ВП ВС відступила від висновку, висловленого в постановах КАС ВС: від 16.12.2020 у справі № 824/647/19-а (провадження № К/9901/31359/20), від 13.07.2021 у справі № 640/19089/20 (провадження № К/9901/22986/21), постанові КЦС ВС від 20.07.2022 у справі № 524/710/21 (провадження № 61-1693св22), постанові КГС ВС від 31.05.2023 у справі № 914/3881/21. ВП ВС зазначає, що відступ полягає в тому, що відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов`язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ.

ВП ВС повернула справу на розгляд касаційного суду, оскільки після прийняття КЦС ВС та КГС ВС судових рішень, на які послався КГС ВС в своїй ухвалі на обґрунтування відсутності єдності у питанні правонаступництва, що становить виключну правову проблему, ВП ВС у постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц вже сформувала висновок з цього питання у правовідносинах за подібного правового регулювання із застосуванням положень ЦПК України, що регулюють питання правонаступництва.

Належність та ефективність за своєю природою є різними за змістом властивостями (критеріями) способу захисту порушених прав та інтересів, які характеризують спосіб захисту з точки зору допустимості застосування в межах судової юрисдикції з огляду на правовий характер вимоги та наявності умов до його застосування у конкретних правовідносинах (належність) та можливості за наслідком його застосування відновлення (отримання найбільшого ефекту у відновленні) порушених прав та інтересів позивача (ефективність). Належним способом захисту порушених прав – є спосіб захисту, який відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, правовій меті, якої прагне суб’єкт захисту, тоді як під ефективним способом захисту розуміється такий, що забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні). У спорі учасників ринку електричної енергії щодо перерахунку небалансів електричної енергії такими, що відповідають змісту порушеного права сторони відповідальної за небаланс, характеру його порушення, наслідкам, які спричинило порушення та забезпечує ефективний захист її прав, інтересів з урахуванням положень ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 70 Закону України "Про ринок електричної енергії" є способи захисту порушених прав та інтересів у вигляді: - визнання відсутності в особи відповідальної за небаланс обов’язку з оплати спірних обсягів небалансів або визнання відсутності в оператора системи передачі права вимагати такої оплати від особи, відповідальної за небаланс; - зобов’язання оператора системи передачі вчинити дії з "анулювання" власних попередніх односторонніх дій, які протиправно створюють фактичні (не правові – адже дії оператора системи передачі як носія секундарного права є протиправними) наслідки у вигляді безпідставних майнових втрат.

ВП ВС виснує, що вимоги контролюючого органу про визнання правочинів, укладених господарюючими суб`єктами, недійсними та застосування наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами КАС , оскільки такий спір є публічно-правовим та походить з компетенції органів Державної податкової служби здійснювати податковий контроль.

ВП ВС виснує, що коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Оскільки положення ст. 376 ЦК виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно. Спір щодо подальшої юридичної долі самочинно побудованого майна вирішується виключно відповідно до ст. 376 ЦК, тобто за вимогами про знесення такого майна або про визнання права власності на таке майно. У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності.

Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі (час 32 Закону № 161-XIV). Тож закон передбачає можливість заміни в договорі оренди землі як орендодавця, так і орендаря, що спрямовано на збереження попередніх існуючих орендних відносин, зокрема, при реорганізації орендаря. У цьому висновку ВП ВС звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 6.23, 6.25-6.27 постанови від 08.09.2020 у справі № 920/418/19. Водночас нормою частини першої статті 8-1 Закону № 161-XIV установлено, що право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу, крім передбачених частиною другою цієї статті випадків. Тобто, нормою частини першої статті 8-1 Закону № 161-XIV прямо заборонено орендарю на власний розсуд здійснювати розпорядження правом оренди земельної ділянки державної власності.

ВП ВС виснувала, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ч. 3 ст. 44 ЦПК ). ВП ВС вже зазначала, що якщо питання про повернення позовної заяви без розгляду у зв`язку з неусуненням позивачем її недоліків вирішив визначений за результатами автоматизованого розподілу справи колегіальний склад суду, то таке вирішення не можна вважати розглядом справи неповноважним складом суду (див. mutatis mutandis постанови від 25.03.2020 у справі № 9901/588/19 (п. 59), від 23.02.2021 у справі № 263/4637/18 (п. 27.1). Позивач у справі № 930/576/22 вимоги ухвали від 11.10.2023 про залишення касаційної скарги без руху не виконав. Більше того, стверджував, що цю «ухвалу варто залишити без розгляду та без задоволення», оскільки вона є «безпідставною», а судді, які її постановили, «свідомо допустили порушення» прав позивача. Також вказав ВП ВС на можливість притягнення її суддів до дисциплінарної відповідальності за постановлення ухвали від 11.10.2023, яка нібито порушує право позивача на розумний строк розгляду його скарги, і повідомив, що «виставить» цю ухвалу для «публічного міркування». З огляду на вказане, беручи до уваги відмову позивача від виконання вимог ухвали від 11.10.2023 та його висловлювання, ВП ВС розглядає заяву позивача від 07.11.2023 як вияв небажання сприяти виконанню завдання цивільного судочинства.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 26.04.2023 у справі № 380/23331/21. Правовий висновок. Спір про оскарження рішень органів місцевого самоврядування про надання погодження на передачу земельних ділянок під мисливські угіддя підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Правові висновки ВС, наведені у постановах від 14.07.2021 у справі № 640/7679/20 та від 22.09.2021 у справі № 640/13375/20 з одного боку, та у постанові від 17.09.2021 у справі № 640/24558/19 з іншого боку, стосуються різних обставин, а отже є нерелевантними. Відтак, немає підстав для відступу від правового висновку, наведеного у постанові від 17.09.2021 у справі № 640/24558/19, оскільки він стосується права на апеляційне оскарження, а не права на звернення до суду.

Ухвала про повернення від 13.11.2023 В ухвалі ККС ВС від 05.10.2023 (справа №161/8760/22, провадження №51-2628км23) про передачу кримінального провадження на розгляд ОП колегія суддів не зазначила, з яким саме висновком та із застосуванням якої саме конкретної норми права вона не погоджується. Зі змісту ухвали Другої судової палати ККС ВС від 02.02.2023 вбачається, що колегія суддів не робила висновку щодо застосування норми права, яка регулює питання підтвердження повноважень захисника в касаційній інстанції

КГС не врахував, що КАС у постановах від 26.03.2020 у справі №1340/6162/18, від 01.09.2021 у справі № 826/16328/18, від 21.05.2020 у справі № 826/11912/17, у протилежність висновкам суду апеляційної інстанції, викладеним у постанові від 05.07.2023 у справі №910/6925/22, виснував, що спори у правовідносинах, подібних цій справі, віднесенні до юрисдикції господарських судів та мають розглядатись за правилами, встановленими ГПК України. Отже, відсутні висновки іншого касаційного суду щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, які б відрізнялись від висновків КГС, тобто відсутній «конфлікт юрисдикції» між касаційними судами різних юрисдикцій.

Відступлено від висновків КАС ВС, викладених в постановах від 15.04.2020 в справі № 807/542/17 та від 19.08.2020 у справі № 826/7444/16, щодо відсутності правових підстав для стягнення з ДКС України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв`язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у ДКС України не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку ст. 11 ЦК як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні ст. 625 ЦК. Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи ст. 625 ЦК до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

ВП ВС вже сформувала висновки щодо всіх питань, які мають значення для вирішення справи № 369/473/15-ц. Тому розгляд цієї справи у ВП ВС недоцільний.

ВП ВС не вважає твердження колегії суддів КЦС такими, що дають підставу відступити від усталеної практики ВП ВС та ВСУ за обставин справи № 607/15052/16-ц. Наведена КЦС ВС практика не суперечить висновкам, викладеним у цій постанові. У даній справі вирішення питання про те, якими механізмами забезпечується такий захист права власності, пов`язано із встановленням власника комунального майна. Таким відповідно до ст. 327 ЦК є територіальна громада міста Тернополя, а не Тернопільська міська рада, яка від імені власника здійснює управління майном, що є у комунальній власності. У випадку неналежного управління комунальним майном, розпорядження ним не за призначенням, відчуження його всупереч закону чи інтересам громади, право громади може бути захищене судом, у тому числі шляхом витребування такого майна власником (територіальною громадою) із застосуванням приписів ст.ст. 387 та 388 ЦК. Однак у цій справі інтереси територіальної громади міста Тернополя відстоює прокурор, а не Тернопільська міська рада.

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань. У постанові від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18 ВП ВС також висловилась щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.