Ухвала про повернення на розгляд колегії суддів Третьої судової палати КЦС ВС

ВП ВС дійшла висновку, що у розумінні ч. 3 ст. 403 КПК «особою, яка подала апеляційну скаргу» є лише учасник судового провадження, який реалізував право на апеляційне оскарження від свого імені. Право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого, належить виключно суб’єкту її подання, тобто обвинуваченому.

Подана до позову про стягнення процентів та пені за кредитним договором заява про збільшення позовних вимог щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, за несвоєчасне виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтована новими вимогами, які не заявлялися під час подачі позову, фактично є новим позовом щодо відповідальності за порушення виконання рішення суду

ВП ВС виснувала, що Суд, який розглядає справу в касаційному порядку і вирішує передати на розгляд ВП ВС справу як таку, що має саме виключну правову проблему, повинен обґрунтувати не тільки те, що є правова проблема, але й те, що вона є виключною (цьому покликані сприяти відповідні критерії). Констатація наявності певної правової проблеми без відповідного обґрунтування її виключності не означає наявності підстави для передачі справи на розгляд ВП ВС та не зумовлює доцільності розгляду цієї справи. В ухвалі КЦС ВС від 24.01.2024 відсутнє належне обґрунтування наведених критеріїв, у тому числі не наведено суперечливої практики щодо порушеного питання у подібних правовідносинах. Посилання колегії суддів на те, що зазначена проблема може виникнути в майбутньому в невизначеній кількості справ, є передчасними з огляду на вимоги ч. 5 ст. 403 ЦПК України. Вказані в ухвалі про передачу на розгляд ВП ВС питання цілком у компетенції КЦС ВС як найвищої судової інстанції у системі судоустрою України і можуть бути вирішені в межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права, в тому числі із прийняттям власного висновку щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.

ВП ВС звертає увагу, що в ухвалі КЦС ВС від 21.02.2024 на порушення вимог ч. 4 ст. 404 ЦПК України не наведено належного обґрунтування підстав для передачі цієї справи на розгляд ВП ВС. При цьому касаційний суд не вказав конкретних випадків, передбачених пунктами 1-3 ч. 6 ст. 403 ЦПК України, які б дозволили передачу такої справи на розгляд ВП ВС. Особливу увагу ВП ВС звертає КЦС ВС на те, що, указуючи про наявність виключної правової проблеми, колегія не обґрунтувала належним чином наявності такої проблеми з огляду на кількісні та якісні показники та не зазначила, що справа передається, зокрема і на підставі ч. 5 ст. 403 ЦПК України. Крім того, ВП ВС зауважує, що наведені в ухвалі від 21.02.2024 КЦС ВС справи № 760/7638/23, № 188/741/23, № 442/3240/23-ц, як приклад неоднакового застосування норм права щодо визначення предметної юрисдикції спорів у подібних правовідносинах. розглянуті КЦС ВС.

ВП ВС виснувала, що питання, порушені КЦС ВС, не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справу може вирішити КЦС ВС як належний суд, який відповідно до законодавчо визначених повноважень у межах оцінки правильності дотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм процесуального права та надати відповідь на питання, які постали перед судом під час перегляду цієї справи.

КЦС ВС не навів, а ВП ВС не встановила об`єктивних причин відступу від попереднього правового висновку, якими, за усталеною практикою ВП ВС, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту. ВП ВС зауважує, що сама лише незгода з її позицією не є підставою для передачі справи до розгляду відповідно до ч. 4 ст. 403 ЦПК України.

ВП ВС зазначає, що з часу формування правових висновків у справі № 523/14489/15 (постанова ВП ВС від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц ), від якого бажає відступити КЦС ВС, пройшло лише три місяці. Відповідно ні суспільні відносини, ні їх правове регулювання в державі не змінилися. Жодних свідчень того, що рішення ВП ВС призвело до вад правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого ВП ВС висновку - немає. КЦС ВС як підставу для передачі справи на розгляд ВП ВС вказав на те, що Палата у своїй постанові від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15 (провадження № 14-22цс20) не відступила від правових висновків ВСУ № 6-727цс16, № 6-2253цс15, № 6-1026цс15. ВП ВС відповідно до своєї усталеної практики, формулюючи відступ від висновку щодо застосування норми права, відступає від висновку, а не від судового рішення в конкретній справі. Відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права ВП ВС відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний.

КЦС ВС передав справу на розгляд ВП ВС з посиланням на ч. 4 ст. 403 ЦПК України та вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), про те, що з моменту набрання законної сили рішенням суду про стягнення вкладу й розірвання депозитних договорів на вказані правовідносини не поширюється дія ЗУ «Про захист прав споживачів». КЦС ВС фактично не погоджується із правовим висновком, викладеним у постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17, та із цих підстав просить від нього відступити. Проте КЦС ВС не навів, а ВП ВС не встановила об`єктивних причин відступу від попереднього правового висновку, якими, за усталеною практикою ВП ВС, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту. ВП ВС зауважує, що сама лише незгода з її позицією не є підставою для передачі справи до розгляду відповідно до ч. 4 ст. 403 ЦПК України.

ОП КЦС ВС, передаючи справу на розгляд ВП ВС, зазначила, що не погоджується з висновком, сформульованим у постанові КЦС ВС від 21.04.2021 у справі № 352/995/17. ВП ВС зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 403 ЦПК правом відступати від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати, наділена об`єднана палата касаційного суду. ВП ВС таких повноважень немає. При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до п. 1 ст. ст. 6 Конвенції враховується: 1) наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні. Ухвала ОП КЦС ВС від 25.03.2024 вказані критерії не враховує. Фактичні обставини цієї справи, юридична кваліфікація правовідносин та позиції сторін у справі, свідчать про відсутність такої ознаки у даному судовому спорі як виключна правова проблема, або ж юридична проблема, яка не може бути вирішена Верховним Судом у складі касаційного суду.

Постанова 22.04.2024 Підстави для відступлення відсутні Договір, на підставі якого відбувається постачання енергетичних ресурсів (зокрема, електричної енергії) споживачу, є видом договору купівлі-продажу. Електрична енергія по своїй суті є специфічною споживною річчю, визначеною родовими ознаками. Рішення загальних зборів садівничого товариства може бути регулятором цивільних відносин пов’язаних, зокрема, зі сплатою членських внесків та визначення правових наслідків несплати таких внесків. В рішенні загальних зборів садівничого товариства має бути вказано якого саме члена або членів садівничого товариства воно стосується. Тобто, рішення загальних зборів садівничого товариства має бути, зокрема, «персоніфікованим». Чинне законодавство, на момент ухвалення рішення загальних зборів садівничого товариства, не передбачало такої правової конструкції як нікчемність рішення загальних зборів садівничого товариства.

Постанова від 22.04.2024 Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом — моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв’язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.

Передана на ВП ВС

Постанова від 22.04.2024 Законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі частини третьої статті 1268 ЦК. Законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем, трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. Цивільний кодекс України, як основний регулятор спадкових відносин, не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Ухвала про повернення від 22.04.2024 Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у зв’язку з відсутністю предмета (об’єкта) для перегляду, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об’єднаної палати, не відповідатиме критерію суду, встановленого законом.