ЗП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 04.03.2025 у справі № 914/622/24, про те, що правовідносини сторін стосовно усунення перешкод у користуванні торговельним місцем у павільйоні на території комунального ринку регулюються договором оренди комунального майна, а відтак, пріоритетними нормативними актами у вирішенні спору є Закон України № 157-IX та постанова КМУ «Про особливості оренди державного і комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 № 634, оскільки такі правовідносини регулює ЦК, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема Положення № 868 і Правила торгівлі на ринку. ЗП КГС ВС дійшла таких висновків:  торговельний ринок – це простір для здійснення підприємницької діяльності, який має своє правове регулювання, де адміністрація ринку виступає організатором, а продавці – безпосередніми реалізаторами товарів. У свою чергу торговельне місце на ринку – це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо;  договір користування торговельним місцем на ринку – це письмова угода, укладена продавцем з адміністрацією ринку, яка надає право на зайняття відповідного торговельного місця на визначений термін та реалізацію бажаних товарів і яка, зокрема, передбачає внесення за це відповідної плати. До такої угоди можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про найм (оренду), тобто тією мірою, якою вони відповідають суті відповідних правовідносин. Використання підприємцем наданої йому адміністрацією ринку площі не є тотожним використанню земельної ділянки під цим ринком, павільйону, розміщеного на його території, тощо, хоча, безумовно, тим чи іншим способом передбачає їх експлуатацію. Договір оренди торговельного місця на ринку не є класичним договором найму в контексті передачі орендарю правомочностей орендодавця. Обсяг таких правомочностей значно вужчий за аналогічний обсяг, який отримує орендар нерухомості, включаючи, але не обмежуючись, правом володіння, яке відсутнє при оренді торговельного місця, але наявне при оренді нерухомого майна;  правовідносини, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні договору оренди торговельного місця, регулюються приписами ЦК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Правилами торгівлі на ринках, затвердженими спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (Правила торгівлі на ринках), і Положенням про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затвердженим постановою КМУ від 29.07.2009 № 868 (Положення № 868);  дія Закону № 157-IX не розповсюджується на правовідносини з укладення, зміни, розірвання та продовження договорів оренди торговельних місць (площ), незважаючи на те, де саме такі місця знаходяться (вулиця, тимчасовий павільйон, капітальна будівля) і до якої форми власності належать. Постанова ухвалена з окремими думками.

Ухвала від 09.04.2026: справу передано на розгляд ВП ВС Окремі думки

ВП ВС дійшла висновку про те, що КГС ВС не обґрунтував наявності кількісного критерію виключної правової проблеми. ВП ВС зазначила, що питання щодо застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України при вчиненні правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, зокрема при порушенні суб`єктом господарювання чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, у тому числі законодавства про захист конкуренції, не має невизначеного законодавчого регулювання та вже вирішувалося Верховним Судом. Передача цієї справи на розгляд ВП ВС фактично спрямована на перегляд правової позиції об`єднаної палати КГС ВС у справі № 922/3456/23, про що колегія суддів КГС ВС питання не ставить, відступити від останньої, зокрема шляхом уточнення, не просить.

ВП ВС відступила від висновку КАС ВС у постанові від 08.09.2022 у справі № 802/921/18-а та зробила висновок, що директор Департаменту ДВС не має права з власної ініціативи перевіряти законність дій державних виконавців чи скасовувати їх постанови, оскільки це є за межами визначених законом повноважень. ВП ВС наголосила, що ЗУ «Про виконавче провадження» установлює винятково процедуру контролю шляхом оскарження дій або бездіяльності виконавців учасниками провадження, крім виправлення граматичних чи арифметичних помилок. Відповідно підзаконні акти, зокрема й Інструкція з організації примусового виконання рішень, яка дозволяє перевірки з власної ініціативи, не можуть розширювати законодавчо визначені повноваження керівника органу ДВС, адже це суперечить принципам верховенства права і диспозитивності, а також ієрархії нормативних актів у системі законодавства.

ВП ВС дійшла висновку про наявність підстав для конкретизації сфери застосування правового висновку ВП ВС, сформульованого у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, та зазначення, що для застосування такого висновку недостатньо встановити, що об`єкт нерухомості, який є предмет спору, не введено в експлуатацію. Необхідною кваліфікуючою ознакою є встановлення судом, що до складу відповідного об`єкта, про поділ якого заявлено вимогу, входять самочинно збудовані споруди (елементи), які відповідають ознакам, визначеним ч. 1 ст. 376 ЦК України. Висновок ВП ВС в постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку». У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди. З висновком ВП ВС, викладеним у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, про те, що з урахуванням конкретних обставин справи [зокрема, волі сторін] суд може залишити такий об`єкт одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію, суд погоджується.

БП КГС ВС вбачає підстави для відступу від правових висновків, викладених у постанові від 06.08.2019 у справі № 911/254/16, визначивши, що на вимоги АМКУ щодо пені, нарахованої під час ліквідаційної процедури боржника, поширюються наслідки визнання боржника банкрутом. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування статей 41, 59 КУзПБ у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 25.10.2022 у справі № 904/11261/15 та від 20.03.2025 у справі № 926/868/24. БП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  штраф, накладений органами Антимонопольного комітету України (далі – АМКУ), є адміністративно-господарською санкцією майнового характеру, яка полягає у покладенні на суб’єкта господарювання обов’язку сплатити до бюджету визначену грошову суму;  такий обов’язок має публічно-правову природу, однак за своїм змістом є грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 1 КУзПБ, оскільки передбачає обов’язок боржника сплатити визначену грошову суму відповідно до закону;  пеня, передбачена ст. 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції», є самостійною фінансовою санкцією публічно-правового характеру, встановленою спеціальним законом у сфері захисту економічної конкуренції. Її застосування безпосередньо пов’язане з фактом невиконання обов’язку зі сплати штрафу, накладеного органом АМКУ, та має на меті забезпечення належного та своєчасного виконання такого обов’язку;  пеня, передбачена наведеною нормою, хоча і має спеціальне нормативне регулювання, проте підпадає під дію загальних обмежень, встановлених КУзПБ щодо нарахування фінансових санкцій у період дії мораторію, а також після визнання боржника банкрутом.

Враховуючи специфіку розгляду справ про банкрутство, з огляду на відмінність підстав та мети проваджень у цій категорії справ, ОП доходить висновку, що постанову Верховного Суду від 10.07.2025 у справі № 925/1287/24 (про відкриття провадження у справі про банкрутство) не можна вважати такою, що ухвалена щодо подібних правовідносин із тими, що склалися між сторонами у цій справі № 909/1107/24 (про стягнення заборгованості за договором). Наведене виключає наявність підстав, передбачених ч. 2 ст. 302 ГПК, для прийняття на розгляд ОП справи № 909/1107/24, адже у протилежному випадку ОП не діятиме як суд «встановлений законом», а тому справа № 909/1107/24 підлягає поверненню відповідній колегії КГС ВС для розгляду.

Проблема розрізненості судової практики щодо застосування положень п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК вже вирішена ВП ВС та сформульовано відповідний висновок, яким ВП ВС відступила від протилежних висновків, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19, де суд відхилив довід скаржника стосовно того, що суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі, з огляду на те, що він не наділений повноваженнями представляти інтереси іншої особи у судах та вирішувати замість такої особи питання, чи порушені її права, інтереси або обов'язки у зв'язку з прийняттям оскаржуваних рішень у справі. Зважаючи, що ОП не наділена повноваженнями відступати від висновків щодо застосування норми права, викладених в рішенні ВП ВС, підстави для прийняття справи на розгляд ОП КГС ВС відсутні, що зумовлює її повернення відповідній колегії суддів КГС ВС.

Відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи об`єднаною палатою, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об`єднаної палати, не відповідатиме критерію суду, встановленого законом (різні предмети оскарження).

У разі добровільного внесення боржником АТ «Укрзалізниця» коштів на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби / приватного виконавця з метою виконання судового рішення, що набрало законної сили, поновлення виконавчого провадження для перерахування виконавцем коштів стягувачу та закінчення у зв’язку із цим виконавчого провадження, за наявності відповідних підстав, не суперечить пункту 10-3 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»

Відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи об`єднаною палатою, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об`єднаної палати, не відповідатиме критерію суду, встановленому законом (пропозиція відступити від висновку КГС).

Заперечення позичальника про те, що грошові кошти за договором позики фактично не були ним одержані, є ексцепцією та не підлягає позовній давності. Тягар доведення неодержання коштів, зокрема підробки підпису чи невиконання боргової розписки позичальником, покладається на позичальника, а висновок експерта про лише ймовірну невідповідність підпису сам по собі не спростовує факту передачі коштів за наявності оригіналу власноручної розписки в позикодавця

Заяви про встановлення факту постійного догляду за особою з метою отримання відстрочки від мобілізації не підлягають судовому розгляду, оскільки законодавством передбачено адміністративний порядок підтвердження такого факту шляхом складання відповідного акта спеціальними комісіями при місцевих органах влади. У разі незгоди з рішенням або бездіяльністю уповноваженого органу щодо видачі такого акта особа має право оскаржити їх у порядку адміністративного судочинства

У справах про захист честі, гідності та ділової репутації, якщо посадова чи службова особа поширила інформацію при виконанні посадових обов’язків і від імені юридичної особи, належним відповідачем є юридична особа, в якій вона працює. Якщо така особа виступала не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових обов’язків, належним відповідачем є вона як фізична особа

ОП КГС ВС виснувала, що для застосування встановленого ч. 5 ст. 29 ГПК правила альтернативної територіальної підсудності спір між сторонами має бути таким, що виник із договору, однак не обов’язково спором про його виконання. Щодо суті позовних вимог та інших доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, ОП КГС ВС врахувала останню правову позицію ВП ВС стосовно комплексного застосування положень п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (далі – Закон № 922-VІІІ) та постанови КМУ № 1178 у подібних правовідносинах, викладену у постанові від 21.11.2025 у справі № 920/19/24, про те, що заборона збільшувати ціну за одиницю товару понад 10% є безумовною та поширюється також на закупівлю енергоносіїв (пального, газу, електрики). Виняток, передбачений п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону № 922-VIII для цих категорій товарів, стосується виключно скасування обмеження щодо 90-денного строку між змінами ціни, а не її граничного розміру. За результатами розгляду касаційної скарги ОП КГС ВС виснувала про правильність висновків судів щодо недійсності додаткових угод, оскільки ціну товару було збільшено сукупно понад 10 % за відсутності доказів відповідного ринкового коливання від первісної ціни. Такі дії сторін суперечать вимогам ЦК та Закону № 922-VIII, що є підставою для визнання правочинів недійсними. ОП КГС ВС зазначила про обов’язок постачальника повернути 41 420,73 грн (різницю між вартістю відповідного обсягу електричної енергії за первісною ціною, визначеною у договорі, та її вартістю за цінами, встановленими у вказаних додаткових угодах), отриманих внаслідок безпідставного збільшення ціни. Оскільки правова підстава для набуття цих коштів відпала, вони підлягають стягненню як безпідставно одержані відповідно до ст. 216, 1212 ЦК та актуальної практики ВП ВС. Також ОП КГС ВС вказала, що стягнення коштів, сплачених за незаконно підвищеною ціною, без заперечення факту постачання товару забезпечує відновлення прав споживача, що робить такий спосіб захисту належним та ефективним. ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку щодо застосування положень ч. 1, 5 ст. 29 ГПК України, викладеного КГС ВС у постанові від 15.06.2022 у справі № 924/674/21. Постанова у цій справі ухвалена з окремою думкою суддів Рогач Л. І., Вронської Г. О.