ВП ВС у постанові від 10.09.2025 у справі № 367/252/24 відступила від раніше сформованого висновку ОП КАС ВС у справі №380/970/24 та чітко зазначила: ухвали суду першої інстанції, які належать до переліку, визначеного процесуальними кодексами, після їх перегляду в апеляційному порядку можуть бути предметом касаційного оскарження - незалежно від результату апеляційного розгляду. Це гарантує реалізацію права кожного учасника процесу на ефективний та повноцінний доступ до правосуддя, включаючи можливість перегляду рішень у всіх трьох судових інстанціях.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від викладеної ВП ВС у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17, про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу, винесених у межах примусового виконання будь-яких виконавчих документів, незалежно від того, судом якої юрисдикції ці документи видані, оскільки з моменту її формування суспільний контекст не змінився; законодавчі норми, що регулюють відповідні правовідносини, залишилися незмінними; відсутні виявлені вади у попередньому правозастосуванні, які б об`єктивно зумовлювали необхідність перегляду усталеного підходу; не зафіксовано глибоких чи довготривалих розбіжностей у судовій практиці з питань визначення юрисдикційної належності спорів про оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу.

КЦС ВС не навела, а ВП ВС не встановила очевидні вади попереднього рішення, його неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо. У постанові від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 ВП ВС розтлумачила положення статей 12, 13 ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 у контексті процесуальної форми вимоги потерпілої особи про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, та виду судового провадження, у якому така вимога підлягає розгляду. Також у п. 125 цієї постанови ВП ВС констатувала, що вирішальним питанням, що постає перед судами при зверненні особи до суду з відповідною заявою, що за формою і змістом не відповідає позовній заяві, є те, чи існує в спірних правовідносинах спір про право. ВП ВС звертає увагу на те, що у її постанові від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 вирішувалося питання відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі 1 500 000,00 грн. Указаний розмір не був мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений законом, а значно більшим від гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, який повинен визначити суд у будь-якому випадку. ВП ВС виснувала, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, де позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених ст. 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні.

ОП ККС ВС виснувала, що суд касаційної інстанції після встановлення підстав, передбачених п. 4-1 ч. 1, п. 1-2 ч. 2 ст. 284 КПК, скасовує судові рішення і закриває кримінальне провадження з цих підстав щодо особи, незважаючи на те, що місцевим судом під час виконання вироку в порядку п. 13 ч. 1 ст. 537 КПК її звільнено від покарання на підставі ч. 2 ст. 74 КК, у зв’язку з усуненням законом караності за діяння, за яке особу було засуджено.

ВП ВС не вбачає в ухвалі КЦС ВС підстав для прийняття справи до розгляду, оскільки колегія суддів не визначила конкретний правовий висновок щодо застосування (певної) норми права, що висловлений ВСУ у постанові від 29.11.2017 у справі № 761/6866/16-ц, від якого вважає за необхідне відступити. До висновків ВСУ, викладених у постанові № 761/6866/16-ц, також зверталася ВП ВС при постановленні ухвали від 29.01.2025 у справі № 757/61570/21. ВП ВС зазначила, що обставинами, які входять до предмета доказування та мають бути встановлені судом у межах розгляду справи про захист честі, гідності та спростування недостовірної інформації, є не оцінка безпосередньо діянь особи через призму їх суспільної небезпечності та караності, а характер висловлювань інших осіб про відповідні дії чи бездіяльність (зокрема, чи містяться в поширеній інформації відомості про конкретні факти, події, діяння, суб`єктів і час їх вчинення, чи відображено загальне ставлення до діяльності особи у формі оцінки чи критики). Враховуючи існування усталеної судової практики у подібних справах, питання про напрацювання протилежного правового підходу до розгляду таких справ, чи про наявність рішень КЦС ВС, у яких сформульовано інший підхід, може бути предметом розгляду об`єднаної палати відповідно до ч. 2 ст. 403 ЦПК України.

Щодо обрання способу захисту • враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином; • сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів. ЗП КГС ВС вважає, що неналежною та неефективною є вимога Прокурора про визнання недійсними торгів у цьому випадку. Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування рішень державного реєстратора • позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів та скасування рішень державного реєстратора також не відповідають належному способу захисту у цьому випадку. Щодо вимоги про витребування спірного майна у ФОП Мігунова В. І. на користь держави в особі Міністерства • можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв’язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно); • законом передбачено захист прав добросовісних набувачів у разі придбання ними майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388 ЦК); • у даній справі витребування спірного майна на підставі ст. 388 ЦК є можливими лише у разі доведення Прокурором того, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна; • основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна є такі категорії, як «знав/не знав», «міг знати/не міг знати»; • наслідки від помилок державних органів не можуть перекладатися на приватних осіб і безумовно свідчити про недобросовісність особи, яка придбала майно на торгах. ЗП КГС ВС вказала, що відсутні підстави вважати відповідачів недобросовісними набувачами спірного майна, придбаного на електронних торгах, що підтверджено судовими рішеннями і відповідає вимогам ч. 2 ст. 388 ЦК та європейським стандартам захисту права власності. Підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, ЗП КГС ВС не знайшла. ЗП КГС ВС звернула увагу на те, що на час перегляду справи у Верховному Суді законодавець прийняв Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб’єктів державного сектору економіки», яким у ч. 2 ст. 388 ЦК було внесено зміни та викладено вказану норму права у такій редакції: «майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна». ЗП КГС ВС відступила від висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 4, 45 ГПК, викладеному у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, про те, що держава в особі Міністерства є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належало УДНДІ «Укрводгео» на праві господарського відання. ЗП КГС ВС виходила з того, що: • держава в особі відповідного органу як власник відповідного майна вправі приймати рішення щодо такого майна, а отже, і здійснювати захист свого права власності у випадку його порушення. Обмеження такого права на захист є недопустимим; • право господарського відання - це речове право осіб, які так само як і власник володіють, користуються і розпоряджаються закріпленим за ними майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника мають абсолютний характер, то особа, за якою майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежена у здійсненні повноважень розпоряджатися окремими видами майна, реалізувати яке (повноваження) вона може лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені законами; • у випадку неправомірного заволодіння майном, право власності на яке належало державі і яке (майно) знаходилося в іншої особи на такому правовому титулі як право господарського відання, то захист від такого порушення (неправомірного заволодіння) полягає у витребуванні майна також на користь його власника, яким є держава в особі уповноваженого органу. Помилково вважати, що неналежним позивачем у цих спорах, зокрема у справі, яка переглядається, є держава в особі Міністерства. Наявні окремі думки

Відступлення від висновків, сформульованих у постанові ВСУ від 19.08.2014 у справі № 923/945/13 та застосованих у постановах КГС ВС від 10.07.2018 у справі № 922/3535/15 та від 11.07.2018 у справі № 908/1490/17. ВП ВС дійшла наступних висновків, незалежно від того, як сторони договору відступлення права вимоги охарактеризували (найменували) наявне зобов`язання: як таке, що належить кредиторові на підставі правочину, чи таке, що випливає із судового рішення, яким вирішено спір з приводу виконання відповідного правочину, - зазначена обставина не змінює правової природи наявного зобов`язання. У зв`язку із наведеним укладення договору цесії після ухвалення судового рішення так само має наслідком заміну сторони у матеріальних правовідносинах. Під час розгляду заяви про заміну стягувача у виконавчому листі (сторони виконавчого провадження, сторони у справі) суд не може порушити межі судового розгляду і вийти за межі вирішуваного процесуального питання, констатувати (встановлювати) недійсність договору відступлення прав вимоги, який не є нікчемним згідно з імперативним приписом закону або не визнаний судом недійсним за наслідками вирішення відповідного спору. Суд має з`ясувати, чи загалом належало первісному кредиторові право вимоги до боржника станом на момент його відступлення, перевірити чинність вимоги на час звернення до суду з відповідною заявою, а також дослідити, чи закон не встановлює заборони на відступлення права вимоги у конкретних правовідносинах.

Оскільки ОП КЦС ВС в ухвалі про передачу справи фактично ставить на вирішення ВП ВС питання, яке стосується зміни предметної юрисдикції спорів щодо реєстрації місця проживання, наявність або відсутність підстав для розгляду ВП ВС цієї справи має визначатись з урахуванням вимог ч. 6 ст. 403 ЦПК України. Відповідач у справі оскаржує судові рішення з інших підстав, ніж порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, касаційну скаргу не обґрунтував порушенням судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Зі змісту судових рішень першої та апеляційної інстанцій не вбачається, що відповідач, який оскаржує судове рішення, заявляв про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Умови, визначені в ч. 6 ст. 403 ЦПК України, при передачі справи не були враховані, що не відповідає вимогам наведеної норми процесуального права та унеможливлює передачу справи на розгляд ВП ВС.

КГС ВС в ухвалі про передачу не виклав проблемного правозастосування при вирішенні справ саме у подібних правовідносинах, в яких суди різних юрисдикцій чи інстанцій сформували б різну практику щодо комплексного застосування ст. 192, 193 ГПК України (статей 207, 208 ЦПК України), ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 123, 124, 134 ЗК України. До того ж не навів аргументів, чому визначене в ухвалі про передачу правове питання не може бути вирішене самим КГС ВС під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень.

ВП ВС вважає, що відсутні підстави для відступу від висновків, сформульованих у зазначених КЦС ВС постановах Верховного Суду, щодо відсутності в апеляційного суду права закривати апеляційне провадження як помилково відкрите за наявності ухвал про відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження. ВП ВС звертає увагу, що у постанові від 15.05.2019 у справі № 761/10509/17 сформульовані висновки щодо можливості закриття касаційного провадження як помилково відкритого у випадку відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою на судові рішення, які не підлягали перегляду в суді касаційної інстанції. Проте такі висновки не є релевантними для справи, яка переглядається, та не можуть застосовуватись до вирішення процесуального питання, яке виникло під час її апеляційного розгляду. Так, у справі № 601/485/23 рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 06.11.2023 підлягає апеляційному оскарженню у випадку дотримання усіх вимог, встановлених процесуальним законом, для оформлення апеляційної скарги. Постановляючи ухвалу від 11.07.2024 про закриття апеляційного провадження як помилково відкритого, за наявності ухвали про поновлення процесуального строку та відкриття апеляційного провадження, Тернопільський апеляційний суд саме в цьому випадку діяв не як суд, встановлений законом.

ВП ВС відступає від висновків, сформульованих у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, про те, що в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця суд залишає таке подання без розгляду. ВП ВС погоджуючись зі своїм висновком, про те, що виконавець вправі звертатися до суду з позовом про визначення частки боржника у спільному майні та оспорення фраудаторного правочину, проте з мотивів, викладених у цій постанові, висновує, що такий позов пред`являється виконавцем саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні; зазначає, що висновки, сформульовані у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, підлягають уточненню, конкретизації: - ст. 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним; - виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

Ураховуючи тлумачення поняття «висновок щодо застосування норми права», ОП вбачає, що у справі № 910/5958/20 колегія суддів КГС не робила власних правових висновків щодо застосування норм ст. 16, 203, 215, 228 ЦК, а лише здійснила правову оцінку застосування судами попередніх інстанцій ст. 5, 4 ГПК у спірних відносинах в межах встановлених судами попередніх інстанцій обставин конкретної справи. Отже, проаналізувавши наведені колегією суддів в ухвалі від 25.06.2025 у справі № 912/1769/24 аргументи для розгляду цієї справи ОП КГС ВС, об’єднана палата вважає, що мотиви колегії суддів зводяться до необхідності відступу саме від висновків касаційного суду у справі № 910/5958/20, а не від висновків щодо застосування норм права. З окремою думкою судді Кібенко О. Р. та судді Рогач Л. І.

Справу передано на розгляд ОП КГС ВС. Наявна окрема думка судді Вронської Г.О. Підстави передачі: необхідність відступу / уточнення правових висновків, викладених, зокрема, у постанові КГС ВС від 22.08.2025 у справі № 914/2182/24 щодо можливості розподілу судових витрат на правничу допомогу, пов’язаних із поданням заяв про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Обґрунтовуючи необхідністьпередачі справи, КГС ВС зазначає, що виключна правова проблема щодо тлумачення положень Порядку № 647 стосовно скорочення строків експлуатації вантажних вагонів та можливості відшкодування збитків власникам вантажних вагонів у зв`язку з неможливістю їх експлуатації всупереч строку служби, визначеного технічними рішеннями ... Оскільки 04.06.2025 ВП ВС повернула цю справу КГС ВС з огляду на відсутність підстав для передачі справи на її розгляд (відступ від висновків, викладених у раніше ухвалених рішеннях у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати цього ж касаційного суду), повторна передача 30.07.2025 цієї справи на розгляд ВП ВС з підстав наявності виключної правової проблеми відповідно до ч. 5 ст. 302 ГПК України не відповідає вимогам ч. 6 ст. 303 ГПК України.

ВП ВС відступає від правових висновків, сформульованих у постановах КГС ВС від 10.12.2021 у справі № 924/454/20, від 16.04.2024 у справі № 915/200/21, від 29.08.2024 у справі № 924/996/23, про те, що лише задоволення віндикаційного позову шляхом витребування спірної земельної ділянки, яка була об’єднана з іншою ділянкою, є ефективним та достатнім для повного відновлення порушеного права держави, а інші вимоги про скасування державної реєстрації права власності відповідача на об’єднану земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі є неефективними. Також ВП ВС відступила шляхом конкретизації власних висновків, викладених у постанові ВП ВС від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц про те, що позовна вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав не підлягає задоволенню, бо є неефективним способом захисту прав позивача в разі пред’явлення віндикаційного позову. ВП ВС дійшла наступних висновків Правомірними та ефективними способами захисту порушених прав законного власника земельної ділянки є припинення речових прав на новоутворену (об`єднану) земельну ділянку, скасування державної реєстрації цієї ділянки та витребування спірної земельної ділянки в координатах, межах та конфігурації, що була передана попередньому власнику. Права позивача на витребувані земельні ділянки мають бути відновлені відповідно до ознак, конфігурації та розташування тих земельних ділянок, які були протиправно об`єднані відповідачем з іншими належними йому ділянками, та які як окремі об`єкти цивільних прав припинили своє існування. Витребування спірних ділянок та їх виключення зі складу новоутвореної земельної ділянки не має впливати на права відповідача на ті ділянки, які правомірно належали відповідачу до такого об`єднання. З огляду на баланс інтересів учасників спору саме на відповідача мають бути покладені усі додаткові витрати, пов`язані з поновленням його речового права на інші належні йому земельні ділянки, що підлягатиме новій реєстрації у Державному земельному кадастрі у зв`язку з припиненням його права на новостворену (об`єднану) ділянку.