Колегія суддів ККС ВС не наводить жодного прикладу, який би свідчив про розбіжності у судовій практиці ККС ВС в контексті розгляду ним доводів касаційної скарги прокурора, поданої на погіршення становища виправданого або засудженого, які не зазначались в апеляційній скарзі сторони обвинувачення. Відтак оцінити з урахуванням кількісного критерію, чи існує у цьому випадку виключна правова проблема, неможливо. Як убачається з матеріалів провадження, будь-яких доводів на погіршення становища виправданого, які б не ставились перед судом апеляційної інстанції, прокурор у касаційній скарзі не зазначає, що спростовує наявність правової проблеми, про яку зазначено в ухвалі ККС ВС про передачу матеріалів кримінального провадження на розгляд ВП ВС.

Щодо цивільної/господарської юрисдикції спорів, в яких предметом оскарження є рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном (стаття 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») КАС ВС в постанові від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 не формулював висновку щодо перегляду спорів, в яких предметом оскарження є рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном, в порядку цивільного судочинства. Натомість КАС ВС з огляду на зміст спірних правовідносин сформулював висновок, відповідно до якого спір має вирішуватися місцевим господарським судом за правилами ГПК України. ВП ВС зауважує, що посилання КАС ВС на положення статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» необхідно оцінювати в сукупності з вказаними вище мотивами та висновками, викладеними в постанові КАС ВС від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 (№ в ЄДРСР 105358974). В постанові КАС ВС від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 відсутній висновок, від якого вважає за необхідне відступити КГС ВС. Визначаючи юрисдикцію спору у справі № 910/10011/19, правовідносини в якому врегульовані, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», ВП ВС в постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 наголосила, що юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин (п. 49). З огляду на зміст та характер правовідносин у зазначеній справі, ВП ВС виснувала, що спір у справі № 910/10011/19 має розглядатись у порядку господарського судочинства (п. 73).

Оскільки провадження у справі закрито у зв`язку з порушенням визначення предметної юрисдикції спору, в межах розгляду справи у цивільному судочинстві питання відступу від правової позиції КГС ВС, як зазначено в ухвалах про передачу справи та прийняття справи до розгляду ВП ВС, розгляду не підлягає. Питання про застосування норм права при розгляді господарського спору має вирішувати господарський суд у межах своєї компетенції.

ВП В відступила від висновків, викладених у Постанові ВП ВС від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, постанові КЦС ВС від 07.07.2021 у справі № 686/22674/20-ц, постанові КАС ВС від 12.02.2020 у справі № 826/17656/16. Прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу Державної казначейської служби України України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження. Припис ч. 2 ст. 625 ЦК щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу Державної казначейської служби України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК та ч. 1 ст. 5 Закону "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

ВП ВС зауважує, що у справах № 760/3709/18 та № 202/3068/20, вирішуючи спори про витребування нерухомого майна, КЦС ВС виходив, зокрема, з того, що за відсутності у Реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. В обох цих справах КЦС ВС звертався до схожих висновків ВП ВС, викладених у постанові від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17. Натомість КГС ВС у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), хоч і дійшов висновків, на які колегія суддів посилалась в ухвалі про передання, однак зауважив, що добросовісність набувача майна не має істотного значення в конкретних спірних правовідносинах для визначення можливості його віндикації (п.91); у справі № 922/634/19 спір стосувався витребування частки в статутному капіталі юридичної особи, а справу № 911/1265/21 постановою від 12.07.2023 КГС ВС направив на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили свої рішення без перевірки добросовісності / недобросовісності набувача майна. Наведене не дає підстав для висновку, що в описаних вище справах КЦС ВС та КГС ВС сформували різні підходи до перевірки добросовісності / недобросовісності набувача нерухомого майна. В ухвалі про передання колегія суддів КГС ВС не робила посилань на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику. Судом касаційної інстанції в господарських справах відповідно до ст. 286 ГПК є ВС, у складі якого за змістом ст. 36, 37 Закону «Про судоустрій і статус суддів» діє, зокрема, КГС. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Порівняння наслідків підвищення ставок рентної плати за користування радіочастотним ресурсом для відповідних суб’єктів господарювання, зокрема для платника податків (додаткове податкове навантаження як чинник, що призводить до зменшення активів) з фіскальним та соціальним ефектом, на досягнення якого це було направлено, зокрема в частині реального забезпечення виконання функцій держави (збалансування бюджету і забезпечення видатків на оборону, соціальний захист населення в складних економічних умовах фактичної військової агресії), ― свідчить на користь висновку, що підвищення ставок рентної плати не порушило норми Конституції України, було пропорційним у відповідній ситуації щодо втручання держави у право власності платників податків, для яких був встановлений обов’язок сплатити до бюджету додаткові кошти, а також забезпечило баланс між публічними та приватними інтересами. Про вимушеність такого заходу з боку держави свідчить і така обставина, як тимчасовий характер норми п.1 підрозділу 9-3 розділу XX ПК України (до 31.12.2020 включно).

ОП ККС виснувала, що ухвалу про закриття кримінального провадження в його частині може бути оскаржено в апеляційному порядку до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 ст.392 КПК щодо іншої частини інкримінованих особі діянь

ОП ККС відступила від позиції щодо оцінки недотримання приписів ч. 3 ст. 252 КПК як безумовного істотного порушення приписів кримінального процесуального закону (Постанова ККС ВС від 19.07.2022 у справі № 758/14965/14-к). ОП ККС виснувала, що у разі необхідності положення ч. 6 ст. 228 КПК дозволяють провести впізнання за фотознімками з додержанням вимог, зазначених у частинах 1, 2 вказаної статті, незалежно від наявності реальної можливості пред`явити для впізнання саму особу. Законодавством не передбачено необхідності обґрунтування та вмотивування слідчим проведення впізнання за фотознімками. Процесуальний закон не забороняє проведення впізнання в разі особистого знайомства з особою, яка впізнає. Відсутність у матеріалах справи окремої постанови про залучення особи до конфіденційного співробітництва чи залучення до участі в НСРД як конфідента (ч. 6 ст. 246 КПК) не свідчить про порушення вимог КПК. Складання протоколу НСРД поза межами строку, визначеного приписами ч. 3 ст. 252 КПК, не є підставою для визнання такого протоколу недопустимим доказом. У матеріалах кримінального провадження має бути відображена інформація про походження грошових коштів, які використовувалися під час контролю за вчиненням злочину (ст. 271 КПК). Відсутність у матеріалах справи «корінця платіжного доручення» про видачу працівникам правоохоронних органів грошових коштів як видатків спеціального призначення та авансового звіту про використання коштів не є істотним порушенням вимог КПК і має бути оцінена у взаємозв`язку з відомостями про джерело походження коштів.

Ухвала про закриття касаційного провадження. До початку касаційного розгляду прокурором подано заяву про відмову від касаційної скарги

У справі № 560/9332/22 КАС ВС здійснював оцінку правомірності оскаржуваних судових рішень в частині саме задоволених вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу, і не надавав оцінки висновкам судів, зокрема щодо можливості віднесення до правничої допомоги прибуття адвоката до суду та очікування початку судового засідання. Ураховуючи відсутність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений в раніше ухваленому рішенні ВС, від якого КГС ВС пропонує відступити, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.

ВП ВС прийшла до висновку, що на розгляд суду передано заяву про скасування заходів забезпечення позову, які вчинив КГС. При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову вже існували висновки КЦС щодо неможливості вирішення судом касаційної інстанції питання про забезпечення позову, викладені в постанові від 08.04.2020 у справі № 333/2736/18 та ухвалах від 27.01.2020 у справі № 361/3462/17, від 27.05.2019 у справі № 180/893/16-ц. Повноважень ВП ВС щодо скасування заходів забезпечення позову, вчинених КГС, ні Законом № 1402-VIII, ні ГПК не передбачено. За викладених обставин ВП ВС вважає, що справа до провадження ВП ВС була прийнята помилково, ВП ВС не є судом, встановленим законом, згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, який уповноважений розглядати клопотання про скасування заходів забезпечення позову, застосованих касаційним судом, тому ВП ВС повертає справу на розгляд ОП КГС.

Існуюча практика ВС дозволяє вирішити спір і захистити право позивача, а відтак справа № 592/11227/20 підлягає поверненню на розгляд КЦС ВС. Суспільний контекст, у якому відповідні висновки були сформульовані, не змінився, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступу від багаторічної практики, - відсутні. Звідси, ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновків ВП ВС про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного) на думку суду способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову (постанова ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, постанова ВП ВС від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, постанова ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, постанова ВП ВС від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, постанова ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, постанова ВП ВС від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, постанова ВП ВС від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19. Так само відсутні підстави відступу від правових висновків, викладених у постанові ВП ВС від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, постанові ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, постанові ВП ВС від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц, які зводяться до того, що визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки є неналежним способом захисту відповідних прав та інтересів первинного власника предмета іпотеки, з володіння якого без його волі безпідставно вибув предмет іпотеки до нового набувача, оскільки це не призводить до ефективного їх відновлення та захисту з таких міркувань. Отже, у постанові ВП ВС від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17 (№ в ЄДРСР 84153021) та постанові ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (№ в ЄДРСР 81574015) сформульовані висновки у справах, предметом розгляду в яких були вимоги позивача про визнання неправомірними рішень органів місцевого самоврядування та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Водночас обставини справи № 372/266/15-ц не є подібними до обставин справи № 592/11227/20, переданої на розгляд ВП ВС. Натомість, передаючи справу № 592/11227/20 на розгляд ВП ВС з мотивів необхідності відступлення від висновків, викладених в раніше ухвалених рішеннях ВП ВС, КЦС ВС не вказав на неоднозначність чи суперечливість таких висновків, їх непослідовність чи неможливість застосування.

Передаючи цю справу на розгляд ВП ВС, колегія суддів КГС ВС не виклала проблему, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій. Колегія суддів послалась на чотири справи (№ 904/2019/22, 904/2252/22, 904/2020/22 та 904/2442/22), які уже переглянуті КГС ВС з ухваленням постанов, та в яких не поставало питання законності введення АТ «Укрзалізниця» тимчасових обмежень, що, за твердженнями колегії, становить виключну правову проблему. При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 18.10.2018 у справі № 823/1004/18, від 12.02.2019 у справі № 823/1089/18, від 30.11.2020 у справі № 640/4296/20, від 09.12.2020 у справі № 640/11699/19. Правовий висновок. Департамент архітектури та містобудування міської ради, якому держава в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України (ДАБІ України) делегувала повноваження центрального органу виконавчої влади щодо реалізації державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду у галузі будівництва, зокрема щодо надання (отримання, реєстрації) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, не наділений повноваженнями на звернення до суду з позовом щодо скасування рішення ДАБІ України про скасування дії будівельного паспорта забудови земельної ділянки, виданого ним особі (замовнику будівництва) на виконання таких повноважень. Спір між цими суб’єктами не є компетенційним, а відтак спірне рішення не може бути перевірено адміністративним судом на відповідність критеріям ст. 2 КАС. Також уточнено правові висновки, викладені колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 23.09.2020 у справі № 823/1050/18, від 22.07.2021 у справі № 500/498/19, від 23.06.2022 у справі № 818/2014/17, від 21.09.2022 у справі № 823/1002/18, від 01.11.2022 у справі № 823/1053/18.

Постанова від 18.09.2023 Відступ від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 303/1775/19. Пункт договору іпотеки, в якому його сторонами обумовлено позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно розуміти як іпотечне застереження, яке не потребує укладення окремого договору про застосування відповідного способу звернення стягнення на предмет іпотеки.