Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у ЄДРСР, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання.

В ухвалі КЦС ВС про передачу справи на розгляд ВП ВС відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

ОП КГС ВС сформулювала висновок щодо застосування ст. 594, 595 ЦК в сукупності з нормою ст. 953 цього Кодексу в подібних правовідносинах про те, що: притримання реалізується тільки тоді, коли кредитор письмово повідомив боржника про фактичні умови застосування притримання та його початок, і таке повідомлення кредитор зробив якомога швидше з моменту виникнення прострочення виконання боржником зобов’язання, проте у будь-якому разі одразу після отримання кредитором першої письмової вимоги боржника (поклажодавця) повернути річ шляхом надання письмової відповіді про застосування притримання. У разі невиконання вказаних умов кредитор зобов’язаний повернути майно боржнику навіть за умови наявності боргу за його зберігання, виготовлення та утримання. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу.

ВП ВС виснувала, що норма п.3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі ст. 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.

Зазначення колегією суддів СП КАС ВС в ухвалі про передачу про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів з цієї самої палати, не може бути підставою для передачі справи на розгляд ОП, оскільки справа може бути передана на розгляд палати, до якої входить така колегія. Також критерії застосування ОП принципів адміністративного судочинства з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини є достатніми поясненнями для відсутності підстав здійснення провадження в цій справі ОП КАС ВС.

ВП ВС відступила від висновків щодо застосування ст. 80 ГК України, ст.ст. 115, 155 ЦК України, викладеного у постанові КАС ВС від 09.10.2018 у справі № 826/11262/15. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ВП ВС дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю.

ВП ВС мала зробити висновок про те, чи існують підстави вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив у пункті 9 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів. Відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, ВП ВС при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громадив редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів(якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об'єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. ВП ВС відзначає, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені вище, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв'язку як такий, що робить об'єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння. Щодо належності та ефективності заявленого у цій справі позову. ВП ВС зазначила, що суди у цій справі розглянули усі заявлені вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права Позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту. ВП ВС з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

ВП ВС відступає від наведеного висновку КАС ВС викладеного в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17 (п. 44), від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20 (п. 42). Щодо повноважень Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав ВП ВС виснує, що п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. За наявності підстав для застосування положень п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (п. 4 ч. 8 ст. 37 зазначеного Закону).

ВП ВС вважає, що в ухвалі від 21.02.2024 КЦС ВС не навів ґрунтовних підстав необхідності відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у викладених у постановах ВП ВС від 06.06.2018 у справі № 127/9870/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 382/389/17 та від 26.10.2022 у справі № 229/1026/21.

Оскільки ВП ВС вже висловилася щодо застосування приписів ст. 1280 ЦК України за подібних спірних правовідносин, то розгляд ВП ВС справи № 569/18608/21 є недоцільним. ВП ВС констатує, що з часу прийняття нею 14.12.2022 року постанови у справі № 461/12525/15-ц із висновком щодо застосування ст. 1280 ЦК України до правовідносин за участі територіальної громади цей висновок не застарів, а такі вади тієї постанови, які б зумовлювали потребу відступу від нього, - відсутні. ВП ВС вже зауважувала, що саме по собі періодичне передання їй на розгляд справ для вирішення однієї і тієї ж проблеми за відсутності обґрунтованих підстав та лише з мотивів незгоди з раніше сформульованими ВП ВС висновками не сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності (див., зокрема, ухвалу від 19 жовтня 2023 року у справі № 465/5184/14-ц).

ВП ВС не виявила виключної правової проблеми з порушених КЦС ВС правових питань та зауважила, що протилежні за змістом висновки членів НКР з порушених колегією суддів правових питань, за наявності усталеної судової практики КЦС ВС, не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС відповідно до ч. 4 ст. 403 ЦПК України.

КГС ВС зазначає, що правовий висновок, який потребує уточнення, міститься в ухвалі ВП ВС від 06.10.2022 у справі № 910/10501/19. Так, КГС ВС ухвалою від 31.08.2022 передавав справу № 910/10501/19 на розгляд ВП ВС з підстав, передбачених ч.3 ст. 302 ГПК , а саме необхідності відступлення від висновку, зробленого у постанові КЦС ВС від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, про неможливість відшкодування позивачу на підставі ст.ст. 1173, 1174 ЦК України шкоди, завданої невиконанням судового рішення, оскільки розмір збитків, які позивач просить стягнути з відповідача, є сумою, що підлягає стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на його користь. Повертаючи справу, ВП ВС в ухвалі від 06.10.2022 зазначила, що у справі № 642/3839/17, а також подібних справах №№ 757/74887/17-ц, 757/7971/19-ц, 359/2528/20, на які посилається КГС ВС, позивачі звертались з позовами про стягнення з державного бюджету шкоди, спричиненої їм внаслідок бездіяльності державних виконавців при виконанні судових рішень про стягнення з боржників коштів на користь цих позивачів у зв`язку з чим такі рішення не були виконані. Відтак, ВП ВС в ухвалі від 06.10.2022 стверджувала про відсутність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (з огляду на неподібність правовідносин у наведених цивільних справах та справі, що розглядається), викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, від якого пропонує відступити КГС. Разом з тим, зазначаючи про неподібність правовідносин у перелічених цивільних та господарських справах, ВП ВС в ухвалі від 06.10.2022 узагальнила, що висновки, зроблені КЦС та КГС щодо застосування ст.ст.1173, 1174 ЦК України не є суперечливими, оскільки зводяться до того, що зазначені норми ЦК України не застосовуються поки не втрачена можливість виконання судового рішення за виконавчим документом. Тобто в ухвалі ВП ВС від 06.10.2022 викладено узагальнений підхід, який застосовується Верховним Судом, зокрема КЦС та КГС у зазначених справах щодо можливості застосування ст.ст.1173, 1174 ЦК України.

ВП ВС констатувала неподібність правовідносин, які складають предмет спору у справі, що передана на розгляд ВП ВС, з правовідносинами, які були предметом розгляду суду касаційної інстанції в справах № 6-2612цс15, № 710/2175/15-ц, № 395/465/15-ц, № 664/998/17 та № 466/10270/15-ц, відтак дійшла висновку про відсутність підстав для розгляду справи № 926/701-б/22 (926/848/22).

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 09.06.2021 у справі № 240/186/20, від 17.11.2021 у справі № 460/4188/20, від 27.07.2022 у справі № 460/783/20, від 11.05.2023 у справі № 460/786/20. Правовий висновок. Оскільки нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати, зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» строк – у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць, то з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди особа вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів і саме з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду.

ОП ККС виснувала, якщо особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, за вироком суду було призначено покарання, яке ухвалено відбувати реально, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших кримінальних правопорушеннях, за які за новим вироком особі призначається покарання із застосуванням на підставі ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням, положення ч. 4 ст. 70 КК щодо призначення остаточного покарання не застосовуються і кожний вирок – попередній, за яким особа має відбувати покарання реально, та новий, за яким її звільнено від відбування покарання з випробуванням, виконуються самостійно