Відступ від висновку щодо застосування ч. 3 ст. 195, статей 227, 228 ГПК, які кореспондують з нормами ч. 3 ст. 210, статей 251, 252 ЦПК, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 та постановах КЦС ВС від 19.04.2021 у справі № 393/135/19, від 29.03.2023 у справі № 205/8622/21, про те, що обмеження, встановлені ч. 3 ст. 195 ГПК щодо зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті тільки з підстав, встановлених пунктами 1—3-1 ч. 1 ст. 227 та п. 1 ч. 1 ст. 228 зазначеного кодексу, поширюються і на стадію апеляційного розгляду справи. Окрема думка судді Малашенкової Т. М.

Формування висновку щодо юрисдикції суду (господарського чи адміністративного) в частині оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, прийнятих на виконання владних управлінських функцій, щодо затвердження генерального плану та проекту землеустрою стосовно встановлення меж смт Нові Біляри в частині їх встановлення за рахунок земель водного фонду, що знаходяться в межах акваторії Аджалицького лиману і які в подальшому були зареєстровані у Державному земельному кадастрі.

Виключна правова проблема щодо застосування строків, визначених ст.ст. 257, 258 ЦК України саме в період дії карантину через пандемію COVID-19 з 12.03.2020 до 02.04.2020 (день набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»), а також формування висновку чи продовжуються строки, які мали би спливти під час карантину, запровадженого Постановою № 211, але до моменту набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», тобто у період з 12.03.2020 до 02.04.2020.

Відступлення від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 22.05.2024 у справі № 620/14203/23, від 11.09.2024 у справі № 520/21174/23, від 15.08.2024 та від 16.01.2025 у справі № 580/4079/23, про те, що положення Закону України «Про валюту та валютні операції» (№ 2473-VIII) не визначають жодним чином повноважень контролюючого органу на власний розсуд надавати оцінку висновку торгово-промислової палати щодо наявності форс-мажорних обставин, як і не покладають на суб'єкта господарювання обов'язок довести контролюючому органу наявність форс-мажорних обставин, а навпаки - вказується лише про необхідність надати довідку (сертифікат) про існування форс-мажорних обставин у конкретно визначеній господарській операції. Тобто, ч. 6 ст. 13 Закону № 2473-VIII надає у спірних правовідносинах довідці (сертифікату) торгово-промислової палати ознаки преюдиційного характеру, оскільки визначає цей документ як достатній доказ існування форс-мажорних обставин у конкретному випадку, що не вимагає надання додаткових доказів та документів під час проведення перевірки або під час оскарження в судовому порядку її наслідків. Тобто, Верховний Суд у вищенаведених справах констатував, що на підтвердження існування форс-мажорних обставин необхідно (достатньо) надавати відповідну довідку уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту), що, у свою чергу, вказує на відсутність у контролюючого органу права вимагати від суб'єкта господарювання інші докази на підтвердження факту існування обставин непереборної сили, та дійшов висновку про відсутність обов’язку у суб’єкта господарювання доводити існування причинно-наслідкового зв’язку між настанням форс-мажорних обставин (введення воєнного стану в Україні) і невиконанням (несвоєчасним виконанням), зокрема, податкових зобов’язань.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 30.01.2024 у справі № 280/4484/23 та від 06.02.2024 у справі № 160/10740/23, щодо темпоральних меж застосування положень п. 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК в частині мораторію (зупинення) застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів). У зазначених справах ВС дійшов висновку, що податкове правопорушення у вигляді несвоєчасної реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних є триваючим порушенням, початком якого є наступний день за останнім (граничним) днем реєстрації податкової накладної, а припиняється таке порушення в день фактичної реєстрації податкової накладної. Отже, розповсюджувати дію п. 89, 90 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК на правовідносини, які були припинені, тобто податкові накладні складені та зареєстровані з порушенням строку, який визначений п. 201.1 ст. 201 ПК, до внесення змін Законом України «Про внесення змін до розділу XX «Прикінцеві положення» ПК України щодо відновлення обмеження перебування грального бізнесу на спрощеній системі оподаткування» (№ 2876-IX), є неможливим. Відтак зменшений розмір штрафних санкцій може бути застосований лише щодо податкових накладних, складених та зареєстрованих несвоєчасно після набрання чинності Законом № 2876-IX або до накладних, строк реєстрації яких не закінчився станом на день набрання чинності цим законом (08.02.2023). Спірним є питання правомірності застосування до платників податків штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних протягом дії як карантинних обмежень, так і воєнного стану.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 09.10.2024 у справі № 344/8676/24 про те, що при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження суду апеляційної інстанції належало виходити також із передбаченого КПК порядку оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування, врегульованого положеннями параграфу 2 глави 26 цього Кодексу. Статтею 309 КПК встановлений вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. При цьому скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Ухвала, постановлена за результатами розгляду заяви про перегляд рішення слідчого судді в порядку глави 34 КПК, до цього переліку не входить, на що також слід було зважати скаржнику при зверненні до апеляційного суду. Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує сформулювати висновок, що на оскарження будь-яких рішень, ухвалених за заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, поширюються правила частини 2 статті 467 КПК.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ОП ККС ВС від 03.04.2023 у справі № 930/2622/20 про те, що виключення зі строку призначеного особі покарання строку її попереднього ув'язнення, зарахованого судом першої інстанції на підставі ч. 5 ст. 72 КК, є тим «іншим випадком», передбаченим ч. 1 ст. 421 КПК, який беззаперечно погіршує правове становище обвинуваченого, оскільки впливає на визначення кінцевої тривалості покарання, яке особі потрібно реально відбувати. Відтак, враховуючи системний аналіз статей 408, 420 та 421 КПК, рішення апеляційного суду, яким виключається з резолютивної частини вироку місцевого суду рішення про застосування відносно особи положень ч. 5 ст. 72 КК, повинно ухвалюватися судом апеляційної інстанції у формі вироку. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує сформулювати висновок, про те, що коли суд апеляційної інстанції змінює вирок суду першої інстанції лише у частині неправильного зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, він не застосовує більш суворого покарання, оскільки покарання, яке призначене вироком суду першої інстанції, не змінюється, а тому постановлення апеляційним судом рішення у формі ухвали є правильним.

Наявність різних правових позицій ККС ВС у питанні щодо того, чи є порушення правил територіальної підсудності при розгляді кримінального провадження істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування судового рішення відповідно до положень п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК. Так, у Постановах ККС ВС від 03.03.2020 у справі № 569/6966/16, від 17.07.2024 у справі № 199/7836/23 зроблено висновок, що колегія суддів ККС ВС відхилила доводи касаційної скарги щодо незаконності складу суду першої інстанції через порушення правил територіальної підсудності, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 34 КПК передбачає, що кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо до початку судового розгляду виявилося, що воно надійшло до суду з порушенням правил підсудності. Також відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження. Відповідно до ст. 34 КПК, якщо таке порушення виявляється після початку судового розгляду, це не може бути підставою для передачі кримінального провадження до іншого суду. Суд не вважає, що розгляд справи судом першої інстанції свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду, оскільки, навіть припускаючи помилкове визначення територіальної юрисдикції, місцевий суд діяв відповідно до правил, установлених КПК, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді. Натомість у Постановах ККС ВС від 12.03.2024 у справі № 591/3571/23, від 21.01.2020 у справі № 264/5559/18 викладено протилежний висновок, який зводиться до того, що кримінальне провадження розглянуте районним судом з порушенням правил підсудності, при цьому зазначено, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК порушення правил підсудності є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції в порядку п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК.

Відступлення від висновків, викладених у Постановах ККС ВС від 31.10.2024 у справі № 204/1877/22, від 05.11.2024 у справі № 726/464/19 про те, що зміни до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів визнані підставою до застосування приписів ст. 5 КК. На переконання колегії суддів ККС ВС правозастосовна позиція, за якою положення ст. 58 Конституції України, ст. 5 КК застосовуються до Постанови Кабінету Міністрів України № 653, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та суперечить відповідним положенням ст. 58 Конституції України, офіційне і обов’язкове до застосування тлумачення яких здійснив Конституційний Суд України у Рішенні від 19.04.2000 року № 6-рп/2000. Сприйняття змін до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, як змін до КК є прямим запереченням правових позицій Конституційного Суду України, за якими подібні зміни не створюють підґрунтя до застосування ст. 5 КК та ст. 58 Конституції України.

Відступлення від висновку, викладеного ОП КАС ВС у постанові від 19.02.2021 у справі № 808/1628/18, щодо застосування п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС, зокрема про те, що положення цього пункту містять імперативний припис, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи може бути підставою для перегляду рішення за виключними обставинами тільки за умови, якщо таке рішення суду ще не виконане. Колегія суддів зазначила, що тлумачення п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС, від якого необхідно відступити, передбачає, що перегляду підлягають лише ті судові рішення, якими позовні вимоги задоволено. Тобто ті, які постановлено на користь фізичних чи юридичних осіб, однак не на користь суб'єктів владних повноважень. Натомість, рішення, якими відмовлено у позові, тобто ті, які постановлено не на користь фізичних чи юридичних осіб, однак на користь суб'єктів владних повноважень, перегляду не підлягають. Такий підхід у визначенні права на перегляд судових рішень за виключними обставинами обмежує в такому праві усіх позивачів, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, ставить їх порівняно з відповідачем у нерівне становище, відтак порушує конституційний принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом.

Відступ від висновків щодо застосування приписів ст. 625 ЦК, викладених у постанові ІП КГС ВС від 12.09.2024 у справі № 915/1308/23, стосовно можливості зменшення судом розміру трьох процентів річних (які встановлені законом), а також не застосування до цих правовідносин ст. 233 ГК шляхом викладення правової позиції щодо неможливості зменшення встановленого законом мінімального розміру річних на рівні трьох процентів відповідно до ст. 625 ЦК.

відступлення від висновку, сформульованого КАС ВС в постановах від 27.06.2019 року в справі № 826/16141/16 (адміністративне провадження № К/9901/7966/18), від 23.04.2019 року в справі № 2340/3023/18 (адміністративне провадження № К/9901/6896/19), про те, що визначені судом до стягнення з роботодавця на користь працівника суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу обраховуються без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та вираховуються під час виплати працівнику. Присуджена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів під час її виплати.

Відступлення від висновку ВП ВС викладеного, у постановах від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісового фонду з незаконного володіння приватної особи в порядку ст. 388 ЦК України є ефективним способом захисту права власності держави на землі цієї категорії, та від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, в якій ВП ВС, встановивши, що не підлягають застосуванню положення ст. 388 ЦК України, дійшла висновку про необхідність застосування ст. 387 ЦК України, однак не вважала, що ефективним способом захисту відповідних порушених прав держави на землі лісового фонду є негаторний позов.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 30.03.2023 у справі № 461/2092/19 про те, що відповідно до супровідного листа обвинувальний акт був скерований до суду в межах строку досудового розслідування 14.03.2019, а тому його фактичне надходження до місцевого суду поза межами цього строку 25.03.2019 не має братися судом до уваги при застосуванні положень п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує сформулювати висновок, що з урахуванням положень статей 115, 116 КПК у межах строку досудового розслідування обвинувальний акт у кримінальному провадженні має бути скерований до суду поштою або переданий відповідальній особі в канцелярії суду, яка уповноважена на прийняття документів.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 26.09.2024 у справі № 161/6643/22 про те, що було задоволено касаційну скаргу прокурора та скасовано ухвалу апеляційного суду (якою залишено без зміни ухвалу міськрайонного суду про закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК) з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції. Колегією суддів зазначено, що під час проведення підготовчого засідання суд не зважив на те, що норми чинного КПК не надають суду повноважень до ухвалення вироку оцінювати рішення слідчого, прокурора, слідчого судді, оскільки з’ясування таких обставин виходить за межі компетенції суду на стадії підготовчого судового засідання, а також те, що суд не наділений правом досліджувати докази, що стосуються цих рішень, так як такі обставини можуть бути досліджені судом під час судового розгляду. На переконання колегії суддів ККС ВС, суд першої інстанції, перевіряючи доводи, наведені у клопотанні про закриття кримінального провадження з підстав закінчення строків досудового розслідування (п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК), та додані до нього документи, в тому числі, рішення слідчого, прокурора, слідчого судді, в межах своїх повноважень має право дослідити такі процесуальні документи для перевірки наявності підстав для закриття кримінального провадження, що, з огляду на положення КПК, місцевий суд має право вирішувати під час підготовчого судового засідання.