивільних справ не входить право визначати належним чи неналежним нормативний акт, яким врегульовано порядок проведення певних робіт, що виданий компетентним органом у межах своїх повноважень. Отже, застосування норм права є виключною прерогативою суду, який ухвалює рішення. У жодній з постанов не ставиться під сумнів необхідність застосування норм ЦК та вимоги ст. 4 ЦК. Щодо можливості застосування підзаконних нормативних актів, то вони застосовуються судом у кожному випадку з урахуванням особливостей конкретної справи.

Аналіз ч. 10 ст. 11 Закону України "Про захст прав споживачів" (у редакції, чинній до 10.06.2017) дає можливість зробити висновок, що головною умовою для звернення кредитодавця до суду з позовом про дострокове стягнення споживчого кредиту є направлення банком відповідної вимоги, що дає можливість боржнику її виконати протягом строку, встановленого в договорі чи Законі, після чого кредитодавець позбавляється права вимагати повернення кредиту достроково. У разі якщо кредитор направив споживачу вимогу про дострокове погашення кредиту і таке направлення підтверджене, то звернення кредитора до суду з позовом до споживача про стягнення заборгованості за кредитним договором до закінчення визначеного у цій вимозі строку для її виконання не позбавляє можливості споживача виконати умови вимоги, а саме усунути порушення умов договору про надання споживчого кредиту, за умови, що на момент ухвалення рішення у справі строк виконання вимоги про дострокове повернення кредиту сплив. Тобто направлення відповідно до ч. 10 ст. 11 цього Закону (у редакції, чинній до 10.06.2017 року) вимоги про дострокове повернення кредиту свідчить про дотримання кредитором вимог цього Закону і не позбавляє суд права вирішити позов по суті заявлених вимог за умови, що на час ухвалення рішення минув строк для виконання вимоги і вона не втратила чинності. З урахуванням того, що у справі № 638/13683/15-ц норма ч. 10 ст. 11 Закону України "Про захст прав споживачів" № 1023-XII (у редакції, чинній до 10.06.2017) не застосовувалася, підстав для відступу від своєї постанови від 26.05.2020 (провадження № 14-680цс19) ВП ВС не вбачає.

Постанова від 03.07.2023 Відступ від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.11.2019 у справі № 335/7363/15-ц, від 30.10.2019 у справі № 206/1193/16-ц та від 14.12.2021 у справі № 520/6824/18, оскільки продавець товару, вилученого за рішенням суду, повинен відшкодувати покупцю збитки у вигляді дійсної вартості майна, тобто з урахуванням ринкових цін, що існували у місці, де зобов`язання має бути виконане, на день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом, а не на день придбання майна.

Постанова від 03.07.2023 Відступили від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 316/265/17, від 29 січня 2020 року у справі № 757/52212/18-ц, від 18 червня 2021 року у справі № 591/2491/19 Наданий суду Національним банком України Звіт про концентрацію ризиків за пасивними операціями банку (форма № 625) може бути належним і допустимим доказом неповернення коштів банком вкладнику та в сукупності з іншими доказами підтверджувати укладення між сторонами відповідних банківських договорів і внесення відповідних коштів за цими договорами

Постанова від 03.07.2023 Підстави для відступу відсутні Суд залучає іпотекодержателя у справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за умови, якщо з урахуванням конкретних обставин справи встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки іпотекодержателя. У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем.

БП КГС ВС відступила від правової позиції КГС ВС щодо застосування ч. 5 ст. 30 ГПК при визначені підсудності справ за участю особи, щодо якої відкритого провадження у справі про банкрутство, або щодо майна такої особи, викладеної у постановах від 21.04.2021 у справі № 910/12641/19, від 12.01.2021 у справі № 918/572/19, від 04.02.2020 у справі № 914/240/18 (п. 6.3 - 6.8 цієї постанови). При цьому відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права судова палата відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний. БП КГС ВС виснувала, що ч. 2 ст. 7 КУзПБ містить спеціальне правило, яке прямо вирішує питання територіальної (виключної) підсудності спорів у справах про банкрутство. На відміну від ГПК, в якому за критерій розгляду справи взято місцезнаходження суду або особи, КУзПБ встановлює самостійний універсальний критерій підсудності справ, стороною в яких є боржник: в межах справи про банкрутство.

ВП ВС зауважує, що, починаючи з 29.12.2019, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов’язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва. Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (ч. 1 ст. 58 ЦПК, ч. 1 ст. 56 ГПК; близький за змістом припис є у ч. 1 ст. 55 КАС). Також ВП ВС виснує, що процесуальні закони визначили, що представники сторін, третіх осіб, а також осіб, які за законом мають право звертатися до суду в інтересах інших, можуть діяти у судовому процесі або за правилами самопредставництва, або як власне представники. Останніми можуть бути: адвокати, законні представники, а у випадках, визначених у процесуальних законах, зокрема у малозначних справах, справах незначної складності, – інші особи (ст. 60 ЦПК, ст. 58 ГПК, ст. 57 КАС). Повноваження саме цих представників підтверджують документи, визначені у ч. 1 і 4 ст. 62 ЦПК, ч. 1 і 4 ст. 60 ГПК, ч. 1 і 4 ст. 59 КАС України. Тому неприйнятним є аргумент підписанта про те, що для самопредставництва юридичної особи достатньо виданої нею на ім’я одного з працівників довіреності. ВП ВС зазначає що юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (ч. 3 та 4 ст. 58 ЦПК у редакції, чинній із 29.12.2019). З 29.12.2019 самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві – також суб’єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов’язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов’язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності – також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов’язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. ВП ВС у цій справі звертає увагу на те, що підписант апеляційної скарги подав до суду копію довіреності та копію наказу від 24.09.2015 про переведення його з 24.09.2015 на посаду юрисконсульта відділу претензійно-позовної роботи. У доданих документах зміст трудових (посадових) обов’язків підписанта не визначений. Зокрема немає інформації про те, що підписант повноважний діяти від імені позивача у судовому процесі. Тому він не міг на підставі довіреності, у якій є перелік повноважень представника, здійснювати згідно з частиною третьою статті 58 ЦПК України у редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення” самопредставництво юридичної особи, підписуючи позовну заяву (а. с. 1, 2), апеляційну (а. с. 41) та касаційну (а. с. 62, 63) скарги. З огляду на висновки, викладені у цій ухвалі, ВП ВС вважає, що слід закрити касаційне провадження.

ОП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС щодо питання застосування положень ч. 12 ст. 137 ГПК у подібних процесуальних правовідносинах, викладеного в постанові від 01.02.2023 у справі № 910/1539/21(910/8758/21). ОП КГС ВС вважає за необхідне сформулювати такі висновки щодо комплексного застосування положень п. 6 ч. 1 та ч. 12 ст. 137 ГПК: "Чинний Господарський процесуальний кодекс України дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, лише у випадку подання заявником позову про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту, чітко визначеного п. 6 ч. 1 ст. 137 цього Кодексу, а не в разі подання будь-яких інших позовів, зокрема, позову про визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна. Якщо такий захід забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, застосовується судом у межах розгляду позову про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту та супроводжується припиненням, відкладенням, зупиненням чи іншим втручанням у проведення електронного аукціону (торгів), що в рамках примусового виконання судового рішення проводяться органом державної виконавчої служби/приватним виконавцем та/або ДП "Сетам", яким доручено здійснення функцій з організації електронних торгів, то на правовідносини вжиття зазначеного заходу забезпечення позову на час підготовки та проведення електронних торгів не поширюється дія положень ч. 12 ст. 137 ГПК, якими заборонено вжиття заходів забезпечення позову, спрямованих на будь-яке втручання в проведення публічних конкурсних процедур (їх припинення, відкладення, зупинення тощо), оскільки ані державний чи приватний виконавець, ані ДП "Сетам" не входять до чітко визначеного законодавцем суб’єктного складу учасників публічних конкурсних процедур (державний орган, орган місцевого самоврядування, призначений державним органом суб’єкт у складі комісії)".

ВП ВС звертає увагу на висновки, викладені у постанові ВП ВС від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17 у якій ВП ВС вирішила виключну правову проблему щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається більше 14 років, комплексного застосування ч. 6 ст. 1176 і ст. 1177 ЦК та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин (п. 50 постанови ВП ВС від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17 (№ в ЄДРСР 87527961). ВП ВС вже формулювала висновки щодо застосування ст. 1177 ЦК в контексті відповідальності держави України за шкоду, спричинену злочином. Окрім того, вирішивши виключну правову проблему у справі № 916/1423/17, ВП ВС виснувала, що відповідно до ст. 1177 ЦК у держави України є обов`язок компенсувати шкоду саме фізичним особам. Отже, з огляду на наявність висновків ВП ВС з відповідного питання, а також неподібність правовідносин у справі № 357/5940/19 та у справах № 756/10786/16, № 720/412/16-ц, № 757/59951/16 ВП ВС висновує, що немає підстав для прийняття справи № 357/5940/19 до розгляду.

ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від висновків. Подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (постанови ВС від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21). Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядає та оцінює суд відповідно до ст. 86 ГПК за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами. Суд може розглядати електронне листування між особами в месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсягу обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням усіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.

ВП ВС відступила від висновків КГС ВС, викладених у постановах від 14.07.2022 у справі № 909/1285/21 (п.п.1.2. п.5.27) та від 01.02.2023 у справі № 924/996/21, у яких КГС ВС відхилив доводи прокурора щодо наявності в органів місцевого самоврядування повноважень здійснювати захист законних інтересів держави у правовідносинах, пов’язаних із закупівлею комунальними закладами товарів за бюджетні кошти.

Справа передається на розгляд ВП ВС на підставі ч.5 ст.302 ГПК. Беручи до уваги наявність прогалини щодо законодавчого регулювання питання визначення необхідної кількості членів релігійної громади для прийняття рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту у разі, коли загальна кількість членів не визначена, необхідність вирішення питання застосування аналогії закону чи права у цій справі, а також зважаючи на те, що питання у справі стосується захисту прав людини і основоположних свобод, що гарантуються Конституцією України та Конвенцією, і вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі, суд вважає, що у межах цієї справи наявні ознаки якісного критерію виключної правової проблеми у справі, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.