У справах, від висновків у яких поставлено питання про відступ, саме відмова у поновленні строку пред’явлення виконавчого документа для виконання в силу недоведення поважності причин його пропуску стала підставою для відмови у видачі дубліката втраченого виконавчого документа. Проте у цих справах суди не перевіряли і не встановлювали самого факту закінчення такого строку, тобто звернення із заявою про видачу дубліката виконавчого документа в межах строку пред'явлення його до виконання або поза його межами. Звернення до суду із заявою до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, є одним з основних критеріїв, який надає право стягувачу отримати дублікат виконавчого документа. При цьому встановлення судом факту, що заява про видачу дубліката виконавчого документа подана поза межами строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, є підставою для відмови у задоволенні такої заяви. Висновки, викладені у постановах КГС ВС від 27.01.2023 у cправі № 14/338 та КАС ВС від 22.07.2020 у справі № 826/1569/15, не суперечать постанові ВП ВС від 21.08.2019 у справі № 2-836/11(провадження № 14-308цс19).

ВП ВС прийняла Постанову у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22) 06.09.2023, тобто пізніше, ніж колегія суддів КГС ВС прийняла постанову, від висновків у якій просить відступити колегія суддів КГС ВС у цій справі. При цьому, з огляду на ієрархію висновків, висновки, викладені у постанові ВП ВС, мають вищий пріоритет при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Враховуючи, що ВП ВС вже викладала висновок щодо продовження строків звернення до суду у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", від якого колегія суддів КЦС ВС не просить відступити, тому підстави для передачі цієї справи на її розгляд за ч. 3 ст. 403 ЦПК України є необґрунтованими.

ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для прийняття цієї справи до розгляду, оскільки у п. 62 постанови ВП ВС від 14.01.2020 у справі № 910/17955/17 відсутній висновок, від якого вважає за необхідне відступити КГС ВС. Натомість для відступу від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 29.04.2020 у справі № 904/3940/18, відсутня необхідність передачі справи на розгляд ВП ВС.

КГС ВС не навів ані кількісних, ані якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі. На розгляд ВП ВС передані питання, які може вирішити КГС ВС як належний суд.

Частину 3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11.07.2014, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11.07.2014, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (ст.38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

ВП ВС констатує відсутність у цій справі як підстав для відступу від висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання ВП ВС свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Передаючи справу на розгляд ВП ВС, КГС ВС вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. Натомість у справі, переданій на розгляд ВП ВС, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову). Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, ВП ВС не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість ВП ВС застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 11.06.2019 у справі № 826/5780/15, про порушення судом апеляційної інстанції п. 11 ч. 1 ст. 294 КАС, з якого випливає можливість оскарження в апеляційному порядку як ухвали суду першої інстанції про зупинення провадження у справі, так і ухвали про відмову в поновлені судового провадження. Правовий висновок. Відсутність ухвали про відмову у поновленні провадженні у справі у переліку, визначеному у ст. 294 КАС, тобто прямої вказівки на можливість апеляційного оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання про поновлення провадження у справі, має тлумачитись як неможливість апеляційного оскарження такої ухвали та не є обмеженням права позивача на доступ до суду, оскільки у позивача за процесуальним законом є право на оскарження саме ухвали про зупинення провадження у справі.

Постанова від 11.03.2024: у залежності від обставин належного повідомлення акціонера про день та час проведення загальних зборів та явки його на реєстрацію проведення таких зборів і має бути вирішено питання щодо можливості визнання проведення загальних зборів незаконними з підстав неналежного повідомлення акціонера/акціонерів про зміщення часу їх проведення. ВС у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів КГС вважав за необхідне уточнити висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 09.04.2019 у справі № 908/3577/16, і зазначив, що: «Виникнення непередбачуваних обставин, які перешкоджають проведенню загальних зборів акціонерів у визначений у повідомленні про їх скликання час, не є підставою для висновку про законність проведення загальних зборів акціонерів у інший час за відсутністю повідомлення про це усіх акціонерів товариства, які з’явилися у визначений день, час та місце проведення загальних зборів та пройшли відповідну реєстрацію». Окремі думки суддів Кібенко О.Р. та Вронської Г.О.

Ухвала про передачу не містить посилання на норми права, з застосуванням якої не погодилася колегія суддів, касаційна скарга також не містить відповідні підстави, що унеможливлює формування висновку про те, як саме повинна застосовуватися норма права. У частині уточнення висновків, викладених у постановах від 13.10.2021 та від 03.11.2022 у справі № 912/3747/20, від 17.11.2022 у справі № 910/5704/21, стосовно предмета доказування у таких спорах, ухвала також не містить ні посилання на норми права, ні мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що не відповідає вимогам ч. 4 ст. 303 ГПК.

ВП ВС вважає незастосовними у цій справі висновки, викладені у її постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, адже вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 01.11.2007 та зареєстрованого 30.06.2011, а з 01.01.2013 набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11.02.2010 № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», якими з тексту ст. ст. 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання на державну реєстрацію правочинів, а із Закону № 161-XIV були виключені ст. 18 та ст. 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин ст. ст. 13, 17, 15 та 19 Закону України “Про оренду землі” у редакції Закону № 340-IX, а також ст. ст. 3, 6, 627, 638, 640 ЦК у відповідній редакції, ВП ВС дійшла висновку про те, що договір оренди землі є консенсуальним. Слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов`язки зобов`язального характеру, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов`язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення ч. 1 ст. 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору). ВП ВС виснує, що Закон України «Про оренду землі», зокрема абз. 3 ч. 1 ст. 15 та друге речення ч. 1 ст. 19, імперативно встановлює, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину й саме із цієї дати починається перебіг строку його дії. Сторони договору оренди землі не можуть урегулювати свої відносини у спосіб, який суперечить таким імперативним нормам, у тому числі на власний розсуд установити інші правила визначення моменту початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Умови договору оренди землі, що не відповідають указаним імперативним нормам, не змінюють визначеного в Законі України «Про оренду землі» моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі.

Позиція КЦС ВС, згідно із якою визнання недійсним реалізації договору купівлі-продажу предмета іпотеки є допустимим, ефективним та належним способом захисту порушеного права та/або інтересу власника предмета іпотеки (постанови від 05.08.2020 року у справі № 127/28339/15-ц, від 16.08.2021 року у справі № 523/12031/16-ц, від 11.10.2021 року у справі № 486/454/20, від 09.06.2021 року у справі № 295/1667/19-ц, від 26.10.2021 у справі № 459/1321/16-ц, від 08.11.2023 у справі № 754/4361/21), не суперечить висновку, викладеному в постанові ВП ВС від 10.04.2019 року у справі № 726/1538/16-ц. Натомість у справах, за обставинами яких після першого відчуження банком предмета іпотеки здійснювалося його неодноразове відчуження (ланцюг правочинів) третім особам, КЦС ВС констатував, що належним способом захисту є саме позов про витребування іпотечного майна у кінцевого набувача (постанови від 21.09.2022 року у справі № 643/13747/18-ц, від 31.05.2023 року у справі № 592/10415/20). За таких обставин КЦС ВС не обґрунтував наявності в цій справі виключної правової проблеми.

ВП ВС наголошує, що сама лише наявність у касаційній скарзі доводів про порушення судами правил предметної чи суб`єктної юрисдикції не є достатньою підставою для передачі відповідної справи на розгляд ВП ВС. Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 403 ЦПК України виключно за умови, якщо немає всіх трьох зазначених в цій нормі права випадків. Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібними правовідносинами. Отже, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС . Ненаведення (неіснування) судових рішень іншого касаційного суду свідчить про право КЦС ВС самостійно сформулювати правову позицію щодо спору в цій справі із застосуванням критеріїв, викладених ВП ВС у наведених постановах.

За змістовним критерієм справа № 913/703/20 не є подібною до справи, що переглядається. Існує підхід до вирішення питання в частині доцільності / можливості розірвання договору, який не діє на час звернення до суду, висловлений ВП ВС у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, тому ОП КГС ВС зазначає про те, що питання, які поставлені колегією суддів в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 910/21315/21, не можуть вирішуватись ОП КГС ВС. ОКРЕМА ДУМКА судді Кібенко О.Р. від 01.03.2024

Оскільки КГС ВС не навів та не обґрунтував необхідності відступу, то справа № 917/1610/23 підлягає поверненню колегії суддів КГС ВС для продовження розгляду.

Питання застосовності (незастосовності) до встановлених господарським судом обставин справи певного нормативно-правового акта як джерела права жодним чином не належить до обставин господарської справи, які входять до кола доказування у справі та не є фактами, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, а підлягає вирішенню судом в порядку ч. 6 ст. 11 ГПК. Вирішення питання про чинність / нечинність нормативного-правового акту не є підставою для зупинення провадження в господарській справі, адже господарський суд в межах вирішення господарського спору не лише може, але й зобов’язаний самостійно, дотримуючись завдань та принципів господарського судочинства, закріплених у ст. 2 ГПК, в тому числі змагальності та диспозитивності, встановити обставини, які є предметом доказування у ній, застосувати джерела права та розглянути спір у відповідності зі ст. 2 та 11 ГПК. Реалізація судом обов’язку зупинити провадження у справі у випадку, передбачених ч. 1 ст. 227 ГПК має відбуватись у межах встановленими ч. 3 ст. 195 ГПК.