ОП КАС ВС не погодилась з висновком, викладеним колегією суддів СП КАС ВС в ухвалі від 18.08.2021 у справі № 300/3178/20, та доповнила висновок, викладений колегіями суддів ВП КАС ВС в ухвалі від 23.12.2021 у справі № 640/10796/19 та у постанові від 16.06.2022 у справі № 380/3999/21. Правовий висновок. Підставою для ухвалення судом касаційної інстанції додаткового судового рішення про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв’язку з касаційним переглядом справи, є заява сторони про їх розподіл, подана до ухвалення цим судом остаточного судового рішення за касаційною скаргою. У такому випадку докази, які підтверджують ці витрати, можуть бути подані до суду касаційної інстанції протягом п’яти днів після прийняття постанови за касаційною скаргою.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Рішення суду, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, не підлягає примусову виконанню, а тому, у розумінні п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС, не може переглядатися за виключними обставинами. Установлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, уже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.

Системне тлумачення положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» свідчить, що терміни «діяльність адвоката» і «адвокатська діяльність» є тотожними. Аналіз понять «адвокат» та «адвокатська діяльність», що наведені у ст. 1, а також зміст ст. 4, 6, 19 цього Закону свідчить про те, що обставини несумісності з діяльністю адвоката, визначені ст. 7 Закону, виникають для осіб, які мають (уже отримали) такий статус (п. 83 постанови ВП ВС від 10.02.2021 у справі № 822/1309/17; п. 73 постанови ВП ВС від 14.04.2021 у справі № 826/9606/17), тобто склали присягу адвоката й отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Отже, обмеження і способи їх усунення встановлені у ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» для осіб, які вже мають статус адвоката та бажають займатись іншою (несумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для інших осіб, які бажають стати адвокатом. Оцінка несумісності займаних особою посад з адвокатською діяльністю, крім посад осіб, які, як і адвокати, беруть участь у здійсненні правосуддя, не покладається на раду адвокатів регіону при вирішенні питання про допуск особи до складання кваліфікаційного іспиту, стажування, складання присяги адвоката України й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. З огляду на наведене можна дійти висновку, що якщо така особа відповідає встановленим ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вимогам, не працює на посадах судді чи прокурора, пройшла всі необхідні етапи процесу набуття статусу адвоката, то орган адвокатського самоврядування, який наділений повноваженнями приймати присягу адвоката України, не вправі їй відмовити.

Відсутні підстави для виступу від висновку викладеного у постанові КЦС ВС від 15.03.2023 у справі № 642/3979/20. Зміст правовідносин щодо сплати судового збору фізичними особами при зверненні з позовними вимогами до суду загальної юрисдикції та до господарського суду в межах провадження у справі про банкрутство є різним. Такі правовідносини є неподібними. Зважаючи на таке, ВП ВС виснує, що правовідносини у справі № 908/3413/21 (908/2262/22) та у справі № 642/3979/20 від якої має намір відступити, не є подібними в контексті сплати судового збору заявником за подання позовної заяви про визнання недійсним правочину та застосування наслідків такої недійсності в межах провадження у справі про банкрутство, у порівнянні зі зверненням фізичної особи у позовному провадженні до цивільного суду про визнання недійсними правочинів, скасування запису про державну реєстрацію правочину та визнання відсутнім права на майно у набувача за недійсним правочином.

КГС ВС не виклав проблему, яка б потребувала узгодження висновків ВС, зроблених за результатами розгляду справ судами. КГС ВС констатував, що йдеться про правову проблему не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, наявних або таких, що можуть виникнути з урахуванням правового питання, відсутності усталеної практики, невизначеності поставлених правових питань, відсутності процесуальних механізмів вирішення таких питань, впливу на формування правозастосовчої практики. КГС ВС послався на те, що подібні за своїм характером спори розглядаються як судами першої, так і апеляційної інстанцій та вказав на судові рішення у справі № 10/189-09, в якій в межах справи про банкрутство розглядалися питання обов`язків органів управління майном. Втім, ухвалою від 07.07.2022 Господарський суд Вінницької області закрив провадження у справі № 10/189-09 про банкрутство. При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику.

ВП ВС не вбачає підстав відступати від правових висновків КЦС ВС, викладених у постанові від 04.10.2021 у справі № 591/2104/20 оскільки, вони не суперечать висновкам у цій справі. Ч. 8 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» встановлює строк, зі спливом якого право сторони на поновлення договору оренди земельної ділянки вважатиметься порушеним у разі відмови або зволікання іншої сторони з укладенням додаткової угоди. Протягом строку, на який договір міг бути поновлений, орендар не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом, покликаним усунути його неможливість зареєструвати право оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема і шляхом визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди. Вимога про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі не належить до визначеного ст. 268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність, однак оскільки порушення орендодавцем вимог Закону України «Про оренду землі» щодо укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди є триваючим правопорушенням, позовна давність не порушена

При розгляді питання щодо розподілу судових витрат положення ч. 4 ст. 270 ЦПК (ч. 4 ст 244 ГПК) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення відповідного судового засідання відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК (ч. 2 ст. 221 ГПК) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим) незалежно від того, чи розгляд позовних вимог завершився по суті чи позов залишено без розгляду за ініціативою позивача

Якщо при укладенні договору оренди земельної ділянки розрахунок нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки є неможливим з вини державних органів, які не визначили межі населеного пункту та нормативну грошову оцінку квадратного метра землі в ньому, сторони цього договору не можуть бути позбавлені права на здачу землі в оренду та реалізації права на землекористування шляхом визначення в договорі орендної плати відповідно до приписів пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК.

Належним відповідачем у спорах про визнання незаконними та скасування реєстраційних дій, вчинених державним реєстратором щодо третьої особи, є особа, щодо якої вчинялися відповідні реєстраційні дії, а не державний реєстратор. Державний реєстратор може бути відповідачем у суді у випадку звернення особи з позовом до такого державного реєстратора про притягнення до відповідальності чи відшкодування шкоди, заподіяної ним внаслідок неналежного виконання покладених на нього обов’язків з внесення записів до ЄДР, що не пов’язана з діями інших суб’єктів цивільних правовідносин.

ВП ВС виснувала, що оскарження спадкоємицею розміру своєї частки в статутному капіталі підприємства є похідним від оскарження розміру частки у спадщині, адже у цьому випадку первинним є спір про частку у спадщині, а не про частку в статутному капіталі. Той факт, що спадкоємці на час оскарження свідоцтва вже набули статусу учасників підприємства, не свідчить про наявність спору щодо корпоративних прав у юридичній особі, адже всі підстави виникнення такого спору є юридичними фактами сімейного та спадкового права, які мали місце до набуття спадкоємцями статусу учасників такого Підприємства. Отже, відносини з оспорювання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, перерозподілу спадкових часток є сімейними та спадковими, а відповідний спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

ВП ВС у цій постанові не застосовує Закон України «Про управління об`єктами державної власності» до спірних правовідносин,а тому немає підстав для вирішення питання про відступ від сформульованого у постановах КГС ВС від 27.11.2018 у справі № 910/26146/15 і від 18.02.2021 у справі № 910/14680/19 висновку щодо тлумачення припису цього акта, а також для реагування на відповідні аргументи касаційної скарги. Якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. ВП ВС звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч.6 ст. 302 ГПК України лише за відсутності всіх трьох указаних у цій частині ознак. У випадку наявності хоча б однієї з перелічених ознак справа не підлягає передачі до ВП ВС. Аналогічний висновок висловлений ВП ВС в ухвалах від 27.10.2021 у справі № 910/6503/21, від 31.08.2021 у справі № 761/3726/19, від 02.03.2021 у справі № 361/3865/19, від 15.12.2020 у справі № 759/16206/14-ц, від 30.09.2020 у справі № 910/4286/20, від 06.10.2020 у справі № 199/550/20, від 13.01.2020 у справі № Б?39/02-09. Посилаючись на оскарження позивачем судових рішень з підстав порушення правил юрисдикції, КГС ВС не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як це прямо передбачено п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК України.

Зобов`язання за договором поруки нерозривно пов`язані з особою боржника, тому у разі смерті цього боржника, кредитор, який хоче задовольнити свої вимоги, повинен отримати від поручителів померлого та/або іпотекодавців відповідну згоду забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником (спадкоємцем). У разі отримання такої згоди правовідносини поруки/іпотеки за своїм змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками. У разі ж недосягнення згоди і неотримання кредитором згоди поручителя та/або іпотекодавця забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником (спадкоємцем), порука та/або іпотека визнаються припиненими. ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах ВСУ та ВС, оскільки вони не суперечать висновкам, викладеним у цій постанові.

Постанова від 31.07.2023 Відступили від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові ВС від 23.06.2022 у справі № 490/1087/21 У спорах між батьками про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом, не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами. Такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця проживання дитини, при вирішенні яких дитина, яка може висловити свою думку, з урахуванням ст. 171 СК та ст. 12 Конвенції про права дитини, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним із батьків. Якщо малолітня дитина бажає проживати із одним з батьків, то її інтерес збігатиметься з інтересом одного з батьків. У такому випадку самостійна вимога малолітньої дитини відсутня. Якщо малолітня дитина звертається з позовом через одного з батьків як законного представника, це буде позов з такою самою вимогою, що і позов батька чи матері дитини.

Для витребування земельних ділянок з володіння кінцевого набувача недостатньо встановити лише те, що виділення такої ділянки у приватну власність не відповідало певним вимогам закону (зокрема, за відсутності встановлених меж населеного пункту). У кожному такому випадку з урахуванням обставин справи слід також установити, чи є легітимною мета відповідного втручання, а також чи є втручання у право мирного володіння земельною ділянкою за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті. За обставин цієї справи витребування з володіння проміжної та кінцевої набувачок земельних ділянок, виділених сільською радою за відсутності встановлених меж населеного пункту, навіть за його відповідності критерію законності не буде пропорційним легітимній меті. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та об’єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема і шляхом витребування цих ділянок