Постанова від 11.12.2023 Відступили від висновку, викладеного у постанові ВС від 14.11.2022 у справі № 552/4200/21 (провадження № 61-20725св21), оскільки запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, що визначено положеннями закону.

Постанова від 11.12.2023 Відступили від висновку, викладеного у постанові ВС від 07.12.2022 у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22) Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.

Постанова від 11.12.2023 Підстави для відступу відсутні. Передбачена ч.ч. 4 та 5 ст. 19 СК обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами ч.ч. 4 та 5 ст. 19 СК надання ним такого висновку є обов`язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв`язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо.

ОП ККС виснувала, що подання суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», у паперовій формі, з огляду на релігійні переконання та мотиви, а не в електронному виді шляхом заповнення на офіційному вебсайті Національного агентства з питань запобігання корупції за формою, що визначається цим агентством, не свідчить про відсутність у діянні цієї особи прямого умислу на неподання вказаної декларації. ВП ВС відступила від висновку, викладеного в рішенні ККС ВС від 28.01.2020 (справа №705/2583/17, провадження №51-2136км19).

Ухвала про повернення від 04.12.2023 Зі змісту ухвали ККС ВС від 21.09.2022 (справа №192/1576/19) слідує, що колегія суддів не висловлювала позицію та не робила висновку щодо застосування норми права, передбаченої ст. 335 КПК. Зазначене рішення стосується вирішення клопотання про зупинення касаційного провадження та не є рішенням ВС, яке містить висновок щодо застосування норми права, у розумінні ч. 2 ст. 434-1 КПК

ОП КГС ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порядок розрахунків, передбачений п. 4.3 Договору (на який посилається відповідач) застосовується при остаточному розрахунку, тобто у разі, невідповідності між сумами у виставлених згідно з Правилами ринку рахунках та вартістю фактично переданої електричної енергії за місяць, яку сторони підтверджують шляхом підписання відповідних актів. Натомість суперечність між п. 4.2, 4.3 Типового договору про участь у балансуючому ринку (додаток 7 до Правил ринку) в редакції, що діяла до 07.05.2022, та п. 7.7.4 Правил ринку, відповідно до якого оплата платіжного документа з банківського рахунку АР на банківський рахунок учасника ринку здійснюється протягом чотирьох робочих днів з дати направлення рахунка, відсутня. Отже, внесення зазначених вище змін до Типового договору про участь у балансуючому ринку не змінює регулювання щодо строків оплата платіжного документа з банківського рахунку АР на банківський рахунок учасника ринку. При цьому у постанові від 03.02.2023 у справі № 910/9374/21 ОП КГС ВС вказувала на те, що у розумінні положень Правил ринку ( зокрема п. 1.1.4, 1.1.2, 1.8.1, 1.11.1, 1.11.8, 5.11.1, 5.11.2, 5.28.1, 7.2.1, 7.7.4), з урахуванням змісту Договору (пункти 4.1, 4.5, 5.3, 5.4), направлення (надсилання, виставлення) рахунків на оплату учасникам ринку здійснюється адміністратором розрахунків (АР) через систему управління ринком. Іншого порядку та способу направлення рахунків, ані Правилами ринку, ані умовами Договору не передбачено, а тому суд вважає належним їх направлення (формування) АР у системі управління ринком. Отже, відповідач, будучи одночасно АР та ОСП, перебуває в цілком різних самостійних статусах учасника ринку електричної енергії, має можливість не тільки отримувати рахунки та ознайомлюватись з їх змістом у момент виставлення таких рахунків у Системі, а й проводити розрахунки за ними. ОКРЕМА ДУМКА суддів Малашенкової Т.М., Чумака Ю.Я. до постанови

ОП КГС ВС, в цілому погоджуючись з висновками щодо тягаря доказування, а також з тим, що рішення суду про стягнення боргу у зобов’язальних правовідносинах не є належними і допустимими доказами вчинення відповідачем порушення податкового зобов’язання, вважає за необхідне частково відступити від цих висновків шляхом уточнення. Зазначене уточнення полягає в тому, що обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних, можуть підтверджуватися не тільки матеріалами відповідної перевірки контролюючим органом, а й, зокрема, податковими накладними, розрахунками коригування тощо; господарський суд має повноваження самостійно надавати оцінку правомірності чи неправомірності дій чи бездіяльності відповідача, зокрема стосовно відповідності його дій чи бездіяльності при виконанні зобов’язання податковому законодавству України, якщо це необхідно для вирішення спору. ОП КГС ВС виснувала, що у контексті доказування такої складової цивільного правопорушення як протиправна поведінка заподіювача збитків, відсутність матеріалів податкової перевірки (акта або рішення) відповідного контролюючого органу, не може звільняти продавця від відповідальності за завдані покупцю майнові збитки, а господарський суд у такому випадку має як самостійно оцінити надані докази, зокрема ті, що стосуються реєстрації податкових накладних, так і самостійно здійснити оцінку дій чи бездіяльності продавця, у тому числі щодо порушення ним податкового законодавства.

Положення п. 1 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. Відмова у звільненні від сплати судового збору з тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування п. 1 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду.

На підставі приписів Закону України «Про оренду землі» витребування орендарем орендованої земельної ділянки можливе лише за певних умов: (1) наявність в орендодавця первісного договору оренди землі з одним орендарем і нового договору оренди землі з іншим орендарем; (2) первісний орендар мав зареєстроване право оренди, однак таке право також зареєстрував новий орендар; (3) первісний орендар заявив вимогу про витребування у своє тимчасове (строкове) володіння орендованої земельної ділянки з тимчасового (строкового) володіння нового орендаря, а не власника земельної ділянки; (4) на момент задоволення цієї вимоги строк первісного договору оренди землі не сплив. Вимога орендаря зобов’язати орендодавця не чинити орендареві перешкоди у користуванні земельною ділянкою має стосуватися перешкод, які існували та підтверджені дослідженими судами доказами. Відмова у позові про зобов`язання орендодавця не чинити орендареві перешкоди у користуванні земельною ділянкою через недоведеність їх наявності відповідними доказами не позбавляє орендаря права надалі просити про усунення перешкод за належного підтвердження їх наявності. Крім того, якщо орендар вважає, що йому завдані збитки внаслідок позбавлення можливості певний час у минулому користуватися земельною ділянкою, то ефективним способом захисту відповідного права орендаря може також бути стягнення відшкодування завданих орендодавцем збитків. Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що у орендаря відсутнє зареєстроване право оренди, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди такого орендаря. ВП ВС за обставин цієї справи зазначену правову проблему та питання про відступ від висновку, який вона сформулювала у подібних правовідносинах, не вирішує.

Між провадженнями не убачається подібності правовідносин, за яких було застосовано норми права, передбачені статтями 174, 309 КПК, з огляду на що слід констатувати й відсутність відповідних підстав для відступу від висновку про застосування норм права, викладеного в ухвалі ОП від 19.02.2021 року (справа №569/17036/18)

ОП ККС виснувала, що зловживанням владою є протиправне використання повноважень, правомочностей і можливостей, похідних від прав, обов`язків, гарантій, а також пільг та інших благ, які безпосередньо пов`язані зі здійсненням функцій представника влади.

ЗП КГС ВС виснувала, що поняття "поновлення договору оренди", про яке йдеться у абз. 4 Розділу Перехідні положення Закону про оренду землі та поняття "поновлення договору оренди", яке містилось у Законі про оренду землі у попередній редакції, є змістовно різними. Відповідно до правовідносин щодо процедури укладення договору оренди землі на новий строк в порядку реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк шляхом судового розгляду такої вимоги не є застосовними положення абз. 4 Розділу Перехідні положення Закону України "Про оренду землі". Натомість за загальним правилом дії законів у часі застосуванню підлягає ст. 33 Закону про оренду в редакції, чинній на момент звернення з такою вимогою, адже вказівки про інше положення законодавства не містять. У межах розумної та добросовісної поведінки орган державної влади чи місцевого самоврядування як орендодавець, що представляє власника у спірних правовідносинах, може взагалі відмовити орендарю в укладенні договору, повідомивши його про наявність належних підстав для цього, зокрема про рішення орендодавця як власника більш розумно розпорядитись землею (в тому числі виставити право оренди на торги), чи вказавши на неналежне виконання орендарем умов договору. Якщо ж власник такого рішення не прийняв, то за змістом ст. 3 ЦК та ст. 33 Закону про оренду землі орган державної влади чи місцевого самоврядування власник зобов'язаний провести з орендарем добросовісні переговори, тобто добросовісно спробувати досягти домовленостей з орендарем: запропонувати, наприклад, конкретний розмір орендної плати, інший строк оренди тощо. Адже орендар, який добросовісно виконував свої обов'язки за договором оренди землі, має законодавчо передбачене переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин, а також право укласти договір оренди на новий строк. Якщо орган державної влади чи місцевого самоврядування знехтував обов'язком добросовісно провести переговори (наприклад, явно безпідставно відмовив в укладенні договору), то слід виходити з того, що такий орган зловживає своїм правом, порушуючи цим законні права орендаря. Судовий захист в таких випадках передбачено лише для особи, яка належним чином виконувала свої обов’язки за договором та добросовісно використовувала належні їй права, тому орендодавець не може посилатися на свій захист на обставини, які свідчать про ухилення ним від проведення переговорів, та на власну недобросовісну поведінку, протиставляючи її легітимним прагненням та належній поведінці орендаря; водночас і орендар, що належно діяв, не може бути позбавлений можливості реалізації свого права на продовження орендних відносин, передбаченого законом, в тому числі через судовий захист. Інакше передбачене ч. 9 ст. 33 Закону про оренду землі право орендаря оскаржити відмову, а також наявне зволікання в укладенні нового договору оренди землі матиме лише декларативний характер та не призведе до відновлення порушеного права. ОКРЕМА ДУМКА суддів Берднік І. С., Зуєва В. А., Чумака Ю. Я.

ЗП КГС ВС відступила від висновків КГС ВС про те, що за наявності правових підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою та за відсутності на це згоди землекористувача, припинення права постійного користування земельною ділянкою здійснюється в судовому порядку, а ст. 149 ЗК до спірних правовідносин не застосовується. Висновок Верховного Суду у справі № 924/482/21 щодо необхідності одночасного оформлення земельних ділянок власника нерухомості та постійного землекористувача виключно шляхом виготовлення і затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки потребує уточнення шляхом зазначення про те, що оформлення власником нерухомості прав на землю шляхом виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не суперечить положенням земельного законодавства і таке оформлення не має відбуватись виключно шляхом поділу земельної ділянки. нерухомості він не втратив, що не відповідає наведеним вище аргументам. ЗП КГС ВС вважає, що використання алгоритму, за яким відсутність згоди постійного землекористувача виключає можливість оформлення власником нерухомості права на землю суперечить принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та об’єктів нерухомості, які на ній розміщені, оскільки у такому випадку уповноважений орган (власник земельної ділянки) буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об’єкта нерухомості без відмови постійного землекористувача від земельної ділянки. У спірних правовідносинах положення ч. 5 ст. 116 та ст. 120 ЗК, ст. 377 ЦК (щодо переходу права на земельну ділянку, яка перебувала на праві постійного користування, у зв’язку з набуттям іншою особою права власності на нерухоме майно, розташоване на частині цієї земельної ділянки) необхідно застосовувати таким чином: «У разі набуття права власності на нерухомість, яка розташована на частині земельної ділянки, наданій іншій особі на праві постійного користування, право на оформлення землекористування для обслуговування такої нерухомості виникає автоматично в силу принципу єдності долі нерухомості і земельної ділянки та не вимагає отримання згоди постійного землекористувача». Окрема думка суддів Берднік І. С., Зуєва В. А., Чумака Ю. Я.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постановах КГС ВС від 04.02.2020 у справах №№ 911/3311/17, 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим. Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою. Володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

БП КГС ВС виснувала: віднесення за ст. 1 КУзПБ певних осіб, щодо прав або обов'язків яких існує спір, до категорії "інших учасників справи про банкрутство" не свідчить про наділення таких осіб статусом учасника справи про банкрутство (непозовного провадження) в силу закону. Вирішуючи проблемний аспект у правовому регулюванні статусу таких суб'єктів, Верховний Суд зазначає, що інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов'язків яких існує спір, не належать до учасників справи про банкрутство (за винятком тих осіб, які одночасно належать до І та ІІ груп), а їх процесуальний статус доцільно визначити саме як "учасники відокремленого позовного провадження у справі про банкрутство". Такі висновки є застосовними також щодо суб'єктів субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство. Заява ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на осіб, винних у доведенні до банкрутства боржника, розглядається за правилами ГПК в межах справи про банкрутство в порядку, визначеному ст. 7 КУзПБ. Отже, суб'єкти субсидіарної відповідальності у такому майновому спорі мають статус відповідачів, тобто належать до учасників відокремленого позовного провадження у справі про банкрутство та не наділені (за винятком, якщо таким суб'єктом є особа, яка одночасно належать до ІІ групи та має статус уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника) повним обсягом процесуальних прав учасників справи про банкрутство, зокрема права на оскарження судових рішень у такій справі (у т.ч. ухвали про визнання грошових вимог кредиторів до боржника). Крім того, відсутні підстави для віднесення суб'єктів субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство до осіб, про права, інтереси та (або) обов'язки яких суд вирішив питання ухвалою про визнання кредиторських вимог (за винятком, якщо в мотивувальній чи резолютивній частині такої ухвали містяться висновки суду про права та обов'язки названих суб'єктів).