Заявник не порушує питання перегляду судових рішень за виключними обставинами з підстави, передбаченої ч. 2 ст. 297-1 КУпАП, та не наводить жодного рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, яким встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом цієї справи про адміністративне правопорушення. Оскільки заявник не вказав про наявність обставин, передбачених главою 24-1 КУпАП, а інших підстав для перегляду ВП ВС справи про адміністративне правопорушення законом не визначено, подана заява не підлягає розгляду ВП ВС в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 297-5 КУпАП заява повертається заявнику в разі, якщо її подано особою, яка не наділена правом на подання такої заяви.

ОП ККС ВС виснувала, що правозастосування положень п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК у взаємозв’язку зі статтями 170, 173, 174 КПК: Ухвали слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна та про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку ст. 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають

ОП КГС ВС відступає від висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, що при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. ОП КГС ВС виснує, що норми ГК та ЦК, якими врегульовано забезпечення виконання зобов'язання гарантією та її правова природа, слід розуміти таким чином, що гарант не вправі робити власних висновків щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, а зобов’язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу, як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов'язання боржником.

Попри подібність справ № 903/133/23 та № 924/692/21 за суб’єктним критерієм (правовідносини виникають між банком, як іпотекодержателем, та органом місцевого самоврядування, до якого разом з відумерлим майном перейшли права та обов’язки іпотекодавця), ОП КГС ВС вважає їх неподібними за змістовим критерієм. Як зазначив Верховний Суд, і ОП КГС ВС погоджується з цим, висновок, наведений у пунктах 7.42 та 7.43 постанови Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 924/692/21, стосується обставин, які відрізняються тих, що мають місце у цій справі, оскільки позивач не реалізовував своє право звернути стягнення на предмет іпотеки до правопопередника – територіальної громади. Відповідно, у справі № 903/133/23 відсутнє виконавче провадження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, у межах якого можуть бути відновлені права позивача. У постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 924/692/21 зауважується, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним саме з урахуванням вимог Закону України "Про виконавче провадження", які у цій справі apriori є незастосовними. Наведене зумовлює неподібність правовідносин, на підставі яких виник спір у цій справі та справі № 924/692/21, за змістовим критерієм.

ВП ВС зазначає, що необхідність відступу (уточнення) від висновків ВП ВС, яку обґрунтовує палата КГС, не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, а зводиться до незгоди з правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16. Відсутні підстави для прийняття цієї справи до розгляду для вирішення питання щодо відступу від висновку (уточнення висновку) про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні ВП ВС.

ВП ВС дійшла переконання, що палата КГС ВС належно не обґрунтувала існування якісного критерію, оскільки, як установлено, посилаючись на унікальність правової ситуації та необхідність її вирішення задля забезпечення дотримання принципу правової визначеності, відсутність судової практики та чіткого нормативного врегулювання порушених питань, визначених як виключна правова проблема, виклала власні висновки, які, зокрема, зводяться до власного бачення вирішення наявної проблематики з одночасною незгодою із правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16. ВП ВС зазначила, що обґрунтування існування кількісних показників в ухвалі є недостатнім та формальним за відсутності жодних конкретних цифр.

ВП ВС виснувала, що висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані КАС ВС у справах за іншого правового регулювання, яке не є подібним до правовідносин у цій справі. При цьому колегія суддів належно не обґрунтувала існування якісних та кількісних показників щодо вирішення порушеного нею питання у подібних правовідносинах, відповідно й не обґрунтувала існування виключної правової проблеми.

КЦС ВС, передаючи справу № 333/395/22 на розгляд ВП ВС, не врахував, що правовідносини в адміністративній справі № 817/928/17 хоча і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте фактичні обставини не є подібними, оскільки у справі № 817/928/17, від висновків у якій пропонується відступити, встановлено відсутність заборгованості у боржника перед стягувачем на час вирішення судом питання про зняття арешту з майна боржника, натомість у цій справі встановлено існування заборгованості у заявниці перед стягувачем, що і стало підставою для відмови у задоволенні скарги.

ОП КГС ВС зазначає про відсутність підстав, передбачених у ч. 2 ст. 302 ГПК, для розгляду справи № 904/1557/23, оскільки передане колегією суддів питання має бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

ОП ККС ВС у Постанові від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22 вирішила питання, поставлене в ухвалі колегії суддів, а тому на цей час немає потреби повторно розглядати це питання

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС в ухвалі від 23.10.2020 у справі № 361/2109/17. Правовий висновок. Не підлягають касаційному оскарженню ухвали суду апеляційної інстанції про накладення штрафу та ухвали з інших питань судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, постановлених судом відповідно до статті 382 КАС України.

ВП ВС зазначила, що відносини у справах № 757/31948/18-ц та № 201/5023/16-ц, у яких був зроблений висновок КЦС ВС , не є подібними з відносинами у справах № 910/13/21 та № 904/1569/15. Касаційні суди дійшли різних висновків про застосування аналогічних норм процесуальних кодексів з огляду на різні обставини, встановлені у наведених справах, а також відсутність розбіжностей у висновках щодо умов для застосування наведених норм.

Наведені КГС ВС в ухвалі від 20.03.2024 мотиви не стосуються спірних правовідносин та не обґрунтовують підстави для розгляду питання про необхідність відступу ВП ВС від своїх висновків, викладених у постанові від 22.10.2019 у справі № 923/876/16.

ВП ВС із посиланням на правовий висновок, викладений у своїй Постанові від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21, виснував, що Міністерство юстиції України не наділено повноваженнями щодо розгляду скарг на рішення державних реєстраторів про державну реєстрацію прав у разі наявності судового спору щодо відповідного нерухомого майна. ВП ВС в постанові від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 (провадження № 12-69гс23) вже відступила від правового висновку, викладеного КАС ВС у постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17 (п. 44), від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20 та від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20, відсутні підстави повторно відступати від вказаного правового висновку.

Підстав для відступу від висновків, що містяться у постановах КГС ВС та на які послався КЦС ВС при передачі справи на розгляд ВП ВС, немає. До набрання чинності ЗУ від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до ГПК України, ЦПК України, КАС України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) процесуальний закон передбачав, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Після набрання чинності Законом № 2147-VIII ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом». Тобто з 15.12.2017 законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача. У ч. 1 ст. 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. Тому ВП ВС констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.