Відступ від висновків щодо застосування ст. 512, 514 ЦК, викладених у постанові КГС ВС від 08.11.2023 у справі № 918/1174/20, про те, що визначальним при встановленні обставин правомірності набуття новим кредитором права вимоги за кредитними договорами, забезпеченими порукою, є факт сторнування (анулювання) банком операції зі списання коштів на виконання постанови суду від 19.06.2019 у справі № 910/19560/16.

Відступ від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 29.11.2023 у справі № 910/3422/22, про те, що постанова КМУ від 03.03.2022 № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» застосовується до правовідносин про стягнення коштів, в яких один з учасників юридичної особи є особою, пов’язаною з державою-агресором, на момент виникнення боргу (тобто неважливо, чи підпадає під дію зазначеної постанови особа, яка звертається з позовом, значення має факт виникнення боргу щодо особи, пов’язаної з країною-агресором).

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС: - у постановах від 29.01.2025 у справі № 500/6880/23 та та від 28.08.2024 у справі № 580/9690/23, щодо застосування ст. 233 КЗпП у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом; - у постановах від 23.01.2025 у справі № 400/4829/24 та від 20.11.2023 року у справі № 160/5468/23, про те, що у випадках звільнення військовослужбовця з військової служби та у разі невиплати йому частини грошового забезпечення, на отримання якого він мав право під час проходження служби, перебіг строку звернення починається саме з дати його звільнення з цієї служби. Спірними є питання про те, яку редакцію ст. 233 КЗпП необхідно застосовувати до спірних правовідносин та з якою подією слід пов’язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС в ухвалах від 02.07.2024 у справі № 640/6003/22 та від 11.07.2024 у справі № 380/4008/24, щодо неможливості оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного суду, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Уточнення висновку, який викладено в постанові ВП ВС від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22, за яким факт самостійного виховання дитини матір’ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв’язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду. На думку КЦС ВС, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, висновок ВП ВС, викладений у справі № 201/5972/22, стосовно можливості розгляду заяви про встановлення факту самостійного виховання дитини лише в межах справи при наявності спору між батьками щодо зміни обсягу їх батьківських прав та обов’язків суперечить правовій меті ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу" у частині звільнення з військової служби осіб, які самостійно виховують та утримують дітей, в якому в ст. 26 зазначено вичерпний перелік документів, які підтверджують наявність підстав для звільнення, зокрема рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини.

Виключна правова проблема полягає, зокрема, у необхідності вирішення питання щодо співвідношення норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та КЗпП в частині виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі. Практика судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цих спорів засвідчує відсутність єдиного підходу до оцінки нормативного регулювання відповідних правовідносин у контексті конституційних принципів незалежності суддів та несумісності статусу судді з іншими видами діяльності, зокрема, в умовах воєнного стану. Однією з підстав спорів цієї категорії стало неоднозначне розуміння і застосування судами змін, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (Закон № 2352-IX) від 01.07.2022 (набув чинності 19.07.2022) до ч. 3 ст. 119 КЗпП, з якої було виключено припис про збереження «середнього заробітку» до дня фактичної демобілізації. На цій підставі у всіх випадках, які стали предметом судового розгляду, до зазначених вище наказів було внесено зміни, якими з умов увільнення від виконання суддівських обов’язків виключалися слова «та середнього заробітку». На виконання таких змін суддям, які перебували на військовій службі, було припинено нарахування і виплата суддівської винагороди, що спричинило звернення цих осіб до суду з метою захисту своїх порушених (на їх думку) прав. Основними позиціями, які потребують розгляду, є: 1) чи є еквівалентними (синонімічними у контексті цих прав) терміни «середній заробіток» і «суддівська винагорода»? У зв’язку з цим, які правові наслідки прийняття наказів про збереження суддям, які проходять військову службу, «середнього заробітку» та про припинення виплати такого «середнього заробітку»? 2) чи застосовні положення КЗпП, а також відповідне положення Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», до питань нарахування та виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі під час дії правового режиму воєнного стану? 3) у разі позитивної відповіді щодо належності виплати суддівської винагороди у спірних випадках, чи нарахування та виплата суддівської винагороди у цих випадках має здійснюватися в повному обсязі (з урахуванням встановлених Законом доплат до посадового окладу)? Крім того, слід звернути увагу, що в окремих випадках вступ суддів-позивачів на військову службу здійснювався поза часовими межами особливого періоду, в умовах відсутності воєнного стану та мобілізації, і висловити оцінку наслідків такого вступу на військову службу за контрактом.

Виключна правова проблема щодо співвідношення положень пунктів 1 та 3 ч.1 ст. 3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII стосовно визначення тимчасово окупованих територій для цілей застосування особливостей здійснення економічної діяльності та переміщення товарів, передбачених статтями 13 та 13-1 цього Закону.

Відступ від висновку щодо застосування п. 4 ст. 18 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та ч. 1 ст. 198 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, викладеного у постанові КЦС ВС від 09.06.2021 у справі № 757/34959/18-ц, відповідно до якого перебіг п’ятирічного строку безперервного невикористання торговельної марки як підстави для дострокового припинення дії свідоцтва на торговельну марку на території України повністю або частково має здійснюватися від дати отримання особою прав на використання спірного знаку для товарів і послуг від попереднього власника.

Відступ від висновку щодо застосування ч. 3 ст. 195, статей 227, 228 ГПК, які кореспондують з нормами ч. 3 ст. 210, статей 251, 252 ЦПК, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 та постановах КЦС ВС від 19.04.2021 у справі № 393/135/19, від 29.03.2023 у справі № 205/8622/21, про те, що обмеження, встановлені ч. 3 ст. 195 ГПК щодо зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті тільки з підстав, встановлених пунктами 1—3-1 ч. 1 ст. 227 та п. 1 ч. 1 ст. 228 зазначеного кодексу, поширюються і на стадію апеляційного розгляду справи. Окрема думка судді Малашенкової Т. М.

Формування висновку щодо юрисдикції суду (господарського чи адміністративного) в частині оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, прийнятих на виконання владних управлінських функцій, щодо затвердження генерального плану та проекту землеустрою стосовно встановлення меж смт Нові Біляри в частині їх встановлення за рахунок земель водного фонду, що знаходяться в межах акваторії Аджалицького лиману і які в подальшому були зареєстровані у Державному земельному кадастрі.

Виключна правова проблема щодо застосування строків, визначених ст.ст. 257, 258 ЦК України саме в період дії карантину через пандемію COVID-19 з 12.03.2020 до 02.04.2020 (день набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»), а також формування висновку чи продовжуються строки, які мали би спливти під час карантину, запровадженого Постановою № 211, але до моменту набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», тобто у період з 12.03.2020 до 02.04.2020.

Відступлення від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 22.05.2024 у справі № 620/14203/23, від 11.09.2024 у справі № 520/21174/23, від 15.08.2024 та від 16.01.2025 у справі № 580/4079/23, про те, що положення Закону України «Про валюту та валютні операції» (№ 2473-VIII) не визначають жодним чином повноважень контролюючого органу на власний розсуд надавати оцінку висновку торгово-промислової палати щодо наявності форс-мажорних обставин, як і не покладають на суб'єкта господарювання обов'язок довести контролюючому органу наявність форс-мажорних обставин, а навпаки - вказується лише про необхідність надати довідку (сертифікат) про існування форс-мажорних обставин у конкретно визначеній господарській операції. Тобто, ч. 6 ст. 13 Закону № 2473-VIII надає у спірних правовідносинах довідці (сертифікату) торгово-промислової палати ознаки преюдиційного характеру, оскільки визначає цей документ як достатній доказ існування форс-мажорних обставин у конкретному випадку, що не вимагає надання додаткових доказів та документів під час проведення перевірки або під час оскарження в судовому порядку її наслідків. Тобто, Верховний Суд у вищенаведених справах констатував, що на підтвердження існування форс-мажорних обставин необхідно (достатньо) надавати відповідну довідку уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту), що, у свою чергу, вказує на відсутність у контролюючого органу права вимагати від суб'єкта господарювання інші докази на підтвердження факту існування обставин непереборної сили, та дійшов висновку про відсутність обов’язку у суб’єкта господарювання доводити існування причинно-наслідкового зв’язку між настанням форс-мажорних обставин (введення воєнного стану в Україні) і невиконанням (несвоєчасним виконанням), зокрема, податкових зобов’язань.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 30.01.2024 у справі № 280/4484/23 та від 06.02.2024 у справі № 160/10740/23, щодо темпоральних меж застосування положень п. 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК в частині мораторію (зупинення) застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів). У зазначених справах ВС дійшов висновку, що податкове правопорушення у вигляді несвоєчасної реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних є триваючим порушенням, початком якого є наступний день за останнім (граничним) днем реєстрації податкової накладної, а припиняється таке порушення в день фактичної реєстрації податкової накладної. Отже, розповсюджувати дію п. 89, 90 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК на правовідносини, які були припинені, тобто податкові накладні складені та зареєстровані з порушенням строку, який визначений п. 201.1 ст. 201 ПК, до внесення змін Законом України «Про внесення змін до розділу XX «Прикінцеві положення» ПК України щодо відновлення обмеження перебування грального бізнесу на спрощеній системі оподаткування» (№ 2876-IX), є неможливим. Відтак зменшений розмір штрафних санкцій може бути застосований лише щодо податкових накладних, складених та зареєстрованих несвоєчасно після набрання чинності Законом № 2876-IX або до накладних, строк реєстрації яких не закінчився станом на день набрання чинності цим законом (08.02.2023). Спірним є питання правомірності застосування до платників податків штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних протягом дії як карантинних обмежень, так і воєнного стану.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 09.10.2024 у справі № 344/8676/24 про те, що при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження суду апеляційної інстанції належало виходити також із передбаченого КПК порядку оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування, врегульованого положеннями параграфу 2 глави 26 цього Кодексу. Статтею 309 КПК встановлений вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. При цьому скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Ухвала, постановлена за результатами розгляду заяви про перегляд рішення слідчого судді в порядку глави 34 КПК, до цього переліку не входить, на що також слід було зважати скаржнику при зверненні до апеляційного суду. Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує сформулювати висновок, що на оскарження будь-яких рішень, ухвалених за заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, поширюються правила частини 2 статті 467 КПК.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ОП ККС ВС від 03.04.2023 у справі № 930/2622/20 про те, що виключення зі строку призначеного особі покарання строку її попереднього ув'язнення, зарахованого судом першої інстанції на підставі ч. 5 ст. 72 КК, є тим «іншим випадком», передбаченим ч. 1 ст. 421 КПК, який беззаперечно погіршує правове становище обвинуваченого, оскільки впливає на визначення кінцевої тривалості покарання, яке особі потрібно реально відбувати. Відтак, враховуючи системний аналіз статей 408, 420 та 421 КПК, рішення апеляційного суду, яким виключається з резолютивної частини вироку місцевого суду рішення про застосування відносно особи положень ч. 5 ст. 72 КК, повинно ухвалюватися судом апеляційної інстанції у формі вироку. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує сформулювати висновок, про те, що коли суд апеляційної інстанції змінює вирок суду першої інстанції лише у частині неправильного зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, він не застосовує більш суворого покарання, оскільки покарання, яке призначене вироком суду першої інстанції, не змінюється, а тому постановлення апеляційним судом рішення у формі ухвали є правильним.