Ухвалою ОП КГС ВС закрито касаційне провадження у справі. ОП КГС ВС виснувала, що п. 2 ч. 1 ст. 287 ГПК України передбачає право на касаційне оскарження ухвал суду першої інстанції після їх перегляду судом апеляційної інстанції, а п. 3 ч. 1 визначає перелік ухвал суду апеляційної інстанції, які можуть бути оскаржені до Верховного Суду. При цьому, ухвала суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання (п. 24 ч. 1 ст. 255 ГПК України ) після її перегляду в апеляційному порядку не належить до переліку судових рішень, на які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки), мають право подати касаційну скаргу. ОП КГС ВС зазначила, що наведене виключає можливість касаційного перегляду рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про відстрочення виконання рішення, оскільки в цій частині судові рішення не підлягають касаційному оскарженню. З окремою думкою суддів Верховного Суду Т. Дроботової, В. Пєскова, Ю. Чумака

ОП КГС ВС відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 917/1291/23, про те, що мирова угода, яка передбачає умови щодо поетапного погашення заборгованості, не може підміняти собою судове рішення (ухвалу) про розстрочення виконання рішення суду. ОП КГС ВС дійшла висновку, що можливість встановлення графіку платежів, у тому числі поза межами річного строку, не заборонено ГПК України як умови для затвердження мирової угоди та є виявленням взаємоузгодженої волі сторін на підставі взаємних поступок, виходячи з їх власних інтересів. А тому помилковим є ототожнення узгодження сторонами мирової угоди умови про розстрочення платежів (ст. 192 ГПК України) та розстрочення виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 331 ГПК України).

Наведене КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстав для прийняття до розгляду ВП ВС справи № 420/22303/23. ВП ВС вважає, що висновки у справі № 820/4717/16 не стоять на заваді КАС ВС здійснити касаційний перегляд рішення суду апеляційної інстанції, оскільки фактичні обставини у справі № 820/4717/16 та їх нормативне регулювання відрізняються від таких у справі № 420/22303/23. ВП ВС зазначає, що посилання КАС ВС на те, що висновки ВС, викладені у постановах 03.03.2025 у справі № 260/4199/22, 23.01.2025 у справі № 520/16197/23, 24.01.2025 у справах № 520/30126/23, № 520/13228/23 та № 400/9970/23, 30.01.2025 у справах № 400/10777/23, № 520/28873/23, № 400/4928/22, № 420/22304/23, № 560/17801/23, № 560/17369/23, 31.01.2025 у справах № 140/25901/23, № 240/28363/23 та інших, не узгоджуються з правовою позицією викладеною у постанові ВП ВС від 30.01.2019 у справі № 826/2793/18, необґрунтовані, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними з огляду на різні предмети спорів та суб`єктний склад учасників процесу. Так, у справі № 826/2793/18 предмет спору стосувався невиконання товариством рішення Державної авіаційної служби України про припинення будівництва на приаеродромній території та зобов`язання знести самочинне будівництво, тоді як у зазначених справах, які перебували на розгляді в КАС ВС, розв`язувалися спори за позовами ДСНС щодо зобов`язання приведення в належний технічний стан та готовність захисних споруд цивільного захисту до укриття населення. Крім того, під час розгляду справи № 826/2793/18 ВП ВС вирішувала питання порушення правил предметної юрисдикції спору та дійшла висновку, що з огляду на публічний інтерес цього спору позивач правильно обрав спосіб захисту порушеного права. Водночас у справі № 420/22303/23 потребує вирішення питання, чи наділена ДСНС правом звернення до суду з позовом до балансоутримувача захисної споруди цивільного захисту з вимогою щодо приведення її у стан готовності та використання за призначенням.

Передана справа № 120/6735/23 в касаційному порядку вже розглянута і за наслідками її розгляду КАС ВС 15.11.2023 ухвалив постанову, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у позові. У заяві ОСОБА_1 йдеться про перегляд зазначеної постанови за виключними обставинами з підстави, визначеної п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС України. ВП ВС наділена повноваженнями перегляду судових рішень за виключними обставинами лише з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, - встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом (ч. 3 ст. 365 КАС України). Відповідно до вимог ч. 1 ст. 365 КАС України заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених ч. 2, п. 1, 2 ч. 5 ст. 361 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове рішення. Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, якими змінено або скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким змінено або ухвалено нове судове рішення (ч. 2 ст. 365 КАС України).

ВП ВС вже зробила висновок про предметну юрисдикцію спору у правовідносинах, подібних тим, спір щодо прав і обов`язків сторін в яких просить вирішити позивач у цій справі (справі № 400/5839/24). Тому передбачена ч. 6 ст. 346 КАС підстава передачі справи на розгляд ВП ВС відсутня.

Позивач у справі, оскаржуючи прийняті у справі рішення та постанову, не посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, враховуючи до того ж подання ним позову у цій справі саме до господарського суду, у тому числі з посиланням на наявність рішення іншого касаційного суду з подібною підставою та предметом позову. Справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС (п 1, 2 ч.6 ст. 302 ГПК України випадки) Крім того, ВП ВС сформувала загальний підхід до визначення юрисдикційності спорів з подібних правовідносин щодо припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу, відповідні висновки містять, зокрема, постанови ВП ВС від 14.06.2023 у справі № 448/362/22, від 06.09.2023 у справі № 127/27466/20.

Передаючи справу № 910/13055/23 на розгляд ВП ВС , КГС ВС не зробила посилання на справи іншої, крім господарської, юрисдикції, а також не вказала, чому зазначене правове питання (за наявності підстав) не може бути вирішене цією ж судовою палатою КГС ВС в порядку, встановленому ч. 1 ст. 302 ГПК України.

КГС ВС не навів жодних мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, які б не були раніше проаналізовані ВП ВС. КЦС ВС ухвалою від 27.11.2019 передавав на розгляд ВП ВС справу № 567/79/23 з підстав необхідності відступлення від висновку ВП ВС, викладеного в постанові від 09.10.2019 у справі № 9901/311/19, з подібних мотивів. ВП ВС повертаючи справу зазначила про відсутність підстав для відступлення від свого висновку.

Правовідносини у справах № 911/3777/23, № 635/970/17 та № 904/6059/19 не є подібними, тому не підтверджується існування різних підходів КЦС ВС та КГС ВС щодо застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в частині припинення права фермерського господарства на постійне користування всією земельною ділянкою внаслідок приватизації членами господарства частини такої земельної ділянки. У справі № 904/6059/19 переданій на розгляд ВП ВС спірні правовідносини виникли у зв`язку зі зверненням комунального підприємства до міської ради про поділ земельної ділянки, яка перебуває у нього на праві постійного користування площею 6,4682 га та яка використовується ним для розміщення будівель закладу охорони здоров`я, у зв`язку з набуттям третьою особою права власності на будівлі, що розташовані на цій земельній ділянці. Однак, за результатом розгляду заяви про поділ земельної ділянки, міською радою було прийнято рішення, зокрема про припинення права постійного користування комунального підприємства на всю площу земельної ділянки. Предметом спору у справі № 630/970/17 було відновлення права постійного користування земельною ділянкою, припиненого внаслідок її приватизації членами фермерського господарства, визнаної в подальшому незаконною, тобто фактично всієї площі земельної ділянки фермерського господарства, в той час як справі у № 911/3777/23 спір стосується частини земельної ділянки, яка залишилась нерозпайованою та від права постійного користування якою фермерське господарство добровільно не відмовлялось.

Правовідносини у справі № 688/4167/16-ц не є подібними до правовідносин, що виникли у справі № 910/20127/23, оскільки у справі № 688/4167/16-ц правовідносини виникли щодо права власності на нерухоме майно, натомість у справі № 910/20127/23, яка передана на розгляд ВП ВС, Прокуратура просить визнати недійсним пункт договору на поставку (закупівлю) продукції в частині включення до ціни договору суми ПДВ, а також стягнути відповідні кошти, в тому числі сплачену суму ПДВ.

ЗП КГС ВС дійшла висновку, що: - позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб'єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень завдано шкоди інтересам держави або існує загроза порушення інтересів держави.  Процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.  Вибір між речово-правовими та зобов'язальними способами захисту права залежить від характеру порушення, правового статусу сторін та конкретних обставин справи.  Речово-правові способи захисту, одним з яких є віндикація (статті 387, 388 ЦК України), базуються на праві власності як абсолютному праві, що діє проти необмеженого кола осіб.  Водночас реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнаний недійсним.  Тобто вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яка пред'явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції.  У справі, що переглядається, правовідносини між відповідачами виникли на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу нерухомого майна, який, як зазначалось, є недійсним, і Прокурор у позові просить зобов'язати відповідача-3 повернути на користь територіальної громади м. Харкова в особі відповідача-1 майно, яке було передано йому на виконання цього договору.  З наведеного випливає, що належним способом захисту права власності територіальної громади міста у цьому разі є застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину (реституції).  Зазначений спосіб захисту також є ефективним, оскільки позивач (у цьому разі Прокурор), який заявляє вимоги про визнання недійсним договору, на підставі якого було відчужене майно, та повернення майна, має дві мети: повернути майно у фактичне володіння та реєстраційно підтвердити право володіння ним. ЗП КГС ВС не вбачала підстав для відступу від викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суд у справах № 922/2934/19, № 922/1030/20, № 922/243/22, № 922/1782/21, № 922/787/20, № 922/1970/19, № 922/2932/19, № 922/3562/21, № 922/801/21, № 922/2008/21, № 922/3834/19, № 922/979/21, № 922/1398/20, № 922/4006/19, № 922/1822/20, № 922/4361/19, № 922/1172/20, № 922/2246/19, № 922/984/20, № 922/3960/19 висновків щодо належності способу захисту про зобов'язання боржника вчинити дії (повернути майно).

ЗП КГС ВС відступила від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 918/1141/22, від 12.06.2024 у справі № 918/744/23, від 27.11.2024 у справі № 922/221/24, від 11.12.2024 у справі № 927/1089/23, від 16.01.2025 у справі № 922/660/24, від 29.01.2025 у справі № 927/1128/23, від 11.02.2025 у справі № 922/985/24 та від 11.02.2025 у справі № 918/1358/23 щодо правової кваліфікації вимоги про повернення нерухомого майна, яке є захисною спорудою, як такої, що опосередковує негаторний позов. Підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 11.09.2024 у справі № 906/1052/22, судова колегія не знайшла. ЗП КГС ВС виснувала, що особа, за якою зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості, який є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об’єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об’єкт, не є його володільцем. Тому права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об’єкта, не можуть захищатися негаторним позовом. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об’єкта нерухомого майна з чужого володіння (від відповідача, за яким зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості) в порядку віндикації. ЗП КГС ВС також звернула увагу, якщо певне приміщення відповідає ознакам захисної споруди, то її володілець несе обов’язки, встановлені законом щодо таких споруд, навіть у разі, якщо він є власником такої споруди (зокрема, утримання об’єктів фонду захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням та їх експлуатації за рахунок власних коштів та інших не заборонених законодавством джерел). Постанова ухвалена з окремою думкою суддів Берднік І. С., Зуєва В. А.

Питання, які виносить колегія суддів на розгляд об`єднаної палати ККС ВС, були вирішені в постановах ВП ВС, які мають пріоритет по відношенню до рішень об`єднаної палати або окремих колегій суддів, та по ним існує сформована єдина судова практика.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у ст. 317 ЦК (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном). ОП КГС ВС виснувала, що: - укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя; - управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління; - власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності — воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту; - управління активами, переданими відповідно до ст. 100 КПК та положень Закону № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України; - оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення; - виконавець (державний / приватний) не є учасником процедури врегулювання заборгованості, визначеної Законом України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», і відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавця виник обов’язок зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу (за винятком витрат на оплату судового збору), а також відповідно до ч. 4 ст. 35 цього Закону — зняти арешт з майна та грошових коштів боржника.

У провадженні ВП ВС перебуває справа № 367/252/24 в якій вирішується питання відступу (чи її підтримання) від правової позиції, викладеної в ухвалі ОП КАС ВС від 19.03.2025 у справі № 380/970/24 про те, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про повернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.