ВП ВС в своїх постановах виснувала, що платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. ВП ВС чітко визначилась стосовно строку звернення до адміністративного суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а також щодо наслідків для осіб, які звертаються до суду з такими позовами, у зв'язку із зміною судової практики правозастосування у подібних правовідносинах. Питання, про необхідність вирішення якого в цій справі зазначає КАС ВС може бути вирішено КАС ВС.

ВП ВС відступає від правових висновків КЦС ВС викладених у постановах від 22.06.2022 у справі № 335/8468/18 та від 18.01.2023 у справі № 753/15818/19, згідно з якими: непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між указаними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. ВП ВС резюмує, про те що наслідком непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, за відсутності доказів фактичного вчинення такого правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є його неукладеність. ВП ВС підтримує раніше викладені нею правові висновки в постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ВСУ від 05.09.2013 у справі № 5-15к13, зазначивши, що алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

ВП ВС конкретизувала висновок КГС ВС викладений у постанові від 12.06.2018 у справі № 908/1604/17 зазначивши наступне: за своїм змістом процедура закінчення розгляду справи укладенням мирової угоди складається з декількох процесуальних дій, що вчиняються сторонами та судом у визначеній послідовності, включаючи процесуальні рішення про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. Однак ці процесуальні рішення оформлюються одним процесуальним актом - ухвалою, а тому не можуть розглядатися як два самостійних процесуальних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо закриття провадження.

СП КГС ВС погодилася з доводами касатора, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних договорів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція (ч. 1 ст. 216 ЦК). Відповідно визнання договорів щодо відчуження спірних земельних ділянок недійсними не матиме наслідком захист прав позивача, оскільки він не є стороною цих договорів, а відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК вимагати повернення одержаного на виконання правочину можуть лише його сторони. СП КГС ВС акцентувала увагу на тому, що:  оскільки позивачі, які не є сторонами спірних правочинів, обґрунтовують свої вимоги тим, що право власності на земельну ділянку належить на праві власності державі, то єдиною належною позовною вимогою є вимога про витребування земельної ділянки від її кінцевого набувача, а решта позовних вимог (зокрема тих, які пред’явлені у справі, що переглядається) є неналежними;  обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин. СП КГС ВС виснувала, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові, але з інших підстав. СП КГС ВС не розглядала питання відступлення від висновків, викладених у постанові ЗП КГС від 23.10.2023 у справі № 916/3030/22, оскільки для вирішення справи, що переглядалася, не виникало потреби у їх застосуванні. Судді Случ О. В., Міщенко І. С. виклали окрему думку.

ВП ВС зауважила, що на момент ухвалення постанов, у яких сформульовані правові висновки, від яких пропонує відступити КАС ВС, ЗУ «Про адміністративну процедуру» ще не був схвалений і не набув чинності. Тобто на момент їх ухвалення нормативно-правове регулювання, яке визначене колегією суддів як підстава для такого відступу, було відмінним. Додатково ВП ВС наголосила, що за змістом ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про адміністративну процедуру» особа має право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністративного органу в порядку адміністративного оскарження відповідно до цього Закону та/або в судовому порядку. Тобто ЗУ «Про адміністративну процедуру» не містить чіткого визначення юрисдикції суду, який може здійснювати розгляд спорів, що виникли у спірних правовідносинах. У справах з подібними правовідносинами та однаковим нормативно-правовим регулюванням, яке у подальшому змінилося, ВП ВС однозначно та послідовно застосовувала норми процесуального права та зробила висновки, що спори щодо одночасного існування державної реєстрації кількох прав на один об`єкт нерухомості мають розглядатися у порядку господарського чи цивільного судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.

ВП ВС відступає від висновків щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України у подібних правовідносинах, які викладено у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян КАС ВС від 12.03.2024 у справі № 640/12926/20 ВП ВС виснувала наступне. Ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку ст. 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

ВП ВС відступає шляхом конкретизації від висновків викладених у постановах ОП КЦС ВС від 06.03.2019 у справі № 183/262/17, від 10.10.2019 у справі № 293/1011/16-ц, у постановах КГС ВС від 24.11.2021 у справі № 922/367/21, від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21 та в постановах КЦС ВС від 20.11.2019 у справі № 549/178/17, від 10.11.2021 у справі № 175/642/19, від 10.08.2022 у справі № 426/6529/20 та зазначає про те, що несплата орендної плати в розумінні пункту «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України охоплює випадки лише повної несплати орендної плати, у строки, визначені договором. Натомість часткова несплата (недоплата) орендної плати може бути підставою для розірвання договору оренди землі на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, якщо таке порушення умов договору буде кваліфіковане як істотне. ВП ВС відступає від висновків ВСУ, викладених у постанові ВСУ від 21.01.2015 у справі № 910/16306/13, та висновків КГС ВС, викладених у постанові КГС ВС від 10.04.2018 у справі № 921/383/15-г/17, оскільки такі суперечать сталій практиці ВС щодо значення виплати заборгованості з орендної плати, зокрема, після пред`явлення позову про розірвання договору оренди землі.

ВП ВС конкретизувала власний висновок, викладений в ухвалі від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20, за яким з 29.12.2019 самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. Цей висновок підлягає уточненню в останній частині стосовно того, що наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема, обсяг цих повноважень. Цей висновок потребує уточнення як такий, що не в повній мірі узгоджується з визначеним законодавством значенням відомостей Єдиного державного реєстру для державних органів, зокрема й для суду, на що ВП ВС звернула увагу вище. Здійснюючи тлумачення ч. 3 ст. 56 ГПК України, ВП ВС, доходить висновку, про те, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у ч. 3 ст. 56 ГПК України

ВП ВС зазначила, що твердження КЦС ВС про наявність виключної правової проблеми є передчасним, оскільки подібних до цієї справи фактичних обставин у справах, що перебували на розгляді у судів апеляційної та касаційної інстанції за останні роки не існувало. КЦС ВС детально описав практику ВС та ВП ВС, щодо спільної сумісної власності подружжя, її поділу та визначення способів захисту порушеного права. На розгляд ВП ВС передане питання, яке може вирішити КЦС ВС самостійно.

КГС ВС посилався на те, що зазначена виключна правова проблема може виникнути у невизначеній кількості спорів, оскільки правове питання щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України у сукупності з п. 15 постанови НБУ № 18 буде актуальним у кожному спорі зі стягнення суми боргу з урахуванням інфляційних втрат та процентів річних з боржника, кінцевими бенефіціарними власниками якого є резиденти російської федерації / республіки білорусь та до якого запровадженні обмеження на здійснення видаткових операцій та на відсутність висновку ВС стосовно зазначеного питання. Проте, КГС ВС не вказав жодної справи, яка б містила в собі зазначену ним виключну правову проблему (кількісний критерій), приклади різного вирішення судами цієї правової проблеми (якісний критерій), а також не навів аргументів чому дане правове питання не може бути вирішене самим Касаційним господарським судом під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. ВП ВС виснувала, що справа № 910/14595/23 не містить виключної правової проблеми, і може бути вирішена КГС ВС як належним судом.

КГС ВС, зазначаючи про необхідність відступу від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, не вказує конкретних причин необхідності відступу від цього висновку, зокрема у чому полягає його практична неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що виходячи із системного аналізу змісту положень ст.ст. 32, 35, 36, 39, 40 ГПК та ч. 5 ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддя (судді) після задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді (суддів) у певній справі не може брати подальшу участь у розгляді такої справи (в тому числі при її новому розгляді), незважаючи на відсутність включення такої підстави до переліку випадків недопустимості повторної участі судді в розгляді справи, передбаченого ст. 36 ГПК, оскільки така повторна участь раніше відведеного судді (суддів) свідчитиме про вирішення справи неповноважним складом суду, неминучим процесуальним наслідком чого згідно з п. 1 ч. 1 ст. 310 цього Кодексу є обов'язкове скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд до відповідного суду (першої або апеляційної інстанції), який допустив відповідне процесуальне порушення. ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постановах КГС ВС від 20.03.2024 у справі № 911/3656/20, від 15.06.2023 у справі № 907/726/18. ОП КГС ВС не надавала оцінки іншим доводам скаржника, зазначеним на обґрунтування підстав касаційного оскарження як таким, що впливають на результат розгляду справи, оскільки висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог є передчасним і таким, що зроблений неповноважним складом апеляційного суду.

ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) про те, положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій, з урахуванням уточнення такого змісту: - наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою порівняно з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування), так і шляхом надання земельної ділянки у користування на підставі зобов’язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації; - водночас постійний землекористувач такими правами не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються. Судді ОП КГС ВС Васьковський О. В., Кібенко О. Р., Рогач Л. І. висловили окрему думку щодо описуваної постанови

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 01.11.2023 у справі № 911/1893/22, що визначена сторонами договору у пп. 6.2.2, 6.2.3 відповідальність за своєю правовою природою належить до збитків, відшкодування яких передбачено розд. VII Правил № 2496 та які нараховуються за формулою та в порядку, встановленими зазначеними Правилами. А тому позивач, який є постачальником природного газу для потреб непобутових споживачів, мав довести факт понесення збитків та їх розмір. Якою є правова природа відповідальності (санкції), передбаченої Правилами №2496 ОП КГС ВС зважала на те, що: - у розд. VIІ Правил № 2496 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі (редакція з 01.07.2020)) визначено порядок відшкодування збитків та вирішення спорів; - у зазначеному розділі наведені випадки відшкодування споживачем, який не є побутовим, постачальникові (у разі споживання об’єму природного газу у меншому / перевищеному об’ємі від підтвердженого обсягу газу), а також розмір збитків у разі споживання у меншому або більшому об’ємах (обсягах) газу, що в першому випадку має становити не більше подвійної облікової ставки НБУ від вартості недовикористаного обсягу газу за звітний період, а в другому – розраховується за формулою, наведеною у пп. 2 розд. VIІ Правил № 2496. ОП КГС ВС виснувала, що пп. 2 п. 1 розд. VII Правил № 2496 (у редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі (редакція з 01.07.2020)) закріплює заздалегідь погоджені збитки, що нараховуються споживачу за встановленою формулою внаслідок перевищення об’єму (обсягу) природного газу. Чи мають право сторони самостійно визначити в договорі вид санкції, яка підлягає застосуванню? Чи вправі суд самостійно встановлювати правову природу такої санкції, здійснювати її перекваліфікацію? ОП КГС ВС зазначила, що: • майново-господарські зобов’язання мають цивільно-правову природу і регулюються передусім нормами ЦК із визначенням ГК лише окремих їх особливостей (зазначене прямо передбачено ч. 1 ст. 175 ГК України). Цивільне ж право відзначається загальнодозвільним правовим режимом – «дозволено все, що не заборонено»; • необхідним є встановлення змісту умови договору та справжнього волевиявлення сторін. Якщо у договорі сторони заздалегідь узгодили вид та розмір санкції (її конкретний грошовий вираз), зокрема шляхом встановлення порядку розрахунку, така у мова є обов’язковою для виконання; • у разі узгодження сторонами санкції у вигляді штрафу та закріплення її в договорі суд не має вдаватися до її перекваліфікації на збитки за відсутності ознак зловживання свободою договору чи прямої законодавчої заборони; • перекваліфікація судом платежу на випадок невиконання, який сторони дійсно чітко та недвозначно позначили в договорі як штраф, на збитки, заздалегідь визначені збитки (і навпаки) не може вважатися припустимою. Щодо правової природи відповідальності (санкції), передбаченої п.6.2.2 Договору ОП КГС ВС наголосила, що: - сторонами в межах принципу свободи договору встановлено санкцію у вигляді штрафу та передбачено порядок його розрахунку (п. 6.2.2 договору), що не суперечить вимогам законодавства; - суди попередніх інстанцій, зважаючи на п. 6.2.2 договору та вжите в ньому формулювання, обґрунтовано визначили, що спірна санкція є штрафом (згідно з буквальним тлумаченням). ОП КГС ВС не розглядала питання відступу від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 25.03.2021 у справі № 910/4608/20 та постанові ОП КГС ВС від 17.06.2022 у справі № 904/6994/20, оскільки стягнення збитків зі споживача у цих справах відбувалося на підставі пп. 1 п. 1 розд. VI Правил № 2496, тоді як у даній справі - правовідносини виникли у зв’язку зі стягненням іншого виду санкції – штрафу, який сторони узгодили в п. 6.2.2 договору.