Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що у цій справі відсутній предмет (об’єкт) для розгляду справи об’єднаною палатою, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об’єднаної палати, є судом, який не встановлений законом

ВП ВС прийняла до розгляду заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, яке такому перегляду не підлягає у зв’язку з неможливістю досягнути restitutio in integrum за наслідками такого перегляду, отже провадження про перегляд підлягає закриттю.

Усупереч положенням ч. 5 ст. 434-1 та ч. 4 ст. 434-2 КПК, в ухвалі ККС ВС чітко не сформульовано в чому саме полягає виключна правова проблема та не зазначено, як, на думку колегії суддів, вона має бути вирішена. Також, не наведено обґрунтування неможливості вирішення такої виключної правової проблеми колегією суддів під час касаційного перегляду.

Передано справу на розгляд ВП ВС: наявність виключної правової проблеми щодо застосування у підготовчому засіданні господарського суду у справі про банкрутство вимог ст. 39 КУзПБ у їх взаємозв’язку із нормами ч. 2 ст. 2 та ст. 90 цього Кодексу, положеннями ст. 108 ЦК, ст. 2, 15-17 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; ч. 2 ст. 237 ГПК (у розрізі питання можливості застосування інструментарію непрямого судового контролю та оцінки правомірності корпоративних рішень органів управління юридичної особи під час вирішення питання правомірності відкриття провадження у справі про банкрутство); відступ від правового висновку шляхом його уточнення у питанні визначення статусу юридичної особи з ідентифікаційним кодом № 05839888 та назвою ПАТ «Українська інноваційна компанія» (попередня назва – ПАТ «Український інноваційний банк»), викладеного ВП ВС у Постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16. Окрема думка судді Білоуса В.В. до ухвали від 20.03.2024

Посилання колегії суддів на неоднаковий підхід в судовій практиці КЦС ВС до вирішення питання щодо скасування рішення місцевого суду (апеляційного суду) та передачу справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, за обставин, коли рішення та/або постанова були ухвалені до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС, а належить до компетенції палати або об’єднаної палати КЦС ВС.

Щодо відступу від висновків ВП ВС Висновки ВП ВЧ, від яких вважає необхідним відступити КГС ВС, були сформовані в постанові від 25.05.2021, яка в подальшому була скасована постановою від 03.08.2022. Відповідно до висновку ВП ВС, викладеному у п. 7.22 постанови від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Тому висновки щодо застосування норм права, викладені в скасованих постановах, не підлягають врахуванню при вирішенні справ з подібними правовідносинами, відповідно здійснення відступу від таких висновків є неможливим. Щодо наявності ВПП Висновки ВП ВС, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15, від 19.06.2019 у справі 826/5806/17, від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 не суперечать один одному, а навпаки формулюють однакову правозастосовну практику в цих відносинах. У свою чергу висновки, викладені ВП ВС у постанові від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, не підлягають врахуванню при вирішенні справ з подібними правовідносинами у зв’язку з скасуванням цієї постанови. Інших справ різних юрисдикцій, у яких мала б місце окреслена правова проблема, КГС не зазначив.

БП КГС ВС виснувала: звернення кредитора до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, за відсутності належного виконання грошового зобов'язання боржником, є реалізацією права кредитора на судовий захист його майнових прав. Враховуючи, що і позовне провадження (про стягнення заборгованості за кредитним договором) і провадження у справі про банкрутство мають на меті виконання боржником перед кредиторами його грошових зобов'язань, ініціювання розгляду таких справ саме по собі не може вважатися зловживанням правом, а суд повинен враховувати особливості, матеріальні та процесуальні наслідки розгляду таких справ не лише для окремого кредитора чи боржника, але і для всіх інших учасників цих проваджень. Надаючи оцінку заяві ініціюючого кредитора та поданим з такою заявою документам, суд повинен дотриматися балансу, який унеможливить підміну однієї процесуальної (процедурної) дії, передбаченої КУзПБ, іншою (наприклад, перевірку обґрунтованості вимог заявника, а також з’ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство у підготовчому засіданні процедурою розгляду заяви недійсності (фраудаторності) окремого правочину боржника). Ухвалу про відкриття провадження у справі про банкрутство, в силу положень ст. 1, 8, 39, ч. 2, 8 ст. 45 КУзПБ, мають право першочергово оскаржувати у судах апеляційної та касаційної інстанцій сторони у справі про банкрутство (боржник, ініціюючий кредитор, а також арбітражний керуючий від імені боржника та кредитор, вимоги якого забезпечені заставою майна боржника), оскільки такі особи відповідно до закону наділені право- та дієздатністю для участі під час розгляду судом заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство. Інші особи набувають можливість оскаржити ухвалу про відкриття провадження у справі про банкрутство за умови їх залучення судом під час підготовчого засідання або після набуття відповідного процесуального статусу учасника справи про банкрутство. При цьому, наявність права оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство (набуття відповідного статусу учасника справи про банкрутство) повинно встановлюватися судом в кожному такому випадку окремо. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та, відповідно, їх уточнення у постановах Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19, від 15.03.2023 у справі № 904/10560/17, від 12.07.2023 у справі № 915/1097/20.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Обраний прокурором спосіб звернення до суду шляхом представництва інтересів держави у спорах щодо виплати випускникам навчальних закладів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, одноразової грошової допомоги, не спрямований на захист інтересів держави у сфері охорони дитинства щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а направлений на захист охоронюваного законом інтересу конкретно визначених осіб, у спосіб фактично надання правничої допомоги таким особам, що не узгоджується із Конституцією України та європейськими стандартами в частині повноважень, якими наділений прокурор щодо представництва прокурором інтересів держави в суді.

Абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не допускається звернення прокурора в інтересах держави в особі уповноваженого державного органу, який не є стороною оспорюваного правочину (заінтересована особа), з позовом про застосування наслідків недійсності правочину (реституції) шляхом стягнення грошових коштів на користь підприємства об’єднання громадян як сторони правочину, яке (підприємство) не є суб’єктом владних повноважень у спірних правовідносинах, але прокурором визначено одним із відповідачів у справі, оскільки в такому випадку прокурор фактично звертається до суду не в інтересах держави, а в інтересах суб’єкта господарювання поза відносинами представництва, що не відповідає висновку про заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, викладеному в постановах ВП ВС від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3337/16-ц, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21. ОП КГС ВС не вирішувала питання про наявність/відсутність підстав для відступлення від висновку щодо застосування ст. 203, 215 ЦК та ст. 13, 40, 43 Закону України "Про публічні закупівлі", викладеного в постановах КГС ВС від 21.12.2022 у справах № 904/193/22 та № 904/180/22 (між тими самими сторонами), адже у позові відмовлено з інших самостійних підстав.

Положення ч. 1 ст. 23 та ч. 3 ст. 48 БК встановлюють обов’язкову відповідно до актів цивільного законодавства вимогу до договорів, що укладаються за результатами проведення процедури публічної закупівлі та фінансуються за бюджетні кошти, - наявність відповідного бюджетного призначення; при розміщенні замовлення про публічну закупівлю та укладенні довгострокового договору (підряду) складається календарний / фінансовий план, який відображає порядок здійснення розрахунків за договором та має містити: а) інформацію про розподіл за роками суми коштів, що становить загальну ціну закупівлі та договору, для розрахунку за ним; б) за перший (поточний) рік виконання договору (робіт) - щомісячний розподіл коштів, сума яких має узгоджуватися і з відповідною сумою витрат, визначених у затвердженому бюджеті поточного періоду, тобто того бюджетного періоду, який відповідає першому (поточному) календарному року виконання робіт за договором. Інформація про порядок розрахунків у вигляді фінансового / календарного плану має бути відображена при розміщенні публічного замовлення (в тексті оголошення), оскільки договір, що буде укладений за результатами процедури публічної закупівлі, та його умови мають відповідати змісту зазначеного замовлення (ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі»). ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступлення від висновку щодо застосування ч. 3 ст. 48 БК у подібних правовідносинах, викладеного КГС ВС у постанові від 16.03.2023 у справі № 906/86/20.

Ухвала про повернення від 15.03.2024 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172 цс 23) зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов’язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Ураховуючи викладене, відсутні правові підстави для передачі на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду цієї справи № 350/164/22, оскільки Велика Палата Верховного Суду вже надавала висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не наділена повноваженнями щодо відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, чи роз’яснення/тлумачення її правових висновків.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 04.06.2018 у справі № 910/20720/16 та від 03.02.2020 у справі № 910/6312/19, щодо застосування ст. 901 ЦК до договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування та зазначає, що такий договір за своєю правовою природою є договором найму. ОП КГС ВС відступає шляхом уточнення також від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 11.06.2018 у справі № 910/8413/17, про те, що договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування є договором найму майнових прав. Уточнення полягає в тому, що такий договір є договором найму комунального майна (паркувального майданчика). Оскільки предметом користування є майданчик для паркування як майно, і таке користування носить строковий та оплатний характер, ОП КГС ВС погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором найму. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що питання звільнення від сплати орендних платежів за користування комунальним майном територіальної громади м. Києва та питання звільнення від платежів суб'єктів господарювання, які здійснюють діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для паркування відповідно до укладених з позивачем договорів, мають різний порядок врегулювання, у зв'язку з чим питання оренди комунального майна та питання щодо паркування транспортних засобів винесені до окремих пунктів регулювання та, відповідно, п. 1.2 Рішення Київської міської ради від 30.03.2022 на спірні відносини не поширюється. Оскільки Рішення Київської міської ради від 30.03.2022 звільняє орендарів від орендної плати за договорами оренди комунального майна територіальної громади м. Києва на період воєнного стану, введеного 24.02.2022, і це рішення пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, то воно має зворотну дію у часі і, відповідно, відповідач отримав право не здійснювати оплату за Договором саме з 24.02.2022.

Посилання колегії суддів на те, що у судовій практиці ВС відсутні висновки щодо застосування ч. 1 ст. 12 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» як окремо в частині повноважень Кабінету Міністрів України, так і через призму ст. 19 Закону в частині компетенції районних держадміністрацій здійснювати розробку детального плану територій поза межами населених пунктів, щодо яких схем планування має бути затверджено не лише на регіональному, а й на державному рівні, не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС, а належить до компетенції КАС ВС.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від від 18.08.2020 у справі № 922/2250/16 та виснувала, що ч. 3 cт. 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11.07.2014, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11.07.2014, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (ст. 38 Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція ст. 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

До 26.02.2020 Порядок № 1127 не передбачав подання державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки, проте така вимога передбачалася у ч. 3 ст. 37 Закону України "Про іпотеку", що має вищу юридичну силу та відповідно до якої іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, й зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, тому іпотекодержатель зобов`язаний надати державному реєстратору документ про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ним. Підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й ненадання експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження.