ОП ККС ВС винувала, що частина четверта статті 234 КПК визначає, що клопотання про обшук розглядається за участю слідчого або прокурора і у такому разі вимагає здійснення обов’язкового фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час його розгляду слідчим суддею. Винесення за таких обставин ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання тягне за собою відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК визнання доказів, що були отримані під час виконання такої ухвали, недопустимими.

Правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які він не застосовував під час розв`язання спору (п. 18.8 постанови ВП ВС від 27.03.2024 у справі № 191/4364/21). Оскільки КЦС ВС направив на розгляд ВП ВС справу, спірні правовідносини якої не передбачають застосування норми права, питання щодо застосування якої кваліфіковано як виключну правову проблему, тобто ВП ВС як суд касаційної інстанції в межах касаційного перегляду цієї справи позбавлена можливості сформувати відповідні правові висновки, то й підстав для передачі справи на її розгляд немає.

1) Висновки КЦС ВС нерелевантні до справи, переданої на розгляд ВП ВС, та стосуються матеріально-правового аспекту проблематики правозастосування Закону №4292-ІХ, а у справі №910/4258/25, з огляду на предмет оскарження, наявний процесуально-правовий аспект проблематики спірного питання, стосовно чого на дату передання КГС ВС висловився у постанові від 11.11.2025 у справі №918/265/25 (пункти 44–46 цієї ухвали), що колегія суддів залишила поза увагою та не заперечила проти уже сформованої КГС позиції. 2) КЦС ВС ухвалою від 12.11.2025 у справі №142/1/23 з подібним мотивуванням передав на розгляд ВП ВС щодо відступу від позиції про можливість ретроспективного застосування ЗУ «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» судом апеляційної (касаційної) інстанції, який набув чинності після розгляду справи судом першої інстанції, а також врахування його положень судом першої інстанції при новому розгляді справи, викладеної, зокрема, у постанові КГС ВС від 13.08.2025 у справі №927/432/19, застосованої як підхід КЦС ВС, зокрема, у постановах від 13.08.2025 у справі №453/508/23, від 20.08.2025 у справі №461/4367/23, від 27.08.2025 у справі №570/5006/21, від 24.09.2025 у справі №953/19731/20. ВП ВС повернула справу №142/1/23 на розгляд КЦС ВС з підстав недостатньої обґрунтованості передачі справи на її розгляд, зазначивши про відсутність будь-яких власних правових висновків КГС ВС щодо застосування положень Закону №4292-ІХ у постанові від 13.08.2025 у справі №927/432/19.

Відступлення від висновків, викладених у постанові КЦС ВС від 19.09.2018 у справі № 2-190/2011, про відсутність повноважень у судів вищих інстанцій під час перегляду судового рішення, ухваленого за нововиявленими обставинами, скасовувати таке судове рішення і постановляти процесуальний документ з приводу заяви про перегляд за нововиявленими обставинами, відмовляти у її задоволенні. ВП ВС виснувала, що суди апеляційної й касаційної інстанцій, переглядаючи судові рішення, ухвалені за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, уповноважені переглядати такі рішення в межах повноважень, визначених ст. 374, 409 ЦПК України, та ухвалювати рішення щодо розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, відмовляти у її задоволенні.

Щодо застосування ч. 1 ст. 76 ГПК України ОП КГС ВС конкретизувала, що акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні ст. 76 ГПК України. Такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених ст. 86 ГПК України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов’язку доведення обставин, на які вона посилається (ч. 1 ст. 74 ГПК України). ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеному КГС ВС у постанові від 18.03.2025 у справі № 915/240/24. Щодо застосування ст. 38 Закону України «Про оборонні закупівлі» у взаємозв’язку з пп. 1 п. 1 постанови КМУ № 335 від 20.03.2022 та п. 49 Порядку № 363 ОП КГС ВС виснувала, що:  майнові втрати замовника у вигляді різниці між завищеною внаслідок неправомірної поведінки виконавця ціною державного контракту і ціною, яка мала би бути сплачена з урахуванням вимог законодавства щодо її граничного рівня, можна вважати збитками в розумінні цивільного законодавства. Такі збитки підлягають відшкодуванню за умови доведення замовником їх наявності і розміру, неправомірної поведінки виконавця, причинно-наслідкового зв’язку між неправомірною поведінкою і збитками, а також за наявності вини виконавця;  акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), є документом, що фіксує певні факти і обставини, які можуть стати підставою для «законної вимоги» контролюючого органу на адресу підконтрольного суб’єкта або для здійснення цим органом самостійно заходів до усунення виявлених порушень законодавства шляхом звернення до суду в інтересах держави;  суди попередніх інстанцій мали оцінити акт ревізії як окремо, так і в сукупності доказів (мали співставити докази позивача, якими останній підтверджує те, що виконавець не є виробником продукції, з доказами відповідача, наданими на підтвердження статусу виконавця, як виробника продукції) та встановити, чи свідчить він з більшою вірогідністю про те, що позивачу заподіяно майнової шкоди внаслідок неправомірних дій відповідача.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Поновлення працівника на роботі на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, та виплата йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до ст. 235 КЗпП, вказує на відсутність права на виплату вихідної допомоги при звільненні, передбачену ст. 44 КЗпП, оскільки відсутній факт остаточного припинення трудових відносин та досягнута ключова мета вихідної допомоги - компенсація втрати доходу у зв’язку зі звільненням не з вини працівника. Також за таких обставин не підлягає задоволенню і вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, як похідна від вимоги про виплату вихідної допомоги.

ОП КГС зазначила, що наслідки, передбачені реченнями 2 — 3 ч. 3 ст. 228 ЦК, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Стягнення всього отриманого за недійсним правочином у дохід держави є конфіскацією, яка за своєю правовою природою не є цивільно-правовим інститутом. Передбачені цією нормою санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. ОП КГС ВС уточнила висновки, що містяться у постановах від 13.11.2024 у справі № 911/934/23, від 17.10.2024 у справі № 914/1507/23, а також інших постановах КГС ВС, зазначивши, що при визначенні підстав для застосування ч. 3 ст. 228 ЦК, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо). Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа, відповідно, незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб’єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції. За результатами розгляду справи ОП КГС ВС скасувала рішення судів попередніх інстанцій та ухвалила нове – про відмову у позові.

ОП КГС ВС вважає, що мотиви колегії суддів зводяться до необхідності відступу не від висновків щодо застосування норм права, а від висновків касаційного суду у справі № 916/2984/24, яких взагалі не робив Верховний Суд у постанові від 27.08.2025, що, між іншим, констатовано в самій ухвалі про передачу справи № 916/5778/23 на розгляд об'єднаної палати, що виходить за межі її повноважень. З окремою думкою суддів Кібенко О. Р., Рогач Л. І.

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 08.12.2022 у справі № 280/2481/21 та від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21, щодо застосування ст. 236 КЗпП в аспекті визначення належного відповідача. Правовий висновок. Оскільки стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді є спеціальним видом відповідальності роботодавця, а саме особи, яка зобов’язана судовим рішенням та/або в силу закону видати наказ про поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, то належним відповідачем, який, відповідно до ст. 236 КЗпП, має нести відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення працівника на посаді, є уповноважений орган (його посадова особа), до повноважень якого, в силу відповідного закону, належить вирішення питання про поновлення працівника на посаді. У розумінні ст. 236 КЗпП власником (уповноваженим органом), який має обов’язок видати наказ (розпорядження) про поновлення прокурора на адміністративній посаді, є Генеральний прокурор, а відтак, витрати щодо виплати середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення його на посаді повинен нести саме Офіс Генерального прокурора як установа, у якій Генеральний прокурор виконує свої управлінські функції та яка є головним розпорядником бюджетного фінансування, а тому є належним відповідачем у таких спорах.

ОП КГС ВС зазначила, що: - висновки судів в інших справах, зокрема щодо дійсності та правомірності односторонніх правочинів, визнання припиненими зобов'язань, відсутності у ПАТ «Златобанк» права вимоги до ТОВ «Фросбі-М», повного погашення ТОВ «Фросбі-М» перед ПАТ «Златобанк» заборгованості, не є життєвими обставинами (діями, подіями). Тому суди попередніх інстанцій не мали підстав для застосування ч. 4 ст. 75 ГПК. - Висновки судових рішень в інших справах, зокрема про відмову в позові у зв'язку з відсутністю боргу, не є обставинами справи, встановленими судами, є правовою оцінкою обставин, встановлених судами, і не мають преюдиціального значення (постанова ВП ВС від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21, п. 93)). Хоча правова оцінка не є преюдиціальною, вона усуває стан правової невизначеності між сторонами і забезпечує обізнаність всіх учасників правовідносин про права, не порушуючи їх. Тому особи, які брали участь у зазначених справах, а також правонаступник позивача, не можуть ставити під сумнів відсутність боргу ТОВ «Фросбі-М». - Якщо судовим рішенням, що набрало законної сили, у спорі між тими самими сторонами встановлено відсутність боргу, кредитор (або його правонаступник) не має права ставити під сумнів цей висновок у будь-яких інших справах. ОП КГС ВС нагадала, що право іпотеки є похідним (акцесорним) від основного зобов'язання і залежить від його існування. Спроба довести наявність боргу у справі про звернення стягнення на іпотеку за наявності рішення про відсутність такого боргу є неприпустимою ревізією судового рішення, що порушує принцип res judicata. ОП КГС ВС не розглядала питання про відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування ч. 4 ст. 75 ГПК, оскільки вказана норма не підлягала застосування у даній справі. Постанова ухвалена з окремими думками.

ОП звертає увагу, що відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. …наявний висновок ВП ВС, викладений у постанові від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20 про те, що пайовий внесок має бути розрахований на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у відповідача обов'язку щодо сплати пайового внеску. Отже, за наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВП ВС, справа може бути передана на розгляд саме ВП ВС. Водночас, таке питання має вирішуватися судом у складі колегії суддів, на розгляді якої перебуває справа. З окремою думкою суддів О. Кібенко, Л. Рогач.

ВП ВС відступає від висновку КГС ВС, викладеного в постанові від 01.04.2024 у справі № 4/69/07, щодо застосування п. 1 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», вказавши, що проведення перевірки виконавцем під час здійснення виконавчого провадження виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, не має імперативного характеру, а є дискреційним повноваженням виконавця, і, відповідно, не є обов`язковою процесуальною дією в кожному випадку.

ІП КГС ВС вважала за необхідне уточнити правові висновки, викладені у справі № 910/10407/20, щодо внесення Комітетом інформації до Зведених відомостей та до Державного реєстру. ІП КГС ВС розглянула питання щодо наявності або відсутності підстав для визнання дій АМК щодо включення товариства на підставі рішення АМК до Зведених відомостей щодо спотворення результатів торгів та до Державного реєстру, притягнутих до відповідальності за вчинення порушення, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 6, п. 1 ст. 50 Закону № 2210-III, у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів такими, що порушують його права і, відповідно, щодо наявності або відсутності підстав для зобов'язання АМК вчинити дії щодо виключення товариства зі Зведених відомостей та Державного реєстру ІП КГС ВС застосувавши ст. 60, 48-1 Закону «Про захист економічної конкуренції», а також п. 4 ч. 1 ст. 17 Закону «Про публічні закупівлі» і Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, зазначила, що включення інформації й оприлюднення АМК зведених відомостей про рішення органів Комітету щодо визнання вчинення суб’єктами господарювання порушення у вигляді спотворення результатів торгів (тендерів), а також ведення Державного реєстру здійснюються відповідно до приписів Закону. Частина 4 ст. 60 цього Закону регулює зупинення виконання рішення органу АМК, тоді як внесення даних до Зведених відомостей законодавчо не визначається як виконання (складова виконання) рішення і не може бути зупинене. Пункт 4 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про публічні закупівлі» застосовується на підставі рішення органу АМК, яке є чинним до моменту його скасування або визнання недійсним, а не факту внесення інформації до Зведених відомостей та / чи до Державного реєстру. У зв’язку з доповненням зазначеного Закону ст. 48-1 Судова палата уточнила висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 25.08.2021 у справі № 910/10407/20. ІП КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність посилання позивача на те, що ведення та публікація Зведених відомостей не передбачені жодним чинним нормативним актом України, адже включення інформації та оприлюднення АМК зведених відомостей про рішення органів Комітету про визнання вчинення суб’єктами господарювання порушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді спотворення результатів торгів (тендерів) здійснюється АМК на виконання приписів Положення. ІП КГС ВС виснувала, що внесення інформації до Зведених відомостей АМК та Державного реєстру не є виконанням рішення Комітету і не зупиняється у зв’язку з його оскарженням

(1)ВП ВС вже вирішила питання правої природи грошового зобов`язання, яке виникло на підставі договору, стягнення за яким відбулося за рішенням суду (п. 64 постанови ВП ВС від 04.06.2019 у справі № 916/190/18; п. 98, 99 постанови ВП ВС від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20), з огляду на що немає підстав для прийняття до розгляду цієї справи для відступу від висновків КЦС ВС, зроблених у постанові від 31.07.2024 у справі № 161/11703/22 та у постанові від 23.04.2025 у справі № 161/13011/23. (2)ВП ВС встановила відсутність підстав для прийняття до розгляду цієї справи для відступу від висновків КЦС ВС, зроблених у постанові від 23.01.2019 у справі №320/7215/16-ц, оскільки питання щодо можливості нарахування інфляційних втрат і 3 % річних на присуджену за рішенням суду суму судових витрат, зокрема судового збору, яка не сплачена відповідачами, знаходиться поза межами доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. (3)Необхідність відступу від висновків ВП ВС, яку обґрунтовує КГС ВС, зводиться до незгоди з правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19. Не вказано конкретних причин необхідності відступу від цього висновку, зокрема у чому полягає його практична неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо. Жодних свідчень того, що рішення ВП ВС призвело до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого нею висновку, - немає.

Враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду. Отже, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач).